dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 3

Українці: народ і його земля. Початок ХХ століття: передвісники незалежної України. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Крім соціалістичної ідеї певного поширення в Україні ХХ ст. мали і націократичні концепції.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальних статус України у складі Російської імперії та право її народу на самовизначення, як ми вже відзначили, був харківський адвокат М. Міхновський. 1900 р. він виголосив промову "Самостійна Україна", яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позицій державності. "Українська мрія" у вигляді питання про звільнення нації з’явилася світові. І хоча публікація містила в собі більше запитань ніж відповідей щодо того, якими шляхами мусить іти Україна до незалежності, сама постановка проблеми висунула її автора на одне з чільних місць на українському політичному небосхилі.

М. Міхновський в емоційній формі характеризує утиски українського народу в царській Росії. "Яким правом, - пише він, - російське царське правительство поводиться з нами на нашій власній території, наче з своїми рабами?.. На підставі якого права на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів? На грунті якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашому народові? Через що навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом правительство російське здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи і підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т.д.? І, нарешті, найголовніше, чи має право царське правительство взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?".

Відповідаючи на ці запитання, автор доводить, що Росія порушує майже всі статті Переяславської угоди 1654 р., зводячи нанівець українську автономію. З цього робиться висновок про те, що невиконання договору однією стороною позбавляє іншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, "єдина неділима Росія" для України не існує.

Окреслюючи першочергові завдання нової української інтелігенції, яку М. Міхновський вважав рушійною силою національної революції, він констатував: "Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... Українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок".

Брошура М. Міхновського була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамках політичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бо питання тактики і стратегії політичної боротьби окреслені в "Самостійній Україні" дуже побіжно. Скоріше, ми можемо розглядати твір Міхновського як дзеркало тих переживань, які нуртувалив свідомості молодих українців, окрилених ідеями національного визволення напередодні революційних потрясінь початку ХХ століття. Звідси – переважаючий вплив емоційного чинника, певний брак неупередженого аналізу, виразні шовіністичні акценти.

Але всі ці очевидні вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцінку щодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу, а, отже, й відродження повноцінної української цивілізації. Заслугою М. Міхновського перед українською державою слід вважати те, що він публічно заявив про законне право українського народу вирішувати свої проблеми.

Головним ворогом України цей політичний діяч вважав Росію. Він застерігав захоплених соціалістичними ідеями земляків, що навіть у разі повалення самодежавства Україна залишиться в колоніальному стані, якщо не вийде зі складу імперії під час революції. Тому пропонував йти до незалежності   протореними шляхами західних цивілізацій, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу.

В середині 20-х років ХХ ст. ці ідеї трансформувалися у рух, що виник на західноукраїнських землях, які увійшли до складу Польщі. Його ідеологією став "інтегральний" або чинний націоналізм, автором якого був Д. Донцов.

На початку своєї політичної та публіцистичної діяльності цей політик віддав данину соціалістичним ідеям і навіть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще перед Першою світовою війною у його творчості з’явилися виразні антиросійські тенденції, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням від товаришів по партії. Він наголошував на небезпеці для України наслідувати приклад північної сусідки й закликав українство повернути очі на Захід.

На основі цього висновку Д. Донцов  пропонує пов'язати геополітичне майбутнє України з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Зокрема, напередодні очевидного конфлікту цих держав із Росією та її союзниками він закликав (у разі поразки останніх) до створення в межах Австрійської імперії "Українського коронного краю".

Вступаючи в третє десятиліття ХХ ст., Україна опинилася в дуже складній ситуації. Галичина була у складі Польщі, в якій режим Пілсудського проводив жорстку політику щодо української етнічної меншості. Значні території відійшли до Румунії та Чехо-Словаччини. Українська "державність" у всім відомому вигляді постала в формі УРСР. Звичайно, говорити про те, що остання могла самостійно вирішувати питання створення громадянського суспільства й повноцінної національної цивілізації ми не маємо жодних підстав.

Нелегку кризу переживала українська державницька ідея в середині 20-х років. На думку Д. Донцова, її соціал-демократична модель була скомпрометована непослідовною, великою мірою руїнницькою політикою Центральної Ради, а монархічна - такими ж діями гетьманського уряду Скоропадського. Необхідно було знайти нові імпульси для реанімації волі українського народу до суверенності. Він закликає забути минулі невдачі, позбутися традиційного українського комплексу меншовартості й нарікань на нещасливу долю. Натомість  пропонує рішуче долати всі перешкоди, не зупиняючись перед жертвами. "Хто дивиться на життя як на процес (Werden), той не відділяє різно вчора від нині, - читаємо в одній з його статей 1923 р., - людину від низших так само, як і від висших істот. Там, де ніщо не устанилось, де все тече, там бог може стати безсилим, як людина (Прометей!), а вчорашній підвладний – богом (як Зевс по подоланню Титанів). Там енергія не є ще бездушною силою, а все ще можна змінити власним зусиллям і боротьбою. Тому всяке лихо, біда викликає тут гнів і протест, як в скутого Прометея. Сама смерть не викликає рефлексій суму. Там, де сутю є непогамоване стремління людського духа, там навіть смерть може стати тріюмфом, як для єретиків на кострищі, в яких навіть вогонь не зміг знищити нездоланної думки. Там граються зі смертю, переконані, що безсмертний людський дух і поза її межами знайде нові краї, нове небо, може нового Бога".

 Цього Бога він шукав в умовах, коли дедалі більшого поширення набували ідеї тоталітаризму, що їх уособлювали насамперед російський більшовизм, італійський фашизм та німецький націонал-соціалізм. Політичні успіхи цих радикальних рухів у своїх країнах давали змогу сподіватися, що внесення їхніх постулатів до стратегічних концепцій будь-якої національної ідеї матиме позитивні наслідки. Ставку на це зробив і Д. Донцов, який з 1921 р. проживав у Львові. Квінтесенцією його теоретичних розробок став відомий твір "Націоналізм".

Як і раніше, публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму – Шпенглера, Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів – до України, автор "Націоналізму" закликав раз і назавжди відмовитись від раціонально осмисленого світосприйняття. Натомість пануюче місце в ньому мала посісти воля до життя. Виявлення волі, інтерпретував Донцов ідеї "філософії волі", "це ніщо інше, як насолода розросту, виступлення поза власні границі". Бо "експансія - не тільки самоутвердження власної волі до життя, а й заперечення її в інших". Звідси виводилися дві перші підстави чинного націоналізму: "зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії" та "стремління до боротьби та свідомість її конечності".

Д. Донцов накреслює як наступну вимогу вольового націоналізму – романтизм та догматизм у сприйнятті пропонованої ідеології. Перший має "живитися легендою" останнього бою”, запереченням того, що є і захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове. Другий – "з’явиться в супроводі категоричного наказу, безоглядного послуху".

Об’єднуючи ці поняття, автор зазначає: "ілюзіонізм є синтезом обох: він протиставляє "смисловому" – ірраціональне... доказам – голу аріфмацію... він не дискутує... хоче здійснити ідею неіснуючу і принципіально протилежну конкретній." Все це умотивовує "його войовничість, антипацифізм". Тому одним з головних вимог чинного націоналізму до його послідовників він вважав фанатизм і аморальність. На його думку, національна ідея мусила бути "аморальною", тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цінностей. Здійснювати ж таку політику має фанатик, що  "узнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його агресивність і нетерпимість  до  інших поглядів".

П’ята – "синтетична" вимога проголошеної доктрини полягає у піднесенні до рівня державної політики імперіалізму. "Імперіалізм, - заявляє Д. Донцов, - це не тільки здирство, а й одночасно виконання громадських справ у громадських інтересах націями, покликаними і управленими до того... Є вищі і менш варті народи, ті, що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють... Право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури і цивілізації".

Вищезгадане право пропонувалось здійснювати через "творче насильство ініціативної меншості", яка має підпорядкувати собі власний народ та змусити його до агресії проти інших. Це – шоста з вимог, на яких побудував свою теорію автор "Націоналізму". Він певен, що "цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній "теологічній" релігіозній або національній ідеї".

Підводячи підсумки свого основного твору, Д. Донцов твердить, повторюючи Ніцше: "мусимо провести  основну переоцінку вартостей. "Фанатизм", "інстинктивні почування", "емоційність" замість "розумовості", дух національної нетерпимості, – все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже і молоде українство". І, слід сказати, ці гасла, подані під флером боротьби за справді святу мету – визволення батьківщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарного польського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали для неї одержання відповідної освіти, престижної роботи, обмежували правовий статус, а по-друге, змушували боротися за свої національні та загальнолюдські права насильницькими методами.

Тоталітаризм у 20-40 роки правив політичним балом в Європі, і Д. Донцов, фактично, спробував за допомогою своєї книги підпорядкувати його ідеології український національний рух. Слушно, на нашу думку, пояснив феномен успіху "Націоналізму" в молодіжному середовищі один з лідерів ОУН (Організації Українських Націоналістів) С. Ленкавський. Завданням політичних діячів, які намагалися очолити рух спротиву на Галичині, було, за його висловом, опанування течій, "що нуртують у душах покоління, яке шукає шляхів. Д. Донцов намагається ті психічні процеси, що вибухають стихійно, як негація наявної дійсності, скріпити й дати їм теоретичне обгрунтування та на їхній основі перетворити душу нового українця. Грунт, на якому зросла ця ідеологія, наскрізь психологічний". На хвилі цієї "негації", використаної творцями майбутньої ОУН, і виникла 1929 р. ця організація. Формально не належачи до ОУН, провідним її ідеологом якраз став Донцов. І хоча політична частина доцовського "інтегрального націоналізму" базувалась на класичних доктринах фашизму, ОУН, як ми вже зазначали, скоріше нагадувала аналогічні формування в країнах Східної Європи.

Таке кредо Д. Донцова дорого коштувало ОУН, яка, принаймні до 1943 р., беззастережно сприймала його ідеологію. Український політолог А. Білинський вважає, що у згаданий період догмати Донцова склали "зміст, який в цілості перейняла ОУН. В усіх довоєнних писаннях ОУН славила Донцова як ідеолога українського націоналізму... "Донцовізм" проголосила ОУН своєю політичною релігією".