dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 17 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 1

Українці: народ і його земля. Незалежна Україна: новий етап націотворення. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Як відзначав  в одній із своїх наукових праць В. Литвин: "Проголошення 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України увінчало всю попередню історію українського народу. Розтягнуті на довгі віки визвольні змагання за вільне життя на власній землі у суверенній державі переможно справдилися на зламі тисячоліть". При цьому він згадав слова голови першого українського уряду ХХ ст. В. Винниченка: "О, Господи, яка то страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозумілою, природною, і як трудно, з якими нелюдськими зусиллями, хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати те каміння державности й складати його в той будинок, в якому будуть так зручно жити наші нащадки".

Україна виходила на рівень реального державотворення кілька разів: 1654, 1918 та 1991 рр. І незмінним "співучасником" цих подій виступала Росія. В останньому випадку слід бути вдячними якраз їй за те, що вона показала всім іншим союзним соціалістичним республікам приклад, як скористатися своїми конституційними правами, аби стати незалежними державами. Не можна не розуміти, що ситуація 1990-1991 рр. уможливилася тільки завдяки унікальному збігові політичних обставин і чинників. Тоді дуже швидко, протягом кількох тижнів, у Москві припинилося протистояння двох принципово різних державних організмів, і вона визначила свою політику щодо колишніх національних республік СРСР. Визначили свою політику щодо Москви й колишні союзні республіки. Ця політика різна: від Туркменістану до Білорусі, але її основоположна складова всюди одна – захист державного суверенітету.

Довгі роки Україна боролася, аби її кордони були визнані Росією. Біловіжський процес, який розпочався 1991 р., закінчився підписанням 1997 р. та наступною ратифікацією Договору про дружбу, співробітництво та партнерство між двома державами. Найважливішою для української сторони була стаття 2: "Високі Договірні Сторони, відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту наради з безпеки й співпраці в Європі, поважають територіальну цілісність одна одної та підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів".

Ми ще повернемось до більш детального розгляду цього важливого документу, а тут лише приведемо думку І.Кураса, що "...нема у світі двох інших держав, історичні долі котрих переплелись би тісніше, ніж долі України та Росії. Спільне етнічне й цивілізаційне коріння, що проростають в Київську Русь, довгочасове перебування в одній державі, спільне переборення світових катаклізмів, подібні економічні системи – це далеко не повне перерахування наших глобальних зв'язків. В той же час двом великим слов'янським народам було тісно в одній зверхдержаві. Закони еволюції вимагали, щоб в XXI століття наші держави ввійшли самостійними одиницями, а нації – в кінці-кінців – стали політично повноцінними. "Розлучення" 1991р. було історичною закономірністю й пройшло на диво цивілізовано".

Вийшовши зі складу СРСР і проголосивши незалежність Україна зустрілася з великими труднощами саме цивілізаційного плану. В ній не існувало громадянського суспільства, населення західних областей й решти країни значно відрізнялися, як вже зазначалося вище, за своїм менталітетом так і за політичною культурою.  М. Рябчук, на наш погляд, адекватно проаналізував коло проблем, які повстали перед Україною в контексті створення громадянського суспільства та політичної нації. Сучасна наука визначає громадянське суспільство, наголошує він,  як сферу суспільного життя, у якій люди як приватні громадяни взаємодіють між собою, витворюючи власні організації, непідпорядковані державі. Інакше кажучи, це суспільство, в основі якого лежить розгалужена мережа незалежних від держави інституцій, об'єднань та організацій, створених самими громадянами для виявлення й здійснення різнома­нітних громадських ініціатив, задоволення своїх суспільних потреб та обстоювання своїх колективних інтересів. З-поміж різних, безумовно важливих, аспектів громадянського суспільства найсуттєвішим для утвердження демократії є здатність людей узгодженими й осмисленими діями впливати на уряд. Поступова інституалізація цього суспільного виклику (спершу – ліберально-буржуазна, згодом – соціал-демократична) всевладній державі власне й отримала на Заході назву "громадянського суспільства".

Розвинене громадянське суспільство є, таким чином, інституціалізованим виявом суспільного плюралізму і водночас його ефективним гарантом перед авторитарними чи тоталітарними тенденціями держави або певних суспільних сил. Інакше кажучи, громадянське суспільство не просто передбачає формальний розподіл влади та баланс інтересів, а й своїми інституціями забезпечує громадський контроль за цим розподілом та під­тримує згаданий баланс. З одного боку, громадянське суспільство привчає громадян до того, що вони можуть і мусять впливати на суспільне життя осмисленим, цілеспрямованим і легальним чином через відповідні самодіяльні інституції. А з іншого боку – привчає державу до відповідальності і звіт­ності перед громадянами, відіграючи таким чином не лише посередницьку, а й важливу формотворчу роль у плані вихо­вання певної політичної культури і вдосконалення механіз­мів взаємодії між особою і державою.

Громадянське суспільство в Україні має свої зародкові традиції в елементах місцевого самоврядування давньорусь­ких міст та спробах суспільної, зокрема економічної, еман­сипації в рамках кодифікованого права. Ці елементи стають особливо помітними в ХVІ-ХVІІ ст., після включення укра­їнських земель у великою мірою європеїзований юридичний простір Речі Посполитої. В Україні поступово розвивається місцеве самоврядування і незалежне судочинство, з'являють­ся громадські організації (церковні братства, цехові об'єд­нання) та освітні заклади (школи, колегіуми) тощо. Водно­час процеси зародження громадянського суспільства в Ук­раїні і подолання середньовічної станової системи суттєво обмежуються невисокою урбанізованістю краю, економіч­ною відсталістю та загальним колоніально-упослідженим статусом українського населення. Наприкінці XVIII ст., піс­ля інкорпорації Росією Правобережної України та ліквідації гетьманської автономії на Лівобережжі, процеси громадян­ської емансипації в Україні взагалі перериваються – в умовах жорстко-авторитарної, деспотичної імперії.

Єдиним винятком стають західноукраїнські землі, головно Галичина, котрі після поділу Польщі наприкінці ХVІІІ ст. потрапляють до складу Австрійської імперії Габсбургів. Тут, в умовах конституційної, парламентської монархії та даро­ваних нею відносних ліберально-демократичних свобод, гро­мадянське суспільство формується більш-менш за тою са­мою моделлю, що й у інших країнах Центрально-Східної Європи. Наприкінці XIX – на початку XX ст. в Галичині вже існує практично весь спектр інституцій громадянського суспільства: молодіжні, жіночі, спортивні, релігійні, куль­турно-освітні і навіть наукові (НТШ) організації, кредитівки й кооперативи, професійні спілки, незалежна преса і, зреш­тою, повноцінні політичні партії.

У міжвоєнний період ці інституції збереглися під авто­ритарним польським режимом і лише в 1939 р. були знищені тоталітарною радянською владою. Традиція відносно тривалого розвитку громадянського суспільства в Галичині виявилась, однак, вирішальною для подальшого відновлення його інституцій через півстоліття, в умовах відносної суспільної лібералізації, викликаної в СССР політикою "перестройки". Характерною рисою інституцій громадянського суспільства, що почали масово виникати наприкінці 1980-х рр. у Галичині (швидше й масовіше, ніж деінде в Україні), була їхня всіляко підкреслювана спадкоємність щодо реальних, а часами й міфічних попередників із передвоєнної Галичини.

Становлення громадянського суспільства у Східній Укра­їні відбувалось у значно складніших умовах, унаслідок чого його повноцінне існування у більшості регіонів, особливо на периферії, залишається досі проблематичним. У деспотично-авторитарній Російській імперії зародки громадянського суспільства змогли з'явитися лише в другій половині XIX ст. (після відносно ліберальних реформ 1860-х рр.), проте в Україні вони стали справді помітними лише після революції 1905 р. Невдовзі, однак, більшовицький режим ліквідував ці зародки, виявивши, зокрема, характерну відмінність між авторитаризмом, який лише обмежує (більше чи менше) становлення і діяльність інституцій громадянського суспільства, та тоталітаризмом, який ці інституції повністю знищує або ж одержавлює (всі т.зв. "громадські організації" не відіграють за тоталітарного "со­ціалізму" жодної самостійної ролі, а є лише додатками до партійно-державного апарату).

Дослідники відзначають, як правило, три головні пере­шкоди на шляху формування повноцінного громадянського суспільства та політичної нації у сьогоднішній Україні. По-перше – це етатистська спадщина радянських часів, звичка населення до дер­жавного патерналізму, його громадянська пасивність та відчуженість. По-друге – це мовно-культурна різнорідність на­селення, яка великою мірою розділяє інституції громадян­ського суспільства за мовно-етнічним принципом, замість робити їх загальнонаціональними/загальногромадянськими. І, по-третє – це відсутність справжніх економічних реформ, а отже, й відсутність економічних підстав для емансипації громадян від тотально регулюючої-розподіляючої, патерналістської держави. Як і в усіх домодерних суспільствах, переважним джерелом добробуту в сьогоднішній Україні є близькість до влади, а не справді легальна та ефективна господарська діяльність. Відтак утвердження самодіяльного, економічно незалежного від держави і непідвладного її примхам громадянина – як основи повноцінного громадянського суспільства – залишається в сьогоднішній Україні проблематичним.

В Західній Україні ми маємо зараз суспільство, що перебуває в "добі націоналізму", а в Наддніпрянській – на рівні домодерного етносу. Східні й західні українці ввійшли таким чином у XX ст. як, по суті, дві різні нації, а точніше – як дві історичні іпостасі одної нації, домодерної і  перебуваючої в добі націоналізму. – репрезентуючи унікальний випадок син­хронного співіснування діахронних, по суті, явищ.

Більшовицький режим, хоч й "возз'єднав" укра­їнські землі в одній державі, не згладив, а радше поглибив суттєві відмінності між "двома Українами" – східною й західною. Практично не утискаючи українців за етнічною ознакою (радянська влада не відрізнялася під цим оглядом від царської, трактуючи українців як "своїх", тобто де-факто як "різновид" росіян), більшовики, однак, усіляко дискримі­нували українців за ознакою мовною та регіональною, став­лячись до західних (і взагалі україномовних) українців як до "націоналістів", тобто потенційних "зрадників". Не зу­мівши ефективно асимілювати  українську націю, що сформувалася за Збручем, більшовики досить успішно русифікували й совєтизували домодерний український етнос на сході, прищепивши йому своє власне (російсько-імпер­ське) підозріливо-упереджене ставлення до "західняків", а відтак і до всіх їхніх ініціатив – не лише "націоналістичних" (мовно-культурних), а й суто громадянських (суспільно-політичних, економічних тощо).

І все ж навіть незначного ослаблення тотального конт­ролю й терору з боку Держави та, відповідно, розрідження атмосфери повсюдного страху та підозріливості після смерті Сталіна було досить для поступового відродження певних елементів громадянського суспільства в СРСР. "Нефор­мальні" громадські організації – як політичного, так і аполітичного характеру - від дисидентських груп до різноманітних "неформальних" об’єднань  – пережили брежневські репресії й бурхливо розквітли наприкінці 80-х років, у добу горбачовської "перестройки". Емансипація новонародженого громадянського суспільства від тоталітарної держави збіглася з емансипацією національних республік від наднаціональної імперії. У рамках цього двоєдиного процесу відбулося природне поєднання національно-визвольних і загальнодемократичних програм і вимог у так званому "націонал-демократичному" русі, що виник у багатьох радянських республіках, включно з Україною.

1991 року, після розпаду СРСР, з’ясувалося, однак, що ні українські "націоналісти", ні "демократи" не є досить сильними і впливовими, щоб відсунути від влади правлячу комуністичну номенклатуру. Незалежна Україна постала таким чином як наслідок тактичного компромісу між "націонал-демократами" й прагматичною частиною номенклатури (названої згодом, не без певного перебільшення, "націонал-комуністами"). Обидва партнери потребували одне одного, щоб визволити Україну з-під контролю Москви й нейтралізувати протидію консервативнішої, проімперської частини номенклатури. Контрольний пакет акцій залишився, однак, в руках "націонал-комуністів", котрі зреклися марксизму й розпустили компартію, проте зберегли криптокомуністичну політику, номенклатурні зв’язки, позиції, інституції, навички мислення та поведінки.

В Україні так і не відбулося правдивої декомунізації й десовєтизації, а, отже, й жодних по-справжньому ефективних і послідовних реформ не було здійснено – ні в економіці, ні, зрештою, в інших сферах. Водночас посткомуністична номенклатура ("партія влади" за Л. Кравчука й "олігархія" за Л. Кучми, "любі друзі" за В. Ющенка і "донецькі" за В. Януковича) напрочуд успішно маргіналізувала націонал-демократичну опозицію, кооптувавши й скомпрометувавши її  лідерів і зруйнувавши її організаційно. А головне – вона досягла неабияких успіхів у "прихватизації" державної власності, тотальній корупції, перекачуванні грошей за кордон й утриманні влади найрізноманітнішими засобами.

Цивілізаційна дилема українських націонал-демократів, спокушених амбітним проектом "розбудови держави" (після численних історичних невдач) під проводом посткомуністичної номенклатури стала ще одним парадоксом становлення незалежної України. Ідеться тут передусім про наслідки їхньої внутрішньої амбівалентності і, відповідно, двоїстого характеру їхніх цілей і їхньої політичної поведінки. З одного боку, як "демократи" вони зобов'язані були начебто захищати громадянське суспільство й демократичні цінності від авторитарної держави. З іншого боку, як "націоналісти" вони відчували потребу захищати націю, себто (великою мірою) ту ж таки державу. Поки всі загрози і для демократії, і для нації походили ззовні, від мос­ковського "Центру", в їхній позиції не відчувалося двоїс­тості. Але як тільки тоталітарна імперія розвалилася й обидва завдання – громадянського й національного визволення – виявилися начебто виконаними, двоїстість їхньої позиції відразу обернулася двозначністю. У формально незалежній українській державі їм довелося робити нелегкий вибір між двома несумісними пріоритетами: захищати і далі демокра­тію та громадянське суспільство від усе ще радянської й великою мірою антидемократичної держави, а чи навпаки – заради захисту незміцнілої ще української держави заплю­щувати очі на її криптокомуністичний, олігархічно-мафійний характер і фліртувати з некомпетентною, скорумпованою номенклатурою задля потреб вельми сумнівної "націо­нальної єдності".

Ще більшу загрозу для української незалежності становить вкрай низька ("домодерна") національна самосвідомість населення, котре складається з великої російської меншини (понад 20 % громадян) і ще більшої групи русифікованих українців (приблизно 30 % населення). Ця остання група, суттєво відрізняючись за своїми цінностями й орієнтаціями і від власне росіян, і від україномовних українців, великою мірою зумовлює загальну амбівалентність українського населення й суттєво ускладнює процеси державонацієтворення та розвиток громадянського суспільства.

Якщо ж згадати, що за визначенням Б. Шоу, 2% людей – думають, 3% - думають, що думають, а 95% людей радше помруть, ніж будуть думати, стане зрозумілим чому в Україні доби незалежності соціально-політична та економічна ситуація рік від року погіршується. Українська нація перебуває нині у своєму етнічному стані і, як кожен організм, лише з часом, з приходом у політикум нових поколінь, зможе трансформуватися у своювищу категорію – націю політичну.

До останнього часу Україна перебувала ніби у зачарованому колі: повноцінне громадянське суспільство й модерна політична нація не мали шансів повстати без усунення від влади посткомуністичної олігархії, а усунути цю олігархію було практично неможливо без достатньо дозрілого громадянського суспільства й розвиненої національної самосвідомості. І лише революційні події, які супроводжували перемогу на виборах президента у 2004 р., нарешті розірвали це коло, довели, що попри всі перешкоди цивілізаційний процес в Україні вийшов на новий якісний щабель. Але тут же "знайшлися  граблі" на які наступили політичні лідери: приклад зневажливого ставлення до Основного закону країни подають в останні роки її головні гаранти руйнуючи правове поле держави або ж переписуючи під себе конституційні норми.

Як слушно зазначає один з сучасних українських політологів, істотам, які вищі на зріст від трав’яного покриву, дуже важко спостерігати за процесами, що відбуваються у траві. В українському суспільстві, як в цій траві, років п’ятнадцять вже тривають процеси, простежити за якими стара влада або не могла, або не хотіла. Рано чи пізно вони мали піднятися над "травою" і стати видимими. І якщо б влада зазвичай заглядала глибоко в середину суспільних процесів, вона б побачила, що в "траві" дозріває нова епоха, нове суспільство, з новою ментальністю, з новими підходами, з новими характерами і новими цілями.