dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Історичні корені теоретичних основ сучасної української політики

Історичні корені теоретичних основ сучасної української політики

doncov.jpg

За визнанням більшості політологів нині в Україні, окрім комуністів, немає жодної політичної сили, яка б базувалась на якихось більш-менш окреслених ідеологічних засадах. Натомість виникли три напрями, до яких схиляються три провідні політичні потуги країни – Партія регіонів, президентська команда і БЮТ. Це – консерватизм, націоналізм і популізм. До останнього можна віднести і комуністів, які обґрунтовують свою позицію відомою марксистсько-ленінською теоретичною риторикою.

Лідери трьох вищезгаданих найбільших політичних сил та їх ідеологічний апарат мабуть і не здогадуються, що їх сучасну діяльність можна кваліфікувати за теоретичними схемами, розробленими класиками української політології ще у першій половині минулого століття. Йдеться про таких діячів європейського рівня як Д.Донцов та В.Липинський. Перший розробив доктрину т. зв. інтегрального або чинного націоналізму, а другий створив теорію державного устрою, в якій обґрунтував поділ суспільного ладу на демократичну, охлократичну і класократичну моделі.

Звичайно, політичні теорії, які розроблялися у 20-х роках ХХ століття, було б некоректно механічно переносити у наш час. Але їх аналіз і осмислення дає можливість зрозуміти логіку поведінки сучасних політиків, пояснити масам, якими критеріями їм пропонують керуватися ті чи інші політичні сили.

Отже, Донцов і його «Націоналізм», який вийшов у світ 1926 р. і певний час був катехізисом західноукраїнської молоді. У передмові до твору Донцов намагається сформулювати мету свої книги, вживаючи термін «народництво» як ярлик, що його він навішує на всіх, хто серед виразників української політичної думки дотримується відмінної від його позиції . «В цій книзі, – зазначає він, – хочу усталити поняття українського націоналізму так, як я його розумію… Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми б знайшли б її в двох діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин – і контемпляція, інтуїція – і логіка, агресія – і пасивність, догматизм – і релятивізм, віра – і знання». Донцов вбачає головну проблему, якої були не в змозі подолати ті, хто намагався створити і розбудувати українську державу, в тому, що для них «людські вчинки керувалися не почуттями, а лише поняттями. Розум, як мотив, був конечною передумовою всякої акції…, для них людина не те вважала за добре, чого хотіла, лише те хотіла, що уважала за добре» . Не важко побачити, що президент В.Ющенко при прийнятті своїх парадоксальних рішень також мало шанує їх інтелектуальну складову, віддаючи перевагу емоціям, зрозумілим лише йому догмам та інтуїтивним почуттям. Всупереч здоровому глузду він веде український родовід від трипільців й, здається, свято вірить у цю нісенітницю.

Шість підстав «чинного націоналізму» у формуванні Донцова мали скласти «тканину» нового українського духу. Головною рушійною силою людських вчинків він вважав «спонтанну безмотивну волю до життя, а не розум» .   «Розум в історичному житті народів, – продовжує він, – грає другорядну ролю» .   На зміну осмисленому світосприйняттю має прийти зоологічна воля до життя, і Д. Донцов ілюструє її такими прикладами – «те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на жида» . Щось подібне відбувається і з нашим президентом, коли мова йде про Росію і росіян, російську мову тощо. До речі, «суржик», на якому спілкується В.Ющенко, скоріше нагадує місцевий сільський діалект, аніж літературну українську мову.

Дві перші підстави донцовського варіанту націоналізму такі: «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії» і «стремління до боротьби та свідомість її конечности». Наступна вимога автора містить дві складові – романтизм та догматизм у сприйнятті його теорії. Щодо першого, то він має живитися легендою «останнього бою», запереченням того, що є,  і захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове. Догматизм «заявиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху» .  Розглядаючи ці два поняття як єдине ціле, Д. Донцов розтлумачує з відвертістю, що обеззброює: «ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє «змисловому» – ірраціональне, надзмислове, конкретному – невидиме і незнане, і це «теологічне» в нім, він протиставляє доказам – голу афірмацію, і це «догматичне» в нім. І первень чуттєвий «ілюзіонізму» (він не дискутує), і його первень інтелектуальний (що хоче здійснити ідею не існуючу і принципіально протилежну конкретній) – умотивовують його войовничість, антипацифізм» . Якщо екстраполювати ці постулати на сучасний націоналістичний вектор українського політикуму, який очолює В.Ющенко, можна зрозуміти, чому він так затято обстоює термін «геноцид» стосовно жахливого голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Адже, згідно усталених в політології визначень, геноцид – це винищення окремих груп населення за расовими, національними або релігіозними мотивами. Для створення ілюзії того, що у голодоморі винна Росія, кращого терміну не підбереш. А на те, що, за задумами більшовицької верхівки на чолі з грузином Й.Джугашвілі (Сталіним) голодомор був спрямований проти соціальної верстви – селянства, а не якоїсь окремої національності, можна закрити очі й взагалі заборонити дискутувати на цю тему. Але заради істини дискутувати треба. На наш погляд, до голодомору набагато коректніше підходить визначення «соціоцид», запропоноване російським дослідником О.Смірновим . Адже штучний голод мав перш за все винищити величезні маси селянства в Україні, Казахстані, на Кубані. Серед загиблих були мільйони не українців. І глобальний злочин комуністичного режиму не стає від того менш жахливим. Більше того, він стає ще потворнішим, якщо згадати, що селян, які залишилися жити, перетворили у безправних напіврабів, змушених працювати за мізерну винагороду. Спекулювати ж на гуманітарній катастрофі всесвітнього масштабу, розпалюючи ненависть між українцями і росіянами, принаймні аморально.

Однак, якщо керуватися постулатами Донцова, в аморальності немає нічого поганого.

Чи не найголовнішою вимогою «чинного націоналізму» до його послідовників він проголошує якраз аморальність і фанатизм. Заперечення Донцовим загальнолюдських принципів життєустрою спричинило його орієнтацію на критерій сили одиниці або групи. Ним  цілком ігнорується той факт, що сталість та стабільність особистості і суспільства, яке складається з тих особистостей, надають певні (можливо, й різні) моральні принципи, які так чи інакше мають узгоджуватися із загальнолюдськими складовими моралі.

Природно, що, на думку Донцова, саме «аморальною» має бути  й національна ідея. Немає для втілення аморальної політики кращого виконавця, ніж фанатик, який «узнає свою правду за об'явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його агресивність і нетерпимість до інших поглядів. Тверда віра в гасла, що він голосить як безуслівну і обов'язкову для всіх правду, любов до ідеї, яку він хоче здійснити, безмірна ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню, – ось та сума переживань, яка огортає всякого правдивого революціонера, фанатика – з конечности і з натури боронених ним думок… Чуттєві ідеї «фанатиків» не знають толерації, бо спір про догмати віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями». 

Фанатизм, з яким президент В.Ющенко розвалює всі існуючі в країні гілки влади, мабуть, викликав би подив у самого Донцова. Та нічого не вдієш – учень у «батька українського націоналізму» виявився людиною напрочуд старанною і завзятою.

Так, попри вказані всім світом факти кривавої агресії проти осетинського народу свого кума – грузинського президента М.Саакашвілі – наш «гарант» на повному серйозі вимагав від Верховної Ради прийняти резолюцію, що засуджували б Росію за припинення злочинних дій грузинського князька-провокатора. А коли Рада не погодилася, розвалив т. зв. демократичну коаліцію й врешті-решт видав черговий указ про розпуск українського парламенту. Правда, згодом «призупинив» своє свавілля.

Д. Донцов твердив, що вивчення української дійсності і причини поразки визвольних змагань дає підстави для висновку, що «ядром цієї болячки, яка нищила націю» був головним чином занепад волі, надмірний сентименталізм і провансальський світогляд українців. На його думку (і це є останньою, шостою вимогою «чинного націоналізму»), в історії людства «творче насильство і ініціятивна меншість є підстава всякого суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея… Народ є для всякої ідеї – чинник пасивний, той, що приймає. Чинником активним, тим, що накидує якусь ідею, є активна, або ініціятивна меншість» .   Донцов наголошує, що насильство є не з тих засобів, « що можуть бути, а можуть і не бути. Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній» релігіозній або національній ідеї».     

Наостанок Донцов підсумовує: «Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. «Фанатизм», «інстинктивні почування», «емоційність» замість «розумововсти», дух «національної нетерпимости», – все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже і молоде українство».    

«Свіже і молоде українство» з НУ-НС під проводом В.Ющенка так «вдало» реабілітувало свої «інстинктивні почування», що рейтинг цієї політичної сили впав до критично низьких позначок. Залишається сподіватися, що здоровий глузд українського народу допоможе йому остаточно відправити у політичне небуття помаранчевих невдах.

Тим більше, що і сам президент, керуючись настановами Донцова, вельми активно нищить свої політичні структури. Варто згадати хоча б розкол в НУ-НС, відставку спікера А. Яценюка тощо. Здавалося б «бити своїх, щоб чужі боялися» може лише не зовсім адекватна людина. Але, якщо звернутися до писань Донцова, не все так просто. Зокрема напередодні Другої світової війни в одній із брошур, поіменованій «Об’єднання чи роз’єднання», він з притаманною йому категоричністю обстоює ідею нав’язування своєї волі усім іншим течіям українського політичного життя незалежно від їхнього спрямування. Робити це слід, на думку Донцова, у дещо оригінальний спосіб: «Сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір’я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз це! Бо без цього – нема ніякого об’єднання, ніякої збірності. Що туподумна демократія цього не второпає – нічого дивного» .   Далі, з дивовижною відвертістю Д. Донцов викладає набір тих методів, за допомогою яких підкорена спільнота стає зовсім «ручною»: «Передусім встановивши  ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх колах збірного життя, різко очерчених, ясно протиставлених всім іншим,безкомпромісових, встановивши свою правду, єдину і непомильну… Вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими вправами мозки того загалу,  без жалю поборюючи недовірків… В ролі того магнету все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він – зорганізований не у партію, не в  «об’єднання», а в карний Орден – веде ту масу».  

Гадаємо, що, незважаючи на демократичну риторику, В.Ющенко не відмовився б очолити такий «орден». Але, на щастя, Бог, зазвичай не дає бодливій корові роги. А ті кілька депутатів та чиновників, які залишилися вірними своєму вождеві на «орден» аж ніяк не тягнуть.

Що ж до писань Д. Донцова, то і його сучасники, і більш пізніші дослідники оцінювали їх здебільшого негативно. Наприклад, О. Бочковський охарактеризував «Націоналізм» в такий спосіб: «Ця книга – це скорше жовчний публіцистичний памфлет, ніж науково обгрунтований та усистематизований світогляд нового активістичного націоналізму. Сучасний воюючий націоналізм, забувши, зглядно фальшуючи свої початки, заперечує всі творчі сили новочасного національного ренесансу та відкидає свою первісну ідеологію. Для нього це «націоналізм упадку або провансальства». Твердження щонайменше парадоксальне, бо загально відома річ, що розвиток  не починається, але кінчається дегенерацією» . Висновок суворий, але, як бачимо, вельми справедливий.

Інший автор, відомий діяч УНР І. Мазепа слушно назвав його твір «націоналізмом без національного змісту». «Відцуравшися усіх українських ідеологій як в минулому, так і в сучасному,  – пише І. Мазепа, –  автор не міг створити ідеології, яка дійсно відповідала б традиціям і загальному духові нашого народу».

Схоже відреагував на появу «Націоналізму» і В. Мартинець: «В «Націоналізмі» Донцова, - пише він, - не подобалася мені  разюча перевага негативізму з культом ненависти, аморальности, ілюзіонізму й нетерпимости догматиків, а не наголошування творчости з культом лицарськости, жертовности й національної солідарности; далі не подобався надмірний критицизм при відсутності позитивного ставлення української проблематики, а врешті однобічний  підхід до суспільних явищ таких як демократія чи до осіб таких як Шевченко і Драгоманов».

Як справедливо відзначає один з провідних дослідників творчості Д.Донцова М.Сосновський, «інтегральний націоналізм» не став ідеологією українського визвольного руху на скільки-небудь тривалий час. «Зв’язки між ідеологією українського націоналістичного руху, - пише він, - та ідеологією «чинного націоналізму» можна б графічно подати у формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком віддалитися. На протязі 40-х років цей зв'язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думки пішов своїм власним шляхом, а розвиток «чинного націоналізму» припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді оригінального. Ті ж автори, які вийшли за межі без критичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть стали на позиції, цілком протилежні ідеології «чинного націоналізму».

У нас є всі підстави сподіватися, що на чергових президентських виборах український народ винесе аналогічний присуд лідеру помаранчевих послідовників Донцова.

Продовження в наступній частині.