dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 4

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Як би там не було, а політика українізації дозволила мільйонам українців відчути себе членами "уявленого суспільства" – нації. А звідси виникла потреба захищати свої національні інтереси. З'явилися умови для виникнення національної еліти – навіть  кадри,  надіслані  Москвою  (згадаймо  того  ж Х. Раковського), не говорячи вже про місцевих функціонерів (В. Чубар, М. Скрипник та ін.), почали мислити не тільки більшовицькими, а й національними категоріями.

Той же С. Єфремов занотував у своєму щоденнику під 1925 р.: "На всесоюзній конференції в Москві вийшов, кажуть, конфлікт поміж комуністами-централістами та комуністами-сепаратистами. У цих ватажком був... Чубарь! Окраїнні республіки нападалися на Москву за те, що вона собі забирає лев’ячу частку всього, а іншим кидає свої лише недогризки. Коли хтось з москвичів сказав, що так і буде, то Чубарь запропонував: "Ну, що ж – тоді нам лишається одгородитись кордоном, завести власний бюджет і монету, щоб не залежати од вас." "Чим же ви одріжняєтесь од Петлюри?" – вигукнув обурено хтось із централістів. Життя і з комуністів робить самостійників." Цього в Кремлі терпіти не могли.

У квітні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У за наказом Сталіна "обрали" Л. Кагановича. Він відразу ж почав втілювати в життя сталінську тезу про "загострення класової боротьби" в міру успіхів соціалістичного будівництва, відстоювати свій власний постулат, згідно якому буржуазно-націоналістична ідеологія і культура неминуче випереджатимуть у темпах розвитку пролетарську ідеологію й культуру. Ситуація загострилася після того як О. Шумський (тодішній нарком освіти УСРР) поставив перед Сталіним питання про заміну Кагановича на посту генерального секретаря ЦК КП(б)У. Не важко здогадатися кого підтримав Сталін у цьому питанні. У лютому-березні 1927 р. об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У розцінив погляди Шумською на українізацію як "націоналістичний ухил".

З цього, власне, і почався курс на ліквідацію українізації та коренізації. Тривалий час історики вважали, що край українізації було покладено у 1933 р., коли розгорнулася інспірована Кремлем боротьба з т.зв. скрипниківщиною, тобто з наслідками чергового "національного ухилу", лідером якого було оголошено колишнього Наркома освіти УСРР М. Скрипника (покінчив життя самогубством в липні 1933 р.). Але, на нашу думку, більш правий в даному випадку професор Ю. Шаповал, який зазначає: "недоступні раніше документи засвідчують, що протидію політиці "українізації" було започатковано значно раніше. Причому до цього прямо була причетна комуністична спецслужба, яка прагла відігравати дедалі значнішу роль в житті суспільства. 4 вересня 1926 р. було підписано службовий обіжник під назвою "Про український сепаратизм"... Він орієнтував на збір усебічної інформації про прихильників "українізації", насамперед із представників "правої" української інтелігенції, тобто середовища українських інтелектуалів, зокрема тих, хто повернувся (або ще хотів повернутися) в Україну під впливом декларованої "українізації". Автори цього закритого листа відверто пояснюють, чому це слід робити: "Та обставина, що українські націоналісти припинили відверту боротьбу з Радянською владою і формально визнали її, не означає, що вони остаточно примирилися з теперішнім станом речей і щиро відмовились від ворожих задумів"... Термін "культурної боротьби" заступив гасло збройної боротьби за незалежність, що провалилося.

"Культурна боротьба" набула величезної популярності і втягнула до лав своїх прибічників переважну більшість найвидатніших представників укр[аїнської] контрреволюції".

У листі згадувалося про найнебезпечніші, на думку ГПУ, осередки українства, які використовують "українізацію" у власних цілях. Головними серед них названі Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) –"могутній оплот націоналізму і чудове агітаційне знаряддя" та Всеукраїнська академія наук (ВУАН), яка "зібрала навколо себе компактну масу колишніх примітних діячів УНР".

"Отже, – продовжує Ю. Шаповал, – паралельно з офіційними деклараціями партійних керівників, ГПУ задовго до відкритого наступу на "українізацію" розгортало (зрозуміло, з відома того самого парткерівництва) власну контрукраїнізацію, готуючи в такий спосіб компромат проти всіх, кого чекісти вважали "небезпечними" для комуністичного режиму. Знаючи це, можемо тепер зрозуміти, чому так блискавично точно ГПУ-НКВД пізніше, вже з кінця 20-х років, буде трощити українську інтелегенцію, представники якої проходитимуть по справах "Спілки визволення України" (1929-1939), "Українського національного центру" (1931-1932), "Української військової організації" (1933) та ін." Додамо, що всі ці справи було інспіровано саме ГПУ-НКВД. Вершиною сталінського цинізму стало те, що всі політичні процеси того періоду в Україні велися українською мовою.

Така лінія диктувалася переходом до політики прискореної індустріалізації (що потребувало централізації влади), посиленням націоналістичних настроїв серед неросійських народів (вони вже уявили себе націями) та форсовано-примусовою колективізацією, від якої значно більше. ніж Росія, потерпіли тодішні неросійські республіки, перш за все, Україна.

З цього приводу висловився академік НАН України В. Литвин. "Партія більшовиків, – пише він, – була унітарним централізованим політичним утворенням, що здійснювала диктатуру в кожній радянський національній республіці. Тому конгломерат незалежних, а з 1922 р. – союзних радянських республік насправді являв собою унітарну країну з не меншим рівнем централізації державної влади, ніж той, що існував в Російській імперії. Єдиною поступкою національно-визвольного руху з боку більшовиків була національна радянська державність. Вона містила у собі повний набір ознак, що за інших умов були б свідченням державної самостійності: наявність кордонів, столиці, уряду, державної символіки.

Щоб зміцнити свою диктатуру, московський компартійно-радянський центр розпочав у союзних республіках багаторічну кампанію коренізації, тобто укорінення влади на місцях. Коренізація в Україні – українізація в 1920-х рр. виявилася – і це беззаперечний факт – надзвичайно ефективним знаряддям дерусифікації (тобто знищення залишків царської владної системи. – Авт.) всіх сфер громадсько-політичного життя радянської України. Однак її основним і вирішальним завданням була не українізація як така, а укорінення режиму компартійної диктатури. Це завдання більшовики успішно виконали, хоч деякі патріоти радянської українізації й дотепер надто захоплюються сюжетами, пов'язаними з дерусифікацією, забуваючи при цьому про основне – владу".

Поки "українізація" залишалась різновидом загальносоюзної кампанії коренізації влади центр ставився до неї поблажливо. Тим жахливіших репресій зазнала Україна після того, як Сталін переміг усіх своїх суперників, покінчив з новою економічною політикою і розпочав форсоване насадження директивної економіки, яка відповідала політичному режимові. Апофеозом сталінського "реформування" стала колективізація села, за рахунок якого здійснювалася індустріалізація. В основу цієї політики були покладені грабіжницькі концепції "первісного соціалістичного нагромадження". Згідно з нею, СРСР повинен був у найкоротші терміни "пройти період первісного нагромадження, дуже щедро черпаючи із джерел досоціалістичних форм господарювання... Завдання соціалістичного господарювання не в тому, щоб брати з дрібнобуржуазних виробників менше, ніж брав капіталізм, а в тому, щоб брати ще більше". В українського селянина, керуючись цією політикою, більшовицький режим взяв усе...

"Факти свідчать, – зазначає професор С. Кульчицький, – що Україна перебувала в епіцентрі сталінських репресій. Щоб перетворити українських селян-власників на колгоспників, було застосовано не тільки експроприацію заможного прошарку села, як повсюди в СРСР, а й терор голодом –конфіскацію всіх без винятку продовольчих запасів, нагромаджуваних у кожній селянській садибі до нового врожаю. "Натуральні штрафи", як їх було названо у відповідних директивних документах, стали карою за те, що заготівельні бригади не знайшли хліба у "боржників". Внаслідок цього голод, від якого в 1932-1933 рр. потерпало багато місць країни, переріс у двох регіонах – Україні та на Кубані – у страхітливий голодомор".

Член-кореспондент НАН України В. Солдатенко абсолютно правий, коли зазначає: "Кількість жертв (демографічних втрат), хоч як це гірко, встановити бодай наближено, навіть з допустимою похибкою (хоч це звучить украй цинічно, по-блюзнірському), скажімо у сотню тисяч – нереально". Публіцисти – нефахівці як в Україні, так і за кордоном – оперують цифрами 7-10 і навіть 13 млн. загиблих від голоду. Звичайно – це перебільшення. Кваліфіковані західні дослідники проблеми "демографічних катастроф 30-х років" вважають, що в той період в СРСР від голоду загинуло 2-4 млн. чоловік. Російський історик Р. Медведєв припускає, що в країні від голоду загинуло 6 млн. чоловік. На нашу думку, найбільш близькі до істини автори фундаментальної колективної праці "Політичний терор і тероризм в Україні", які вважають, що на селі 1932 р. загинуло не менше 150 тис. осіб, а кількість тих, хто помер голодною смертю 1933 р. становить 3-3,5 млн. осіб Ці втрати на порядок вищі, ніж в інших місцевостях Радянського Союзу, що постраждали від голоду 1933 р.

Та якою б не була остаточна цифра жертв більшовицького соціального експерименту в тогочасній Україні, доводиться констатувати одне: в республіці практично повністю було репресоване або знищене покоління людей, які брали участь в україніській революції, з яких мала повстати її нова політична еліта. Голодомор став для українського народу цивілізаційною катастрофою. Процес створення модерної політичної було брутально зупинено та й по нації етнічній було завдано нищівного удару, від якого вона не оговталася до кінця й дотепер.

Далеким від ідеалу було і становище українців на землях, які у міжвоєнний період входили до складу інших держав. Як ми вже зазначали, крах імперії Габсбургів призвів до нового розчленування західноукраїнських земель. Галичина, західна частина Волині, Полісся і Холмщина відійшли до Польщі, Буковина – до Румунії, Закарпатська Україна – до Чехословаччини.

До Польщі було прилучено понад 120 тис. км2 української етнічної території, на якій, за переписом 1931 р., проживало майже 9 млн. осіб. територія Буковини площею близько 8 тис. км2 увійшла до складу однієї з румунських провінцій з центром в Чернівцях. Більшу частину цієї провінції складали етнічні румунські і молдавські землі. Лише в Закарпатській Україні, яка опинилася у складі Чехословаччини, на основі чотирьох колишніх українських комітатів було створено єдину адміністративно-територіальну одиницю – Підкарпатську Русь з центром в Ужгороді, площею майже 14 тис. км2. Таким чином, в кінці 30-х років ХХ століття поза межами УРСР перебувало близько 150 тис. км2 українських етнічних земель, де проживало понад 14 млн. осіб, з яких майже дві третини становили українці. В міжвоєнне десятиріччя кожна з вищезгаданих держав намагалася у різні способи розв’язувати українське питання. Окрім Чехословаччини, у складі якої русини домоглися справжньої автономії й згодом створили власну державу – Карпатську Русь, становище українського етносу в чужих державах було вкрай важким.