dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 6

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

А тепер слід знову  повернутися до "Богдана Хмельницького", якого Микола Іванович почав писати практично одночасно із вищецитованим "Законом Божим", але опублікував уже після репресивних дій з боку царського уряду проти нього особисто та проти інших членів Кирило-Мефодіївського братства – в першу чергу проти Т.  Шевченка.

"Українську" термінологію він використовує вже під час характеристики початкового етапу національно - визвольних змагань під проводом славного гетьмана. А всі назви можна згрупувати в кілька блоків.

Звичайно слід вказати на такі як "Україна", "плодовита матір козацька Україна", "козацька Україна", "незалежна Україна", "київська Україна", "Україна – земля обітована" (так називали її поляки).

Також часто зутрічається етнічне опреділення автохтонів – "українці", "україно-руський народ", "український народ" та похідні від нього – "українські" козаки, замки, пани, старости, старшина, городки, населення, справи, герць, літописці, історики, повстання, чернь, помістя, купці, гетьмани, містечка і села, полонянка, повстанці - левенці, полки.

Слід вказати і на те, що географічне положення України й історичні умови вказували місцевому дворянину перехід до козацтва; що поселяни із Запорожжя в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. спочатку поверталися в Україну й українські міста, містечки, поселення. Взагалі розмежування України й Запорожжя на сторінках даної праці є досить частим: зокрема говориться про набіги та втікачів до Запорожжя із України, а також про походи запорожців на Україну. Про "українські межі" та інші території східних слов’ян на півдні їхнього світу теж тут іде мова: розділяються Україна і Сіверщина (або Сіверська земля), Волинь, Подолія чи Галичина й Україна. Із західного боку першим українським містечком визначається Любар; Случ опреділяється спочатку кордоном козацької землі, а в інших випадках – це вже Горинь або навіть Вісла. Мова також йде про Слобідську Україну – то є "Україна вільна", на противагу старій Україні, де жителі терпіли від поляків; згадується і про кордон із Молдавією.

Не оминає автор і теми союзу українців з московитянами, хоча ці взаємовідносини не завжди проходили гладко. Зокрема це стосується суперечок царських послів з помираючим гетьманом у Чигирині, коли проявлялась наглядно різниця півдня і півночі старої Русі. А висновком із сказаного являється констатація того, що Україна була запруджена ворогами з двох боків, і вони готувалися знищити в ній усяке зародження "руської" незалежності.

Згадується Миколою Івановичем і відносно нетипова для місцевого населення назва "черкаси": тоді, коли король і пани польські були раді заспокоїти протистояння з  черкасами; так автохтонів називає московський дяк, відсилаючи інформацію про них; царські воєводи писали до своєї столиці, що в Київ слід присилати більше ратних людей пояснюючи це "шатістю черкаською".

Але набагато частіше ніж "черкаське" використовується дослідником "руське" найменування. Всі ці випадки теж можливо розбити на кілька блоків.

В першу чергу, це "Русь", "Південна Русь", Руська земля", "південноруські землі, де ще в ХІІ столітті існувала назва Україна", "Червона Русь". А від цього місцеве населення іменується як "південноруський народ",  "південноруси", як і "руські українці", "руські", "русини", "руський православний народ", "природний руський", "руський народ", "народ руський благочестивий", "народ південноруський і самі козаки". Також в окремих випадках мова йде про те, що коли думка про відторгнення Русі виникла, то її носіями стали козаки; про гілки руського народу – південноруську, білоруську та великоруську. Часто зустрічаються і "руські" похідні: козаки, народність, жителі, край, дворяни, кров, літописці, міста, поселення, церкви і монастирі, городяни, львівське руське братство. Згадуються й карпатські горці - люди за походженням і вірою руські, як і московські руські. А подолян названо самими впертими із усіх південнорусів.

Говорячи ж про взаємодії нових союзників, то вже після заключення Переяславської угоди в першу чергу відзначається спільна воєнна акція в прикарпатському регіоні, де взаємодіяли полки московитян і руських. Але іноді представників обох народів об’єднано під одним найменуванням: руські, як московські люди, так і козаки; обидва руських війська – козацьке й прислане в Україну великоросійське; об’єднані руські війська. Та інколи вони й розрізняються: у 1656 р. король направив до руських відразу два посольства – одне до Хмельницького, а інше до царя. Та фіксувалися й певні протирічні тенденції у взаємовідносинах представників цих народів. Зокрема малорусам поведінка великорусів була не до вподоби, адже їм зовсім не хотілося, щоб москалі, з якими вони досить різнилися у норовах, селилися на їхній землі.

Згадавши "малоросійський" термін, наведемо ще кілька прикладів використання його під час характеристики місцевого населення на землях сучасної України. Так, в промові на Переяславській раді гетьман відзначав: "ми з православ’ям Великої Русі одне тіло Церкви, яка має главою Ісуса Христа. Цей великий цар християнський, зжалобившись над нестерпним озлобленням православної церкви в нашій Малій Русі, не погребувавши нашими шестирічними молебнями, схилив нині до нас милостиве своє царське серце й прислав до нас своїх великих ближніх людей із царською милостю…Потім почали читати заготовлені умови, на котрих Україна повинна з’єднатися з Московією. Найголовніші із них були: цілісність Південної Русі з обох боків Дніпра, де жили козаки, по лінію, затверждену Зборовською угодою, тобто  Україну лівого берега Дніпра й на правому березі теперішню губернію Київську, частини Подільської та Волинської".

Але після цього, під час акцій протистояння, противники союзу з Москвою поширювали навіть чутки, що малорусів будуть заставляти  замінювати чоботи й черевички на личаки. Досить активно противилось переходу під московське духовне управління й малоросійське духовенство на чолі із самим митрополитом. Але після акту приєднання Малої Росії було все ж домовлено про те, що московські воєводи будуть занаходитися в таких містах як Чернігів, Переяслав, Ніжин та інших (та суперечки з цього приводу велися ще досить довго).

Тож в кінці-кінців робився досить песимістичний висновок по результатах подальшого польсько – російського вирішення цієї історичної проблеми: "Хмельницький дивився в майбутнє, як показують його чисельні виступи. Він бачив, що Москва більше, ніж інші сусіди, зіпсує розпочату ним справу й залишить руський народ надовго під ігом католицтва і паньства. Крім того, груба поведінка московських людей із малорусами, на котру звідусіль приносилися йому скарги, недовіра до нього головуючих московських людей, недопущення українських комісарів до нарад між Польщею та Москвою про долі руського народу, незадоволення проти Москви митрополита та значної частини православного духовенства, - все показувало йому, що з’єднання Південної Русі з Московскою державою не може звершитися без розладів і потрясінь".

Хоча початок епохи Хмельницького автором  все ж оцінювався досить оптимістично і з розумінням історичного значення цих подій: "На протязі дев’яти місяців 1648 року Україна змінилася так, як не змінювалася на протязі віків: польський аристократичний порядок рушився, стани змішалися й злилися в розумінні руського козака; зв’язок, що поєднував Україну з Польщею, був, мабуть, розірваним; але переворот залишався незакінченим; ще кипіло бродіння, і хто міг відгадати, що із нього вийде? Сусідні держави, котрі знаходилися з Польщею у ворожих стосунках, шукали тоді своїх вигод у відносинах з Україною".

Але у зв’язку з глобальними процесами в тогочасному українському суспільстві слід звернути увагу, і в першу чергу в етнічному відношенні, ще на один бік даного твору М.  Костомарова – на знання ним самих детальних подробиць національної приналежності багатьої історичних діячів, про яких говориться на сторінках його монументальної монографії.

Звичайно, в контексті вивчення даної проблеми мова спочатку повинна йти про перехід до "польського стану" багатьох представників старої "руської" суспільної верхівки. Цей процес особливо активізувався в середині ХVІ ст. – в часи правління короля Сигізмунда - Августа. Коли мова йде  про місцеве дворянство то вказується: "Воно приймало польский спосіб життя, засвоювало польські норови й польську мову, що починала мало-по-малу замінювати руську. Разом з тим пани руські стали жити розкішніше…Сигізмунд - Август, який все життя потакав полякам, влаштував з величезним, одначе, зусиллям з’єднання Великого Князівства Литовського з Польським королівством. Вся земля південноруська, якраз Україна (тобто теперішні губернії Київська й Полтавська), Волинь і Подолія на загальному сеймі були відділені від Литви й прєдналися безпосередньо до Польщі. Руські, як мовлено було в акті, з’єдналися з поляками як рівні з рівними та вільні з вільними. Руські дворяни вперто противилися цьому з’єднанню, одначе погодилися, заспокоєні клятвенними обіцянками вічної недоторканності своєї віри, мови, законів, - словом, повної цілісності своєї національності. Але того, що писалося на папері, неможливо було зберегти на ділі. Руське дворянство дуже вже породичалося з польським життям, достатньо проникло духом польської освіченості, стояло вже на шляху ополячення та повної зради тієї народності, котру ще офійно визнавало за собою. Це вело до того, що руське дворянство повинно було зробитися чужим для народу, котрий, залишаючись як і раніше руським, знаходився у нього під владою й свавіллям, тим більш необмеженим і важким, чим більше руські дворяни ставали подібними полякам. Козаки, походячи в більшості з простого люду й залишаючись руськими, були його діяльною  силою, а тому повинні були неминуче стати у вороже відношення до дворянства". І далі: "Руське дворянство легко піддавалося польському впливу й губило народність, а за народністю й віру предків…Таким чином зробилися козаки єдиними поборниками православної віри та руської народності".

Такий козацький патріотизм поляки демагогічно інколи пробували використати у власних цілях. Зокрема у 1637 р., коли до козаків прибули С. Потоцький та А. Кисіль, перший із них звернувся до воїнства з емоційним закликом: "Даремно хвилюєтесь, пани молодці; якщо б Речі Посполитій прийшлося використати меч проти вас, вона витягне його й згладе саме ім’я ваше. Хай на цих місцях проживають дикі звірі в пустинях замість бунтівного народу! Ви підете на Запорожжя! Що ж із цього? Дружин і дітей своїх залишите тут; тож, треба буде повернутися, й тоді прийдеться схилити голови під меч Речі Посполитої. Якщо ж  ви лякаєте нас, що підете куди-небудь далі, на Дон наприклад, так це неправда. Дніпро ваша вітчизна. Другого Дніпра нема на світі. Дон неможливо порівняти з Дніпром. Там – неволя, тут – свобода. Як рибі не можна жити без води, так козаку без Дніпра, - чий Дніпро, того й козаки!".

Але то був поляк. Та у наявності маємо і перехід до іншої етнічної спільноти бувших східних слов’ян. Ось як починав розповідь про цей факт Микола Іванович: : "То був князь Ієремія. Рід його походив від Ольгерда: тому до прізвища Вишневецьких добавляється прізвище Корибут, за ім’ям Ольгердового сина, родоначальника цього дому.  До епохи переродження південноруського дворянства Вишневецькі були захисниками православ’я. Один із його предків був гетьманом козаків й пізніше отримав мученицьку смерть в Цареграді за віру. Батько Ієремії, Михайло, до кінця життя сповідував православ’я; домовина його до цих пір знаходиться в дерев’яній православній церкві у Вишневці. Молодий Ієремія бул спочатку також православним, але відданий на виховання дядьком до львівської єзуїтскої академії. Ченці використали юність магната, вклали йому розположення до католицтва, а православ’я виставляли з дурного боку. Ієремія змінив релігію й зробився поборником римського католицтва". Надалі він боровся не лише з православними українцями, але і з великоросами: "В часи війни з великорусами він так розоряв великоруські українні міста і села, що великоруси прозвали його Палієм. Ще більшу жорстокість творив він над козаками після приборкання бунтів".

Але слід враховувати й економічний фактор у поведінці Ієремії: як відзначав український літописець, "Вишневецький із сімейством та із п’ятнадцятьма слугами виїхав із Лубен, назавжди попрощавшись з ними й заплакав про загублені маєтності…В Любарі пристав до нього натовп українських шляхтичів, які втекли із своїх маєтностей при звістці про козацькі повстання…Потім, почувши, що Кривоніс відправлений проти його помість, Ієремія рушив у глибину України правого берега…".

Ще більш образно перехід на польський бік описав М.  Костомаров один сюжет, пов’язаний із відомим міжетнічним "медіатором" А. Кисілем, коли той разом із іншими польськими комісарами направлявся на переговори з козаками:

"Руські товпилися біля них, кричали, свистіли, погрожували відібрати у них екіпажі, проклинали ляхів. Старий Кисіль, виглядуючи з екіпажу, говорил їм із смирінням:

"Ми не ляхи, друзі мої; я руський; мої кістки такі ж руські, як і ваші".

"Твої руські кістки дуже  обросли польським м’ясом", - відповідали йому козаки".

Той же "економічний" фактор, але у зворотньому напрямі, діяв певною мірою і в інших випадках. Як приклад можна навести долю С. Наливайка: "особа надзвичайно важлива в історії початої боротьби між південноруською та польською національностями, бул уроженцем міста Острога, де жила його сім’я і де старший його брат, Диміан, бул придворнмм священиком у князя Констянтина Констянтиновича Острозького, й користувався повагою, як один із учених захисників православ’я. Сам Северин Наливайко, брат священика, знаходився на службі у князя Острозького і воював проти Косинського та його козаків. Усі обставини життя цієї людини, здавалося, тісно прив’язали його до шляхетського боку. У нього, окрім брата Деміана, жили в Острозі батьки, сестра і менший брат. У батька його був грунт (земельна ділянка) в Гусятині. Володар цього містечка, пан Калиновський, відібрав цей грунт і самого господаря, за його протест, так побив, що той помер від побоїв. Наливайко, озлоблений проти панського свавілля, став непримиренним ворогом всього панства й шляхетства і задумав продовжити справу Косинського".

Та і доля самого Б. Хмельницького надає можливість говорити не лише про патріотичність непересічних особистостей  в ті часи: адже він пройшов вишкіл  у єзуїтів в Ярославі, а його рід, за деякими відомостями, брав початок із люблінської шляхти (герб "Абданк" потім перейшов до України). За іншими даними – Богданів родовід починався із молдавського роду Богданів, які володарювали в Молдавії у ХV ст. Та "Зіновія не любили пани, не любили й шляхтичі, поставлені у званні козацьких старшин; не любили його за відданість своєму народові, та ще й із завиди". А після сварки з  Чаплинським – підстаростою Конецпольського та послідуючого програшу цієї справи в королівських апартаментах у Варшаві – він заявив: "я вирішив мстити панам-ляхам війною не за свою лише образу, а за знехтування віри руської і за наругу народу руського!".

Слід зупинитися ще на багатьох особистостях, які внесли свій вагомий внесок в історію українського народу. Серед них треба виділити в першу чергу таку непересічну людину, як Петро Могила: "Вчений, гарячий, володіючий даром переконання так же добре, як до того мечем, коли служив у війську, вкрадливий і хитрий, нащадок молдавських князів і, відповідно, аристократ за народженням, цей чоловік під час сейму оволодів розумом своїх одновірців-дворян, давав їм поради, рухав до настійливості й так їх зачарував, що всі бачили  в ньому заставу спасіння віри".

Не менш відомий був і вже згаданий І. Виговський, який походив із чисельного роду польських шляхтичів. Ще в молоді роки він отримав добру освіту, служив писарем у Києві, але через якісь негаразди опинився жовніром у кварцяному польському  війську. Пізніше зайняв пост генерального писаря Війська Запорозького, а далі став й українським гетьманом.

Цей список прикладів зміни самосвідомості в ті часи можемо продовжити далі. Микола Іванович наводить слідуючі подробиці із життя багатьох: "Абаз – паша, правитель Бесарабії, родом русин"; Карпо Павлович Гудзан, який в козацькому середовищі більш був відомий як Павлюк – "його  називали також Павлюк Баюн чи Напіврус, тому що він був хрещений турок"; "дали старшинство Переяславському полковнику Саві Кононовичу, родом великорусу"; "Кричевський, шляхтич, але руської віри"; "пан Юрій Немирич. Предки його були руськими і володіли великими маєтками в Україні. В часи переродження руського дворянства родина Немиричів, як і інші, навернулися до католицтва; але сам Юрій не сповідував вже й католицької віри, а був заряджений єретицькими помилками"; "один козак, хрещений татарин, Філон Джеджалій". Якраз останній у перемовах із польськими послами відповів: "Майте ви собі свою Польщу, а Україна нам, козакам, нехай зостанеться". І таких прикладів можна наводити ще і ще.

Але, в цілому, аналізуючи доробок цього відомого дослідника у його розгляді історичного поступу автохтонного населення півдня Східної Європи на протязі багатьох століть слід відзначити: в наукових працях М.  Костомарова русько/малоросійсько/українська термінологія представлена як тотожні поняття. Та цього не можна констатувати у відношенні його публіцистики, направленої не на коло колег – істориків, а на широку читацьку аудиторію.