dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 3

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

XII з'їзд РКП(б), який відбувся у квітні 1923 р. (підкреслюємо – з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків), рішення якого були обов'язковими і для республіканських парторганізацій. – Авт.), головну увагу засередив на питаннях національно-державного будівництва, прав і компетенції загальносоюзних і республіканських державних органів. Поряд з Союзною Радою, що мала представляти інтереси всіх трудящих Радянського Союзу, передбачалося створити другу палату – Раду Національностей – орган представництва національних інтересів народів країни. Водночас було прийнято рішення про впровадження політики коренізації, що передбачала заходи, спрямовані на підготовку, виховання і висування кадрів корінних національностей, врахування національних факторів при формуванні партійного і радянського апаратів, організацію мережі шкіл всіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей.

Створена після XII з'їзду РКП(б) розширена Конституційна комісія ЦВК СРСР, до складу якої увійшли представники ЦВК всіх союзних республік, підготувала зведений проект Конституції СРСР. Цей проект було розглянуто Конституційною комісією ЦК РКП(б) й схвалено черговим (1923 р.) Пленумом ЦК РКП(б). В кінці червня – на початку липня проект затвердили вищі органи державної влади союзних республік.

В липні 1923 р. друга сесія ЦВК СРСР схвалила Конституцію СРСР й прийняла рішення  про негайне введення  її  в дію.  Сесія  створила уряд союзної держави – Раду Народних Комісарів СРСР на чолі з В. Леніним. Остаточно Конституція СРСР була затверджена 31 січня 1924 р. II Всесоюзним з'їздом Рад. Вона складалася з двох розділів: Декларації про утворення СРСР і Договору про утворення СРСР.

Так в СРСР було інститулізовано категорію політичної нації. Класичним для російських марксистів стало визначення нації, яке дав Сталін ще у 1913р. в брошурі "Марксизм і національне питання". Звучало воно так: "Нация – это устойчивая общность языка, территории, экономической жизни и психологического склада, проявляющегося в общности культуры". Показово, що навіть такий заклятий ворог Сталіна як Л. Троцький повністю схвалював таке трактування, зазначаючи: "Это комбинированное определение, сочетающее психологические черты нации с географическими и экономическими условиями ее развития, не только правильно теоретически, но и плодотворно практически, ибо обязывает искать разрешения вопроса о судьбе каждой нации в изменении материальных условий ее существования, начиная с территории. Фетишистского преклонения перед границами государства большевизм никогда не знал. Политически дело шло о том, чтоб царскую империю, тюрьму народов, перестроить территориально, политически и административно в соответствии с потребностями й желаниями самих народов". На жаль, вся історія Радянського Союзу підтверджує незаперечний факт – "бажання народів" комуністичні вожді визначали на свій розсуд за Кремлівським муром й безжалісно, не зупиняючись перед прямим геноцидом, втілювали свої проекти в життя.

Їх метою було створення сильної централізованої держави, яка б в нових умовах відродила  Російську імперію й зробила її ще могутнішою. "Ленин был революционер до мозга костей именно потому, что всю жизнь исповедовал и защищал целостное, тоталитарное  миросозерцание, не допускал никаких нарушений этой целостности, – зазначав з цього приводу   М. Бердяєв. – Отсюда же непонятная на первый взгляд страстность и яростность, с которой он борется против малейших отклонений от того, в чем он видел марксистскую ортодоксию. Он требует ортодоксальных, согласных с тоталитарностью мировоззрения, т.е. революционных, взглядов на познание, на материю, на диалектику и т.п. от всякого, кто себя считает марксистом, кто хочет служить делу социальной революции… Для Ленина марксизм есть прежде всего учение о диктатуре пролетариата. Меньшевики же считали невозможной диктатуру пролетариата в сельскохозяйственной, крестьянской стране. Меньшевики хотели быть демократами, хотели опираться на большинство. Ленин не демократ, он утверждает не принцип большинства, а принцип подобранного меньшинства... Он строил план революции и революционного захвата власти, совсем не опираясь на развитие сознания огромных масс рабочих и на объективный экономический процесс. Диктатура вытекала из всего миросозерцания Ленина. Он даже строил своё миросозерцание в применении к диктатуре…

Целью Ленина, которую он преследовал с необычайной последовательностью, было создание сильной партии, представляющей хорошо организованное и железно-дисциплинированное меньшинство, опирающееся на цельное революционно-марксистское миросозерцание. Партия должна иметь доктрину, в которой ничего нельзя изменить, и она должна готовить диктатуру над всей полнотой жизни. Самая организация партии, крайне централизованная, была уже диктатурой в малых размерах, каждый член партии был подчинен этой диктатуре центра. Большевистская партия, которую в течение многих лет создавал Ленин, должна была дать образец грядущей организации всей Росии. И Россия действительно была организована по образцу организации большевистской партии. Вся Россия, весь русский народ (а також і всі інші народи, в тому числі й український, які увійшли до складу нової імперії. – Авт.) оказался подчиненным не только диктатуре коммунистической партии, ее центральному органу, но и доктрине коммунистического диктатора в своей мысли и своей совести. Ленин отрицал свободу внутри партии и это отрицание свободы было перенесено на всю Россию. Это и есть диктатура миросозерцания, которую готовил Ленин. Ленин мог это сделать только потому, что он соединял в себе две традиции – традицию русской революционной интеллигенции в ее наиболее максималистических течениях и традицию русской исторической власти в ее наиболее деспотических проявлениях… Соединив в себе две традиции, которые находились в ХІХ веке в смертельной вражде и борьбе, Ленин мог начертать план организации коммунистического государства и осуществить его. Как это парадоксально не звучит, но большевизм есть третье явление русской великодержавности, русского империализма, – первым явлением было московское царство, вторым явлением петровская империя. Большевизм – за сильное, централизованное государство. Произошло соединение воли к социальной правде с волей к государственному могуществу и вторая воля оказалась сильнее… Но организовать власть, подчинить себе рабоче-крестьянские массы нельзя одной силой оружия, чистым насилием. Нужна целостная доктрина, целостное миросозерцание, нужны скрепляющие символы. В Московском царстве и в империи народ держался единством религиозных верований (Згадаймо класичну формулу: "православ’я – самодержавство - народність". – Авт.). Новая единая вера для народных масс должна быть выражена в элементарных символах. По-русски трансформированный марксизм оказался для этого вполне пригодным."

Мислитель пояснює, чому саме на теренах Російської імперії тоталітарні ідеї більшовиків заволоділи свідомістю мас. "Уже война (Перша світова. – Авт.) выработала новый душевный тип, – пише він, – тип способный переносить военные методы на устроение жизни, готовый практиковать методическое насилие, властолюбивый и поклоняющийся силе. Это – мировое явление, одинаково обнаружившееся  в коммунизме и фашизме. В России появился новый  антропологический тип, новое выражение лиц…В новом коммунистическом типе мотивы силы и власти вытеснили старые мотивы правдолюбия и сострадательности. В этом типе выработалась жесткость, переходящая в жестокость. Этот новый душевный тип оказался очень благоприятным плану Ленина, он стал материалом организации коммунистической партии, он стал властвовать над огромной страной. Новый душевный тип, призванный к господству в революции, поставляется из рабоче-крестьянской среды, он прошел через дисциплину военную и партийную. Новые люди, пришедшие снизу, были чужды традициям русской культуры, их отцы и деды были безграмотны, лишены всякой культуры и жили исключительно верой. Этим людям свойственно было ressentiment по отношению к людям старой культуры, которое в момент торжества перешло в чувство мести… Ленин не мог бы осуществить своего плана революции и захвата власти без переворота в душе народа. Переворот этот был так велик, что народ, живший иррациональными верованиями и покорный иррациональной судьбе, вдруг почти помешался на рационализации всей жизни, поверил в возможность рационализации без всякого остатка, поверил в машину вместо  Бога."

Таким чином, в СРСР законом життя стала трансформована імперська доктрина, в якій "самодержавство" перетворилося у партійну диктатуру, очолювану "вождем", "православ’я" – у догматичний марксизм більшовицького типу, а "народність" – у інтернаціоналізм, кінцевою метою якого теоретики нового ладу бачили зникнення націй і утворення єдиного "радянського народу". Звичайно, це був цивілізаційний катаклізм величезного масштабу. Український народ змушений був взяти участь у найграндіознішому соціальному експерименті в історії людства.

Як відомо, національна політика для більшовиків завжди була справою другорядною, вона цілковито підпорядковувалась їх стратегічним цілям, ідеї світової пролетарської революції, єднання світового пролетаріату, побудові нового суспільства. Недарма навіть призначений з Москви головою Раднаркому України, болгарин за національністю Х. Раковський на XII з’їзді РКП(б) змушений був констатувати, що вся національна політика парії, пов'язана зі створенням УСРР, розглядалася більшовиками України, а ще більше Росії, як стратегічна дипломатична гра (за що його того ж року зняли з цієї посади. – Авт.). До неї були залучені й національні меншини як противага українським визвольним змаганням та самостійницькому руху. Одним з фрагментів цієї гри стала політика коренізації, в ході якої переслідувалась мета схилити українців і національні меншини на бік радянської влади, заручитись їх підтримкою для утвердження тоталітарної системи.

У програмі коренізації національним меншинам відводилась роль "крапленої карти", безперспективність якої, як і самої політики коренізації, була обумовлена стратегією більшовиків на злиття націй. Тим не менше, сам факт такої політики цілком слушно розглядається в об'єктивній історіографії як реальний шанс національних меншин на здобуття політико-правових гарантій для задоволення своїх національно-культурних потреб. Водночас титульні нації союзних республік отримали можливість включити могутній механізм мовно-культурного відродження.

У діяльності КП(б)У щодо здійснення цієї політики можна виділити два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншостей. На той період українці в складі КП(б)У становили 30%. Із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабів українською мовою вільно володіли лише 797. Ще меншим був відсоток українців серед відповідальних працівників республіканського масштабу. У зв'язку з усім цим питання підготовки й висування кадрів української національності, як і національних меншостей, що мешкали в Україні, стояло особливо гостро.

Політика "коренізації", як  зазначає професор Ю. Шаповал, значно вплинула на розвиток неросійських народів тодішнього СРСР, зокрема українського, оскільки на практиці вона означала дерусифікацію. Незважаючи на те, що "українізація" була неоднозначним і доволі специфічним явищем, вона була сприйнята представниками інтелігенції, насамперед тими її представниками, які прагли навіть в рамках бутафорської радянської державності підтримувати і зберігати національні традиції. Звичайно, не варто переоцінювати наслідки "українізації", але не слід водночас ігнорувати її цивілізаційні здобутки, до яких можна віднести розквіт мистецтв, особливо літератури, театру, музики, кінематографу, поширення письменності та розвиток освіти всіх   рівнів,   утворення      профільних   установ   з   вивченням   гуманітарних, природничих та технічних наук.

Показовою, на наш погляд, є оцінка тієї доби  Г. Грабовичем: "З багатьох джерел видно, що в очах широкої публіки такі інституції, як Українська Академія наук, набули надзвичайно високого авториретету. Таке ставлення до гуманістики могло в принципі стати парадигмою національного відродження в цілому, бо ж тогочасний гуманістичний дискурс, хоч і перевантажений авторитарною, волюнтаристською риторикою, міг бути (принаймні за своєю зовнішньою формою) дискурсом хай не відкритого, а все ж нетоталітарного суспільства. Попри всі труднощі цієї доби, ми бачимо в ній справжнє громадянське суспільство (інша річ в, совєтській державі воно не мало жодного шансу на виживання) – суспільство, засноване на справді патріотичному, україноцентричному консенсусі, де формальна ідеологія підпорядкована широкому усвідомленню національних завдань".

Звичайно, картина, намальована американським професором, виглядає дещо ідеалістично. Ось що писав у своєму щоденнику за 1926 р. віце-президент ВУАН С. Єфремов: "Громадські з'їзди (йдеться про з'їзд Головнауки. – Авт.) ніколи, доки моя пам'ять сягає, не одбувалися з такими настроями, як тепер. Навіть до 1904 р., не кажучи вже про весь період після 1905 р., коли ми вже навчились були говорити мовою мужів і громадян. І от тепер, за "комуністичного ладу", все це забуто, люди розучились говорити одверто й сміливо, харамаркують по-старечому й дивуються чеховським афоризмам. Коли б ми не бачили інших наслідків сучасного режиму, а тільки оце загальне на всіх язиках мовчання та хвалу   та   горлання   партійних   нахаб,   то   вже   з   одного   цього   можна   б справедливу скласти ціну нашому комунізмові". Отже, до "громадянського суспільства", про яке згадує Г. Грабович, Україні було дуже і дуже далеко.