dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 5

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Ще далі розкриваються певні протиріччя між жителями Південної та Північної Русі, котрі зокрема вилилися в незгоду частини українських козацьких та шляхетських родин з політикою тісних взаємовідносин з елітою північного сусіда. Інша частина тогочасної вітчизняної еліти заперечувала спроби процесу потепління у відносинах із сусідом західним. Піднімалося й питання про незалежність України, вибору нового митрополита після смерті Сильвестра Косіва (при цьому луцький, перемишльський та львівський владики вже іменувалися  істориком польсько-руськими єпископами). Але, як це не парадоксально, на його думку, багато з  українців, боячись Польщі, тоді ще тягнулися все ж до неї.

А наявність такої ситуації зокрема пояснював тим, що "малоруський народ не любив москалів. Не дивлячись на єдність віри і племені, між двома гілками руського народу було досить багато  відмінностей в норовах, характері, поняттях та способах життя. Історія цілого ряду попередніх століть, на протязі котрих ці гілки розвивалися окремо один від одного, не пройшла даром. Малоруси бачили в москалях досить багато не лише чужого, але й протилежного. Дикі і свавільні вчинки царських ратних людей дратували народ, збуджували ненависть та боязливість і  вже в той час народ лякали чутки, що Москва хоче заповнити Україну своїми людьми й насильно вводити між малорусами свої московські звичаї".

В такій ситуації І. Виговський – друга людина в Україні після Б. Хмельницького – вчасно виявився на потрібному місці. Та й та ж Польща не бажала залишати Україну без свого впливу, а тій ще й загрожував Крим – почалися нові переговори з ханом. Про всі ці дипломатичні перепетії повідомляв український літописець, котрий відзначав і про поширення чуток, що в Україні бажають по містах (Києві, Чернігові, Переяславі, Умані та ін.) розсадити великоросійських воєвод з їхніми військами.

А з свого боку Запорожжя тоді інтригувало проти нового гетьмана та зверталося до царя з проханням  введення в Україну його військових підрозділів, а також московського управління. На що І. Виговський наказав своїм підлеглим розірвати торговельні зв’язки із бунтівним Низом. Це, в свою чергу, призвело до нападу бунтівників на чолі з Я. Барабашом на миргородські території. Сам гетьман направив до Москви посольство, члени якого відстоювали думку, що Запорожжя  не являється чимось особливим, а є частиною того ж Війська. У відповідь на це на південь царем були направлені власні спостерігачі.

Ще з часів Богдана в Україні перебувала велика кількість іноземців – сербів, волохів, поляків, німців, які шукали для себе кращої долі та достатку. Багато із них, під командуванням І. Сербіна, а також малоросіян на чолі з І. Богуном, І. Виговський послав на бунтівну Полтаву з метою захоплення полковника М. Пушкаря, який вірою і правдою служив цареві. А з ним продовжувалося загравання через переговори та переписку. Тривало й вивчення питання про введення в "знатні міста Малої Росії" (Чернігів, Ніжин, Переяслав та ін.) московських сил та створення там їхніх гарнізонів. Взагалі, "малоросійські" й "великоросійські" назви багато разів згадуються під час характеристики подій цього періоду. Паралельно з назвами "українських" міст їх іноді називають і "черкаськими" або ж "малоросійськими".

"Між тим, прибув до Києва новий воєвода, боярин Василь Борисович Шереметьєв із 1159 чоловік драгунів і з 413 стрільцями. Бутурлін попрощався з Україною, де його полюбили: він умів якось ладити з народом, і хоча і  при ньому ратні люди часто сперечалися та билися з місцевими, але він не потикав їм.

Боярин Шереметьєв приїхав в Україну з розуміннями своєнародної зверхності сили – із зарозумілістю. Число недоброзичливців збільшилося…Підозрілий, він почав вбачати зраду: не подобалося  йому і Великій Росії вільний дух українців". Надалі конфлікт лише поглиблювався: якщо раніше прикордонні московські воєводи відправляли в Україну своїх людей для збирання інформації на місцях, і це відбувалося без протидій з українського боку, то тепер їх почали затримувати й садити до буцегарень. Одночасно "українські молодці Сіверської Землі" розпочали цілими ватагами набігати на Севський уїзд і грабувати тамтешні поселення великоросів.

При цьому одночасно на сейм до Варшави була послана від гетьмана делегація начебто для вирішення питання про те, що коли Польща воз’єднається з Московією, то Україна могла б на рівних вступити до складу нового державного утворення. Та російська сторона на її присутність під час двосторонніх перемов не погодилася. Не дивлячись на такий стан відносин, поляки активно працювали в Україні, схиляючи її на свій бік. А сам Виговський побоювався, що коли у Москві дізнаються про його орієнтацію на Польщу, то звідти війська швидко почнуть рухатися "в Малоросію". Тому вірні гетьману підрозділи в свою чергу рушили до меж "малоросійського лівобережного краю".

В кінці - кінців всі ці події призвели до появи Гадяцької угоди, в якій зокрема декларувалося, що "Україна, тобто  Землі, включаючі тодішні воєводства: чернігівське, київське та брацлавське (теперішні губернії: полтавську, чернігівську, київську, східну частину волинської та південну половину подільської), - оголошувались вільною й незалежною країною, воз’єднану з Польщею під ім’ям Великого Князівства Руського, на правах Великого Князівства Литовского, так що Річ Посполита повинна була створити союз рівних між собою і одинаково вільних республік – Польської, Литовської та Руської під управлінням короля, вибраного трьома об’єднаними народами…всі доходи і побори з українського народу звертати лише на потреби Великого Князівства Руського…війська під командуванням руського гетмана…без дозволу руського уряду…руські хотіли розширити обсяг свого князівства й приєднати до нього воєводства: волинське, подільське, белзьке…і Червону Русь, - краї, де народ говорить південноруською мовою і де правили раніше руські князі".

Надалі в згаданій науковій праці продовжують використовуватися терміни "малоросійські поселеня", "межі Малоросії", "великоросіяни", "Мала Росія", "Україна", "українські села" "малоросійський народ", "лівобережна Україна", "черкаси". Зокрема це зафіксовано під час опису ситуації,  коли "в Україні виникло два управління й два гетьмани", а сам І. Виговський почав розсилати універсал із закликами на власну підтримку. При цьому М. Костомаров також відзначає, що цей документ на перших порах налякав українців на правому боці Дніпра.

Продовжувалося й ідеологічне протистояння в самій Варшаві з приводу рівноправ’я в межах нового утворення між Польщею, Литвою та Україною. Його противники виступали із слідуючими запереченнями: "У політичному відношенні гадяцький договір розриває давній договір Казимира з Руською Землею, знищує старий устрій, вводитъ новий: Русь, давня провінція Речі Посполитої, домовляється з нею як начебто чужа країна: ми повинні допустити вигнання із Русі старинного дворянства для того, щоб ввести нове; повинні терпіти холопів в самому сенаті. Очевидно, що руське князівство, котрого вони домагаються, буде зовсім незалежна держава, лише за ім’ям поєднане з Річчю-Посполитою. Цього мало: чи можемо  ми сподіватись, щоб український гетьман міг бути вірним слугою короля та Речі-Посполитої, коли він отримає майже царську владу і матиме в розпорядженні кілька десятків тисяч війська?".

Прибічники можливого союзу в свою чергу їм відповідали: "Ми будемо охороняти свободу України або Русі та її народу, а козаки – нас…за приєднання України до Речі-Посполитої, і через те ми побачимо в них любов до спільної вітчизни". Але то були лише декларативні виступи для заспокоєння козацького боку.

Насправді практично ніхто із представників польської шляхти в майбутньому не думав і не гадав притримуватися Гадяцької угоди. Багато було її противників і в самій Україні. Тож після славної перемоги під Конотопом 1659 р. й послідуючого краху політики у польсько - українських взаємовідносинах на паритетному рівні можна було зробити лише один, досить песимістичний висновок: "Так скінчилося гетьманство Виговського; з ним закінчилося й Велике Князівство Руське. І українці, і поляки були не в змозі: перші – зрозуміти цей плід творення голів, які стояли на рівні з народом, другі – з честю і прямотою зберегти дане слово. Ці міжусобні смути роз’ятрили Україну морально й фізично".

Зовсім відрізняється ситуація із використанням терміну "Україна" у відомому трактаті "Закон Божий (книга буття українського народу)" котрий було прийнято членами Кирило-Мефодіївського братства за програму їхньої подальшої діяльності щодо поширення національного відродження України. В 25 із 109 параграфів у ньому використовується лише "українська" назва батьківщини:

"1. Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею тварью чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб род чоловічеський пеоділився на коліні і племена, і кожному колінові і племені даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі счасливі.

74. А в Литві були литвяки, та ще до Литви належала Україна.

75. І поєдналась Україна з Польщею як сестра з сестрою, як єдиний люд слов’янський до другого люду слов’янського нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі божої нероздільної і незмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські поміж собою.

 76. І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собі козацтво, єсть то істеє братство, коли кожний, пристаючи, був братом других – чи був він преж того паном чи невольником аби християнин, і були козаки між собою рівні, і старшини вибирались на раді і повинні були слугувати всім по слову Христовому, і жодної помпи панської і титула не було між козаками.

 80. І день ото дня росло, умножалося козацтво і незабаром були б на Вкраїні усі козаки, усі вільні і рівні, і не мала б Україна над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного, і, дивлячись на Україну, так би зробилось і в Польщі, а там і у других слов’янських краях.

 81. Бо не хотіла Україна ітти услід язиков, а держалась закону Божого, і всякий чужестранець, заїхавши в Україну, дивувався, що ні в одній стороні на світі так щиро не молються Богу, ніде муж не любив так своєї жони, а діти своїх родителей.

 82. А коли пани та єзуїти хотіли насильно повернуть Україну під свою власть, щоб українці – християнє повірили, бутім справді усе так і єсть, що папа каже, тоді на Україні з’явились братства, такі, були у перших християн, і всі, записуючись у братство, був би він пан чи мужик, називались братами. А се для того, щоб бачили люде, що в Україні осталась істинна віра і що там і єресі жодної не з’явилось.

 86. Але так не зробилось, як думали пани, бо козацтво піднялось, а за їм увесь простий народ, вибили й прогнали панів, і стала Україна земля козацька, вольна, бо всі були рівні і вільні, але не надовго.

 87. І хотіла Україна знову жити з Польщею по-братерськи, нерозділимо і несмісимо, але Польща жодною мірою не хотіла одрікатись свого панства.

 88. Тоді Україна пристала до Московщини і поєдналась з нею як єдиний люд слов’янський нерозділимо і несмісимо, на образ іпостасі божої нерозділимої і несмісимої, як колись поєднаються усі народи слов’янські між собою.

 89. Але скоро побачила Україна, що попалась в неволю, бо вона по своїй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель.

 90. І одбилась Україна од Московщини, і не знала, бідна, куди прихилити голову.

 92. Але всього не второпали ні ляхи, ні москалі.

І бачуть ляцькі  пани і московський цар, що нічого не зробить з Україною, і сказали поміж собою: не буде України ні тобі, ні мені, роздеремо її на половині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю на поживу, а правий бік – польським панам на поталу.

 93. І билась Україна літ п’ятдесят, і єсть то найсвятіша і славніша война за свободу, яка тільки єсть в історії, а розділ України єсть найпоганіше діло, яке тільки можна знайти в історії.

 94. І вибилась з сил Україна, і вигнали ляхи козацтво з правого боку Дніпрового, і запановали пани над більшим остатком вольного народу.

 96. А німка цариця Катерина, курва всесвітня, безбожниця, убійца мужа свого, востаннє доконала козацтво і волю, бо, одібравши тих, котрі були в Україні старшинами, наділила їх панством і землями, понадавала їм вольну братію в ярмо і поробила одних панами, а других невольниками.

 97. І пропала Україна. Але так здається.

 98. Не пропала вона, бо вона знати не хотіла ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі; а хоч  з української крові були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею. Так воно було преждє, так і тепер зосталось.

 100. Лежить в могилі Україна, але не вмерла.

 101. Бо голос її, голос, що звав всю Слов’янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов’янському. І одізвався він, той голос України, в Польщі, коли 3 мая постановили поляки [конституція 5. 05 1791 р.], щоб не було панів і всі були б рівні в Речі Посполитій; і того хотіла Україна за літ 120 до того.

 102. І не допустили Польщу до того, і розірвали Польщу, як преждє розірвали Україну.

 103. І сей так і треба, бо вона не послухала Україну і погубила сестру свою.

 104. Але не пропаде Польща, бо її збудить Україна, котра не пам’ятає зла і любить сестру свою так, якби нічого не було між ними.

 105. І голос України одізвався в Московщині, коли після смерті царя Олександра хотіли руські прогнати царя [декабристи 1825 р.] і панство і установить Речь Посполиту, і всіх слов’ян поєднати по образу іпостасей божественних нерозділимо і несмісимо; а сього Україна ще за двісті років до того хотіла.

 108. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні крепака, ні холопа – ні в Московщині. ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні в хорутан [словенців], ні у сербів, ні у болгар.

 109. Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім.

Тоді скажуть всі язики, показуючи рукою на це місто, де на карті буде намальована Україна: "От камень, єго же нє брегоша зиждущии, той бысть во главу".

Така ж ситуація прослідковується із текстом відозви "Брати українці", теж написаної М.  Костомаровим:

"1. Ми приймаємо, що усі слов’яне повинні з собою поєднатися.

 2. Але так, щоб народ зкомпонував свою Реч Посполиту і управлявся несмісимо з другими, так, кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну. Такії народи по нашому: москалі, українці, поляки, чехи. словаки хорутани, ілліро-серби і болгари.

 7. До того, щоб віра Христова була основою закону і общественної справи в цілому Союзі і в кожній Речі Посполитій.

Отсе вам, братіє українці обох сторон Дніпра, подаєм на увагу, прочитаєте пильно і нехай кожен думає, як до сього дійти, і як би лучше воно було".