dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 23 Февраля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 9

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 9

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

В цей же час офіційну концепцію історичного розвитку України було сформульовано в "Тезах про 300-річчя воз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)". У них цілковито заперечувалася концепція історії України, розроблена М. Грушевським. Будь-які форми української державності, крім УРСР, не визнавалися, а Україна розглядалася фактично як частина Російської держави.

Якщо для Сталіна існував лише один "великий народ" – російський, то з прийняттям "нового курсу" мова йшла вже про "два рівноправних великих народа" – російський і український. Відносно інших народів СРСР цей термін не вживався. Зі сталінських часів незмінним залишився лише постулат про те, що своїм "щастям" українці завдячують виключно "братерській дружбі й безкорисній допомозі" Росії.

Про те, яких гротескних форм набуло це формулювання, свідчить цитата з книги першого секретаря ЦК Компартії України (з 1963 по 1972 рр.) П. Шелеста "Україно наша Радянська". Книга ця, до речі, послужила формальним приводом для усунення його з України за "національний ухил".

"Полтавська битва, – читаємо в ній, – продемонструвала силу братерської дружби українського і російського народів. Вона піднесла міжнародний авторитет Російської держави. Переможна битва врятувала український народ від загрози поневолення Польщею і Швецією". І це писалося тоді, коли загальновідомою істиною був союз І. Мазепи та запорожців зі шведами. На час Полтавської битви ще й року не минуло, як російські війська під проводом О. Меншикова, завдяки зраді, зтерли з лиця землі гетьманську столицю України – Батурин, винищивши до ноги всіх його мешканців та захисників (загалом близько 20 тис. чоловік). Та ба, навіть така суперлояльна трактовка здалася у Москві не досить переконливою.

Звичайно, помилково було б вважати, що Шелеста забрали до Москви через його літературні вправи. Петро Юхимович брав активну участь у заколоті проти М. Хрущова (разом з М. Підгорним та Л. Брежнєвим – також вихованцями української компартії. – Авт.). Коли ж останній став першим секретарем ЦК КПРС й трішки "обжився" на новій посаді, йому здалося небезпечним "тримати" на чолі другої за всіма показниками республіки СРСР людину, схильну до політичних авантюр.

Сам П. Шелест у своїх мемуарах, як і годиться, звинувачує Л. Брежнєва в упередженому ставленні до України, а також як до нього персонально, так і до М. Підгорного (обидва входили до Президії ЦК КПРС). Почалося це, за його твердженнями, вже 1965 р. "Боячись збільшення авторитеру Підгорного і великого впливу української партійної організації, Брежнєв почав різні інтриги поступово проти Підгорного. Я в усіх заходах підтримував Підгорного, оскільки бачив його розумні пропозиції", – читаємо у щоденнику Шелеста за цей рік.

Для нашого дослідження, проте, не так цікаво простежити особисті стосунки найвищих представників правлячих еліт України та Радянського Союзу. Важливіше інше: "новий курс" відкрив доступ для українських функціонерів до найвищих посад у всесоюзній партійній ієрархії. Тобто московські "боги" визнали їх достойними Олімпу. Недарма часи правління Л. Брежнєва дістали назву "дніпропетровської епохи", коли на ключових посадах республіканського і союзного рівнів опинилися вихідці з дніпропетровського владного клану. Вихідець з України на чолі Радянської імперії – це черговий парадокс цивілізаційного процесу на теренах СРСР.

Характерізуючи той період, І. Лисяк-Рудницький зазначає: "Ми були б дуже наївними, коли б у сучасній українській радянській бюрократії хотіли бачити затаєнних "мазепинців" або хоч би навіть комуністичних націонал-ухильників у стилі 1920-х років. Ці люди – вихованці сталінської школи, що в ній вони зазнали довгого й ґрунтовного дресирування й приглушення морального інстинкту та здібності до незалежного політичного думання. Ми не помилимося, якщо цих людей уважатимемо передусім за безоглядних кар'єристів, а в кращому випадку за добрих адміністраторів та господарників, що позбавлені широких ідейних обріїв. Правляча верства в УРСР, хоч сьогодні складається переважно з людей українського походження, з національного погляду досить індиферентна; її члени залюбки користуються російською мовою, на кожному кроці демонструють свій "всесоюзний" патріотизм і не виявляють тієї енергії в обороні національної індивідуальности своєї країни, що її при різних нагодах засвідчили комуністичні правителі "сателітних" держав (маються на увазі країни т.зв. соціалістичної співдружності. – Авт.). Проте скупчення крайових економічних інтересів в одну організовану спільноту сприятиме поглибленню "територіального патріотизму" (термін В. Липинського. – Авт.) серед верстви, що управляє Українською РСР".

Дійсно, ані М. Підгорний, ані П. Шелест, ані В. Щербицький, ані В. Івашко й гадки не мали про якусь "суверенізацію" республіки. Однак об'єктивні націотворчі процеси, цивілізаційні закони та логіка соціально-економічного розвитку УРСР проти їхньої волі все в більшій мірі перетворювали Україну на справжню державу.

Цьому сприяло й те, що головну увагу керівництво КПРС стало приділяти закордонному чиннику. Треба було утримувати "світовий соціалістичний табір", а на внутрішні проблеми "імперії", здавалося, можна не звертати уваги, позаяк партійна "вертикаль" виглядала непорушною. Побудована Сталіним система, модифікована під нові віяння, продовжувала досить ефективно обслуговувати інтереси комуністичного "істеблішменту". Як слушно підмітив О. Солженіцин, партійна еліта виходила з такого постулату: "Близорукие наивные люди представляют себе коммунизм как царство сытости и свободы от необходимости. Но это было бы невозможное общество, все на голову сядут, такой коммунизм хуже буржуазной анархии! Первой и главной чертой истинного коммунизма должна быть дисциплина, строгое подчинение руководителям и выполнение всех указаний. (И особенно строго должна быть подчинена интеллигенция). Вторая черта: сытость должна быть очень умеренная, даже недостаточная, потому что совершенно сытые люди впадают в идеологический разброд, как мы видим на Западе. Если человек не будет заботиться о еде, он освободится от материальной силы истории, бытие перестанет определять сознание, и все пойдет кувырком.

Так что, если разобраться, то истинный коммунизм у Сталина уже построен."

Як  зазначає професор Л. Нагорна, тоталітарна влада в СРСР будувалася на суцільній уніфікації соціуму, монополізмі у політичній, ідеологічній, культурній сферах. Схема боротьби добра зі злом була доведена до абсурду – все "не наше" оголошувалося ворожим. Вихована у тоталітарному цивілізаційному полі людина легко мирилася із проникненням у всі пори суспільства духу "надзвичайщини", погоджувалася із будь-якими культами, вороже зустрічала інакомислення, призвичаїлася до репресій. Своєрідна жертовність, уповання на "соціальні чудеса" уживалися в її свідомості з сакралізацією влади, із звичкою коритися будь-яким розпорядженням "згори".

На цій основі виник  феномен "тоталітарної людини" – з особливим, властивим лише їй комплексом атрибутів і параметрів свідомості, відмітних рис, установок, стереотипів поведінки, морально-етичних і цінностних орієнтацій. Система використовувала дифузний стан суспільної свідомості, її надлом для підпорядкування людини раціонально-утопічному началу, втіленням якого виступала держава. Будь-які її дії і цінністні орієнтації розглядалися під кутом зору лояльності до влади й були підставою для звинувачень у неблагонадійності з усіма наслідками, які з цього випливали.

Зовні політична культура тоталітарної доби в СРСР мала вигляд гомогенної. Видимість культурної, релігійної і навіть етнонаціональної гомогенності створювалася зруйнуванням традиційної соціальної стратифікації, рішучим викоріненням інакомислення, репресіями проти широких верств інтелігенції. Заперечуючи релігію, оголосивши її "опіумом для народу", більшовизм замінив її чимось на зразок релігійного фундаменталізму з властивою останньому нетерпимістю, фанатизмом, схильністю до зовнішньої обрядовості. Офіційна ідеологія пропагувала зречення людини від особистих інтересів на користь державних. Участь у масових заходах та виборах мала характер своєрідної літургії або політичного спектаклю.

Як теократична у своїй основі система поглядів, більшовицький тоталітаризм постійно потребував підтвердження своєї "єдиноправильності", а тому приділяв велику увагу "перекроюванню" минулого. Схема історичного процесу вироблялася і затверджувалася на найвищих щаблях партійного керівництва. Але головним знаряддям підтримування стабільності системи був страх. Він виступав не тільки як інструмент залякування і розправ, але і як засіб створення специфічної атмосфери "воєнного табору", де найменше відхилення від загальноприйнятих догм каралося як злочин. Комплекс "оборонної" свідомості і абсолютизація насильства призвели до постановки на конвейєр навіть процесу фізичного знищення тих, кого режим вважав не досить лояльним і тому небезпечним для себе. Масовий терор став рутиною, звичайною справою, якою була, скажімо, колективізація чи "культурна революція". Наслідком став своєрідний "державний геноцид". За підрахунками В. Нейгана, в СРСР протягом 1917-1987 рр. за безпосередньої участі держави загинуло 61 911 тис. громадян.

Фізичне знищення мільйонів українців під час соціалістичного експерименту, причому найбільш креативних із них, безперечно, на довгі роки загальмувало розвиток етнічної нації й унеможливило на певний час подальше  формування нації політичної. 

Система управління радянськими республіками з Москви будувалася на гарантіях адміністративних: другий секретар кожної республіки – росіянин. Росіянами мали бути голови КДБ й командуючий військовим округом.. Однак найнадійнішою гарантією вірності республік Москві було те, що перший секретар ЦК й інші "тубільні" партійні й державні керівники, як ми вже зазначали, вірою і правдою слугували радянській владі. "Номенклатура" національних республік була віддана Москві – бо ж саме там перебував центр їх влади. Знову ж таки, національний нобілітет змушений був всіляко підкреслювати свою відданість центру, щоб мати легітимне право на будь-яку посаду в Кремлі. Росіяни, що проживали в національних республіках, не відчували себе представниками раси панів-колонізаторів, якими відчували себе англійці в Індії. В той же час в Москві, в Політбюро, в кінці 70-х років ключові позиції перебували в руках етнічних українців. Домінуючою стала не російська, а радянська культура. Українці в Політбюро найзатятіше проводили не українську, а радянську політику.

В "Одеських оповіданнях" Бабеля Беня Крик відповів рабину, який дорікав йому, що єврей не повинен їздити на коні: "Єврей, який сів на коня, перестає бути євреєм". Так і в Політбюро: осідлавши номенклатурного "коника-горбунка" новоявлений "небожитель" за мановінням чарівної палиці перетворювався на нібито безнаціональну істоту. (Що не заважало йому на домашніх "вакаціях" миттєво перетворюватись або на середньоазіатського бая, або закавказького князька).

Українець, грузин, вірмен, казах, ставши секретарем ЦК, "дострибнувши" до вершин влади, втрачав свою національність – ставав частиною влади партії. Кожний удар по цій владі він сприймав як удар по самому собі. Це, як ми вже відзначали, ставало тим об'єктивним протиріччям, яке, з одного боку, не давало національним елітам можливості адекватно здійснювати свої функції, а з іншого – прирікало радянську владу на кінцевий крах, бо суспільства, які розвивалися    за    своїми цивілізаційними законами,    змушували    лідерів    дедалі    частіше порушувати кланові заповіти, а, отже, руйнувати систему.