dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 20 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 7

Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 7

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

І В. Липинський, і Д. Донцов були засадничими противниками демократичного ладу. Але якщо антидемократизм Донцова мав скоріше зоологічне, а не науково обгрунтоване коріння й випливав з його апологетики тоталітарних режимів, то стосовно  Липинського ми не можемо оперувати такими категоріями. Свій вирок демократії він   зробив   під впливом невдачі визвольних змагань революційної доби, коли демократично налаштовані діячі Центральної Ради і Директорії не зуміли скористатися зі здобутків української революції й у черговий раз привели країну до національної руїни. Аналізуючи творчу спадщину Липинського, доходиш висновку, що його несприйняття вітчизняної моделі демократичного суспільства, яка була скоріше карикатурою на цей політичний устрій, походило в першу чергу від розчарування діями доморослих демократів. Він критикував демократів, втім, як і соціалістів та націоналістів, з позицій послідовного державника, який бачив  руйнівні для України наслідки їхньої політики.

Спільним   для   Липинського   і Донцова  являлося  те, що вони надавали великого  значення   у   поведінці   й   діяльності   людей   стихійним, ірраціональним    інстинктам    і    почуванням.   Але   якщо   Донцов апологетизував цілковиту відмову від осмисленого світосприйняття, висуваючи на його місце зоологічну волю до життя – "те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на вид жида",  то Липинський вбачав своїм завданням спрямовувати ірраціональні хотіння людей в річище державництва. "Всяка соціяльна теорія, - писав він, - мусить бути зразу продуктом індивідуальної творчости. Але мірилом її сили і вартости являється не її "оригінальність", "об'єктивність", "науковість", "льогічність" – а здатність підіймати живих, реальних людей   на   творчі   громадські  діла.  Для доказу правдивости всякої соціяльної теорії більше варте одне добровільно віддане за неї людське життя, ніж сотні "науково" написаних томів. Але знов, щоб люде віддавали за якусь соціяльну теорію своє життя, вона мусить бути для них усвідомленою, вона мусить захопилювати їх образом, який вона викликає в їх душах і який відповідає їх стихійному ірраціональному хотінню. Вона мусить бути сформульована в живім – усвідомлюючім слові, здатним порушувати стихійне хотіння людей".  Отже, і тут ми бачимо спробу видатного мислителя використати ірраціональні хотіння народу не для руйнації усталеного життєвого устрою, але скерувати їх на процес державотворення.

Державницькі теорії Донцова і Липинського великою мірою є абстрактними. Вони не накреслили відповідних до своїх ідеологій схем державницьких структур та конституційного устрою майбутньої України, не дали хоч трохи чіткої картини взаємодії в ній державних механізмів. Як справедливо зазначив М. Сосновський, в "Націоналізмі" Донцов "не дав завершеної чи суцільної ідеології українського націоналізму, бо не розвинув "позитивної частини", тобто того, що він окреслив як "українську ідею".

Аналогічні претензії можна закинути і Липинському, але з суттєвим і, можна сказати, вирішальним застереженням: не давши конкретної моделі державного устрою в Україні, який би він вважав ідеальним, автор "Листів" висловив таку величезну кількість конструктивних думок щодо поліпшення української політичної атмосфери, стільки слушних порад майбутнім будівникам незалежної України, що його теоретична спадщина ще довго використовуватиметься в практиці вітчизняного державотворення.

Ідеологічний вплив Донцова і Липинського на сучасне їм суспільство був неоднаковий. Якщо "чинний націоналізм" першого став у міжвоєнний період провідною ідеологією молоді на західноукраїнських землях, то теоретичні розробки другого тривалий час залишалися відомими хіба що вузькому колу його однодумців-гетьманців. Загалом так воно і мало бути, бо радикалізм й метка фраза попервах завжди випереджають вдумливі й відповідальні концепції.

Але історія виявилася кращим суддею обом діячам. Більшість дослідників їхньої творчості дійшли висновку, що "інтегральний націоналізм" мав деструктивний вплив на українське суспільство, спричинився до багатьох людських трагедій й об'єктивно заслуговує на негативну оцінку.

Теоретичні     ж     побудови    Липинського,    що    не   знайшли належного   використання    його  сучасниками,   назавжди   увійшли до   скарбниці   вітчизняної    суспільно-політичної    думки   і   лише нині торують свій шлях до свідомості нашого народу. Негативізм   Донцова   лише   на   незначний   період   спромігся стати      тим      знаменом,    під    яким    західноукраїнська    молодь намагалася    вибороти      національну    незалежність.    Позитивізм Липинського,    як    кожна    теорія,   спрямована   на конструктивне  втілення   у   державотворенні   кращих   зразків   світового   досвіду, залишається    тим    методом,    яким,    на    нашу    думку,     мають користуватися будівничі сучасної України.

Д. Донцов  вважав,  що  майбутня  незалежна  Україна  має стати  імперіалістичним  хижаком   або  загинути.  В. Липинський    вбачав історичну     місію     України     в   тому,   що     вона     має створити нову цивілізацію на порубіжжі Сходу і Заходу, яка б увібрала в себе все краще, що було на обох цивілізаційних полюсах людства. Таке глобальне завдання здавалося його сучасникам утопією. І тільки зараз в умовах глобалізаційної кризи світової цивілізації, перед якою блякне навіть шпенглерівська песимістична оцінка перспектив Європи у ХХ ст., ми можемо по-справжньому оцінити велич задумів вченого. Як це не парадоксально, але попри всі, здавалося б нездоланні перешкоди, Україна саме зараз має можливість виконати покладену на неї долею місію.

Як  зазначає відомий дослідник проблеми  М. Михальченко, українська політична цивілізація суперечлива, інколи контрастна, але досить динамічна і перспективна, Відходячи від євразійської бінарності, що була системотворчим фактором  Російської імперії і СРСР, Україна не здатна одним кроком повернутися в Центральну Європу, як це могло бути три з половиною століття тому або трапилося для деяких частин України в першій половині ХХ ст. Вона має завершити етап внутрішньої селекції – коли єдність і цілісність цивілізації досягається за рахунок "відсікання", "відторгнення", "вилучення" з її складу тих "зайвих" частин та елементів (цінностей, норм, орієнтацій, ідеалів тощо), що є чужородними і неприродними. Селекція як політико-культурний регулятивний механізм відбирає ті політико-культурні компоненти розвитку, способу життя, що відповідають національному характеру, культурі народу.

Поряд з селекцією формотворчим конфігуратором політичного життя виступає конвергенція. Її функція – об’єднання й синтез різних (інколи протилежних) цінностей, смислів, наприклад, національного й інтернаціонального, слов’янської громади і європейського самоврядування тощо. Конвергенція як політико-регулятивний механізм протистоїть селекції, між ними точиться постійна боротьба, але в цілому суспільство виграє від їх конкуренції. Інакше селекція перетворювала б суспільство і державу в закриті від іншого світу організми і гальмувала розвиток внаслідок перешкод на шляху залучення світового досвіду.

Український національно-цивілізаційний вибір зумовлений колізіями посттоталітарного розвитку політики, економіки й культури, що зумовлює його драматичний й переважно кризовий характер. Цивілізаційне роздоріжжя, на яке вийшла Україна, зберігається і в головах політиків, і звичайних громадян, що позначається на їх діях, які часом створюють небезпеку для України. І це не стільки небезпека ззовні – вона існувала сторіччями, – скільки зсередини, від поліетнічності, поліконфесійності, конфліктності соціальних і політичних сил. Щоправда, ця небезпека радше потенційна, ніж реальна.

Ми проаналізували три основні напрями української національної ідеї, які в тій чи іншій мірі позначилися на історичному розвитку країни в ХХ ст.: націократичний, класократичний та соціалістичний (про долю України під владою комуністів йтиметься у наступному розділі). В умовах незалежності Україна має всі можливості реалізувати в своїй цивілізаційній моделі не тільки все краще, що містилося в цих концепціях, але й найліпші зразки націотворчого досвіду інших держав світу. Для цього потрібна лише політична воля нашого народу.