dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 22 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 4

Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Та Д. Донцов був не єдиним оунівським ідеологом. Свою модель націократичної української держави в середині тридцятих років запропонував М. Сціборський – на той час, фактично, друга після Є. Коновальця людина в ОУН. 1935 р. він видав у Парижі книжку "Націократія", в якій окреслив своє бачення української державності. У цій роботі було піддано гострій і подекуди справедливій критиці демократичний, соціалістичний, комуністичний та монархічний суспільні устрої. Натомість дуже схвально трактує фашизм італійської моделі. Для нього "фашизм – це насамперед націоналізм – любов до власної батьківщини й патріотичні почування, доведені до самопосвяти й культу жертовного фанатизму".

Тут-таки М. Сціборський роз’яснює і сам термін "націократія": "Націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об'єднаних – відповідно до їхніх суспільно-продукційних функцій – у представницьких органах державного управління". Здавалося б, життєздатна схема, яку цілком можливо реалізувати. Але – за однієї умови, а саме – наявності не абстрактної, а реальної політичної нації. Націократи ж вирішили це питання дуже просто: вони, не надто дбаючи про аргументацію, заявили, що "нація – це вічність", а, отже, бажане оголосили дійсним. Звідси випливає їхня неспроможність до будь-яких дискусій стосовно реальності пропонованого ними устрою. "Рішучим є те, що націоналізм – це не плитка партійна теорійка; це універсальний і непримиримий у своїй внутрішній рації світогляд. "Погоджувати" його з якимись методами "конгресових дискусій" і торгів немислимо. Поєднання ідеологічного наставлення націоналізму з політичною тактикою "всеукраїнських конгресів" – було б для нього рівнозначне самогубству".

Згідно з моделлю Сціборського, формою суспільної організації є для націократії державний синдикалізм. Націократія відкидає участь політичних партій в державному управлінні. Вона обстоює диктатуру, опорою якої має стати ударний, бойовий загін революції – організований націоналізм. Оскільки ж він був одним з найвпливовіших членів проводу ОУН, зрозуміло, яка організація малась на увазі. Водночас, на відміну від фашистської доктрини, яка визнає диктатуру єдиною формою організації суспільства, М. Сціборський наголошував, що в націократичній державі влада диктатора буде тимчасовою. "Покладаючи на диктатуру надзвичайні історичні завдання в переконанні, що лише вона зможе їх виконати, націоналізм водночас усвідомлює собі небезпеку її самоконсервації і застарілості, коли вона стане ціллю для самої себе... У відмінність до інших авторитарних концепцій, він визнає диктатуру не за незмінний принцип, лише за виправдуваний доцільністю тимчасовий період".

Націократична українська держава уявлялася Сціборському так: народні маси беруть участь у громадянському та політичному житті через представництво в органах місцевої самоуправи та в синдикалістських організаціях. Держава за адміністративним принципом має поділятися на краї, повіти й громади, що керуються власними органами самоуправи. Вибори до останніх відбуваються на засадах прямого, загального, рівного й таємного голосування. У всіх ланках адміністративного поділу є також загальнодержавні, адміністративні, господарські та інші установи, що виконуватимуть своє призначення під безпосереднім керівництвом державного уряду. Законодавчою установою є Державна Рада, яка обирається за тими ж принципами, що і місцеві, з кандидатів, визначених синдикатами. На чолі нації та державної організації стоятиме Голова Держави.

М. Сціборський  декларував, що  ОУН змагається не за панування над нацією – "лише за панування самої нації – ось місія, що перед нею стоїть і стоятиме організований націоналізм". Однак згодом, коли фашистські режими в європейських країнах ще більш зміцніли, ОУН відкинула будь-які реверанси щодо свого слугування народові.

Стрижнем політичної програми ОУН стала монопартійність, тоталізація усіх державних структур. На її Другому Великому Зборі, який відбувся 1939 р. в Римі, між іншим, зазначалося, що в новій Україні, побудованій на засадах донцовізму, "існування політичних партій буде заборонено. Єдиною формою організації населення Держави буде ОУН – як підстава державного й чинник національного виховання та організації суспільного життя".

Зазначимо відразу, що держави своєї "інтегральні" націоналісти не створили. Правда, в червні 1941 р. бандерівське відгалуження ОУН спробувало проголосити в окупованому німцями Львові "відновлення української державності". Проте така "самостійність" не сподобалася новій владі. Як згадує на сторінках журналу "Самостійна Україна" один з очевидців подій, присутній на проголошенні абверський офіцер Кох "зборів не вітав, говорив щось грізно й накінець заявив: "Будете робити те, що вам скаже німецький уряд". Оскільки ж бандерівці не поспішали виконувати волю окупаційних властей і розпускати створений ними "уряд", німці просто розігнали його менш ніж через два тижні з дня  проголошення "незалежності". Так сумно закінчилися державницькі змагання послідовників Д. Донцова.

Тільки в серпні 1943 р., коли бандерівці на власному досвіді переконалися, що, по-перше, зазнала краху їхня орієнтація на гітлерівський фашизм, а, по-друге, українці у своїй абсолютній більшості не схильні йти шляхом, вказаним автором "Націоналізму", вони змінили акценти. Саме тоді III Надзвичайний Збір бандерівського відгалуження ОУН прийняв нову програму, докорінно відмінну від донцовських постулатів. Цікаво, що зауваження Донцова до нової програми ОУН(б) на зборі не були взяті до уваги.

У цьому документі, зокрема, зазначалося, що "організовані українські націоналісти борються за інтереси українського народу, і тому їм чужі є всі ідеї панування над народом... ОУН бореться за свободу друку, слова, думки, віри і світогляду. Проти офіційного накидування суспільності світоглядових доктрин і догм... За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту національну культуру... За рівність всіх громадян України, незалежно від їх національності, в державних та громадських правах і обов’язках".

Отже, український рух за незалежність пішов  новими, не передбаченими Д. Донцовим, шляхами. Спочатку це була лише декларація про наміри – адже виховані на "Націоналізмі" люди не могли відразу змінити свої погляди. Але основна ідея національно-визвольної боротьби українського народу рішуче змінилася. Замість тоталітарних засад "інтегрального" націоналізму її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, у тому числі і національних. На думку М. Сосновського, "зв’язок між ідеологією українського націоналістичного руху та ідеологією "чинного націоналізму" можна було б графічно подати в формі двох ліній, які виходять з різних пунктів і на окремому відтинку майже сходяться чи одна одну перетинають, щоб незабаром цілком відділитися. Протягом 40-х рр. цей зв’язок остаточно перервався, причому розвиток української націоналістичної думи пішов своїм властивим їй шляхом, а розвиток ідеології "чинного націоналізму" припинився та фактично зупинився на писаннях самого Донцова. Всі ці націоналістичні автори, які ідейно хотіли втриматися в межах, визначених ідеологією Донцова, не внесли до цієї ідеології нічого нового і справді оригінального. Ті ж автори, які вийшли за межі безкритичного наслідування Донцова, не тільки з ним рано чи пізно розійшлися, але навіть  стали  на  позиції,  цілком протилежні ідеології "чинного націоналізму". Додамо, що до цього їх перш за все спонукала рішуча зміна цивілізаційних векторів в Європі, яка супроводжувала крах тоталітарних режимів (окрім радянського). Західна цивілізація визнала фашизм і нацизм злочинними режимами й відокремилася від останнього бастіону тоталітаризму "залізною завісою".

В першій половині ХХ століття українська ідея мала і свою класократичну версію. ЇЇ автором став видатний мислитель В. Липинський. Слід відзначити, що коли усі були федералістами, соціалістами та націоналістами, він виступає як самостійник і монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як "прогресисти" висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

Така позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, "потойбічність" і "нереалістічність" своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.

Поняття території є центральним у вченні В. Липинського про націю. До нього панувала думка, започаткована ще Геродотом, по націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінгвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної теорії і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм – це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія є руйнівною для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав В. Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи "вшехпольскою", – суть її була одна – служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.

Слід зауважити, що геополітичне становище України перебувало в полі уваги й інших дослідників. Так, у 1923 р. С. Рудницький писав: "Не з'ясовуючи обі ось хоч би величини України і її народу, не тільки наші сірі інтелігенти, а й наші визначні політичні діячі зводять українську справу до спільного знаменника зі справами "инших малих народів". У практичному напрямкові недостача географічного знання має просто фатальні наслідки. Згадаю хоч би те, що в останніхчасах наі політичні діячі не те що шафували межовити укоаїнськими землями направо і наліво, але по інерції своїй навіть не підносили домагань на величезні простори українських земель. Ніхто з них не вмів не те що використати, але навіть і піднести цієї безлічи політично-географічних, економічно-географічних, учбово-географічних та инших аргументів. які промовляють за українською державністю на Південному Сході Європи". Велику роль в історії України відігравав і той факт, що її територія була перехрестям не тільки міграційних, а й торговельних шляхів. Якщо річкова система формувала зв'язки по лінії Північ – Південь, то сухопутні магістралі сприяли контактам Сходу і Заходу через її територію: адже Україна лежить на найкоротшому суходільному шляху із Західної Європи до Індії.

Але говорячи про проблему в її широтному контексті, то слід вказати і на думку О. Бочковського, який зазначав, що "чим далі на схід Європи, тим більше запізнювалася її етногенна стабілізація, і повільніше відбувалося утворення народів. І це тому, що тут, і особливо в південно-східній її частині, передовсім в Україні, міграція азіатських народів дуже затягувалася і гальмувала розвиток етногенезису. На Україні, наприклад, міграція закінчилась щойно у ХVІІІ столітті, коли в Західній Європі процес кристалізації історично-державних народів був завершений, і вона стояла на порозі своєї націогенетичної фази, тобто формування модерних та пробудження і відродження так званих неісторичних, політично і державно поневолених народів. Великою французькою революцією (1789 р.) завершується ця доба західноєвропейського етногенезису, і розпочинається ера націогенезису, тобто перетворення цих народів у модерні нації". Якщо погодитись із вищесказаним, в українців є досить часу аби розбудувати врешті-решт модерну політичну націю на протязі ХХІ століття.