dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 17 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 7

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 7

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Після такого заключення можемо переходити до розгляду поглядів ще однієї непересічної особи тих часів – М.  Драгоманова, якого в повній мірі  й цілком обгрунтовано треба характеризувати слідуючими словами: "Чи не найвизначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці ХІХ століття – Михайло Драгоманов, людина різнобічних наукових зацікавлень і прямувань, широкого діапазону практичної дії…між офіційними віхами біографії вченого місяці і роки напруженої праці над собою, заглиблення в історію власного народу і народів Європи, прагнення осмислити шляхи людської цивілізації й на підставі цього змалювати ясну перспективу творчого саморозвитку України". А серед різноманітних проблем, котрими займався цей дослідник, знайшла місце й тема вивчення історичного розвитку українського народу і, зокрема, її етнічний аспект. В даному випадку, звичайно, зупинимося лише на ньому.

Як і інші його  однодумці в справі відродження та розвитку українства, Михайло Петрович писав як російською, так і українською мовами. І, як і інші представники тогочасної вітчизняної інтелігенції, під час полеміки чи взагалі обміну думками зі своїми російськими колегами, ним використовувалася "російська" термінологія, а для "внутрішніх потреб" – "українська".

Так, в роботі "Малоросія в її словесності" автор вказує на значний внесок цього краю в утворення руської культури, виокремлюючи її в "південноруську" за найменуванням даної території – Південної Русі. Але цей внесок на  час написання даної праці ще не був достатньо вивчений та оцінений. А це являлось невірним в принципі – адже "Малоросія за своїм положенням, етнографією та історією являється перехідним членом від Росії до південно - західного слов’янства, а відповідно, й взагалі до південно - західної Європи". При цьому  вплив на неї з боку Польщі був "далеко не виключно згубним, так як цей вплив був провідником європейського впливу взагалі".

При цьому він вказує на тяглість у використанні даного терміну починаючи з давніх часів, коли на розглянутих землях ще існувала Південно-Західна Русь, тобто прослідковує зв’язок між місцевим населенням на протязі від ХІІ-ХІІІ до ХVІ-ХVІІІ ст.; вказує на високий рівень його освіти; пряме відношення "Слова о полку Ігоревім" до більш пізнішої української поезії. Та й сама назва "Русь" в даному регіоні східнослов’янського світу, на його думку, вже в ХІІІ ст. почала замінюватися терміном "Україна"; а "сепаратиська гіпотеза" М. Погодіна про появу тут малорусів лише в більш пізніші часи не має під собою ніяких підстав. Також цитує і слова Феофана Прокоповича: "Милість Божа, Україну через Богдана Хмельницького звільнила й звеличила".

Поруч з "малоросійським" досить часто використовується й інший термін та його похідні: "Південна Русь", "південноруси", "південноруська народність", "південноруське суспільство", а також інші, про котрі вже згадувалося. При цьому ще й відзначається: "Історик політичний не може не цінувати Запорожжя в справі підняття прапора руської народності". Адже "Південноруський історичний епос, повністю витвір  казацтва, може всього найкраще спростувати думку, що козаки Південної Русі були тільки розбійники та шукачі зипунів, елемент антисуспільний. За дивним співпадінням обставин в такому взгляді на південноруське козацтво сходяться польскі письменники та наші історики московсько – державного напрямку". Також згадуються "пісні і думи малоросійсько – козацького епосу".

Але перехід до "української" термінології відбувається вже під час звернення до широкого читацького загалу. Це чітко прослідковується хоча б в його "Передньому слові" до "Громади" – збірнику, що почав видаватися у Женеві. В поясненні про мету такого видання говориться, що він "видається для громад тієї країни в царствах Росії й Цісарщини (Австро - Угорщини), на котрій живуть люди, що звуть себе українцями, русинами, русняками, а іноді й просто людьми, а од книжників зовуться малорусами, малоросіянами, рутенами і т. і. Люди по цих громадах, хоч і розкидані по великій країні, а все-таки стільки подібні одні до одних мовою і звичаями, як це рідко де спіткаєш по таких великих країнах на світі. Не раз за сотні років з того часу, як про тих наших людей говорить писана історія, громади тієї нашої України показували, що й в найдальших кінцях її люди пам’ятали добре про других земляків своїх…Тільки між письменними людьми й на нашій Україні заслабла чутка про громади наших людей, і більше вважаються казенні межі й поділи її, бо ті письменні люди тепер мало мають спілки з мужиками,  більше з начальством, і вивчені по чужим школам, для служби чужим царствам і панствам, між котрими поділена наша Україна.

От через те ми бачимо, що треба перш усього нагадати тим письменним людям про ті межі, в котрих живуть наші люди і в котрих лежить наша земля.

Українська земля – там, де живуть такі самі мужики, як на колишній козацькій Україні по Дніпру, котру здавна більше знають письменні люди з усіх наших україн".

А прослідковуючи ріст самоусвідомлення українців на протязі певного часового відрізку відзначається: "В часи найбільшої сили козацтва українського, од Хмельниччини (1648 р.) до першого руйнування Січі за Мазепи (1709 р.), видно, як росло в наших людей знаття про те, що вони осібна порода людей, незважаючи ні на підданство якій державі або й на саму віру, осібна від поляків (універсали, вселюдні листи Хмельницького й др.), далі од московинів (універсали Виговського й др.), од тих і других (листи Петрика й січових товаришів), що вони всі мусять бути вільними й стати всі вкупі й спілці (лист Б. Хмельницького, Петрика, січових товаришів). Далі до кінця ХVІІІ ст. ті всі думки йдуть, все слабіючи".

Прослідковує М.  Драгоманов в даній праці й подальшу долю своїх земляків. І зокрема вказує, що після знищення козацтва в ХVІІІ ст.: "Перед світом стали замість одного нашого народу в Росії – Малоросія, тобто тільки Чернігівщина й Полтавщина, Слободська Україна, тобто Харківщина й далі до Острогожська, куди тікали на землю, записану здавна за Московським царством, наші люди з польської сторони в ХVІ-ХVІІ ст., Новоросія, колишні Вольності війська Запорозького, котрі країни начальство ділило на губернії, як знало само, прилучувало наші громади до чужих, зганяло наші і т. д.; в Польщі те ж саме робилось по воєводствах, причому більша частина наших країн залічувалась в Малопольські землі, а друга, північна, - в Литовські! Скрізь на наших землях засіло чуже панство, а наші громади мужицькі одірвалися одна від одної, і люди по громадах теж одірвались одна од одного.

Після всякого безладдя й тяжкої війни пропала держава Польська, і більша частина нашої України, на правім боці Дніпра, дісталась під одне царство Московське, тільки старі порядки мало перемінились, хіба щодо польського панства ще прибавилось московське. Друга, менша частина, Галичина, дісталась під Цісарщину, під котрою теж зосталось панство польське, та ще й та Галичина, котра й під Польщею була окремим воєводством Руським, а в Буковині, котру, як сказано було, здобула Цісарщина від Турції, зчеплено було наші громади з волоськими та над тими й другими було поставлено начальство німецьке".

Та діючи за схемою "без минулого немає майбутнього", Михайло Петрович знову повертається до розуміння необхідності вивчення тих причин і факторів, котрі впливали на існуючу ситуацію у відношенні до україців. Це зокрема ним було зроблено в праці "Пропащий час. Українці під московським царством (1654-1876)", в котрій вже на початку він розмірковує про те, що "Плакати про старовину, бажати вернути її – завжди даремне діло, особливо для нас, слуг "простого" українського народу…Одначе оглядатись назад треба, щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись. Українцям треба добре оглянутись назад і пригадати останні дві сотні і два десятки років, після того, як козаки українські за проводом Богдана Хмельницького піддались під руку "царя Восточного, Московського" у 1654 р."

Гіркі роздуми з цього приводу ведуться й далі: "Ми вже не будемо питати про те, чому так, коли вже козаччина перешкоджала років двісті мирному життю нашої землі і Руської держави, то чому скасовано тільки українську козаччину, а зоставлено Донщину? Хіба степи Донські не так же потрібні для "миру й освіти", як і Дніпрові й Дністрові? Одповісти буде легко: Дон більш свій Московському царству, вірніший йому, хоть і Донові врізано волі, бо й він колись бунтувавсь! Ну, та це ми лишимо! Ми зовсім не заздримо "тихому Донові", - хай живе, як йому любо, хай задержить зерно волі, яке ще зосталось у нього, до других, ліпших часів, коли воно зійде буйним деревом. Тоді він непремінно згадає, що колись Дон і Дніпро, які правились самі собою, більш знали один про одного, ніж опісля, як над тим і другим стали верховодити петербурзькі канцелярії, а не ради козацькі, згадає, що колись співали українські кобзарі "славу війську Запорозькому і Донськомі з усією черню низовою на многая літа до кінця віка". І продовжує: "що ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра І, остервенілість Меншикова і німців Биронових, дурості Павла І, солдатське звіртво Аракчеєва, холодну самоволю Миколая І, про котрих українці не можуть навіть сказати, що це були "свої собаки, котрих ми ж самі вигодували", бо в нас позаду не було ніякого Івана ІV. Та й самі ці петербурзькі самовольники і нівечники натури чоловічої ніколи не вважали нас, українців, за своїх і, коли случалось, давили нас з більшою злістю, менш жаліли "безмозглих, упрямих хохлов", ніж своїх, "руських". Хіба помоглось що-небудь великорусам од того, що терпіли рядом з ними і браття черкаси, вмерти за котрих обіцялись батьки їх тоді, як Хмельницький прохавсь у підданство "царя восточного"?"

Та все ж в найбільш популярній формі свого розуміння української проблеми М.  Драгоманов виклав в окремій брошурі "Про українських козаків, татар та турків". Для початку в ній він пояснює: "Земля, де тепер живуть люди, що говорять так, як писано цю книжку, колись звалась Русь, а потім Україна, або Мала Русь, бо Великою Руссю звуть тепер Московщину". Й поточнює, що батьки наші слов’яни Руссю звалися ще тисячу років тому назад, а їхніми сусідами являлися хозари, половці та інші народи. Потім завойовники монголо – татари мало не спустошили Південну руську землю – Україну. А згодом знайшлися й нові господарі:

"Потроху підгорнула під себе Литва велику часть Білої Русі, а далі напала і на Україну. Українські люди боронились від Литви дуже мало, або навіть, як поспільство, то й зовсім не боронились. Робилось це так через те, що литв’яки, завоювавши Україну й Білу Русь, зоставляли все так, як було перше…За часи литовського панування українці знову почали посуватися до Чорного моря. І стало два великих царства: по обидва боки Дніпра, де Україна й Біла Русь, порядкували князі роду литовського, а далі на схід сонця і на північ, де Московщина, зосталися князі московські, старинного роду київських князів…Через кілька часу поляки вибрали князя литовського своїм королем, а далі шляхта польська і литовська згодилась злучити Польщу, Литву та Вкраїну з Білою Руссю в одну державу. Московський народ став потроху справлятися з тими татарами, що жили на Волзі, з казанськими та астраханськими, а Україна та Біла Русь ще раніше збулися тих татар, що жили коло Чорного моря.

На південь Україна простяглася до Чорного моря…Великий степ од Чорного моря аж до українських осель лежав пустинею, і на ньому доволі мирно чабанували татари та українці. З городів і других осель сміливі люди ходили в степ на здобитки, і через те українські оселі все далі та далі посувалися у степ. Найкрайнішніми вкраїнськими оселями по Дніпру були Канів і Черкаси. Далі степ був безлюдний. А по Дніпру вкраїнські оселі доходили аж до Чорного моря".

Потім ситуація певною мірою змінювалася, але вона не стала сприятливою для України: у 1453 р. турки захопили Костантинополь – Цареград, а ще пізніше їм підкорився і кримський хан. Після цього татари, за турецького сприяння та за їхніми провокативними інсинуаціями, почали постійно нападати на українські терени. "Що більше набігали татари, то далі посувався на північ український люд, і все більше пустіла наша земля".

"Року 1484-го зробив кримський хан Менглі-Гірей, приятель московського князя Івана Третього, великий наїзд на Україну; він узяв приступом Київ, зруйнував Печерський монастир, трохи не всіх киян забрав у неволю і з дуже великим полоном вернувся в Крим. З того часу татарва або своєю охотою, або з наказу турецького султана мало не щороку почала набігати на Україну, і з того часу розпочалась межи українцями і татарами мало не двохсотлітня війна".

Це й стало однією з головних причин виникнення запорозького козацтва, у формуванні якого саму активну участь на початковому етапі прийняв Д. Вишневецький. Він навіть іноді виступав разом із донськими козаками, але, підкреслюється, що то були не українці, а москалі "що теж воювали проти татар, але не так дуже, як українські". Відділяє також дослідник Україну та її міста у територіальному відношенні від січових земель.

"Козаків вже намножилось, і українці почали вже таки в голові держати, щоб не тільки свою землю від татар та турків обороняти, але вкупі з сусідніми християнами зовсім Крим од татар одняти, турків од берега Чорного моря та від самого Дунаю, прогнати. Почули про українських козаків і далекі народи та царі, що теж од турків зазнали лиха, ось як венгри та й німці цісарські". Тому вже в часи після Вишневецького "р. 1574-го ходив у Молдавщину з українськими шляхтичами і козаками Іван Свірковський…До щиро польських земель рідко й діставали татари, не те що до українських…Утративши надію на Польщу, козаки українські стали оглядатись на Московщину. Вони сподівались, що царі московські одної віри з українцями, швидше стануть з ними вкупі проти турок і татар". Але це було ще до Хмельниччини та Переяславської угоди.

Далі події розвивалися відомим для всіх нас чином: "Поляки не хотіли втратити наші землі. Піднялась велика війна між поляками та українцями і москалями, а татари стали помагати полякам і гуляли по Україні". В цей час козацька старшина продовжувала вибирати між Москвою та Варшавою. "До того московські воєводи хотіли порядкувати на Україні, як у себе, не вважали на вольності козацькі, а цар боявсь, щоб Україна знов не відійшла до поляків…Далі так рішили з Україною, щоб поділити її між Польщею та Московським царством, щоб Польщі дістався правий бік Дніпра, а Москві – лівий та на кілька років Київ".

Це призвело до того, що "Поки так сперечались українці та поляки і москалі, то звісно, було добре встрявати в ці сварки та збирати полон з усіх. А як польські пани та московський цар поділили Україну, то правобічний гетьман Дорошенко…піддавсь туркам, тільки щоб знову зібрати докупи всю Україну. Сам султан року 1672-го з великим військом прийшов на Україну, забрав собі Подільську землю. Остаток правобічної України, те що тепер Київщина, польський уряд признав за Дорошенковими козаками…В ті часи правобічна Україна зовсім зробилася пустою, дуже була спустошена і Волинь…

Одначе і Московська держава, коли вже за нею зосталась хоч лівобічна Україна – Гетьманщина та Запорожжя, мусила піти тим же шляхом проти татар, яким хотів вести її Дмитро Вишневецький, або терпіти, щоб татари її краї пустошили.

У 1686 році в одному царському указі говорилося вже, що татари нівідкіля стільки не беруть невільників, як з України та з інших крайніх земель царських, та продають їх, мов скот".

І  знову робиться невтішне заключення: "У всіх війнах російського царства з турками та з татарами за степи і за берег Чорного моря у пригоді були козаки українські і запорозькі". Але після появи нових північнопричорноморських міських центрів та внутрішньої політики Катерини ІІ: "Тільки тут, як і на Україні, ж до року 1861 народ був у кріпацтві у панів обмоскалених, московських і польських. Бо козацтво на Україні знесено, Січ зруйновано року 1775…А на Україні по лівому боці Дніпра після того, як Катерина року 1762-го скасувала Гетьманщину, козацька старшина зробилась панством, як і дворяни московські". Певні історичні події відбувалися і на Правобережжі після розділу Польщі в 1793 р.: "правобічна Україна, де тепер Київщина та Подоль та Волинь, досталася Росії. А ще перед тим земля, де живуть наші ж люди, українці, Галичина одійшла до Польщі, до Цісарщини".

Але, розглядаючи події української історії в цілому і маючи на всі ці процеси власну думку, М.  Драгоманов не забуває звернути увагу й охарактеризувати постать національного духовного лідера – Т.  Шевченка, який  був "настільки великий чоловік для українства, що зовсім не диво, коли на його так часто оглядаються українці й неукраїнці, коли зайде розмова про українську справу".

Як справжній дослідник, Михайло Петрович не прсто співає дефірамби цій непересічній особистості, а розглядає його творчий шлях в справі поступової еволюції  його розуміння української проблеми: спочатку сум за своєю вітчизною, прихильство до її природи та мови. Але надалі, після знайомства з деякими тогочасними історичними творами, поет починає виступати проти постаті Б. Хмелницького за його союзу із Москвою й одночасно стає прихильником І. Мазепи та, особливо, П. Полуботка – останнього "Катона козацької республіки". Стаючи прибічником українського сепаратизму, Тарас Григорович причини усіх народних бід починає вбачати в діях чужинців – від простого москаля і до московського царя (своїх же панів він називає при цьому перевертнями). Далі, розчарувавшись в городовій гетьманщині, він звеличує лише запорозьке козацтво.

Його пошуки і зміни власної позиції у оцінці подій українського минулого призвели до того, що "Носячи в думці своїй вигадані образи козаччини, Шевченко то знову кохав надію, що таки вона колись вернеться, то казав, що ні, - не вернеться, то знов впиравсь, що "таки буде сподіватись, виглядати". Але  ж як-то воно козаки встануть із могил, на це вже Шевченко дедалі все менше міг давати такі ясні відповіді, як тоді, коли він був чистим і постійним сепаратистом козацьким. Тепер він  сам собі казав, що кохає свої надії, тільки щоб сам собі самому "жалю завдавати" ("Чернець", 1848), і навіть що він "сам не знає, що робить", що він знає тільки, що йому верзеться старий козак усатий з своєю волею на чорнім вороні-коні, а більше нічого не зна ("Хіба самому написать", 1848).

Так, Шевченко, підірвавши славу гетьманщини, сам не дав нам "провідної ідеї", як же впорати свою волю України не на історичному грунті гетьманщини, без козацького сепаратизму, бо й сам тієї думки не мав. Надалі з того всього козаколюбства Шевченкового тільки й зосталась ясна думка, що ненависть до царства, яка знову стала в нього рости з великою силою, особливо в передсмертних петербурзьких його творах 1860 р.".

Подальші дослідження спадщини великого поета певною мірою відкорегували таку  оцінку, надану М.  Драгомановим. Але сам по собі його критицизм у відношенні до щиро шанованої ним же людини лише вказує на аналітичність його розуму та власну позицію не лише у відношенні до загальноісторичних процесів, але і під час розгляду більш конкретніших питань.

При цьому слід вказати й на те, що автором і у власній публіцистичній творчості всеж використовуться й "малоросійський" термін. Це зокрема прослідковується в полеміці з ним етнографа О. Лоначевського, який звертався до М. Драгоманова зі словами: "Друже мій, на пишіть "Малоросія"! Для чого вводити в українську мову нове слово "Малоросія"? Кажу вводити, бо крім вас ніхто з роду не писав його по-українськи". Далі йде аргументація того, що витворена в умовах імперського ставлення до України, як до провінції, ця назва приглумлює національну свідомість українців, веде до засвоєння імперської ідеї "Общерусії", нівелює всі особливості життя України, створює психологічну атмосферу зближення з російським державницьким напрямом.

Михайло Петрович, який стояв на позиціях автономісько –федералістичного бачення майбутнього України, відповідав своєму опоненту, що він сам являється першим "панмалорусистом", який творить на території між Доном і Тисою. Саме тому він працює над вирішенням завдання, щоби українство усіх країн підписалося під ім’ям "Україна", але потрібно щоб вона "заслужила попереду свій чин, справді завелось нове, логічне, організоване, робуче і дуже українство". Коли так станеться, то наша спільна батьківщина сама найменує себе Україною. Він далі розмірковує, що "Ймення "Мала Росія", "Малоросія" більш по чину нам тепер", адже народ і на Волині називає себе православним і не знає, що він український. Чужий політичним амбіціям, він писав, що не полишаючи своєї хати, українці стають, при поєднанні соціальних ідей та національного руху, не лише "всеслов’янськими", але й інтернаціоналістами. "Ми звіку "українські люде", - додає історик, й тепер децентралізація, федерація вже стала нашою натурою…Ми становимось знов всесвітними громадянами – людьми, не перестаючи бути й українцями і слов’янами…Ми люде українські, й нема нічого руського, слов’янського і людського, котре було б нам чуже, коли воно людське".

Для нас являється  важливим в даному випадку те, що використання "українського" терміну в  працях М. Драгоманова для широкого загалу (в першу чергу), й "малоросійського" – в основному для спілкування з частиною професійних "книжників" тих часів, тобто представників офіційної імперської науки. Таке поширення "української" назви серед читацького й пишучого прошарку  суспільства в другій половині ХІХ ст. поступово впливало і на загальні зміни в соціальній думці у відношенні ствердження сучасної самоназви автохтонів півдня Східної Європи.