dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 17 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 6

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На кінець тридцятих-початок сорокових років минулого століття в історії України, яка попри зовнішні атрибути державності все більшою мірою перетворювалася на одну з провінцій сталінської сатрапії, відбулася ще одна знаменна подія. Після укладення 23.08.1939 р. "пакту Ріббентропа-Молотова" та секретних протоколів до нього про розподіл сфер впливу між СРСР і Німеччиною, Червона армія 17 вересня 1939 р. розпочала свій  "визвольний похід" проти Польщі в результаті якого Західна Україна і Західна Білорусія увійшли до складу СРСР.

У червні 1940 р. Радянський Союз добився від Румунії повернення Бесарабії, силоміць відторгнутої у 1918 р., і передачі йому Північної Буковини – споконвічної української землі. Вперше в історії народ України було майже цілковито возз'єднано в одній, нехай і бутафорській державі. Соборність стала реальністю, хоча, як і все, до чого торкалася рука Сталіна, зроблено це було напрочуд цинічно і брутально – через змову з таким самим тоталітарним хижаком – Гітлером. За звичним сценарієм, відпрацьованим за двадцять років радянської влади до автоматизму, на територіях, що увійшли до України, було проведено народні збори, які ухвалили декларації про входження до УРСР.

Проте обіцяного радянською владою щастя галичани у складі УРСР не знайшли. За два довоєнні роки Західна Україна на собі відчула-всі "принади" колективізації й масових репресій. Вже з грудня 1939 р. розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів Радянського Союзу. Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 р. разом із родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 р. охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і травні-червні 1941 – переважно біженців. Всього за 1939-41 рр. з колишніх Волинського, Львівського, Тернопільського, Станіславського воєводств було вивезено близько 550 тис. осіб. Жертвами насильницького переселення став майже кожний десятий житель Західної України.

Така "доброзичливість" радянської влади не могла не викликати обурення великих мас населення цього регіону. Зважаючи ж на те, що саме на західноукраїнських землях у міжвоєнний період активно діяла Організація українських націоналістів, лідери якої сподівалися добитися незалежності за допомогою гітлеровської Німеччини, можна собі уявити як останні чекали початку війни.

Слід сказати, що певні підстави розраховувати на подібний перебіг подій оунівці мали. Нацистське керівництво Німеччини розглядало два основні варіанти стосовно майбутнього України. Перший відстоював відомий нацистський ідеолог А. Розенберг: він передбачав створення маріонеткової "української держави" під повним контролем рейху з подальшим використанням її у війні проти СРСР. "Відновлення" української державності мало б відіграти роль каталізатора національних революцій на теренах Радянського Союзу й прискорити перемогу Німеччини. Інший сценарій, до якого схилявся сам фюрер та його найближче оточення, повністю ігнорував такі "складні" схеми й розглядав Україну як звичайний політичний простір, позбавлений будь-якої самостійності.

На початку 1941 р. керівництво бандерівської ОУН доручає своєму емісару в Берліні Р. Ярому встановити контакти з керівництвом вермахту з тим, щоб заручитися дозволом на створення українського спецпідрозділу) у складі німецької армії. Шукало своїх шляхів співпраці з німцями й друге крило ОУН – мельниківське. Саме воно згодом виступило ініціатором створення дивізії СС "Галичина", брало найактивнішу участь в її формуванні.

А поки ж українським націоналістам дозволили сформувати дві диверсійні частини абверу – легіони "Нахтігаль" і "Роланд". Аналогічно до абверівських легіонів весною 1941 р. були створені "похідні групи ОУН". Згідно з задумами німецького командування, вони мали відігравати роль допоміжного окупаційного апарату, бути своєрідною сполучною ланкою між окупаційною владою й українським населенням. Оунівці розраховували, що участь у "похідних групах" дасть їм змогу займатись певною політичною діяльністю, не зазнаючи надто великих неприємностей з боку гестапо. Крім того, завдяки "похідним групам" і мельниківці, і бандерівці планували якнайскоріше потрапити в Україну і відразу, тільки-но пройде фронт, політично заволодіти територією. Звичайно, це був блеф, бо німці ніколи не дозволили б оунівцям скористатися перемогами вермахту. Жодної влади "похідні групи" на захопили, але окупаційну владу розлютили й спонукали до суворих репресій відносно оунівських активістів.

Інакше й бути не могло. Бо ж цілі українських інтегральних націоналістів й німецького керівництва були абсолютно різні. Про це свідчить і зміст секретної інструкції, яку провід ОУН(б) розіслав своїм представникам у травні 1941 р. Уже першим реченням цього документа поставлено перед організацією найголовніше завдання: "ОУН використає війну з СРСР для розгортання боротьби за Суверенну Соборну Україну, для прискорення її здобуття". І далі: "Якщо фронт боротьби третіх держав з Москвою буде пересуватися через українські землі, тоді військова окупація України подібними чужими військами неминуча...

Наше завдання в такій ситуації: не допустити, щоби Україна була тільки тереном поєдинку чужих сил з нашим ворогом, а вслід за тим об'єктом чужого володіння. Навпаки, власною боротьбою, будуванням власної Держави власними силами та за власною ініціативою здобути собі ролю підмета і партнера, учасника війни та співтворця нового ладу на руїнах Московської імперії...

Для того держави, які ведуть боротьбу з Москвою і не ставляться вороже до України, трактуємо як природних союзників...

Дальше відношення України до тих держав залежатиме від того, як вони будуть трактувати і шанувати права та життєві вимоги України".

За тиждень до початку німецько-радянської війни ОУН(б) підготувала меморандум для офіційного Берліна. Але потрапив цей документ у рейхсканцелярію лише на другий день після німецького нападу на Радянський Союз. У меморандумі наголошено, що розв'язання української проблеми має відповідати українським інтересам і що тільки за такої умови вирішення українського питання принесе користь і Німеччині. Проте, німецькі інтереси не мають переважати над інтересами України.

З аналогічною пропозицією до німців звернулося й мельниківське відгалуження ОУН – Провід українських націоналістів. Як зазначав відомий український військовий діяч М. Капустянський, ПУН через полковника А. Бізанца, колишнього командира 7-ї галицької бригади, що мав зв'язки з керівництвом вермахту, звернувся до німецької ставки з планом відновлення української армії "як союзної, під українською політично-стратегічною кермою. В парі з цим ішли й наші плани відновлення суверенної України. На горе собі, зарозуміла вища німецька команда не узгляднила нашої далекойдучої цілеспрямованої пропозиції".

Слід  відзначити, що "німецьке командування, м'яко кажучи, було здивоване появою такого "могутнього" союзника. Легше було уявити "союз" пацюка з удавом, аніж ОУН з рейхом. Та в перші дні війни гітлерівському удавові було не до пустощів інтегральних націоналістів.   Скориставшись   цим,   оунівці   й   проголосили   "відновлення української незалежності".

Від німців на зборах, які було проведено 30 червня 1941 р. в будинку "Просвіти" на львівській площі Ринок були присутні майор Айкерн і представник відомства Розенберга в групі армій "Південь" капітан  Кох. Саме їх присутність видавалася бандерівцям за лояльність офіційного Берліна до "акту 30 червня". Проте, німецькі офіцери виконували зовсім іншу функцію. Зокрема, Г. Кох, після того як зачитали Акт відновлення Української Держави та декрет про призначення Я. Стецька головою уряду, попередив присутніх в залі українців, що вони не повинні займатися політикою, що тільки Гітлер може віддавати накази в Україні.

Як згадував на сторінках журналу "Самостійна Україна" один з очевидців цієї події, Кох "зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: "Будете робити те, що вам скаже німецький уряд!" До речі, подібний перебіг подій передбачав навіть Д. Донцов. Коли 1941 р. С. Бандера   запропонував   йому   стати   президентом   української   держави, Донцов, не бажаючи брати участь у відвертому фарсі, відповів: "Я радо прийму цю посаду, але не з ваших рук, пане Бандера".

Німецька реакція на непослух інтегральних "союзників" була блискавичною. Вже 2 липня в секретній депеші за підписом начальника поліції безпеки СД Р. Гейдріха констатувалося: "Елементи з групи Бандери під проводом Стецька і Равлика організували (у Львові) міліцію й муніціпальне управління. Айнзацгрупа створила на противагу групі Бандери незалежне управління міста.

Готуються подальші заходи проти групи Бандери й особливо – проти самого Бандери. Вони будуть якнайскоріше реалізовані".

На початку липня до Кракова прибуває заступник держсекретаря Кундт, де зустрічається з провідними діячами Українського національного комітету, а також з Бандерою. По суті це був справжній допит. Насамперед Кундт безапеляційно заявив: "...фюрер – єдиний, хто керує боротьбою, і ніяких українських союзників не існує. Можливо, що українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але в розумінні державної термінології ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянської території". І вже далі кілька разів наголосив, що створювати український уряд і взагалі вирішувати все, що має надалі відбуватися в Україні, може тільки "фюрер, який завоював цю країну". Через два дні німці арештували С. Бандеру і відправили до Берліна для подальших допитів. Невдовзі затримали і Я. Стецька, а також багатьох членів Українського національного комітету в Кракові. Уже в серпні були роззброєні і фактично припинили своє існування батальйони "Нахтігаль" і "Роланд".

 П. Мірчук цілком справедливо зазначав, з цього приводу: "Німці не мали наміру толерувати створення української держави, ані тим більше допомагати в її творенні." Це повинні були розуміти і бандерівці. Адже, як наголошує той же автор, "всі друковані за нацистських часів праці німецьких авторів про Україну підкреслювали природні багатства української землі та плодючість українського чернозему і дбайливо промовчували факт, що ту землю замешкує від віків український нарід, який завжди змагав і змагає до збереження своєї державно-національної суверенности. Після прочитання таких творів малося завжди враження, що це не познайомлювання німців з батьківщиною та історією українського народу і з його національно-політичними змаганнями, але – опис багатої "нічиєї" землі, яку повинні собі взяти, прогнавши більшовиків, німці. Ті, яким пощастило познайомитись з гітлерівською пропагандою на внутрішньонімецькому ринку, знали, що таке питання про Україну не припадкове, а плянове, бо гітлерівські вожаки насправді збиралися йти в Україну тільки для того, щоб перетворити її в німецьку колонію". Саме про це свідчать події, які відбувалися на українському театрі воєнних дій Другої світової війни.