dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 22 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 5

Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Науковці й громадські діячі початку ХХ ст. відзначали, що українці з давніх часів обіймали широку смугу степу й лісостепу в Північному Причорномор'ї ( у відношенні до останньої зони  в І тис. н. е. це все ж було перебільшенням з точки зору сучасної науки). Як вважав один із кращих сходознаців тих часів В. Синявський: "Територія України в період річккових культур та  середземноморській, як і в пізніші часи, особливо з утворенням Багдадського халіфату на південному заході Азії й Кордовського на далекому заході Європи в Еспанії, була перепуттям між Сходом і Заходом. Далі вона стає тим битим шляхом народів, що переходили між Уралом та Каспієм на Захід".

Вирішення чорноморської проблеми тоді вважалося одним із найголовніших геополітичних завдань України. Окреслюючи його, Ю. Липа наголошував, що метою вітчизняної експансії  являлося здобуття чорноморських берегів, відзначаючи при цьому, що з давніх часів українці посідали найбільші ріки, котрі впадають в Чорне море від Дунаю до Кубані, то відступаючи під тиском кочівників угору за течією, то спускаючись до гирл за сприятливіших умов. Якщо на півдні Чорне море, на півночі поліські болота, а на заході почасти Карпатські гори були природними межами власне українських земель, то на сході та південному заході таких кордонів немає. Саме цим степовим коридором орди азійських кочівників проходили територією південної України, відкидаючи наших предків від чорноморського узбережжя. "Ріки, ці найзручніші магастралі давніх часів, відігравали велику роль у формуванні національних спільнот: річна мережа формує одність території, її торговлі, влади, звичаїв. врешті мови і релігії" – відзначав він.

Політичній складовій географічного розташування України та його впливу на державотворчий процес приділяв і В. Липинський. Зокрема він відзначав: "З огляду політичного наше географічне становище – найгірше в Европі. Навіть Московщина в положенню безмірно кращім, бо, захищена горами, лісами і болотами, вона ніколи не була тим битим степовим шляхом, через який перевалювались з Азії в Европу, і уступали під натиском Европи на Азію, різні кочові орди, починаючи від колишніх і нинішньою большевицькою кінчаючи…Врешті Московщина, вся без виїмку,знаходиться в географічно неподільнім впливі культури східної так, як напр Чехія знаходиться в географічно неподільнім впливі культури західної. Ми-ж цю границю між Сходом і Заходом маємо в географічно неозначенім стані на своїй землі, і по нашому живому тілі відбуваються весь час пересування цієї рухомої границі то дальше на Схід, то дальше на Захід".

Другою геополітичною причиною тривалого періоду бездержавності українського народу він вважав найродючіші в Європі землі, а третя полягала в постійному перемішуванні рас і народів на її території. 

Далі звертаючись до аналізу багатогранної теоретичної спадщини В. Липинського слід зазначити і те, що майже всі його соціологічні поняття  являють собою пряму проекцію інтересів політичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосується і вчення про територіальну свідомість як визначальний момент національної ідеології. Соціологічні постулати, розроблені ним, не являються універсальними, свій статус  вони отримують лише під кутом зору придатності до певної політичної мети.

Перед соціологією він ставить кардинальне завдання: "Якою має бути соціальна теорія, аби побудова незалежної української держави стала можливою?" Через те Д. Чижевський помилявся, стверджуючи, що В. Липинський "дає не лише філософію української політики, а – політики взагалі". В’ячеслав Казимирович – філософ саме "української політики". Поняття території або територіальної ідеології як визначального елемента в побудові української державності вироблено ним не в результаті застосування об'єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку: "територіальна свідомість є обо'язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації", тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.   

У своїх "Листах" він аналізує причини, які призвели до знищення української державності в формі УНР та Гетьманщини. Особлива увага при цьому надається висвітленню ролі української інтелігенції в державотворчих та руйнівних процесах тієї доби, а насамперед – оцінки різних форм державного устрою, що практикувались у тогочасній Україні. Він підкреслює: "Українська демократична інтелігенція, що творила головні кадри так званого свідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званих вільних російських професій, себе в ролі будівничих української держави абсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншими українськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа. Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вона по природі своїй почувала себе здатною, – ролю посередників між російською державою й українськими народними масами, яких перші прояви національної свідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати".

Політик з історичним сумом констатує: "Побили ми себе самі. Ідеї, віри, легенди про одну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не створили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється , така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла". У 1920 р. він напрочуд точно окреслив загальну соціально-психологічну атмосферу, яка супроводжувала кризу української державності періоду національно-визвольних змагань у 1917-1918 рр.: "Соціяльна пролетарська  революція для збудування нового соціяльного ладу, або всенаціональна-всекласова революція для збудування спільної й усім класам потрібної держави й нації, - справедливо зазначив він. - Все, що посередині, це політично й економічно: грабіж, а ідеологічно: фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно й морально чистих підставах може народитись нова творча українська віра".

Які ж рецепти для подолання перманентної для України кризи державності залишив нам В. Липинський? Перш за все він радить змінити методи державного будівництва: "Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху... на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу... Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості не змогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й грані, здібні й чесні люде всі разом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я – демократія".

Тут маємо справу з емоціями послідовного державника стосовно руїнницької діяльності доморощених демократів. І В. Липинський, і його однодумці робили марні спроби співпрацювати з Центральною Радою, допомагати їй будувати нову Україну. Більше того, Липинський вважав найліпшим для нашого народу скористатися в цьому будівництві цивілізаційним досвідом справді демократичної країни – США. Застерігаючи від культивування соціалістичних та націоналістичних настроїв у суспільстві, в тих же "Листах" він писав: "Цементом політичним, спаюючим місцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо мати патріотизм – любов до спільної Батьківщини, а не Ваш, соціялізм, зненависть місцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм – зненависть місцевих "Українців" до місцевих "не-Українців"... Тільки тоді, коли державники українські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть агентів, яких метрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях (також у "нації українській"!) – зможе повстати Держава Українська. І тільки в Українській Державі – тільки в процесі співжиття мешканців України на одмежованій державно території – може витворитись з них   Українська Нація. Так, наприклад, як повстає, на наших очах Американська Нація з процесу співжиття різних націй і різних класів на території Сполучених Держав".

Природно тому, що з таких самих позицій оцінював він діяльність соціалістів та націоналістів, нерідко ставлячи між ними знак рівняння. Ані перші, ані другі, вважав Липинський, ніколи не зможуть побудувати суверенну Україну. Обгрунтував він це твердження у такій спосіб: "Ви – соціялісти і націоналісти – творити Україну хочете... поділом горизонтальним. Ви хочете поділити "чужі" верхи від "українських" низів і винищити  врехи низами. При чим Ви не ріжнитесь між собою не психікою, ні методом, ні темпераментом, а тільки словесним, зверхнім гаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гаслом соціяльним: "бий панів, бо вони буржуї", а Ви – націоналісти – хочете забрати те саме, тільки під гаслом племенно-національним: "бий панів , бо вони не Українці". І ціль та самісінька: владу на Україні при помочі "соціалістичного" чи "націоналістичного" народу захватити в свої, інтелігентські руки. Тому то так легко з соціялістів Ви станете націоналістами і з націоналістів "зміновіховцями". І тому то одні і другі Ви засуджені як Українці на загибель. Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти наверх – ось на що скеровані всі Ваші умовні потуги. І тому Вас б'ють і завжди бити будуть. Тому не бачити Вам незалежної Вашої соціалістичної чи націоналістичної України. Її не здобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, організація і, головне, ублагодження Вас самих і провідників".

У цій перспективі В. Липинський аналізує роль українських зовнішньополітичних орієнтацій та їхнє співвідношення з внутрішньою політикою. "Орієнтацією серед політиків на Україні, - пише він, - (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками".

Цілком виразно їм пропонувався пріоритет внутрішньої політики над зовнішньою, пріоритет, такий звичайний для західних цивілізацій і такий незрозумілий на Україні: "Від об’єднання та зорганізування українського хліборобського класу залежить  об’єднання  та   зорганізування   цілої  Української  Нації". Ця  теза В. Липинського мала солідне підгрунтя у тогочасній дійсності. Всі інші соціальні верстви населення України не мали достатньо сил, щоб виконати об'єднуючу місію. Автор "Листів" вкрай точно визначив і одну з головних перешкод, які могли затримати подібний хід подій: "Тільки знищення приватної власності на землю може розвалити хліборобський клас, вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчості з праці хлібороба, що цією своєю індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участок землі. Тільки соціялізація землі може знищити нашу теперішню класову свідомість...". Не важко побачити, що більшовики потягли саме за цей кінець мотузи. Проте головними загрозами українській державності В. Липинський вважав такі форми суспільного устрою охлократія і демократія.

Як вже відзначалось, вирішальне значення в житті кожної держави, за ним, надавалося діяльності провідної верстви – національній аристократії. Він пояснював, що вживає "слово аристократія для означення фактично правлячої в даний момент і в даній нації верстви, однаково – чи це буде англійський лорд, чи російський совнарком, чи якісь "вибрані народом" демократи". З цієї позиції він тлумачить і охлократію, і демократію, спираючись при цьому значною мірою на Платона.

Охлократія, за В. Липинським, "це метод організації такої нації, яка в процесі свого примітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попереднього матеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно складених по способу своєї матеріяльної продукції і своєму расовому спорідненню класів, і яка ділиться тільки політично безформену, економічно і расово нездиференційовану юрбу (охлос, звідси: охлократія) та тих, що правлять цією безкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяної організації. Набирається оця правляча охлократична аристократія шляхом виучки, або з прийшовших ззовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльно непродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів".

Нарешті демократія для нього "означає метод організації аристократії такої нації, яка під впливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливом своєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вже перемішалась, що природнє угрупування працюючих людей, якими являються фізично, духовно і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився на верх расово неусталений і психічно не зрівноважений тип мішанця-метиса, та, замість поділу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конгломерат демократично "рівних" індивідумів-одиниць, взаємно собі зовні чужих, взаємно себе ненавидячих, і зв’язаних в одне національне ціле, тими останками національної і державної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеної демократією, класократичної чи охлократичної аристократіі".

Найбільш оптимальною він вважав "класократичну" форму державного устрою, за якого інститут влади формується з кращих представників кожного класу на основі виборчо-професійних спілок. Всі відносини між державою і суспільством регулюються законом. Під ним вчений розумів загальні "обов’язуючі поняття про громадську правду і неправду, про громадське добро і зло… В основі закону лежить взаємне обмеження права… тих, хто править, правом тих, ким правлять, і навпаки". Запропонована ним система допускає такі сутєві елементи демократії як свобода економічної, культурної, політичної самодіяльності, свобода критики і опозиції. Однак, як слушно відзначають дослідники творчості даного політика і історика, форма політичного режиму, якій він вважав оптимальним, з сучасної точки зору можна охарактеризувати як "авторитаризм". Цю форму вчений вважав універсальною для будь-яких країн перехідного типу. І тому – найактуальнішою для України.

Безперечно, узагальнення автора "Листів" стосувалися насамперед України. Він мав відвагу першим піти проти й досі модних націонал-патріотичних легенд, про ледь не "одвічність української нації", довести, що до її відродження просто небезпечно буньдючитися своєю "древністю", а натомість нічого не робити для створення привабливої для продукуючих верств суспільства нації і держави. Історична місія України, за В. Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західних європейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цього надзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б нову історичну епоху на сході Європи і забезпечила щасливіше життя не тільки для себе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор "Листів" називав "українським месіянізмом".