dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 8

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 8

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Ще один корифей патріотичного наукового напряму тих часів – це В.Антонович, ім’я якого – засновника київської школи істориків й одного із фундаторів вітчизняної археології – добре відоме  як вітчизняним науковцям, так і їх колегам за межами України.

 В даному випадку мова піде  про його роль у   становленні української ідеї на протязі ХІХ ст. Відомо, що тоді саме інтелігенція очолила рух за національне відродження народу, а початок цьому процесу, як вже відзначалося вище, поклав М. Максимович  А "закривала" перелік визначних особистостей - науковців згаданого століття якраз постать Володимира Боніфатієвича, якого називали першим українським істориком без національного роздвоєння, що створив єдину концепцію історії українського народу. Його будинок на розі двох київських вулиць, де проводилися безконечні диспути з цієї теми, став своєрідною "лабораторією української політичної думки", про котрий генерал-губернатор М. Чертков висловлювався так: "Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц".

Вже відзначалося, що в згаданий час "українська" термінологія лише поступово набувала пріоритетного значення в працях вітчизняних науковців та громадських діячів. Поряд з нею використовувалися й інші назви під час характеристики автохтонного населення на сучасних українських теренах, що прослідковується і в текстах багатьох робіт нині згаданого  дослідника.

В першу чергу слід зупинитися на його історичних доробках, зокрема на таких працях як "Останні часи козацтва на правому боці Дніпра (1679-1716)" та "Дослідження про гайдамацтво".

Перша з них розпочинається словами: "В 1667 році був заключений Андрусівський договір, за яким Росія відмовлялася на користь Польщі від західної половини України. Панічний жах охопив жителів Малоросії, коли дійшли до них перші, неясні та перебільшені чутки про Андрусівські статті, "про такий усім козакам некорисний Андрусівський торг"; поширилася чутка, що Росія вирішила знищити козацтво та повернути повністю Україну Польщі "й встали шатости на Украине"; "вся старшина и посполитий народ зело страхом смущенни разумели, же нужно было возстати внутренним и явственим в народе возмущениям". Та незабаром істина вияснилась, - пожертвуваний був лише правий бік Дніпра…Народ південноруський знав по довготривалому досвіду поляків, він відчував, що ті статті договору, котрі забезпечували свободу власну й свободу віроісповідання, не будуть ними збережені насправді, і що окрім гніту, витриманого раніше, прийдеться винести весь тягар помсти за тривалі повстання і війни".

В свою чергу, це призвело й до досить значних демографічних змін на Дніпровському Правобережжі: "фактичне запустіння краю було визнане дипломатичним шляхом, і західній Україні слідувало залишатися назавжди країною пустинною, незаселеною і нікому не належною за відсутністю ні достатнього обгрунтування, а ні сил для її захоплення у суперників, які боролися за неї. Але чи могла  надовго залишатися в тому штучному запустінні багата й плодородна країна? Чи міг вигнаний з неї народ забути свої старі житла й розпрощатися з думкою про можливості повернення, перестати вважати своє вигнання тимчасовою бідою? Події відповіли на ці питання негативно. Бажання ж народонаселення повернутися в західную Україну було тим наполегливіше, що, переселившись на лівий берег Дніпра, воно знаходилося далеко не в благоденствуючому становищі."

Навіть із наведених вище двох цитат слідує, що в першу чергу використовується "українська" назва. А взагалі в даній праці термін "Україна" використано більше 50 разів, в той час як "Малоросія" більше 10 разів, а "Південна Русь" лише в одному випадку. Під час цитування інших авторів згадуються й "Малоросійська Україна", "Україно-Малоросійські поля", "Задніпровська Україна".

В цілому "український" термін, коли виклад подій вимагає більшої конкретизації, використовується у відношенні правобережних районів Дніпра: "Західна Україна" згадується більше 30 разів, а "Східна Україна" – менше 10  (це і зрозуміло у зв’язку з темою даного дослідження). "Правобережна Україна", "Україна до річки Случ", "Україна до Дніпра і Случі", "Україна між Дніпром, Случчю та Дністром" зафіксовані в тексті по одному разу, як і "Вільна, козацька Україна". "Південна Україна" (до Росі) означена двічі. Але сам "південноруський" термін також використовується: "народ південноруський" (тричі), "південноруські літописи" (двічі), "південноруське поспольство" (одного разу); як і "руські воєводства Речі Посполитої" та "русини з Червоної Русі" (тобто, Галичини). Слід також вказати на поодиноке використання термінів "малоросійські літописці", "українські пани", "гетьман малоросійський", "козаки Низові та Українські", "малоросійські й запорозькі відважні юнаки".

Взагалі, районування й відповідне найменування окремих сучасних українських теренів відзначається ще досить чітко: "Між тим як в Поліссі наймані козацькі полки творили всі ці безчинства, в самій Україні, серед степу, відбувалася діяльна колонізація, що мала ціллю відновити населення запустілої країни, дати цьому населенню козацький устрій і потім, посилившись, відмовитися від залежності від  Польщі, примикаючи до східної половини Малоросії та стаючи разом з нею під руку російського уряду."  Поліська зона відділяється від власне української ще одного разу; при цьому на думку дослідника південна межа останньої проходила у Пороссі.

Дещо відрізняється варіант використання різних термінів у другій із вищеназваних праць – "Дослідження про гайдамаччину": "Україна" та "Малоросія" згадуються у одинаковій кількості разів, а на перше місце виходить термін "Південно-Західний край" (плюс "Південно-Західна Русь" та ще "Південна Русь"). Наводяться також похідні від них – "українка", "Правобережна Україна", "Польська Україна", "руська і польська України". Присутні також "Малоросія і Запорожжя", "Руська Україна та Запорожжя", "Малоросія і Київщина". А межа між запорозькими степами й польською Україною проводиться по ланцюгу фортець від Дніпра до Бугу (звичайно, Південного). Така географічна лінія підтверджується і згадкою про "воєводства українні та прикордонні з ними Волинське й Подільське".

 Певною мірою аналогічна картина, але теж з деякими "модифікаціями", прослідковується і під час написання праць з релігійної тематики – "Нарис відносин Польської держави до православ’я і православної церкви" та "Нарис стану православної церкви в Південно-Західній Росії з половини ХVІІ до кінця ХVІІІ століття".  В обох названих працях, у відношенні до Галичини ХІV ст., цілком справедливо використовується термін "Русь". А окрім нього зустрічаються й назви "Руські області", "руські священники", "Західна Русь", "західна половина південноруського краю", "південноруський народ", "південноруський край". Це стосується першої із названих двох статей. В другій зафіксовані назви "Південноруський край", "південноруські дворяни", "Південна Русь", "руські області Речі Посполитої", "Біла і Південно-Західна Русь", "Південна і Західна Росія".

Але не лише на розгляді суто наукових питань зупинявся цей автор. Реагував він і на деякі художні твори з історичної тематики, зокрема на повість відомого польського письменника Г. Синькевича "Вогнем і мечем". В своєму критичному відгуку "Польсько-руські співвідносини ХVІІ ст. в сучасній польській призмі", полемізуючи з суб’єктивним підходом до висвітлення теми польським ура-патріотом, були використані такі назви як "Україна", "Південна Русь" (або ж "Південноруський край"), "Слобідська Україна" й "Польська Україна", як і "українець" та "південноруські" артілі, селяни, суспільство, народ. Останнє поняття могло бути і "малоросійським". Як і тотожні поняття "руські" – плем’я, народонаселення або ж населення, культура, народ.

Переходячи до розуміння В. Антоновичем проблеми народотворення слід звернутися до його праці "Три національні типи народні", де він порівнює україно-руську, польську і великоруську національності:

"З’ясуємо спершу, що таке національність. За національність треба вважати суму таких прикмет, якими одна група людей відрізняється від цілого ряду інших груп.

Прикмети бувають двох родів: одні природжні людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології людини. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії.

Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивідуальність, окрему національність. Справа у тому, що в усіх сучасних розправах про національність, як на найголовніші прикмети окремности, що можуть дати право на самостійний розвиток, указують на мову, на побут, на характер національний та інше. Нема що й казати, що, наприклад, мова є вельми значною прикметою національности; а проте не можна її вважати за найголовнішу: не вона перша річ, щоб розпізнати національність".

При теоретизуванні з цього приводу далі робиться перехід до розгляду проблеми формування націй: "Нація – це група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В цій близькості і ріднині треба треба спостерігати дві речі: - одну – ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з природженим, з своїм власним; другу – се ті осібності, що з’явились і виросли на грунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації".

І ще одне важливе питання було піднято в розглянутій праці з метою екстраполяції отриманих результатів теоретичних роздумів на конкретну людську спільність: "Коли в звичайній розмові вживаємо ми слово нарід, так і розуміємо зовнішні прикмети його: мову, віру, звичаї і т. ін. Отже, ці прикмети завжди залежать від прикмет, чи причин глибших, внутрішніх.

Перед нами три споріднені нації, що історія поселила їх одну попліч одної, а інде і одну між одною: вони одна на одну мали вплив, що відбився на кожній з них більше чи менше: ведемо річ про русинів, великоросів, або москалів і поляків. Всі вони слов’яни; але ж від впливу і примусу всяких обставин – географічних, історичних і інших, вони так порізнились між собою, що тепер мають більше різного, свого власного, аніж схожого, однакового, спільного. Запевнимось в цьому, рівняючи їх.

Русини опинилися в обставинах доволі оригінальних: з двох сусідів ні один, а найпаче той, що на півночі, не хоче признавати їх за окремого індивідуума етнографічного; в Австрії поляки кажуть, хоч тепер вже не всі, що русини ніщо більш, як різновидніть поляків; в Росії москалі правлять, що русини тільки вітка великоросів. Тим-то нам зручніше буде збирати прикмети нашої українсько - руської або просто руської національности, рівняючи їх до прикмет наших сусідів – братів".

Це далі і робить автор  на сторінках згаданого наукового дослідження, виокремлюючи характерні риси українців серед сусідніх етнічних утворень, про які мова йде в даному випадку, використовуючи для цього всю наявну  інформацію із різних джерел.

Переходячи до розгляду  проблеми українства в межах Російської імперії у праці "Про українофілів та українофільство", як відповідь на закиди з боку редакції "Вісника Південної та Південно-Західної Росії", Володимир Боніфатієвич продовжує використовувати вже знайомі терміни –"Малоросія", "руське суспільство", "українське питання", "українські видання", а також "південноруські" край,  суспільство, молодь, народність. З приводу використання останнього із названих термінів відзначається, що дивним являється те "чому хвилюються люди, якщо прояви місцевого життя виявляються в Південноруському краї. Говорять, що хвилювання виходить тому, що руська народність одна, а південноруська лише провінційний її відтінок…Закипати заради яких-небуть захоплень нічого, але з-за побоювання захоплень гнати явища місцевого життя й любов до них теж нічого. Адже за те, що місцеві явища існують, прийдеться нарікати на клімат, грунт, природні явища, хід всієї історії, за любов або пристрасть до них на людську природу, але у всякому випадку не на сучасне покоління, яке з’явилося під усіх цих  этих умов, але яке не створило їх і не мало людської можливості уникнути їх впливу".

І далі за текстом: "Залишається відповісти з цього приводу ще на одне заперечення – чому в Південноруському краї любов до своєрідності, до місцевого відтінку життя проявилася  останнім часом, не проявляючись в освідченому середовищі суспільства досить довго.

В цьому, здається, нема нічего дивного, адже час більш чи менш поздньої прояви якої-небуть думки не доказує її необгрунтованості; проявляється ж кажна думка тоді якраз, коли є причини, що її  викликають".

На нашу думку, у даному твердженні якраз і зафіксовано важливий момент формування української національної ідеї в ХІХ ст.

Роздуми в цьому напрямі розвиваються ще в одній статті – "Погляди українофілів". В ній відзначається, що в офіційній російській науці починаючи з 60-х років ХІХ ст. якраз і з’явилися терміни "українофільство" та "українофіли", котрими офіціозні публіцисти охрестили частину інтелігенції Південноруського краю. Погляди таких людей ними в цілому й поверхово осуджуються, тож в даному питанні слід розібратися більш грунтовно:

"Під словом українофіли ми розуміємо тих уродженців Південноруського краю, які настільки знайомі зі своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмінні риси її народонаселення; настільки розвинуті, що викласти можуть і літературно власні погляди; настільки люблять свою вітчизну й бажають її розвитку та досягнення успіхів, що вважали б справою гріховною замовчувати про її особливості і витікаючих з цих особливостей нестатках та потреб; настільки не виключно поглинуті турботою про власну кар’єру та благополуччя, що, по мірі можливості в законних рамках, готові відстоювати свої погляди, не дивлячись на упередження, котрі зазвичай зустрічають їхні думки, і на наслідки цих переконань".

Основним українофільським положенням для нього являється слідуюче: народонаселення Південноруського краю становить собою виділену етнографічну одиницю, котра зформувалася під впливом кількох важливих факторів – географічного розміщення регіону, антропологічних та психологічних особливостей населення, історичних подій на протязі тривалого відрізку часу. Після аргументування власної позицію з даного питання робиться висновок: "Українофільство витікає не з моди, не з капризу, не з наслідування кому б то не було,  із розуміння факту дійсно існуючого; від факту тим більш наочного, чим більше він освічується світлом знання. Чи приємний або  неприємний факт; чи бажаний  він носію тієї або іншої штучної теорії чи комбінації, або ж небажаний, він тим не менш існує і може бути всебічно доведений".

Нагадаємо ще раз, що на початку даного розділу вже відзначалася виключна роль патріотично налаштованої інтелігенції ХІХ ст. в справі українського національного відродження. На нашу думку, вищенаведена цитата у повній мірі підтверджує таку думку.

Продовження піднятої теми знаходимо в статті "Записка в справі обмежень української мови", де розвінчуються звинувачення про те, що малоросійська мова не існує, малоросійська література не має майбутнього і вона,  взагалі,  не потрібна, а саме існування її веде до політичного сепаратизму. У відношенні до останнього звинувачення автором цієї праці наводиться досить незвичне з точки зору нашого сьогодення твердження: "Приміняючи все сказане до малоруської народності, ми повинні визнати, що у народності цієї цілком відсутній державний інстинкт; вона не лише не створювала окремої держави, але й  добровільно відхилила створення такого, навіть  у той момент, коли історичні обставини надавали на те можливість (в половині ХVІІ ст.). Малоросія увійшла складу Російскої держави добровільно, без завоювання та боротьби, і, внаслідок цього, принесла в нову державу лише почуття любові та єднання без тіні всілякого раздратування чи озлоблення".

Такий непатріотичний погляд, якраз із позиції сьогодення, можливо пояснити, мабуть, тим, що В. Антонович був у своїх публічних виступах досить обережною особою – адже на протязі багатьох років він знаходився під постійним наглядом поліції та цензури у зв’язку із власними проукраїнськими переконаннями.

А якими вони були насправді, бачимо із  заяви у праці "Моя сповідь", коли його звинуватили у переході від "польського" на "український" бік: "Я дійсно "перевертень" – але ви не взяли до уваги одну обставину, якраз того, що слово "відступник" не має само по собі сенсу; що до складання собі поняття про особу, до якої прикладається даний епітет, треба знати, від якої якраз справи людина відтступилася і до якої якраз пристала; інакше слово це не має змісту, - це пустий звук. Дійсно ви праві. По волі долі, я народився на Україні шляхтичем, в дитинстві мав усі звички паничів, і довго розділяв весь стан і національні упередження людей, в колі котрих виховувався; але коли пришов для меня час самоусвідомлення, я холоднокровно оцінив своє положення в краї, я порівняв його недоліки, всі стремління суспільства, серед котрого доля мене поставила, й побачив, що його положення морально безвихідне, якщо воно не відмовиться від свого виключного погляду, від своїх зверхніх посягань на край і його народність; я побачив, що поляки – шляхтичі, які живуть в Південноруськом краї, мають перед судом власної совісті лише дві висхідні точки: або полюбити народ, серед якогого вони живуть, проникнутися його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої їхніми предками, й невтомною працею та любов’ю в  міру сил нагородити все зло, призначенене ними народу, який викормив багато поколінь вельможних колоністів, якому ці останні за піт і кров платили презирством, лайками, неповагою його релігії, звичаїв, моральності, особистості, - або ж, якщо для цього не достатньо моральної сили, переселитись в землю польску, заселену польським народом, для того щоб не прибавляти собою ще однєї тунеядної особистості, для того щоб накінець збавитися самому перед собою від печального звинувачення у тому, що і я безпосередньо чи небезпосередньо (що втім все одно) користуюсь чужою працею, закриваю дорогу до развитку народу, в хату котрого я заліз непрошеним, з чужими йому стремліннями, що і я належу до табора, котрий бажає подавити народний развиток автохтонів і що невинно разділяю відповідальність за їхні дії. Звичайно, я схилився до першого, тому що скільки не був би зіпсований шляхетським вихованням, звичками та мріями, мені легше було з ними попрощатися, ніж з народом, серед котрого я виріс, котрий я знав…надіюсь, що працею і любов’ю заслужу коли-небудь, що українці визнають мене сином свого народу, так як я все готовий разділити з ними".

Та, незважаючи на цілком український пафос "Сповіді", в ній теж використовуються різні терміни для означення автохтонів – "Україна", "українські" народ і мова, як і "південноруські" край, народність, історія, бояри, шляхта, а також "Південна Русь", "Русь" і "руські" тіж  шляхта і  народність. Зафіксовані й терміни "русин" та "русинська мова". Та, як би там не було: "Національна ідея, що була провідною нитею його діяльности, була й зостала ся не випливом національного егоїзму, а випливом його гуманних, демократичних поступових переконань і в носій згоди й гармонії з ними зостала ся до кінця".

Але тут слід  відзначити й те, що "український поступ" викликав супротив не лише в політично заангажованих періодичних виданнях імперії, але і в частини інтелігенції тих часів. Як приклад, наведемо кілька цитат із рецензії В. Белінського на відому "Історію Малоросії" М. Маркевича. Ось як бачив дану проблему згаданий "демократ":

"Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как эпизод из царствования царя Алексея Михайловича: доведя повествование до столкновения интересов России с интересами Малороссии историк русский должен, прервав на время своего рассказа, изложить эпизодически судьбы Малороссии с тем, чтобы потом снова обратиться к своему повествованию. История Малороссии, это – побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда были племенем и никогда не были народом, а тем менее – государством. Они умели храбро биться и великодушно умирать за свою родину, им не вдиковинку было побеждать сильного врага с малыми средствами, но они никогда не умели использовать плоды своих побед. Разобьют врагов в пух, покажут чудеса храбрости и геройства и – разойдутся по домам пить горилку…так называемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не были ни республикою, ни государством, а были какою-то странною общиною на азиатский манер". Цей літературознавець і філософ оцінив характер  малоросів як "патриархально – простодушный и неспособный к нравственному движению и развитию". І далі в тому ж дусі: "Этот народ отлился и закалился  в такую неподвижно – чугунную форму, что никак не подпустил к себе  цивилизации ближе пушечного выстрела, и то для того, чтобы приударить на нее с копьем и нагайкою. Малороссы любили свое мужичество, как свою национальную стихию, как поэзию своей жизни, хотя сами и назывались "дворянами", даже сидя в шинках или валяясь в грязи". А тому у них був лише один вихід: "Слившись навеки с единокровною ей Россиею, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле непреодолимою оградою разлучал ее полудикий быт ее. Вместе с Россией ей предстоит теперь великая будущность".

Ось так, і не інакше, без жодних варіантів. Та щоб не звинуватили нас в заангажованості, оцінимо вищенаведені "перли" словами одного із його колег- літературознавців – Г. Лонгінова, висловлені правда не з цього приводу: "Белинский принес больше вреда, чем пользы". І таких "дослідників" піднятої нами теми було достатньо серед писучої та читаючої російської публіки, а не лише в чиновничому середовищі.

 Але все ж слід констатувати, що наведені вище різноманітні терміни в тогочасних працях для означення автохтонного населення півдня Східної Європи на протязі багатьох століть вказують на один важливий історіографічний факт: ще в другій половині ХІХ ст. єдиної "української" термінології не існувало, хоч тоді вона  починала переважати в наукових дослідженнях і, особливо, в публіцистиці. Та вже в доробках представників наступного покоління – М. Грушевського (до речі, достойного учня В. Антоновича), М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського – термінологічна ситуація кардинально змінилася, а сама назва "Україна" стала головною у використанні.