dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 21 Мая 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 10

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 10

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

В середині 70-х років минулого століття партійні ідеологи оголосили, що в   СРСР    побудоване   розвинуте   соціалістичне   суспільство.    Що   ж   до національного будівництва, то  кремлівські  теоретики  взяли  на озброєння американську практику "перетоплюючого казана", згідно з якою національні ознаки кожного народу мали нівелюватися й зникати. "В перехідний період від капіталізму до соціалізму, – читаємо в монографії того часу, – на основі зближення і розвитку націй і народностей в СРСР склалася в основному нова історична спільність людей – радянський народ. Політичною основою її є радянський  державний лад,  провідна роль робітничого  класу,  керованого Комуністичною партією.

Економічною основою цієї спільності стала єдина загальнонародна соціалістична власність, ідеологічною основою –  марксизм-ленінізм. Для радянського народу як нової історичної спільності характерні наявність загальнорадянської національної гордості, почуття територіальної єдності всіх націй і народностей, розуміння того, що національна територія є перш за все складовою території всього радянського народу". Звичайно, це була чистої води утопія. Партійні ідеологи, з притаманним їм невіглаством, вважали, що, якщо вони самі є лідерами радянських республік і в той же час перебувають на чолі СРСР, то їх народи також автоматично увійдуть до "нової спільності людей". Насправді ж, цю "нову спільність" уособлювали лише самі партійні бонзи.

Розмірковуючи на цю тему професор Ю. Павленко зазначає, що розуміння цивілізаційної структури сучасного людства та нашої власної цивілізаційної ідентичності передбачає відповідь на запитання: чи було створено в СРСР нову цивілізацію? Відповідаючи на нього він зазначає, що ми добре пам'ятаємо офіційну тезу радянських часів "радянський народ – нова історична спільність". Обидві її складові, а вона в цілому і поготів, безпідставні.

По-перше, безглуздо було казати про "радянський народ" як народ у власному розуміння цього слова, коли народами залишалися узбеки, естонці, українці, башкири, інші. По-друге, та історична спільність, що до певної міри склалася в межах СРСР, не була такою вже новою, її ознакою вважалася, перш за все, приналежність до величезного державного утворення (неоімперського типу), з наявністю в його підданих відповідної ("радянської") надетнічноі самосвідомості. У "радянського народу" було значною мірою спільне економічне, соціальне та, до певної міри, культурне життя, парування офіційної комуністичної ідеології та загальнозрозумілої російської мови, мови в якомусь сенсі сакральної – такої, якою написані тексти В. Леніна, Й. Сталіна, Л. Брежнєва та офіційні партійні документи.

Багато в чому подібні надетнічні спільності історія вже знала. Майже всім наведеним ознакам відповідали Візантійська імперія, Арабський халіфат, імперії Китаю, починаючи з часів Хань. В усіх трьох випадках бачимо поліетнічну (багатонаціональну) державу імперського типу, певний рівень соціально-економічної й культурної інтеграції, офіційну ідеологію (православ'я, сунітський іслам, конфуціанство) та пануючу мову, якою укладалися сакральни тексти та видавалися державні укази й спілкувалася провідна політична й соціокультурна верства. Аналогічні тенденції, хоча й менш виразно (через політеїзм та греко - латинський мовний дуалізм) і  спостерігаємо в Римській імперії.

Подібне бачимо й у США (макродержавна потуга з інтегрованим політичним, соціально-економічним і культурним життям, поліетнічним і багаторасовим складом, офіційною ідеологією (в чомусь не менш жорсткою, ніж радянсько-комуністична) і мовою.

Отже, враховуючи стадійні та соціокультурні особливості названих спільнот, можемо стверджувати типологічну подібність до них надетнічної спільності, що утворилася в СРСР. А оскільки Візантія, Арабський халіфат і конфуціанські Імперії Китаю з залученими до їх силового поля периферійних народів і держав складали певні цивілізації (Східнохристиянську, Мусульманську, Китайсько-Східноазійську), то може скластися враження, що і СРСР репрезентував власне цивілізаційну спільність.

Проте, при глибшому погляді такий висновок прийнятним бути не може. Річ у тім, що будь-яка справжня цивілізація грунтується на певних загальноцивілізаційних архетипах і базових цінностях (етичних, естетичних, інтелектуальних, сакральних), на власному, спільному і органічному, природньому для її представників ідейно-ціннісно-мотиваційному підґрунті. Саме це, а не військово-політична могутність наддержави, утримує цивілізаційну спільність навіть тоді, коли імперська система розпадається й гине (прикладів достатньо дає історія Східнохристиянського, Мусульманського чи Китайсько-Східноазійського світів).

Втім, СРСР такого духовного підґрунтя, попри всі зусилля офіційної пропаганди, не мав і мати не міг. Не міг тому, що комуністична ідеологія не відповідала (а через свою матеріалістично-атеістичну природу не могла відповісти) на головні смисложиттєві, екзистенційні питання людського буття її відповіді не здатні були задовольнити глибинні духовні запити, а відтак вона не могла запропонувати дієві ідейно-ціннісно-мотиваційні підстави людською життя

Радянський Союз, як і попередні на просторах Євразії Російська Імперія, наддержава Чингісхана і його нащадків, Тюркський каганат тощо, не був окремою цивілізацією   через   брак   власного   ідейно-ціннісно-мотиваційного,   релігійно-духовного підгрунтя. СРСР охоплював частини різних цивілізаційних систем, прагнучи нівелювати їх викорінюванням наявних у них такого роду основ і насадженням власних квазіцивілізаційних цінностей. У негативній частині цей проект значною мірою вдався. Якщо духовні підстави життя народів СРСР і не були цілком знищені, то принаймні зазнали значних втрат і найсильнішої руйнації. Але штучні цінності комуністичній ідеології не поталанило нав’язати жодному народові. Комунізм виявився не тільки деструктивним щодо традиційних цивілізаційних цінностей, а й неспроможним створити нові.

Мало  того,   що  радянські  республіки   перебували   на   різних   щаблях суспільно-політичного розвитку – пересічний громадянин СРСР мав дуже слабке уявлення про культуру й побут інших народів радянської імперії. Єдине, що якоюсь мірою могло слугувати об'єднуючою ланкою, була російська мова, яку вивчали в школах всіх республік. Але й тут бажане видавалося за дійсне, бо в Середньоазіатських, Закавказьких республіках та Прибалтиці і російську мову населення знало погано. Все трималося на партійній вертикалі, яка з року в рік ставала все абсурднішою, а, отже, нежиттєздатною.

Однак система боролася за виживання й одним з напрямів цього процесу стала політика "русифікації". Знаменно, що пік її активності припав саме на роки, коли у Кремлі володорювали Л. Брежнєв та інші представники "дніпропетровського клану" – вихідці з України. Розгорнутий аналіз даного явища дав академік НАН України І. Дзюба (в той час – молодий науковець). У трактаті "Інтернаціоналізм чи русифікація?", який він 1965 р. надіслав керівництву УРСР і СРСР, автор з цілком марксистських позицій критикував національну політику тогочасних лідерів Радянського Союзу та України. В праці зазначалося, що на практиці конституційно-державні права України постійно порушуються на союзному і республіканському рівнях, українська культура і мова зазнають утисків й перебувають в занедбаному стані. І.Дзюба доводив, що звинувачувані у "націоналізмі" українські інтелігенти "не якісь гендляри, казнокради чи хулігани. Це, кожен в своїй справі, люди компетентні, авторитетні і шановані..." До того ж віддані ідеям соціалізму та радянській владі.

Автор підкреслює, що керівники КПРС-СРСР відступили від основних положень марксистсько-ленінського вчення з національного питання. "Марксизм-ленінізм, – пише він, повторюючи сталінську "аксіому",– визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі". Радянське ж керівництво, роблячи акцент на засилля російської мови, надмірну централізацію влади з Москви, невиправдану міграцію російського населення в Україну й масове фрахтування українців для колонізації Сибіру, приниження української культури, дискримінує постулати засновників марксизму-ленінізму. Наслідком цього, на його думку, стала глибока цивілізаційно-національна криза в Україні.

І. Дзюба робить досить наївний, з нашої точки зору, висновок про те, що проголошений партією курс на злиття націй, штучне створення т. зв. нової історичної спільності – радянського народу – "нічого спільного з марксизмом і комунізмом не має і є їхньою прямою і цілковитою протилежністю". Особливу увагу він приділив періоду т. зв. українізації, який також ідеалізував. Він вважав, що "українізація – це "справді інтернаціоналістська ленінська політика, що забезпечувала інтереси і повноцінний розвиток соціалістичної української нації". Вище ми вже зазначали, що процес цей був зовсім неоднозначним.

Торкаючись сучасної йому "русифікації", І. Дзюба підкреслює, що нею просякнуті всі сфери життя українського суспільства. Найбільшу небезпеку він вбачав в тому, що політика "русифікації стала державною, а, отже, ні про який інтернаціоналізм в Радянському Союзі й мови бути не може". З "русифікацією" автор пов'язував і соціально-економічні проблеми республіки, які, на його думку, в першу чергу спричинялися штучним розривом у розвитку між українським селом і "зрусифікованим" містом.

З усього викладеного згаданий академік робить наступний висновок: "В національній справі рано чи пізно, а доведеться повернутися до Леніна, до ленінського благородства і ленінського почуття справедливості, до ленінської національної політики". Отже, і тут автор залишається наївнім націонал-комуністом, який не побачив за гучними фразами більшовиків про національну рівноправність, їх цинічного задуму – спочатку, за допомогою популістських гасел, посилити партійну владу в республіках, а потім, спираючись на віддані режимові місцеві кадри, повернути до зміцнення унітарної держави. При цьому найдієвішим механізмом скріплення нової імперії неминуче мала стати саме "русифікація".

Автор закликав керівництво КПУ не боятися захищати українські інтереси як в республіці, так і за її межами, відійти від безумовного виконання директив Москви, що, на його думку, відповідало б ленінським принципам національного будівництва. "Не дотримуючись ленінських принципів національної політики та національного будівництва, не виконуючи своїх власних законів і постанов, прийнятих у двадцяті роки і не скасованих досі, не забезпечуючи повноти національно-культурного життя українською народу і фактичної рівності української культури й мови, занедбавши справу національно-культурного будівництва і справді інтернаціоналістського виховання, уряд Української СРС тим самим не виконує своїх прямих обов'язків перед українським народом, від імені якого діє, коштами якого диспонує і якому підзвітний".

Як  зазначає професор В. Кафарський, "у своїй ідеологічній схемі І. Дзюба намагався поєднати національні ідеї з ідеологією комунізму, що дозволяє нам оцінити його працю як продовження націонал-комуністичьої традиції в умовах 60-х років". Від себе додамо, що абсолютно неадекватна реакція влади на цей, написаний з марксистських позицій твір (І. Дзюбу було заарештовано, а по республіці розгорнулася нова хвиля боротьби з "українським буржуазним націоналізмом". – Авт.), довела: будь-які дискусії з тоталітарно-номенклатурним режимом у ті часи були неможливими, система відповідала на них випробуваними методами політичних репресій.

Однак зовсім придушити прояви спротиву вона була вже нездатна. На політичному обрії з’явився дисидентський рух, здолати який виявилося важче, ніж потопити в крові будь-які збройні повстання. Цивілізаційний процес ще раз підтвердив біблійну істину: "Спочатку було Слово". Каталізаторами дисидентського етапу національно-визвольної боротьби в Україні, як  вважає професор М. Обушний, були світовий процес деколонізації в 50-60-х роках, важливою складовою якого став правозахисний рух, заохочений прийняттям у 1948 р. Загальної Декларації прав людини, а також антикомуністичні виступи в Угорщині, НДР, Чехословаччині та Польщі. В цей процес, хоча й меншою мірою, були залучені й інші народи соціалістичного табору, в тому числі й український.