dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 17 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 8

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 8

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

За підрахунками  дослідника історії ОУН-УПА В. Кучера, кількість повстанців на території Західної України наприкінці війни перевищувала 300 тис. бійців. У порівнянні з могутньою збройною машиною Радянського Союзу, це, безумовно, було не дуже багато. Але керівництво ОУН-УПА ухвалило рішення не відходити на Захід і продовжувати боротьбу з більшовицькою владою на українських теренах.

Звертаючись до особового складу УПА і підпільної мережі ОУН, обгрунтовуючи необхідність боротьби за власну державу Р. Шухевич наголошував: "Коли Ви раз вступили на шлях боротьби зі сталінським режимом, то не на те, щоб перед ним капітулювати, бо з ворогом, що загрожує існуванню нації, треба боротися на життя і смерть. Я певний, що зброї, яку Ви одержали з рук нації, не посоромите і прийдешнім поколінням передасте своє ім’я, вкрите безмерною славою."

Зазнаючи тяжких втрат у збройній боротьбі з радянською владою на західноукраїнських землях, а також з метою розширити соціальну базу повстання й експортувати його на східні терени України, Р. Шухевич висуває 1948 р. гасло "обличчям до Сходу!" На Лівобережжя засилаються оунівські емісари, які мали вести агітаційну та розвідувальну роботу. Тогочасна політична платформа ОУН-УПА передбачала запровадження суспільної власності на засоби виробництва, усунення експлуатації людини людиною, утвердження безкласового суспільства. Заперечувалися диктатура і тоталітаризм, поліцейське свавілля, проголошувалися принципи відповідальності влади перед народом, свобода слова, друку, зібрання, сумління, рівноправність національних меншин. В такий спосіб керівництво ОУН-УПА намагалося залучити до повстання широкі маси населення на всій Україні. Однак, скільки-небудь значного успіху у цій справі оунівські агітатори не досягли.

Складні умови, викликані масованим наступом на повстанців радянських регулярних збройних сил, військ МВС і МДБ, змусили вояків УПА перейти до партизанських методів боротьби. Пояснюючи цей крок, відомий оунівський ідеолог П. Полтава наголошував, що в умовах терористичного ладу в СРСР національно-визвольні сили мали можливість діяти лише у підпіллі. Саме тому підрозділи УПА, поділившись на невеликі бойові групи, змушені були переховуватись у лісах, болотах, горах, підземних криївках. Така тактика вважалася оунівцям єдино правильною й універсальною для всіх поневолених більшовиками народів. Слід підкреслити, що подібна тактика за підтримки місцевого населення мала певний успіх: українське підпілля за період партизанської боротьби вчинило майже14,5 тис. акцій, внаслідок яких загинуло більше 30,5 тис. військовослужбовців, радянських і партійних працівників, господарників, вчителів тощо.

Безповоротні втрати підпілля за цей час становили більше155 тис. осіб, з них у східних областях близько1750. За той же період вийшло з повинною менше 77 тис. осіб. У 1943-1956 рр. за всіма "забарвленнями" було заарештовано близько 104 тис. осіб. За 1944-1952 рр. з регіону було депортовано 203 тис.

Голод в Україні 1947-1948 рр. змусив десятки тисяч селян Східної України перейти в Західну, де вони ставали резервом повстанського руху. Проти нього радянська влада застосувала найрізноманітніші заходи: військові операції, масова депортація до Сибіру, переселення цілих сіл з районів, що були під контролем повстанців, до східних областей України, колективізація, заборона уніатської церкви. Останню було фактично ліквідовано 1951 р. й вона на довгі роки припинила своє легальне існування. Збройна боротьба у Галичині у все менших масштабах тривала до середини 50-х років.

Більшість депортованих з західноукраїнських земель були селянами, непричетними до будь-яких злочинів. В регіоні було проведено колективізацію й посилена індустріалізація (улюблена методика Й. Сталіна), які супроводжувалися масовим переселенням в Галичину т.зв. східняків, а також росіян з РСФСР. Склад населення змінився, повстанці вже не мали його підтримки, до того ж зазнали невідшкодовних втрат в особовому складі. Лідерів УПА було або знищено (Шухевич), або арештовано (Охримович, Кук). Для того, щоб назавжди покінчити з ОУН, радянськими агентами було знищено у Західній Німеччині її лідерів Л. Ребета (1957 р.) та С. Бандеру (1959 р.). Так закінчився період збройної боротьби на західноукраїнських землях, яку з великою долею імовірності можна вважати громадянською війною проти більшовицького панування.

Збройно-політичне протистояння між радянською владою і національно-повстанським рухом у повоєнний період за своєю суттю було унікальним цивілізаційним явищем. Українські повстанці вперше після Громадянської війни кинули такий масштабний виклик могутній радянській тоталітарній владі, кілька років боролися за незалежну соборну державу. Це був непримиренний цивілізаційний конфлікт тоталітаризму з рухом за вільне життя у власній державі. Намагаючись силоміць встановити на західноукраїнських землях порядок сталінської імперії, більшовики спровокували зіткнення двох гілок українського народу – західної та східної, на довгі роки поселили в них взаємну недовіру і відчуженість. Як образно зазначав О. Довженко, "у тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році возз’єдналась Україна східна і західна... Обнялися, зітхнули, притиснулися одна до одної й... не зійшлися. Розімкнулись обійми, радість поступилася місцем ненависті, непевність – сумніву, сумнів змінився здивуванням, здивування розчаруванням, а потім гнівом і обуренням... Ах, коли б вистачило мені сили й часу, написав би я роман про визволення Західної України, про возз’єднання наших народів і про все, що з цього вийшло, що говорили і говорять, кому влетіло. І як народ український фактично був тут ні при чім."

В ці ж роки остаточно завершився процес соборності України. В 1945 р. до УРСР ввійшла Закарпатська Україна, яка з 1919 р. перебувала у складі Чехословаччини, а з 1939 р. – Угорщини. Нарешті, 26 квітня 1954 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про передачу Кримської області РСФСР в склад Української РСР". В результаті цього й сформувалися нинішні територіальні межі України. Як  відзначав академік НАН України І. Курас, "незважаючи на переважно номінальний характер державності УРСР в складі СРСР, вона дозволила не тільки зберегти, а й значно розширити адміністративно-територіальні кордони України."

Українська соборницька національна ідея завжди мала справедливий й гуманний характер. Адже вона на відміну від інших (наприклад, російської чи всепольської) ніколи і нікому не загрожувала, не реалізовувалась за рахунок поневолення інших народів, ущемлення їхніх інтересів, зазіхання на чужі території. Сформувавшись в надрах унітарної держави, якою був Радянський Союз, соборна Україна підтвердила геніальне передбачення П. Куліша, який ще в середині XIX століття у листі до О. Гацука писав: "Пусть Москвичи ведут русское дело по-московски. История доказала, что без московского способа делать дела славянам не принадлежало бы ныне и столько земли, сколько принадлежит. Настанет пора, когда по-московски не нужно и нельзя будет вести русское дело, но пока такая пора не наступила, напрасно пытаться вырывать палицу из рук Геркулеса. Что касается безобразия, то оно неизбежно в таком хаосе, в котором находится славянский мир вообще и русский в особенности. Но рассердясь на вшей, не бросают шубу в печь". З гідністю перенісши всі соціальні експерименти під орудою "старшого брата", український народ дочекався поки палиця випала з рук Геркулеса й менше ніж через п'ятдесят років після остаточного оформлення соборності України (строк за історичними категоріями майже непомітний) добився державної незалежності й справжнього суверенітету.

Та це було потім, а відразу по війні Сталін вирішив скріпити розхитане нечуваним катаклізмом суспільство випробуваним ще за царських часів засобом – російським великодержавним шовінізмом. 24 травня 1945 р. на урочистому прийомі з нагоди Перемоги він дав старт новій кампанії такими словами: "Товариші! Я хотів би підняти тост за здоров'я нашого радянського народу, і передусім російського народу. Я п'ю передусім за здоров'я російського народу, бо він є найвидатнішою нацією з усіх націй, які входять до складу Радянського Союзу! Я піднімаю тост за здоров'я російського народу, бо він заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни. Я піднімаю тост за здоров’я російського народу не лише тому, що він ­ керівний народ, а й тому, що в нього є ясний розум, стійкий характер і терпіння".

Наступного дня вийшла передова "Правди" ­ "Великий російський народ", яку передрукували всі газети країни. З номера в номер вся радянська преса почала публікувати статті про абсолютний пріоритет російського народу в літературі, мистецтві, науці і техніці. Іншою темою пропагандистської кампанії стало цькування т.зв. безрідних космополітів, які буцімто нехтують великими талантами російського народу.

Особливо активно пошуки "націоналізму" в Україні стимулював Л. Каганович, який з березня по грудень 1947 р. очолював ЦК КП(б)У. Він постійно тероризував партійних працівників республіки, вимагаючи від них, по-перше, безжалісно проводити хлібозаготівлі (у 1946-1947 рр. в Україні було вдруге "організовано" голодомор. ­– Авт.), а, по-друге, активніше поборювати "націоналістичні" прояви. В результаті 1946 р., за офіційними даними, в Україні від голоду померло 282 тис., а в 1947 р. – понад 520 тис. чоловік. Нову хвилю гонінь на українську інтелігенцію було започатковано в липні 1947 р. доповіддю заступника Голови Ради Міністрів УРСР Д. Мануїльського "Проти українського буржуазного націоналізму", яку він виголосив перед активом інтелігенції Львова. Політика "закручування гайок" продовжувалась в Україні до смерті Сталіна (1953 р.).

"Новий курс" щодо України було започатковано з приходом до влади в СРСР М. Хрущова, який у передвоєнні й повоєнні роки обіймав найвищі посади в республіці. З України було відкликано останнього сталінського емісара Л. Мельникова. Першим секретарем ЦК КПУ став О. Кириченко (червень 1953 р.). Відтоді й до розпаду СРСР республіку очолювали лише місцеві кадри (українці складали переважну більшість й у партійному керівництві обласного, міського та районного рівнів, обіймали ключові посади в уряді республіки. – Авт.). Це призвело до об'єктивного процесу формування національної політичної еліти, яка почала усвідомлювати власні й народні інтереси та поступово навчилася їх захищати.

Звичайно, еліта ця була досить своєрідною, що пояснюється як способом її формування, так і умовами функціонування. Вона не мала можливості ані на крок відступити від партійних догматів або бодай подумки не виконати наказу старшого за рангом "партайгеноссе". Що ж стосується М. Хрущова, то опора на місцеві кадри була йому потрібна для заміни на всіх поверхах партійної та господарської ієрархії представників сталінської "гвардії". Як привід для усунення останніх з постів все частіше використовувалось звинувачення в порушенні "ленінських принципів національної політики".

Як справедливо зазначає І. Лисяк-Рудницький, "можна догадуватись, що інтенсивніша участь українців у партійному й державному апараті спричинилася до ослаблення масового протиукраїнського терору. Не зважаючи на те, що пропагандивні кампанії проти т.зв. "буржуазного націоналізму" не припиняються, не було в останніх роках повторення тих масакр, що ними так трагічно позначилися в історії України 1930-ті роки. Гідно уваги, що різні письменники, учені й інші культурні робітники, що їм ще недавно робили прилюдні закиди в "націоналістичному ухилі", могли викрутитися "самокритикою" й залишатися при житті, а навіть на своїх попередніх становищах... Бачимо теж деякі концесії в області культури, що між ними можна відмітити такі: збільшення ролі української мови у шкільництві, зокрема вищому; подібне явище, мабуть, теж в адміністративній практиці;  пожвавлення видавничого руху українською мовою;  поширення діяльності Академії наук УРСР не тільки у природничо-технічних, але наново також у суспільно-гуманістичних дисциплінах".

Велику увагу політолог приділив й факту передачі 19 лютого 1954 р. Кримської області зі складу Російської РФСР до складу Української РСР. Він підкреслював, що геополітичні й економічні чинники обумовлюють органічну приналежність Кримського півострова до українського материка. Україна має історичні й етнічні права на цю територію, позаяк її розвиток від найдавніших часів відбувався у тісному зв'язку з життям українських земель, а серед її строкатого населення українці творили, поруч з татарами, автохтонне ядро. Хоч українці були в Криму тільки меншиною, проте його політичне значення для України більше, ніж деяких теренів, що мають, або мали в недавньому минулому, український етнічний характер. Наприклад, можна собі легко уявити існування самостійної української держави без західних окраїн – Пряшівщини, Лемківщини, Посяння, Холмщини. Проте українська державність немислима без Криму.

На думку дослідника, Москва, передаючи Кримську область Україні, керувалася такими мотивами: "Приналежність Криму до Російської республіки, що від неї він відділений усією шириною України, творила аномалію в адміністративній структурі СРСР. Ця неприродна розв'язка не могла не дратувати підсовєтських українців, скріплюючи у них почуття, що вони перебувають в "російському оточенні". Тому, як можна здогадуватися, комуністична верхівка в Кремлі, прямуючи тепер до відпруження в російсько-українських стосунках, зважилася на жест, що усунув би одну з причин українського невдоволення. Треба вважати, що українська громадскість сприйняла прилучення Криму з сатисфакцією, як задоволення давнього і справедливого українського політичного постуляту. А Москва по суті теж нічого не втратила, бо гейже ціла Україна й так перебуває під її владою. Однак, певна річ, сучасна приналежність Криму до УРСР улегшуватиме в майбутньому розв'язку кримської проблеми по лінії українських інтересів, коли б це питання, що сьогодні є внутрішньою справою Радянського Союзу, мало котрогось дня виринути на міжнародному форумі". Історія довела справедливість даної сентенції.