dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Зародження давньоруської держави 1)

История России и Украины: современные взгляды ученых двух стран (Історія Росії. Зародження давньоруської держави 1)

Член-корреспондент НАН України, Моця А.П

Легенда про Рюрика

Найраніші свідчення про існування інститутів влади у східних слов'ян - легенди, пов'язані з подіями середини IX ст. У "Повісті временних літ" є датоване 6370 (862) роком повідомлення про те, що серед племен новгородських словенів, чуді, мері, весі і кривичів, які незадовго перед тим припинили платити дань варягам "із-за моря", почалися чвари. Тому ці племена вирішили знайти князя, щоб ними "володів і судив по праву", і звернулися до варягів ("земля наша велика и обилна, а наряда в ней нетъ; да поидете княжить і володьти нами"). Так на Русь прийшли три брати-варяги: Рюрик, Трувор і Синеус. Рюрик почав княжити в Новгороді, Синеус - у Білоозері, а Трувор - в Ізборську.

Аналогічні легенди, пов'язані з зародженням державних інститутів, є в багатьох інших народів Європи. Переказ про Рюрика чи не дослівно збігається з розповіддю Відукінда Корвейського про те, як бритти відправили до саксів "покірне посольство з проханням про допомогу". Прибулі до саксів посли мовили: "Благородні сакси, нещасні бритти, виснажені постійними вторгненнями ворогів і тому дуже пригнічені, почувши про славні перемоги, здобуті вами, послали нас до вас із проханням не залишити [бриттів] без допомоги. Простору, безмежну свою країну, багату різними благами, [бритти] готові вручити вашій владі".

Навряд чи автор "Повісті временних літ" знав про працю Відукінда. Та й сам Відукінд не міг користуватися "Повістю" хоча б тому, що писав "Діяння" майже на століття раніше. Водночас важко повірити у випадковість цієї паралелі. Такі збіги найчастіше свідчать про існування літературного джерела, на яке спиралися автори обох згаданих текстів. Лише виявивши це джерело, ми зможемо зрозуміти сенс літописного повідомлення. Цілком імовірно, наведені фрагменти походять від третього вірша 111 псалма: "Блажен муж, що боїться Господа, що заповіді Його любить! Буде сильним насіння його на землі, буде поблагословенний рід безневинних! Багатство й достаток у домі його, а правда його пробуває навіки! Світло сходить у темряві для справедливих..."

З такою інтерпретацією не згоден Володимир Петрухін. Спираючись на низку літературних і фольклорних аналогій, він доходить висновку, що вважати Біблію джерелом історії про звернення до варягів немає підстав. На його думку, вплив книжкової (слов'янської чи біблійної) традиції міг бути лише вторинним. Натомість дивовижні ерзянські та корейські фольклорні паралелі цього переказу підтверджують, за словами Петрухіна, її фольклорні витоки, а будь-які припущення про штучність легенди видаються необгрунтованими.

Хай там як, літописця, певно, мало хвилювали реальні обставини утворення Давньоруської держави та пов'язані з цим історичні процеси. Можливо, як і його потенційні читачі, він не замислювався над поняттям "держава". Тому буквальне тлумачення переказу про звернення до варягів може призвести до суперечливих висновків.

"Норманська проблема"

Саме так сприйняли свідчення "Повісті временних літ" Готліб Зигфрид Байєр і Герард Фридрих Міллер - двоє німецьких істориків, які прибули до Санкт-Петербурга 1724 р. на запрошення Петра І. З їхніми іменами пов'язують зародження "норманізму". Посилаючись на тексти Радзивілівського літопису, Бертинських анналів і скандинавських саг, Байєр висловив думку про скандинавське походження варягів і скандинавську етимологію імен перших руських князів (за винятком Синеуса), а також указав на шведське походження слова "русь". Водночас він підкреслив, що назви "роський" і "руський" походять від слова "розсіювання" і поширені вони серед фінського населення російської Півночі як найменування готських і слов'янських поселенців.

Спираючись на висновки Байєра і зібрані ним матеріали, Міллер виготував латиномовну доповідь "О происхождении народа и имени российского", яку збирався виголосити на урочистому засіданні Академії наук 6 вересня 1749 р. на честь тезоіменин імператриці Єлизавети Петрівни. У доповіді була висловлена думка про тотожність русі й варягів. За традицією, її віддали на рецензію Василію Тредіаковському та Михайлу Ломоносову. Перший не побачив у ній чогось доганного, а от Ломоносов звинуватив Міллера в намірах образити російський народ. У "репорті" від 16 вересня 1749 р. Ломоносов стверджував: "если бы г. Мюллер умел изобразить живым штилем, то он Россию сделал бы столь бедным народом, каким еще ни один и самый подлый народ ни от какого писателя не представлен". Головні аргументи Ломоносова полягали в тому, що погляди Міллера суперечать уявленням про ходіння апостола Андрія до слов'ян на Дніпро і до Новгорода. Крім того, у разі згоди з Міллером довелося б визнати, що "шведы дали нам князей, а чухна - имя". Оцінку Ломоносова підкріплювали плітки, що їх ширив скривджений Міллером Крекшин, нібито в рукописі є уривки, які паплюжать російський народ. Публікацію доповіді Міллера призупинили, рукопис конфіскували і згодом знищили як такий, що принижує національну гідність російського народу. Отже, вирішальну роль відіграли не наукові, а ідеологічні аргументи. На захист позиції Міллера виступив тільки Тредіаковський. Він підготував спеціальну записку, у якій на підставі аналізу численних західноєвропейських, арабомовних і давньоруських джерел ствердив головні висновки критикованого дослідника. Тредіаковський засудив лише форму викладу Міллера.

У "Древней российской истории", яку йому доручила написати імператриця Єлизавета, Ломоносов уперше припустив, що слова "варяг" мало не етнічний, а соціальний зміст і означало князівського дружинника. Боронячи слов'янське походження варягів-росів, він виводив назву "варяги" від співзвучного топоніма Вагрія (місто поморських слов'ян) і намагався довести спорідненість русів із пруссами ("поруссами", яких уважав слов'янським плем'ям).

У часи правління Катерини II та її наступників питання про запрошення іноземців на російський престол утратило свою актуальність. Важливим аргументом "норманської теорії" став зв'язок слова "русь" із фінською назвою Швеції (Ruotsi) та назвою її упландського узбережжя (Roslagen), шо його виявив Йоган Ерих Тунман. Підсумовуючи дискусію довкола "варязького питання" у XVIII ст., Август Людвиг Шлепер дійшов висновку, шо Новгородська держава виникла в результаті завоювання слов'янських і фінських племен скандинавами на чолі з Рюриком. Схожої позиції притримувався і Микола Карамзін. Згодом ця думка була підтверджена в працях Християна Френа, який залучив широке коло східних джерел, та Михайла Погодіна, котрий, спираючись на свій "математично точний" метод аналізу джерел, доводив скандинавське походження варягів та етноніма "русь". Послідовно боронив видатну роль норманів у ранній історії Давньоруської держави, не погоджуючись із концепцією норманського завоювання Русі, Арист Кунік, підкріплюючи свої висновки матеріалами з арабомовних джерел. Він, зокрема, звернув увагу на те, що матеріалів раннього російського літописання для цього бракує. Найповніше і найрозгорнутіше теорія "норманізму" викладена в працях датського мовознавця Вільгельма Томсена.

Окремі суперечності в поглядах "норманістів", прогалини в аргументації і, головне, "наївно витлумачений патріотизм" (Генрик Ловмяньський), зумовили появу досліджень "антинорманістського напряму".

Густав Еверс визнавав скандинавське походження варягів, але критикував гіпотезу про скандинавське походження слова "русь", уважаючи, шо в нього хозарське коріння. Степан Гедеонов відкидав скандинавську етимологію слова "русь", сумнівався в доцільності залучати для вивчення цієї проблеми джерел, використовуваних "норманістами", і доводив, що так звана чорноморська русь була південною гілкою східних слов'ян. При цьому власні етимологічні вправи Гедеонова були явно дилетантськими. Здійснивши порівняльний аналіз свідчень арабомовних авторів про слов'ян і русів, Олександр Котляревський наполягав на слов'янському походженні слова "русь".

"Антинорманістами" вважали себе Даниїл Хвольсон і Авраам Гаркаві, які опублікували добірки східних джерел зі згадками про русь і слов'ян. Близькі до "антинорманістів" і праці Володимира Ламанського, переконаного, що русь мала слов'янське походження, хоча спочатку жила в Скандинавії, а згодом переселилася на території східних слов'ян, і Дмитра Щеглова, який на підставі арабомовних джерел доводив, що русею спершу називали фінномовні мерянські племена, і Дмитра Іловайського, котрий уважав, що руссю були чорноморські слов'яни, до яких належали також скіфи й гуни. З останніми спостереженнями перегукуються висновки про готське походження слова "русь", сформульовані в пізніх роботах Ариста Куніка, що їх підтримали Василь Васильєвський та Антон Будил ович і розкритикував Федір Браун.

По-різному оцінювали і роль "варязького елементу" в історії постання державності у східних слов'ян. Скажімо, Василій Татіщев уважав, що варязькі (фінські) правителі були наступниками слов'янських. На думку Карамзіна й Еверса, "норманська" держава засвоїла елементи слов'янського князівського ладу. Водночас Сергій Соловйов відводив норманським дружинам вирішальну роль у формуванні князівської влади у слов'ян, а Василь Лєшков стверджував, що варяги тільки прискорили процес об'єднання східних слов'ян в одну державу, основи якої склалися ще до запрошення Рюрика князювати. Василь Ключевський уважав, що варяги поступово витіснили з владних структур місцеву слов'янську військово-купецьку аристократію. Схожу думку висловлювали Михайло Грушевський, Михайло Флорінський, Франц Балодіс та ін. Натомість Дмитро Одинець погоджувався з тим, що державність у східних слов'ян зародилася ще до появи варягів, але стверджував, що скандинавські найманці (якими він уважав варягів-Рюриковичів) загальмували процес її розвитку.

Загалом праці "антинорманістів" явно поступалися працям їхніх опонентів у науковому сенсі. Водночас вони цілком справедливо підкреслювали суперечності в дослідженнях "норманістів" та брак аргументів у доказах скандинавського походження етноніма "русь". Попри все, дискусія мала принаймні один безсумнівно позитивний результат: її учасники постаралися залучити максимальну кількість джерел (зокрема лінгвістичних і археологічних) та розробити нові методи історичного аналізу й синтезу. Саму ж дискусію Ключевський з повним правом назвав суспільною патологією, підкресливши: "національності й державні порядки походять не від етнографічного складу крові якогось князя і не від того, на балтійському чи азовському узбережжі зазвучала вперше відома племінна назва".

Суперечки між "норманістами" й "антинорманістами" тривали у XX ст. на ширшій джерельній базі: поруч із найновішими досягненнями ітописної текстології (Олексій Шахматов) та лінгвістики обидві сторони почали активно використовувати археологічний матеріал. Але й він не дав вирішальної переваги жодному з таборів опонентів. Якщо Володимир Сизов указував, що знахідки в гнєздовських курганах доводять присутність тут варягів-норманів, але ще не дозволяють визнати їхнє панування, то Туре Арне відкрито говорив про існування кількох скандинавських колоній на території Давньої Русі. Пізніше Володимир Равдонікас припустив, що скандинавські вироби могли у великій кількості потрапляти на Русь як предмети торгівлі, тому вони не засвідчують постійну присутність тут скандинавів. Однак нові матеріали й нові підходи до вивчення уже відомих джерел створили умови для перегляду позицій і "норманістів", і їхніх опонентш.

Михайло Грушевський визнавав скандинавське походження варягів, але заперечував скандинавську етимологію слова "русь": на його думку, воно позначало землі київських полян (це рішуче заперечував Александр Брюкнер). Лев Падалка далі доводив спорідненість русі з роксоланами. Володимир Пархоменко підтримав ідею про існування азово-чорноморської Русі. Були й оригінальніші, але гірше обгрунтовані припущення: про походження русі від кельтів, вепсів, хорватів, франків чи інших народів.

З іншого боку, активно розвивався "норманістський" напрям. Його представляли Микола Рожков, Олександр Пресняков, Михайло Покровський, Сергій Бахрушин, Володимир Мавродін, Олена Ридзевська та ін. Аналізуючи підсумки майже двохсотрічної дискусії, Володимир Мошин 1931 року визнав доведеним норманське походження русі та Давньоруської держави. Дослідження давньоруської топонімії (праці Рихарда Екблома, Макса Фасмера, Олени Ридзевської) показали, що в російських землях велика кількість скандинавських географічних назв. На початку 30-х років XX ст. "норманізм" прийняли більшість радянських істориків. При цьому підкреслювалося, що інститути влади не можуть бути занесені ззовні в результаті запрошення іноземців або захоплення ними певної території; утворення держави трактувалося як наслідок тривалого закономірного розвитку суспільства. Скандинавське ж походження Рюрика та його братіїз, як і варягів загалом (їхню роль у розвитку державних структур дослідники й досі оцінювали по-різному), стало загальновизнаним фактом.

І все-таки, насамперед з ідеологічних причин, з кінця 30-х років XX ст. чимдалі більшу підтримку мала "антинорманістська" концепція (Володимир Пархоменко, С. Покровський, Костянтин Базилевич). Остаточно ситуація змінилася після Великої Вітчизняної вшни. Використання у гітлерівській пропаганді легенди про закликання варягів для доведення неповноцінності слов'янських народів різко загострило ідеологічний підтекст "норманської проблеми". З другої половини 1940-х pp. визнання участі норманів у творенні й розвитку Давньоруської держави озцінювали вже як відступ від марксизму, що загрожувало авторові-"норманісту" відповідними "оргвисновками": "норманізм" перетворився на суто ідеологічний ярлик. Ситуацію побільшували "патріотичні" кампанії, зорганізовані радянським керівництвом (боротьба з "безродным космополитизмом" и "низкопоклонством перед Западом"). Тому повоєнні праці Бориса Грекова, Петра Лященка, Володимира Мавродіна, Арсенія Насонова, Бориса Рибакова, Михаила Тихомирова, Серафима Юшкова й інших дослідників мають яскраво виражений "антинор-маністський" характер. Наукова ж аргументація тих чи тих теоретичних положень явно відступила на другий план. Із посмертного видання уже класичної на той час праці Грекова "Київська Русь" було вилучено навіть усі цитати й посилання на памфлет Карла Маркса "Викриття дипломатичної історії XVIII століття", у якому йшлося про "імперію Рюриковичів" - "один з етапів в історії норманських завоювань". (При цьому Маркс підкреслював, що "слов'янські племена були підкорені не лише за допомогою меча, а й у результаті обопільної згоди" і "на Русі переможці злилися з переможеними швидше, ніж деінде у завоюваннях північних варварів, ...вожді швидко змішалися зі слов'янами".)

Позаяк "неонорманісти" і "неоантинорманісти" (терміни, запроваджені 1949 року Адольфом Стендер-Петерсеном) відтепер, як правило, опинялися в державах із різним політичним устроєм, суперечка між ними дедалі більше набувала політичного забарвлення, що не сприяло нормальній науковій дискусії. Зарубіжні дослідники, визнаючи справедливі висновки радянських дослідників про виникнення держави в результаті тривалого внутрішнього соціального розвитку, звертали увагу на роль зовнішнього чинника у формуванні державних інститутів (Адольф Стендер-Петерсен). У відповідь на це радянські дослідники змушені були заявляти, що зовнішні впливи не є вирішальними чинниками у виникненні держави, мало того, вони не є "необхідним чинником у цьому процесі" взагалі (Геннадій Літаврин). Однак при аналізі конкретних джерел (насамперед археологічних матеріалів) науковці могли доходити схожих висновків (Хольгер Арбман, Валентин Булкін, Лев Клейн, Гліб Лебедев, Іван Ляпушкін, Володимир Назаренко). Такі праці зазнавали різкої, хоча й не в усьому аргументованої критики як "норманістські" (Аполлон Кузьмін, Даниїл Авдусін). Проте кілька міжнародних конференцій (Орхус 1968, Київ 1983) сприяли зближенню позицій радянських та іноземних істориків та формулюванню загальних положень, які стали базою для подальшого наукового вивчення "норманської проблеми". Одним із таких результатів була колективна монографія "Слов'яни і скандинави" (1982, рос. пер. - 1986), підготована фахівцями з СРСР, НДР, Польщі та Данії.

Від середини 70-х років визнавати певну роль вихідців зі Скандинавії в утворенні й розвиткові Давньоруської держави вже не означало відступ від "науковості". Основою цього стало визнання слов'яно-скандинавського суспільного синтезу, а дискусія змістилася у площину встановлення питомої ваги синтезованих елементів (Володимир Пашуто). До кінця 70-х років чимало істориків визнали, що "тривала дискусія між норманістами й антинорманістами загалом завершилася" (Михайло Алпатов, Валентин Булкін, Ігор Дубов, Анатолій Кірпічников, Гліб Лебедев, Володимир Назаренко, Андрій Попов). Переважна більшість науковців уже не ставить під сумнів присутність у IX-XI ст. на територіях східних слов'ян "скандинавського елементу". Проте ряд фахівців продовжує традиції "антинорманізму" (Борис Рибаков, Аполлон Кузьмін, Андрій Сахаров), заперечуючи будь-яку роль варягів у ранній історії Русі.

За останні два десятиліття учні й послідовники Володимира Пашуто (Галина Глазиріна, Тетяна Джаксон, Олена Мельникова, Володимир Петрухін) переклали, проаналізували й докладно прокоментували скандинавські саги, пов'язані з історією Давньої Русі. Це істотно розширило джерельну базу для дослідників, які не могли читати саги в оригіналі.

Попри позанауковість традиційного формулювання "варязької проблеми", дебати "норманістів" і "антинорманістів" були досить плідними. Вони змусили опонентів для доведення своїх гіпотез залучити максимальну кількість аргументів: лінгвістичних, текстологічних, джерелознавчих, археологічних тощо. В результаті сучасна наука володіє величезним фактичним матеріалом, який дозволяє цілком обгрунтовано сформулювати такі головні висновки.

Підбиваючи підсумки з "норманської проблеми", петербурзький дослідник Олександр Хлєвов справедливо писав: "Загалом... сьогодні істина полягає у визнанні факту: Скандинавія і Русь становили історично вдалий і надзвичайно життєздатний симбіоз. У межах балтійської цивілізації склалося співтовариство, яке увібрало в себе всі землі, не зачеплені ше європейською християнською цивілізацією. Цей своєрідний "клуб аутсайдерів" зумів за два з гаком століття надолужити втрачене і стати поруч із найпрогресивнішими монархіями Європейського континенту, зберігши при цьому багато з того, що було створено додержавним ладом і органічно ввійшло до нових структур".   

Поза сумнівом, треба поділити фіктивну (в науковому плані) "норманську проблему" на ряд "дрібніших", але істотніших для розуміння ранньої історії Русі. Зокрема, слід окремо розглянути проблеми:

- походження і значення оніма "русь";

- етнічна приналежність перших руських князів;

- роль "варязького елементу" в ранніх державних структурах Давньої Русі;

- походження держави у східних слов'ян.