dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 26 Мая 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 1

Українці: народ і його земля. Україна під Радами. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На початку минулого століття, як справедливо  зазначає О. Міллер: "драматичні повороти історії і нові обставини, які створювалися ними, перетворили проект великої російської нації в суспільний анахронізм. Поступово погляд на проблему, який визнавав особливу українську ідентичність, набуває в Росії все більшого розповсюдження. Вже 1905 р. Російська академія наук визнала українську мову самостійною розвинутою мовою, а не говіркою російської як офіційно на той момент вважалося. Після 1917 р. тільки в емігрантському середовищі деякі ортодокси залишалися на позиціях концепції великої російської нації в її чистому вигляді."

Але до революції, окрім відміни мовних обмежень і надання, як і всім мешканцям імперії, певних громадянських свобод, українці не одержали від уряду нічого, що бодай в якійсь мірі скидалося на автономію. Невдоволення народних мас посилювалося воєнною розрухою – адже головні бойові дії І Світової війни відбувалися саме на теренах України. Тому не дивно, що українці з величезним ентузіазмом зустріли Лютневу революцію 1917 р. в Петрограді.

У вітчизняній історіографії перебіг подій української революції початку минулого століття  висвітлено в працях член-кореспондента НАН України В. Солдатенка. До них ми і відсилаємо читача, обмежившись в даному випадку лише конспективним розглядом подій 1917-1920 рр. та їх впливу на  розвиток нації. Як слушно зазначає згаданий вище дослідник, українська революція стала одним із справжніх апогеїв нашого національного поступу. В один ряд з нею можна поставити хіба що два історичних феномени – національну революцію ХVІІ ст. під проводом Б. Хмельницького і здобуття Україною державної незалежності на рубежі 90-х років ХХ ст. Події української революції 1917-1920 рр. мали глибоке коріння, були зумовлені цілою низкою історичних закономірностей і, по праву, займають своє місце серед визвольних процесів народів Європи і всього світу.

Революцією  керувала створена в березні 1917 р. Центральна Рада, на чолі якої стояли такі національні лідери як М. Грушевський (про погляди якого вже мова йшла у попередньому розділі), В. Винниченко, С. Єфремов, С. Петлюра та ін. Її наріжним каменем стало прагнення до закріплення демократичних завоювань у всеросійському масштабі із подальшим запровадженням української державності (широка національно-територіальна автономія), щоб спільно з націями і народами колишньої імперії (Федеративна Демократична Республіка Росія) здійснити перетворення та впритул би перейти  до будівництва соціалістичного ладу.

Тісне взаємопоєднання двох основних начал – національно-державотворчого і соціально-визвольного – найприкметніша риса головних документів Центральної Ради ­– всіх чотирьох її Універсалів. Вони стали віхами, що знаменують кроки української нації до власної державності : від декларування намірів запровадження широкої національно-територіальної автономії у федеративній демократичній Російській республіці – до проголошення Української Народної Республіки самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу; від абстрактно-прихильного орієнтування на популярні соціалістичні гасла – до перетворення   на  державну  політику  засад  справжнього   народоправства   і соціальних гарантій трудящому люду. Висуваючи гасла, які багато в чому нагадували положення платформи РСДРП(б), лідери українських соціалістичних партій все ж дистанціонувалися від радикалізму більшовиків, віддавали перевагу поступальним, реформістським методам досягнення поставленої мети.

Сили ж, що гуртувалися навколо РСДРП(б), їх місцевих організацій, прагнули досягти власної мети, оголосивши в грудні 1917 р. на українських землях альтернативну – інтернаціонально-радянську державність, почали боротьбу за становлення Української Соціалістичної Радянської Республіки, за повалення УНР.

Захопивши в листопаді 1917 р. державну владу в Росії, більшовики взяли курс на придушення національно-визвольних рухів неросійських народів, повалення місцевих урядів і поширення свого панування на так звані національні окраїни колишньої Російської імперії. При цьому вони вдало маскували свою політику гаслами пролетарського інтернаціоналізму й світової революції. Тричі російський раднарком намагався силою утвердити свою владу в Україні. Перша така спроба була здійснена наприкінці 1917 – на початку 1918 рр., друга – наприкінці 1918 – початку 1919 рр., і, нарешті, остання, третя, яка завершилась встановленням в Україні більшовицько-радянського режиму, наприкінці 1919 – початку 1920 рр.

Керівництво РКП(б) і РСФРР прагнуло захопити Україну не лише з метою повернення імперської спадщини, а й щоб використати її ресурси для експорту революції в інші країни. Не випадково в доповіді, виголошеній на II з'їзді КП(б)У в жовтні 1918 р. в Москві, відомий більшовицький діяч К. Радек підкреслював: "Україна... набуває вирішального значення для нашої радянської політики в справі перенесення революційної пожежі з Росії далі на південь і захід".

Проте й суто економічні питання також турбували більшовицьких лідерів. Зокрема, Л. Троцький, посилаючи наприкінці 1919 р. в Україну спеціальних партійних агітаторів, так повчав останніх: "Пам'ятайте також, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами".

Тим часом Центральна Рада виявилась нездатною реалізувати на практиці оголошену стартегію і тактику, її керівники, ідеалізуючи федеративний устрій, намагалися зробити все, щоб перетворити колишню "тюрму народів" на оплот співдружності визволених націй, передусім, слов’янських. Що ж до власних національних домагань, українські політичні діячі прагнули виборювати їх на шляхах легітимності, часто-густо наївно будуючи стосунки з Тимчасовим урядом, а згодом з Радою Народних Комісарів на приматі демократизму, ілюзорної вірі в обов’язковість і всезагальність торжества принципів демократизму і справедливості.

Така політика зумовила цілу низку прикрих прорахунків, зокрема, у питанні про збройний захист надбань революції. Центральна Рада виявилася неспроможною спрямувати визвольну енергію і революційний потенціал мас у бажане русло, не змогла ефективно протистояти домаганням на владу в Україні інших сил. Військова поразка у боротьбі з більшовиками, Радянською Росією і розгін Центральної Ради запрошеними в Україну австро-німецькими окупантами стали гіркою розплатою за недалекоглядний курс. На сім з половиною місяців в Україні встановилася влада гетьмана П. Скоропадського, яка спиралась на багнети інтервентів.

Було сформульовано умови, на яких Німеччина зобов'язувалася надавати військову і економічну допомогу гетьманату, а саме:

- визнання П. Скоропадським чинності Берестейської угоди;

- розпуск Центральної Ради, нові вибори вищого законодавчого органу мають відбутися лише після остаточного заспокоєння країни. Дата проведення виборів буде погоджена з вищим німецьким командуванням;

- створення української армії, чисельність якої і спосіб дій буде погоджено з вищим німецьким командуванням;

- повноважними судами щодо всіх кримінальних дій проти представників союзних військ і проти розпоряджень командування союзних сил залишаються німецькі військово-польові суди;

- всі неблагонадійні особи усуваються від державного управління; земельні комітети розпускаються, натомість створюються відповідні державні й комунальні органи;

- поки в Україні відсутнє військове законодавство, буде чинним законодавство діючих армій;

- ліквідація всіх обмежень в торгівлі продовольством і сировиною та їх експорту до Німеччини та Австро-Угорщини, зокрема дозвіл на вільну торгівлю під сильним контролем союзників і українського уряду;

- ліквідація експортних заборон, контроль на залізницях, встановлення спільного прикордонного контролю;

- вирішення аграрного питання через відновлення приватної власності;

- селяни   мають  право  заплатити  за  надану  їм  землю.   Збереження великих земельних володінь в інтересах забезпечення експортного потенціалу сільського господарства;

- врегулювання  фінансових  і  валютних  проблем  відповідно до  вже парафованих угод;

- сплата  за  військову  допомогу  Україні   і  розміри  її  визначаються окремими угодами.

П. Скоропадський письмово підтвердив, з незначними поточненнями, всі положення цього документу. Звичайно, український народ, який встиг вдихнути повітря свободи, не погодився на нове рабське ярмо й протягом всього періоду окупаційного режиму у безлічі стихійних повстань виступав проти нього. Організаційного начала дедалі наростаючому повстансько-страйковому руху надала Директорія на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою.

Позбавлений в результаті революції в Німеччині і розпаду Австро-Угорщини підтримки окупаційних військ гетьманат впав під ударами повстанського війська. На середину грудня 1918 р. було відновлено Українську Народну Республіку і зроблено нову спробу продовжити процес демократичних перетворень, започаткованих у 1917 р.

Ліва частина колишнього національного фронту (її очолив В. Винниченко) схилялася до радянського ладу і пошуків встановлення союзницьких відносин з Радянською Росією. В якості формули влади вона пропонувала трудові ради як основи для створення республіки трудового народу. Праві елементи політичного табору українства тяжіли до класичних зразків європейського парламентаризму. Звідси – прагнення до союзу з країнами Антанти. Виразником цих тенденцій виявився С. Петлюра. За таких умов єдності поглядів на перспективи національно-визвольної боротьби, звичайно, бути не могло.

До того ж, як зазначає учасник подій того періоду Є. Чикаленко, на місцях революційні комітети здебільшого очолювали люди, яких навіть з великою натяжкою не можна було вважати за порядних. Висуваючи на керівні посади пройдисвітів, селяни керувалися такою догікою: "Він нам брат, мужик, а такий бувалий, на всі боки битий, що не дасться панам обманити."

"Не знаю, як по інших місцевостях, – пише той же Є. Чиканенко, – а у нас і по сусідніх селах (мова йде про Херсонщину. – Авт.) майже скрізь наверх повипливало отаке сміття, такі шахраї, що поверталися з міст, де служили в поліції, жандармами і т.ін. і поставали провідниками народу, бо в щирість інтелігенції народ не вірив... Взагалі у нас по селах старіші чесніші селяни притихли перед молодшими, що поверталися з фронту і принесли новий дух, нові етичні поняття; вони майже одверто крали не тільки в панів та жидів, а й у своїх же селян, а коли ті обережненько докоряли їм за се, то вони нахабно кричали: "Я на фронті кров проливав, а ви тут багатства збирали!..". За скільки років війни вони відвикли від мирної праці, розпаскудились, озвіріли, убиваючи людей і грабуючи з дозволу начальства в завойованім краю, тому-то вони й вибирали на своїх провідників людей, що вміли добре шахраювати здавна і мали на це досвід. "Совісним людям", як казали селяни, "стало тяжко жити на селі." Звичайно, такий стан речей аж ніяк не сприяв авторитетові української влади на місцях. А шахраї і мародери, винесені революційною повінню на владніпосади, менш за все дбали про націотворчі проблеми.

Після переходу в руки С. Петлюри лідерства в Директорії державною політикою стала  "отаманщина" – домінування військового начала над політичним, непокора польових командирів державному проводові, практика регіонального сепаратизму, супроводжувана військовим терором, єврейськими погромами тощо.