dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 16 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 3

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Тепер перейдемо до вивчення, звичайно в руслі даного дослідження, спадщини П. Куліша - талановитого поета й прозаїка, автора першого українського історичного роману, батька українського художнього перекладу, одного із найкращих знавців тогочасної української мови. І, в першу чергу, слід звернутися до його "Записок про Південну Русь", котрі відразу ж дозволили віднести його до плеяди найбільш відомих на той час етнографів – дослідників півдня Російської імперії. Таку оцінку йому зокрема дав відомий історик ХІХ ст., знавець славістичних проблем О.  Пипін, який називав Пантелеймона Олександровича "одним із самих відданих представників малоруського патріотизму і етнографії". Один із засновників Кирило - Мефодієвського товариства, спочатку друг, а потім опонент М.  Костомарова і Т.  Шевенка, "гарячий Куліш" (як називали його приятелі) мав власний погляд на проблеми україністики, котрі знайшли своє відображення і у використанні ним самоназв по відношенню до автохтонного населення південних областей Східної Європи – безпосередніх предків сучасних українців – котрі він використовував у власних етнографічних розвідках та виклав на сторінках згаданої праці, а також в інших своїх роботах.

Слід відзначити, що у цьому питанні між Т. Шевченком та П. Кулішем існувала принципова відмінність. Зусиллями першого із них слово "Україна" поновлювалося і остаточно утверджувалося як самоназва народу й землі (в той час як різномасті українофоби дружно висміювали цю самоназву або спотворювали її значення). Але поетичної творчості його в даній праці ми не торкаємося – про неї і так вже написано багато. Другий же використовував  обидві  назви як синоніми (фіксуючи й деякі інші), що й буде продемонстровано нижче.

В основу проведених в ті часи досліджень ним були покладені записи народних пісень, котрі співали сліпі кобзарі в різних частинах "Малороссіи": "присутні їхні імена на дніпровських рибних ловах, в Поліссі, на Волині і в Слобідській Україні". "Малоросійський компонент" зафіксований на багатьох сторінках згаданої праці тоді, коли мова йде про створення власних кобзарських шкіл "в різних кінцях Малоросії", при характеристиці "малоросійських сліпців-музикантів", розгляді питання про стан "малороссійської етнографії", про життя "малоросійських жебраків" та "малоросійське простонароддя". Згадуються також "поціновувачі Малоросійської народної поезії" й "добра натура Малоросійського поселянина".

Але говорячи про часи Коліївщини використовується й "український" термін. Тоді події буремних років "витіснили з пам’яті українських поселян картини віддаленого часу…Правий берег, переважно перед іншими частинами Малоросії, був театром війн Хмельницького". Правобережжя Середнього Дніпра автором розділяється ще й на окремі мікрорегіони: "Та в кінець знелюднела Західна Україна", а "проходячи з Малоросійскими козаками від Корсуня і Білої Церкви на Волинь в 1705 році, був вражений безлюддям Західної Малоросії" (тут мова йде про спогади С. Величка – О. М.).

По мірі накопичення та обробки фактичного матеріалу П.  Куліш робить все більш грунтовні висновки й узагальнення. Так, говорячи про стан заселення Правобережжя вже в часи після Хмельниччини, він відзначає, що: "Всі попередні мешканці Західної Украйни, невідділені від  неї Дніпром та неутримувані яким-небудь насиллям, поверталися на рідну для серця батьківщину і материзну. Володарі Українських староств і помість згадували про свої права й присилали від себе урядників – "губернаторів, економів, лісничих" – спочатку лише для займання земель, а потім і для турбот про їх заселення. Деякі дворянскі родини місцевого походження, які вціліли або   в глибині Польщі, або в безпечному Поліссі, повертлись на батьківщину не лише самі, але й приводили із собою і підданих, котрі складалися як з Українських переселенців в Полісся, так і з природних Поліщуків, - і їхні поселення з’явилися перед усе на Дніпровському побережжі. Тут розуміються в більшості місцевості на верхній Украйні, навколо Києва та  Бердичева, де здавна володіли землями дворяни середньої руки…Південна ж та східна частини Західної Украйни складалася із одних староств і володінь магнатських (Уманщина, Смілянщина – О. М.)…В староства, крулівщини і волості південної та східної частин Західної Украйни також мало-помалу збирався народ, то із різних скритих місць, то з дворянских сіл верхньої Украйни".

До них приєднувалися й військові люди, котрі несли службу в тодішньому польсько-українському прикордонні і які були об’єднані в "Українську партію". До цього слід додати і те, що після знищення Січі в 1775 р. "з’явилося в Украйні багато Запорожців", а надалі "вже наступив спокій в Украйні". Але такий стан спостерігався лише на поверхні тодішнього життя. Адже глибинні відносини серед соціальних прошарків були більш складними: "І ось на Українському грунті, скільки разів облитому кров’ю, стали знову один у виді другого ворожі життєві елементи: народності Польска та Руська, віроісповіданя латинське й "благочестиве".

"Українська" назва і на слідуючих сторінках згаданої праці використовується все частіше, хоча в географічному відношенні вона не відноситься до регіону Карпат. "Між положеннням Західної України в кінці минулого століття й положенням Украйни Обох Боків Дніпра до повстання Хмельницького існує паралель, що взаємно об’єднує обидві одна від другої окремі епохи".

Окрім того використовуються такі терміни як "Південно-Руське плем’я", "Брацлавска Украйна", "Польска Украйна", "польскі старости в Украйні", "вільна козацька Украйна", "українский народ". Поточнюється, що до Західної України відносяться Васильків, Біла Церква, Тараща і Канів.

І все ж кобзарі знаходяться в зоні постійної уваги П.  Куліша: "співці наших Українських дум", "Малоросійска народна творчість", "Малоросійскі распонди" (від давньогрецького "мандрівні співці" – О. М.). "Коли осереддям Малоросійскої національності, замість Запорожжя, або Полів, зробилися Міста, Запорожжя і сюди перенесло чисельні риси свої. Бандура зробилася на Украйні загальновикористовуваним інструментом у всіх, хто сам себе називав козаком, або кого інші так називали". Але, під час роздумів про світогляд тогочасних українців, дослідник знову використовує попередній термін: "релігійне начало, тобто стремління до безконечного, лежить в основі Малоросійського характеру".

До певних узагальнень приходить дослідник і під час розгляду однієї з пісень про перебування С. Палія в сибірському засланні: "Бандура тут згадана не для прикраси вірша. Строгий характер історичної Малоросійської пісні взагалі, і цієї  особливо, не допускає ніяких прикрашань, в протилежність дійсності. Перерахування речей і предметів природи в наших піснях основане завжди на історичній істині: фантазія співця свято її поважає і це складає один із суттєвих позитивів Малоросійського епосу".

І далі, говорячи знову про бандуру: "Це орган для вираження глибоких душевных рухів, а не веселий  інструмент для танців, хоча веселість, або комізм в Малоросійському характері завжди йде об руку з сумом (як це доказав і наш Гоголь), і бандурист із журби може вдарити танкову, як-би бажаючи закружитися у вихрі танцю й позабути на час тугу свою".

Не скупиться дослідник і на інші поетичні вислови: "цвітаста Українська уява", "легкість Малоросійського речитативу". Але при цьому торкається ще однієї, зовсім невеселої теми, котра була пов’язана з турецько-татарським полоном багатьох співвітчизників: "в Туреччині існувала, так би мовити, ціла нація Південних Русів…Бандуристи до цих пір розділяютъ свої пісні (називаючи так і думи) на козацкі, котрі маютъ своєю сценою Украйну, і на невольницкі, котрі описуютъ перебування козаків на Турецьких галерах, або в полоні у Турок і Татар".

У висновковій частині своєї праці автор відзначає: "Мене захоплював поетичний бік життя народу. Я ганявся за драмою, котру разігрує…уривками ціле Малоросійське плем’я". А труднощі на шляху добування інформації, зокрема під час перебування в Черкасах, були П. Кулішем підкреслені слідуючим чином: "Я уявляю собі стан етнографа, який проживає в столиці і який приїхав сюди на поштових, з метою вивчити Малоросійські норови в самому гнізді Малоросійської народності, зібрати пісні, повір’я і перекази про старину на місцях, найбільш відомих в історії". А через певну кількість сторінок він сам у себе запитує: "Звідки ж на грунті, суцільно напоєнному кров’ю, всіяному кістками, стрілами й "переколотими шаблюками", з’явилося плем’я так глибоко спокійне, хоча в той же час оживлене неослабним стремлінням до ліричного вираження свого сучасного та епічного – минулого?". І далі сам собі відповідає: "Подібні питання неминуче повинні виникати в розумі етнографа внаслідок усної словестності Малоросійського народу, а виникнувши, вони поведуть його до нового перегляду всього, що не проходило в Малоросії. Входячи в давнину по доступним для нашого дослідження явищам, ми мало-по-малу разкладемо масу Південно-Руської історії на її елементи, побачимо взаємне дійство їх одне на друге і в сутінках старовини не залишимся без світоча. Цим світочем буде для нас сучасність".

Але вивчення поетичної творчості тогочасних українців  поєднується із вивченням історичних процесів в ті часи на сучасних українських теренах. Звичайно, нами тут основна увага буде приділена теж "українсько-малоросійській" тематиці.

Говорячи про поступове нове залюднення дніпровських берегів П.  Куліш відзначає, що: "за Дніпром також знашлося багато людей, які побажали користуватися відносно значними пільгами у нових володарів Західної Украйни. А ті, з свого боку, посилали до них заклики й полегшували їм засоби для переселення. При тодішньому стані земської управи й прикордонного дозору на лівому березі Дніпра, перехід в Польську Украйну був таким же важким, як нині в іншу губернію, і Канівскі, Черкаські, Чигиринські пустощі наповнювалися все більше вихідцями з протилежачих сіл і міст Гетьманщини". Вигідність переселення заключалась і в тому, що "Повинності Українським "підданих" були досить легкі: до казни вносилося лише подимне; панщини призначалося не більш як дванадцяти днів на рік з хати, так як тодішня система господарства не вимагала більше робочих днів". "Все сприяло тут добробуту народу. Але, подібно всякому юному суспільству, Українці відрізнялися безтурботністю щодо свого майбутнього, не збирали хліба в запас, покладаючись на плодючість грунту, навіть не орали на зиму (орати на зиму почали Українці лише з ХІХ століття), і тому іноді неурожайний рік зненацька вражав їх всіма жахами голоду".

Демографічні алгоритми на Дніпровському Правобережжі призводили до обезлюднення краю на певних етапах. В інші періоди, зокрема під час правління Олександра й Казиміра Ягеллонів, які "даруючи якому-небудь князю у володіння тутешні землі на відстані від  Синюхи до Тікича і від Росі до гирла Тясмина, іменували на цих землях всього лише яких-небудь двох, трьох підданих; а років через сто, або півтораста, ми знаходимо Західну Украйну вже досить багатолюдною областю, а самі війни Богдана Хмельницького являються тому доказами. Пятидесяти-літній період hosticum, або руїни, із викладеними вище обставинами, перетворив знову Західну Украйну в пустыню; а через пів-віку Польске, вже чисто католицьке дворянство зробило її знову багатолюдною областю. В якості колонізаторів, магнати й шляхтичі діяли бездоганно: вони і не могли діяти інакше, адже в такому випадку землі їх залишалися б незаселеними пустинями. Але, вводячи початки громадянськості в нове населення Украйни, вони безумовно повинні були ввести в ній і латинську, або по крайній мірі уніатську Церкву. Власне кажучи, це було явище дуже звичне, а не яка-небудь систематична пропаганда. Польскі колонізатори Украйни, заохочували народ на свої землі, повинні були нарешті потурбуватися і про релігійні його потреби". Далі відзначається, що ченці-базиліани ставали фундаторами майже всіх шкіл "на Украйні", хоча їм активно протистояло тут "благочестивое" православне духовенство. "Греко-Руські ченці пустинно-проживали в багатьох місцях на Украйні, або займаючи старовинні монастирі, по лісах і Тясминських островах, або розсіявшись невеликими громадами по самітнім пустиням".

Не обійшов своєю увагою П.  Куліш і проблеми Коліївщини, пояснивши це явище слідуючим чином: "Гайдамацтво, тобто відкритий грабунок, було в Украйні явищем досить зичайним, і так як воно відбувалось в поясненні деякої як-би праведної помсти убогого над багатим, козака над Ляхом, то не знало ніякого сорому, ні вузди у своїх несамовитовствах. В наш час дивно це чути, але внутрішні й зовнішні обставини Західної Украйни ХVІІІ століття самі породили – і повинні були неминуче  породити – таке явище". В основі цього знаходилося релігійне протистояння між поляками й українцями. Накладало свою печать і заселення деяких місцевостей вихідцями з "Польскої та Московскої Малоросії".

Складні й різнобічні стосунки відбувалися і по лінії Північ-Південь: "Між Украйною Польскої держави і Запоріжжям ніколи не припинялись зносини, і "добрі молодці" являлися майже на кожному ярмарку в Умані і в других містах з виробами своїх зимників, хуторів та паланок. Вони приганяли туди коней, привозили рибу, хутра і тому подібні товари, і не всі виручені гроші пропивали на Українських ринках. За свою виручку вони добували в Польщі, як називали вони цей край, добру зброю й багату кінську збрую, порох, свинець, горілку, сукно, одяг та інше…". Одночасно такі контакти розпалювали у козацької вольниці релігійну ненависть у відношенні до поляків та євреїв. "Таким-то чином почалися набіги Запорозької вольниці, відомої під іменем гайдамаків, на землі, лише тільки заселені стараннями Польського дворянства. Письмові перекази не зберегли згадок про перші гайдамацкі набіги: але можливо сміливо стверджувати, що ці набіги співпадають з початком колонізації Уманьського, Чигиринського, Черкаського та  інших округів. Старости, губернатори й поміщики Українскі протиставляли їм власні подвірні хоругви, в котрих керувала шляхта, а рядові набиралися як із шляхти, так і з простих поселенців, і котрі складали гарнізони по фортецям, під назвою городових козаків. Окрім того Польська "юнацка" молодь, полюбляючи військове ремесло по духу тодішнього життя, приходила на Украйну з Польщі, щоб приймати участь в боротьбі тутешніх хоругв з гайдамаками. Лише тільки отримувалася звістка про з’єднання гайдамаків у великий натовп і появи Запорожців, надвірні козаки і те, що звалося Українською партією, проводили проти них експедицію та пускали в хід свої військові хитрощі. Але  у гайдамаків завжди були на Украйні таємні доброзивці, які давали їм вчасно звістку про засади, про сильні та слабкі місця, а почасти й схованку в своїх будинках і навіть монастирях…Так підготовлена була кривава драма 1768 року, відома в історії під назвою Коліївщини".

Через певний час П.  Куліш знову повертається до цієї важливої для нього проблеми: "Маса народу змінюється повільно  в своєму характері, і теперішній Малоросіянин все та ж людина, яким він був в 1768 році. Якщо ж в той час легко було Запорожцям підняти його на криваву справу, то це означає, що він був вже підготовлений іншими обставинами до Коліївщини. Я вже частково виявив пружини, котрими приведені були в рух пристрасті натовпу народного в Украйні. Тепер представлю факт, котрий показує з одного боку досить збуджені до боротьби за віру уми простонароддя, а з другого нерозсудливі заходи місцевої влади у ствердженні в Украйні унії, або, може бути, персональний фанатизм деяких із них".

 "Переказами про набіги гайдамаків повні всі голови в Західній Малоросії, здатні утримувати легенди". "Але як цього не трапилося і повстання Залізняка та Гонти було даремним поривом Українців до  самостійності" – робиться сумне заключення. Не всі висновки дослідника сподобались би сучасним ура-патріотам. Але така своєрідність і категоричність у власних судженях якраз і являлася характерною рисою "гарячого" П. Куліша.

Та повертаючись від розгляду конкретних історичних подій до більш широких узагальнень Пантелеймон Олександрович приходить до розуміння того, що: "Ми й народ – одне й те саме, за моральним развитком Малоросійського населення, але тільки він, з його усною поезіею, являє, в духовному житті, перший період освіти, а ми – початок нового, вищого періоду…Ми, отже, лише багатосторонніше своїх попередників, Українських бардів, але вони не полишили нас спадку про себе ні в якому відношенні". Подальші роздуми приводять дослідника то висновку, що: "Цивілізація різко розділила наше суспільство на дві частини,  у відношенні способу життя й усього, що сюди відноситься, і сліпці зосталися за межами нашого кола. Та вона не в силах була розірвати внутрішній зв’язок цивілізованої людини із залишками попереднього суспільства, а тому народна поезія відродилась в новому Малоросійському світі з усіма ознаками свого походження від поезії старого світу…Що вийде із Малоросійського цивілізованого суспільства, мабуть повністю відокремленого від свого минулого й підходячого до потворності в бажанні до об’єднання із загальнолюдським життям, - ми не знаємо". І все ж під роздумами  з цього приводу підводить риску: "в моральній історії Південно-Руського племені рух людського духу в формах минулого не повинні залишитися без відповідних наслідків".

Заглиблюючись в проблеми старовини автор добирається до тих часів, "коли в мирному племені Полян утворилося войовниче і підприємницьке суспільство, під верховенством Балтійских Русів". А в зв’язку з цим, звичайно, піднімається і проблема вивчення "Слова о полку Ігоревім": "Допустимо, що "Слово о Полку Ігоревім" являється твір, котрий незалежний від  дум; але можливість Південно-Руського племені до епічної творчості не могло з’явитися лише із відродженням князівських дружин під формами козацтва. Існуючи в дану епоху, вона повинна була існувати й в епохи більш віддалені, як тому слугує доказом і приведенна вище дума про аргонавтів Південно-Руських. Якщо ж за життя  козаків про їхні подвиги вже складалися думи, то чому було князям не отримувуати доброї хвали від сучасних їм Боянів?".

І далі з цього приводу: "Нехитро, що ці славослівія, наповнені власними іменами, як  поема про Ігоря, і наші історичні думи, були перезабуті, коли  в громадянському житті Південних Русів трапився перебій, котрий разігнав і знищив талановитих співців їхніх, і що вони воскресли тільки з козацтвом. Подобне явище твориться перед нами і в даний час, не дивлячись на те, що все населення Малоросії залишається на місці і що лише нові стихії громадянського життя  заступаютъ місце старим".

Але у доповнення до розглянутих тут самоназв автохтонного населення півдня Східної Європи в ХІХ ст. слід згадати й  про ще одне спостереження Пантелеймона Олександровича: "Я уже був у Білій Церкві, в Корсуні, в Кумейках, де боротьба племінних переконань зафіксована смерттю багатьох тисяч їхніх захисників. Накінець я в’їхав до Черкас, - міста, по котрому старинні Великоросіяни називали усіх своїх південних співплемінників Черкасами. З якого часу ствердилася на півночі думка, що виражена таким ім’ям, невідомо; але прекрасно, що неграмотні мешканці Малоросії ніколи не засвоїли собі ім’я Черкас, як і  імені Руських. Малоросійскі простолюдини, на питання: "Звідки ви?" будуть відповідати: Із такої-то губернії; але на питання: "Хто ви? який народ?" не знайдуть іншої відповіді, як тільки: "Люди так собі народ та і годі". – "Ви Руські?" – "Ні". – "Хохли". – "Які ж ми Хохли?" (Хохол – слово лайливе, і вони його відкинуть). – "Малоросіяни". – "Що то за Малоросияни? нам його й вимовити важко" (Малоросіянин – слово книжне, і вони його не знаютъ). Словом, земляки наші, предоставляючи називати себе Руссю, Черкасами і чим подібно, самі себе називаютъ тільки людьми і не присвоюютъ собі ніякого власного імені".

На закінчення можемо зробити один основний висновок: П. Куліш, як один із найбільш блискучих представників української інтелігенції свого часу, вивчаючи  етнографічні та загальноісторичні проблеми автохтонів розглянутої території, під час їхньої  характеристики в основному використовував два терміни – "український" та "малоросійський", практично в пропорції один до одного, і як синонімічні поняття. Це він робив не лише на сторінках вищерозглянутої праці, а зокрема і в переписці із  І. Пулюєм – теж з одним із славних синів українського народу.

Так в листі від 16 червня 1874 р. пише: "Хвалите Бога, маю шматок хліба на Вкраїні, та не маю такого присмаку до його, якого бажав би". І далі: "Слухають Українці всячину, та віри не      муть нікому". Потім, від 1 грудня 1875 р.: "Любий друже Іване! Галицька Ваша Українщина іде дорогою порожньої фантазії, то й зайшла в гетьманщину". Вже від 3 серпня 1878 р.: "Тепер я переписую і поповнюю нову книгу "Отпаденіе Малороссіи от Польши". І від 30 травня 1881 р.: "В кінці додамо огляд науки про Малоросію давню і нашого часу. Як розум вияснив собі те, що було колись и що діялось за нашого часу в літературній Малоросії подніпрянській и подністрянській".