dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 4

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Тепер вже можна перейти і до творчості М. І.  Костомарова - одного із апологетів українського націоналізму ХІХ ст.

"Народ, який населяє в даний час більшу частину Галичини й Буковини, Люблінську губернію Царства Польського, губернії Россійскої імперії: Подольську, Волинську, Київську, частину Гродненської й Мінської, Чернігівську, Полтавську, Харьківську, Катеринославську, землі війська Кубанського, який складає значну частину населення в губерніях: Воронізької, Курської, Херсонської, який має свої поселення в губерніях: Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій і землі Війська Донського, народ, який називають малорусами, українцями, черкасами, хохлами, русинами і просто руськими…" – такими словами розпочинається вступна частина одного із найбільш відомих творів М.  Костомарова "Богдан Хмельницький". Устами цього видатного гетьмана дослідник також маркує заплановані ним  кордони середньовічної козацької держави: "буде з мене й України, Подолії, Волині; досить достатку в князістві нашому по Холм, по Львів та Галич. А ставши над Віслою, повідаю дальнішим ляхам: Сидіть ляхи! Мовчіть ляхи! Дуки в князів туди зажену, а будуть за Віслою кричати, я їх певне і там знайду; не позостанеться ні одного князя, ні шляхтюка на Україні, а хоче чи котрий з нами хліба їсти, нехай же війську запорозькому слухняний буде, а на короля не брика".

Цей громадський і політичний діяч, дослідник історії, переважно України, Росії та Польщі, археограф і архівознавець, фольклорист та етнограф, письменник і публіцист, ще  навчаючись у Харківському університеті  прийшов до висновку, що історія – це насамперед усе історія народу, а не держави.

У своїй багатогранній творчій діяльності Микола Іванович не обійшов і теми вивчення самоназв сучасних українців, які використовувалися в їхньому історичному поступі починаючи з часів раннього середньовіччя і до його сьогодення. Тож на цьому питанні тут і зупинимомося.

В уже  згаданій праці, на її перших сторінках,  розповідається про розселення згідно літописних повідомлень в південній зоні східнослов’янської ойкумени дулібів, лучан, бужан, волинян, тиверців, уличів, хорватів, древлян, полян, суличів, сіверян. Також висловлюється думка, що частина "південноруського племені" (вірогідно східної групи) з якихось причин в незапам’ятні часи була відкинута далеко на північ - до озера Ільмень і там заснувала Новгород. Таку гіпотезу він наводить і в інших своїх наукових доробках, в котрих згадується ще й плем’я антів. А високий рівень розвитку "південорусів" пояснюється тим, що "Давнє знайомство з греками, вірогідно, сприяло цивілізації південноруського народу". У відношенні до літописних племен, в цілому, використані й назви "південні слов’яни", "південноруські народці", "руси – поляни", "південноруські слов’яни", "русини" або ж "слов’янські народи, підвласні Києву".

При цьому відзначається, що   болгари являються найбільш близькою до руських слов’ян народністю. У відношенні до дунайського регіону згадується у щойно наведеній праці й українська назва: "Побратимство ніколи не припинялося в Україні, як і в дунайських слов’янських землях".

Але у відношенні до південноруської території у М.  Костомарова вбачається  й певна етнічна єдність починаючи з часів князювання галицько-волинського зверхника Романа Мстиславича: "В Південній Русі прокидається начебто свідомість єдності…Народ південноруський шукав уже особистість, біля якої хотів  згрупуватися в єдності своєї національності". А між термінами "Руська земля" та "Україна" ставиться знак рівності.

Проблема неоднорідності населення  Півночі та Півдня східнослов’янського світу – "великоруської" та "мало-руської" або ж "південно- руської" народностей – спеціально піднімається в праці "Дві руські народності". А початок цих відмінностей відноситься до стародавніх часів, коли слов’яни розділилися на склавінів, антів та венедів.

Пізніше, "В ХV столітті розрізнялися на материці теперішньої Росії четири відділи східно-слов’янського світу: Новгород, Московська держава, Литва і Русь; в ХVІ і ХVІІ, коли Новгород був стертий, - Московська держава, Литва і Русь. На сході ім’я Русі сприймалося як приналежність до одної спільної слов’янської сім’ї, розгалудженої та роздробленої на частини, на південному заході це було ім’я гілки такої сім’ї. Суздалець, Москвич, Смолянин – були Руськими за тими ознаками, котрі слугували органами їхньої об’єднувальності разом за походженням, за вірою, за книжковою мовою та об’єднаною з нею освітою; Киянин же, Волинець, Червонорус – були Руські за своєю місцевістю, за особливістями свого народного, суспільного та домашнього побуту, за норовами та  звичаями…Так як злиття земель було справою спільною, то древня назва, котра використовувалася в давнину для означення усієї федерації, зробилася народною і для східної Русі; а коли ж з часом загальні початки поглинули розвиток окремих: з і’ям Русі для них здавна з’єднувалося загальне, порівняльне, об’єднувальне…Ім’я Руського зробилося й для півночі, і для сходу тим же, чим з давніх літ залишалося, як виключний здобуток південно–західного народу…У південноруського народу начебто було вкрадене його найменування. Роль повинна була переміститися у зворотньому вигляді. Так як в старовину північно–східна Русь звалася Руссю лише в загальному значенні, у своєму ж приватному мала власні найменування, так нині південноруський народ міг називатися Руським в загальному значенні, але в приватному, власненародному, повинен був знайти собі іншу назву". В самих західних районах розселення східних слов’ян "руська" назва (на кордонах з поляками, угорцями та іншими сусідніми народами) ще довго залишалася стабільною у використанні, але цього не сталося у відношенні до північно-східних родичів. "Тут назва Руського повинно було  замінятися такою, яка б означала ознаки відмінності від Східної Русі, а не подібності з нею. Цих народних назв являлося багато, і, правду мовити, ні одного не було цілком задовільного, може  тому, що свідомість власненародності не зовсім виробилася. В ХVІІ столітті з’явились назви: Україна, Малоросія, Гетьманщина, - назви ці мимоволі зробилися нині архаїзмами, так як ні та, ні друга, ні третя не охоплювали сфери усього народу, а означали лише місцеві і тимчасові явища його історії. Вигадана в останній час назва Південнорусів залишається поки що книжною, якщо не назавжди залишиться такою, тому що навіть за своїм складним видом як то невтішно для повсякденної народної мови, що не дуже полюбляє складні назви, на котрих майже завжди лежитъ відбток задумливості, частково вченої вигадливості".

Багато в чому така концепція розвитку самосвідомості в різних частинах східнослов’янського світу виявилася вірною. В першу чергу це відноситься до "переміщення" назви "Русь" із південної зони на північний схід, що показало і більш докладне вивчення даної історичної теми. Але у відношенні назви "Україна" та його закріпленні на півдні східнослов’янської ойкумени прогнози М.  Костомарова виявилися невірними.

В той же час можна погодитися з його думкою, що Південна Русь досить рано пішла власним шляхом свого історичного розвитку, на відміну від північно–східного регіону, котрий із середини ХІІ ст. Микола Іванович називав "Ростово – Суздальсько – Муромсько – Рязанською землею" (а не Руссю). Тут нова великоруська народність почала формуватися із представників різних гілок східних слов’ян. На півдні ж, староруські елементи виступили пізніше "блискучим метеором" у формі козацтва.

Говорячи ж про ментальність (сучасною термінологією) двох східнослов’янських народів, то їх відмінності заключаються на його думку у слідуючих рисах: "плем’я південноруське мало відмінним своїм характером перевагу індивідуальної свободи, великоруське – перевагу спільності. За корінним поняттям перших, зв’язок людей базується на взаємній згоді, і може розпадатися при  їхній незгоді; другі тягнулися встановити необхідність і нерозривність раз встановленого зв’язку та саму причину встановлення віднести до Божої волі, а, відповідно, виключити з людської критики. В одинакових стихіях суспільного життя перші засвоювали дух, другі бажали дати йому тіло; в політичній сфері перші були здатні створити всередині себе добровільні товариства, пов’язані настільки, наскільки до того вимагала пекуча потреба, і міцні настільки, наскільки існування їхнє не заважало незмінному праву власної свободи; другі бажали створювати міцне общинне тіло на вікових началах, проникнуте єдиним духом. Перше вело до федерації, але не зуміло повністю створити її; друге повело до єдиновладдя та міцної держави:  довело до першого, створило друге. Перше виявилося багато разів нездатним до єдинодержавного життя. В давнину воно було пануючим на руському материку, і коли прийшла неминуча пора або загинути, або об’єднатися, повинно було мимоволі зійти зі сцени й поступитися першістю другому. У великоруському елементі є щось величезне, створювальне, дух стрункості, усвідомлення єдності, панування практичного розуму, що вміє вистояти у важких обставинах, вловити час, коли треба діяти, й використати його настільки потрібно. Цього не показало наше південнорусске плем’я. Його вільна стихія приводила абож до розладнання суспільних зв’язків, або до водовороту спонукань, котрі крутили білчачим колесом народне історичне життя. Таким показало нам ці дві руські народності наше минуле".

Важливими для дослідника являються і козацькі часи. В першу чергу, слід згадати його працю "Південна Русь в кінці ХVІ ст.", котра спочатку була подана як магістерська дисертація під назвою "Про причини та характер унії в Західній Русі". Але цей варіант роботи було заборонено і знищено за відхід автора від офіційного трактування теми (за рекомендацією тогочасних церковнослужителів). Тож аж через чверть століття вона вийшла під новою назвою.

"Руська" термінологія в ній представлена в достатньо значних обсягах: "руський край", "руські", "руські люди", "міста руські", "землі руські", "руське православ’я", "землі південноруські", "пани південноруські", "руські єпископи", "руська церква", "руське читання", "руські пани", "руська віра", "малоруські літописи". Але тут присутні й суб’єктивні думки про те, що Польща перемагала Русь власною цивілізацією; що поляк ставав для руса істотою вищою, та і лях починав вважати себе таким; що для руської національності основною ознакою стало православ’я. Слід вказати  і на те, що окрім запорожців виділено ще три різновидності козаків – панські, реєстрові і вільні. Останні "наповнювали й придніпровські степи, і Запорожжя, і по Україні бродили вільними "купами".

Взагалі, "український" та "запорозький" регіони чітко розподіляються за територіальною ознакою. Зокрема приводиться приклад, як у 1590 р. на Дніпрі було збудовано укріплення, з метою перервати зв’язки між власне Україною та Запорожжям – у зв’язку з частими переміщеннями окремих небажаних елементів та військовими нападами на південноруські території.

Характеризуючи ж відоме повстання К. Косинського  1592 р., після чого він побажав відторгнути Русь від Польщі, Микола Іванович відзначав: "Родом він був шляхтич руської віри із Підляшшя. Як він попав у казацтво – ми не знаємо; як і не відомо, якого роду казаками він початково керував. Він кинув клич, і нього звернулася різнорідна вольниця України".

І взагалі, "українська" назва все частіше починає використовуватися в тексті даної праці: "Косинський, повернувшись в Україну…"; "Одні поповнювали ряди козаків зверх реєстру; другі ховалися в дніпровських пустинях, готові на перший клич заколоту з’явитися в Україні; треті складали своєвільні ватаги в Україні"; "українські шляхтичі"; "в козацьку Україну".

Питома вага "української" термінології збільшується в праці "Гетьманство Виговського". Вже на самому початку цієї роботи її автор відзначає, що "27 липня 1657 р. гетьман Богдан Хмельницький зійшов в могилу. Переворот, проведений ним, залишився незакінченим; питання, що виникли в його епоху, не були вирішені. Від’єднавшись від Польщі, Україна не з’єдналась ще з Московією в одне тіло і, залишаючись із своєю окремішністю, повинна була служити предметом між сусідами, котрі хотіли нею заволодіти. Український народ не мав немало політичного виховання, щоби виграти свій процес в історії і на самобутніх началах організувати струнке громадянське ціле. Вже в самому існуванні козацтва заключались, за тодішніх обставин, причини внутрішнього безладдя, котрі повинні були розрушити неутверджене на розумних основах та недобудовану політичну споруду. Справа звільнення України зроблена була цілим народом; в часи боротьби з Польщею, всі українці були рівними козакам; але тільки як скоро боротьба стихла – народ розпадався на козаків і посполитих; перші повинні були зі зброєю в руках стояти на сторожі виникаючого нового порядку речей; другі – повернутися до мирних занять громадянина і селянина".

Далі він акцентує увагу на взаємовідносинах запорожців та реєстрового (городового) козацтва, що має пряме відношення й до піднятої у даному випадку теми:

"Запорожці не бажали підпорядковуватися владі гетьмана. Але думка про відділення Запорожжя, з величезними степами з обох боків Дніпра, не могла ще розвитися в той час, при постійному зв’язку з Україною; зв’язок цей підтримувався натовпами захожих, незадоволених порядком у Гетьманщині. Запорожці, рахуючи себе квітом козацтва, вихвалялися, що не городові козаки, а вони перші вибрали Богдана Хмельницького; що війна, котра звільнила Руську Землю від Польщі, вийшла із Запорожжя. Запорожці говорили, що, тому, й нині не городове, а низове козацтво повинно переважно розпоряджатися справами України; що ні вибір гетьманства, ні якась друга політична справа, не може бути проведена без згоди Січі. Запорозькі старшини  вибиралися й скидалися натовпом, за свавіллям черні. Такий порядок вони бажали, мабуть, поширити у всій Україні; простим козакам це подобалось, поспольству, що хотіло рівноправ’я, ще більше, -  і тому Запорожжя притягувало до себе простих козаків та поспольство, і всяке міроприємство, розпочате запорожцями, могло мати успіх в масі Українського народу".