dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 24 Апреля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 2

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Непростим і суперечливим виявився і вплив на подальший розвиток української революції соборницького процесу, спроба об'єднання з наддніпрянським масивом українства його західних гілок. Довгий час лідери українського руху в Австро-Угорщині прагнули переважно до створення з етнічно-українських територій Східної Галичини, Північної Буковини І Закарпаття коронного краю як складової автономної частини Габсбурської імперії. Але зневірившись у можливості задоволення своїх прагнень агонізуючим австрійським режимом, 1 листопада 1918 р. українські патріоти оволоділи стартегічними позиціями у Львові. Українська Національна Рада того ж дня звернулася з відозвою "До населення цілої держави", огоглосивши про визволення українців з віковічної неволі і створення власної держави, яка пізніше дістала назву Західно-Української Народної Республіки. Відразу ж виявилися і тенденції щодо зближення з наддніпрянцями. Звісно, поляки не могли змиритися не лише з виникненням українського державного утворення, але й з самою ідеєю самовизначення українців. Тому з першого ж дня виникнення ЗУНР проти неї розпочалася військова агресія, підтримана зсередини польським населенням Східної Галичини.

Подібно розвивалися події і в Буковині. Проти проголошеної тут у перші дні листопада української влади було кинуто румунські війська, які досить швидко окупували весь край. На Підкарпатській Русі на початку листопата 1918 р. оформилась Руська Національна Рада, яка висунула гасло самовизначення. 21 січня 1919 р. віче у Хусті ухвалило приєднатись до України. Але невдовзі Паризька мирна конференція вирішила прилучити цей край до Чехословаччини.

Однак об'єднавчий процес тривав. Відряджена до Фастова (де тоді перебувала Директорія) делегація ЗУНР запропонувала керівництву відроджуваної УНР вступити на шлях консолідації зусиль. 1 грудня 1918 р. представники ЗУНР і Директорії підписали передвступний договір про "злуку обох держав" в "одну велику державу". З січня 1919 р. сесія Української Національної Ради у Станіславові затвердила "Ухвалу", якою проголошувалося об'єднання обох гілок українського народу в одній республіці.

22 січня 1919 р. у Києві відбулося свято соборності. Представники Галичини, Буковини, Закарпаття передали голові Директорії В. Винниченку грамоту Національної Ради із вищезгаданою ухвалою. У відповідь було проголошено Універсал Директорії про злиття в єдине ціле ЗУНР і Наддніпрянської (Великої) України як торжество віковічної ідеї національної соборності. Однак до реального об'єднання у 1919 р. не дійшло.

Влада Директорії виявилась хиткою, поширювалась на обмежену територію України, що дедалі зменшувалась. Країна перетворилася на арену найжорстокіших битв.

На внутрішній нестабільності УНР, її державницького життя згубно позначилось суперництво в національно-визвольному русі, у його керівництві. Українська Радянська Соціалістична Республіка як альтернативна національній за суттю і формою державності під керівництвом більшовиків дедалі виявляла свої чималі внутрішні потенції, сконсолідувала ворожі Директорії елементи і, об'єднавшись з іншими радянськими республіками в єдиний воєнно-політичний союз, дістала незаперечні переваги та нанесла по УНР нищівних ударів. Нічим не змогли зарадити ані антантівські сили в 1919 р., що зробили основну ставку на російську армію А. Денікіна, ані поляки в 1920 р., що мали за спиною ту ж таки Антанту.

Розглядаючи революційний процес в Україні, не можна не згадати і про такий соціально-історичний феномен як махновщина. Очолюючи протягом 1917-1921 рр. селянські маси півдня України, Н. Махно воював практично з усіма владами та режимами, які існували в той суворий час. Ведучи боротьбу проти військ Каледіна, Центральної Ради, Скоропадського, Петлюри, Денікіна, Врангеля, австро-німецьких та антантівських інтервентів самостійно або на боці радянської влади, він відіграв значну роль в Громадянській війні.  Махно, якого в народі шанобливо називали "батьком", був справжнім ватажком селян і стійко відстоював їх інтереси. Його можна сміливо назвати Разіним або Пугачовим ХХ століття. Махно, як ніхто інший, відчував настрої селянських мас, щоразу повертаючи зброю проти тих, хто становив найбільшу загрозу селянину.

Безкомпромісна боротьба з білими, союзи з червоними свідчили про те, що махновське повстанство цілком ототожнювало себе з революцією. Останнє твердження можна також прослідкувати на своєрідній махновській ідеології. Вона, як і ідеологія повстанства загалом, досить проста і відбита в гаслах, під якими воювали махновці. Нагадаймо окремі з них: "За експлуатованих проти експлуататорів!", "Геть білогвардійську сволоту!", "За вільні ради!", "Геть комуни!", "За ради без комуністів!". Активно виступивши проти політики "воєнного комунізму", махновці цілком лояльно ставилися до інституту радянської влади, виявляючи свою незгоду лише з її більшовицькою трактовкою. Для повстанців ради були повнокровними і повноправними представницькими органами місцевого самоврядування з широкими повноваженнями і лише частковим делегуванням окремих функцій вищим державним установам; для більшовиків вони стали органами диктатури пролетаріату, безпосередніми провідниками політичної волі центру.

Послідовно відстоюючи інтереси селянина-виробника, махновщина не змогла знайти свого місця у створеній більшовиками системі "диктатури пролетаріату". Ядро махновського повстанського руху безперечно володіло окремими елементами політичної культури, що й підняло його на особливу висоту. Певна кількість махновців належала до різних політичних партій і течій, в тому числі більшовиків, лівих есерів та анархістів. Проте, вплив анархізму на повстанський рух в радянській історіографії невиправдано перебільшений. Навіть у махновському керівному ядрі не було однозначного ставлення до анархізму. Махно на різних етапах то наближав до себе ідейних анархістів, використовуючи їх як культурну силу, то віддаляв. Не ототожнювали себе з махновщиною і анархісти.

Махно уособлював тип народного вождя, народженого вибухом селянської стихії. "Батько" ніколи не виділяв себе з селянського середовища, і тут, певно, прихований секрет його популярності. Для селян він був простий, доступний і зрозумілий. Бентежний, імпульсивний, кмітливий по-селянськи, одночасно і тиран, і раб стихії, яка винесла його на гребінь слави, він увібрав в себе усі характерні риси повстанця. Його особистість безумовно наклала певний відбиток на характер руху. Та не настільки, щоб вважати Махна одноосібним диктатором. Диктатура у махновщині – нонсенс, викликаний нерозумінням суті повстанства. Слово "батька" було вагомим, але не єдиним і не завжди вирішальним.

Махновщина, таким чином, стала  відповіддю українського селянства на суворі виклики часу. Збуджені революцією маси однозначно не бажали повернення старих порядків, але так само негативно ставилися до спроб більшовицької влади накинути їм свої. Н. Махно став на чолі повстання тому, що зумів вловити й трансформувати в дію настрої українського селянства. Він був переконаний, що пробуджена революцією народна стихія врешті-решт виведе Україну на нові державницькі обрії. У передмові до своїх спогадів, що вийшли друком вже у Парижі, він з цього приводу зазначає: "Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это – что он выходит не на Украине и не на украинском языке. Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это было бы важно.

Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь."

Українська національно-демократична революція 1917-1920 рр. завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в яких національним аспектам відводилася другорядна роль. Однак, як  зазначає В. Солдатенко, не досягши своєї мети, українська революція започаткувала формування модерної політичної нації, відродила традицію державності, перевела у практичну площину ідею соборності.

Тим часом Радянська Україна ввійшла до складу створеного в 1922 р. Союзу   Радянських   Соціалістичних   Республік   і   досить   швидко   втратила реальний суверенітет.

"Яким же способом була радянська влада установлена в Україні? – задає питання І. Лисяк-Рудницький. І сам дає, на наш погляд, слушну відповідь. – Вона була насильно накинена Україні ззовні, з Московщини; однак – і це дуже важливе – це сталося під гаслами пролетарського інтернаціоналізму, а не російського націоналізму. Понаднаціональна ідея світової революції служила ідейним прикриттям для російської інтервенції. Совєтський режим мав в Україні всі ознаки чужинецької окупації, що її супроводжали грабіжницькі реквізіції, розгром українського освітньо-культурного життя та обсаження державного апарату чужими елементами, що або наплили з Московщини, або складалися з місцевих росіян, русифікованих жидів і українців".

Але попри всі негативи соціального експерименту, в який була втягнута Україна, де-юре вона отримала державність. Українська Соціалістична Радянська Республіка, хоча і керувалася постановами московського Раднаркому, набула формальне право входити в договірні стосунки з Радянською Росією. І перший такий договір, який можна вважати продовженням Переяславського процесу у XX ст., було укладено в грудні 1920 р. на VIII з'їзді Рад. У мотивуючій його частині підкреслювалося, що обидві республіки укладають договір з метою оборони, а також в інтересах їх господарського будівництва. В статті І зазначалося, що РСФРР і УСРР вступають між собою у воєнний і господарський союз. Стаття II оголошувала, що Радянська Україна і Російська Федерація можуть взяти на себе спільні зобов'язання відносно якоїсь третьої держави, але ці зобов'язання будуть обумовлені лише спільністю інтересів обох республік, а не фактом колишньої приналежності України до території колишньої Російської імперії. Договір передбачав об'єднання наступних народних комісаріатів: воєнних і морських справ, ВРНГ, зовнішторгу, фінансів, НКШС, праці, пошт і телеграфу (ст. III). Вказувалось, що порядок і форма управління об'єднаними наркоматами встановлюються особливими угодами між урядами обох республік. Об'єднані наркомати входили до складу Раднаркому Російської Федерації і мали своїх уповноважених в Раднаркомі України (ст. VI). Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалось через з'їзди Рад РСФРР і ВЦВК, до якого Україна надсилала своїх представників. В особливому доповненні до союзного договору вказувалось, що по  необ'єднаних  наркоматах  кожна  з  сторін  має  право дорадчого голосу. У лютому 1921 р. союзний договір між СРФРР і УСРР було ратифіковано V Всеукраїнським з'їздом Рад.

Необхідно зазначити, що у вищому керівництві більшовиків не було одностайності у питанні про політичний статус окраїн колишньої імперії. Ідею про союз "незалежних" республік відстоював В. Ленін. Натомість, Й. Сталін вважав, що вони мають увійти до складу Російської Федерації на правах автономії. Для Сталіна характерними були вислови: "так звана незалежність так званих" республік, "цих, з дозволу сказати, держав" тощо. Його схильність до обмеження суверенітету Радянської України виявилася ще у квітні 1918 року, коли він заявив Голові ЦВК Рад України В. Затонському: "Досить гратися в уряд і республіку, здається вистачить, пора кинути гру".

Але у "суверенність" волів гратися Ленін (за що Україна має бути певною мірою йому вдячна. — Авт.). Він не шукав прямолінійних рішень й турбувався про привабливість радянської схеми державного будівництва для світової громадської думки. Завдяки саме його зусиллям у Москві було прийнято рішення про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. У вересні 1922 р. після розмови зі Сталіним про утворення СРСР він зазначив у листі до членів Політбюро ЦК РКП(б): "Одну поступку Сталін вже погодився зробити. В п.1 сказати замість "вступ" до РСФРР – "формальне об'єднання разом з РСФРР в союз радянських республік Європи і Азії".

Дух цієї поступки, сподіваюсь, зрозумілий: ми визначаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін. І разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію".

Така постановка питання була надзвичайно важливою для України та її народу. Українці автоматично перетворювалися з "інородців" на визнану Росією націю і діставали можливість, попри всю ілюзорність рівноправності зі "старшим братом", цю націю розбудовувати. Цивілізаційний потенціал даної події для української нації важко переоцінити.

Рішення, прийняті з'їздами Рад України, Білорусії, Закавказької і Російської Федерацій завершили у 1922 р. підготовчу роботу з скликання першого загальносоюзного з'їзду Рад, який мав юридичне оформити створення єдиної держави – Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

І Всесоюзний з'їзд Рад відкрився 30 грудня 1922 р. в Москві. Делегати представляли всі республіки, що об'єднувалися в Союз РСР. З'їзд заслухав і обговорив доповідь Сталіна про Декларації про утворення Союзу РСР і про Союзний Договір. Ці документи були схвалені одностайно. Їх текст остаточно мав утвердити II Всесоюзний з'їзд Рад.