dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 01 Мая 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 2

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Етноісторична термінологія присутня і в інших наукових працях цього дослідника, в яких висвітлюється середньовічна історія українського народу. Зокрема це стосується статті "Сказання про гетмана Петра Сагайдачного". Вже на першій сторінці згадуються "українські та запорозькі козаки", які своїми наїздами на Ліфляндію суттєво допомогли Польщі. Далі вони приймають участь і в польсько – московському протистоянні, коли П. Сагайдачний із своїми "черкасами" (так називали запорозьких та українських козаків московитяни) відступив від Калуги, але триста чоловік перейшли на службу до московського царя.

Та польсько – український конфлікт поступово, але невблаганно, наростав. В першу чергу це відносилося до стану церковних справ – адже з тої пори, коли "над Південною Руссю запанувалала унія й осиротила її православную церкву, південноруському козацтву випав жребій: явитися представником та захисником скривдженого народу свого й відстояти свою прабатьківську віру від гонінь та насилля західного. Дух ворожнечі вустами єзуїтів непрестанно  шептав у вуха полякам вірогоніння та нерозумну гординю; и тілько грізнее им’я Сагайдачного стримувало ще їхній  гнів на православних українців. Можна мовити, що достопам’ятний гетьман був охоронним щитом України і зробив для неї все, що тільки можливо було зробити тоді підданому польского короля, не піднімаючи зброї  на поляків, як це пізніше пришлося зробити Богдану Хмельницькому, коли пропала вже уся надія і все терпіння довготерпеливого народу".

Згадується в даній праці і назви "православний народ, підвласний Польщі", як і "православний народ південноруський".

Знаходимо також певну інформацію із розглянутого питання і в роботі, присвяченій "малій батьківщині" автора. Мається на увазі краєзнавче дослідження "Бубновська сотня". Але і вона розпочинається викладенням історичної ситуації в кінці ХVІ ст. в цілому, коли трапилося давнє "нелюбиє київського народу до Польщі". Україна зазнавала від поляків такого горя, яке на мала Московська Русь від татар – адже вона мала принизливе відношення до православ’я, котре для українського народу із часів святого Володимира стало невід’ємною умовою й непорушньою залогою самого народного буття. "Тоді дніпровське козацтво, повністю непреклонне у своєму православ’ї, стало представником і головним захисником народу українского, і почалися виступи  за віру й проти вірогонителів".

Така ситуація знайшла відображення і в характеристиці військового протистояння, коли після перемоги над поляками біля Переяслава 1630 р. гетьман польний коронний С. Конецьпольський із гіркотою промовив "отож унія: лежить Русь з поляками" – вказуючи на загиблих.

Далі, коротко характеризуючи вже ситуацію в часи Б. Хмельницького, М.  Максимович констатує, що тоді Україна ще не відчувала бід різновладдя, котрими боліла в давні часи "Україна князівська". Потім в тексті даної праці він знову використовує такі терміни як "народ український", "малоросійське та запорозьке козацтво". Вказує і на те, що останній гетьман К. Розумовський у 1764 р. розділив "всю Малоросійську Україну" за новим адміністративно – територіальним принципом.

І ще на одне джерело для відтворення ситуації в часи козаччини звернув увагу Михайло Олександрович у своїй праці "Про малоросійскі народні песні". Але й у такій специфічній роботі він не втримався від деяких загальноісторичних висновків: "Виникла подібно кометі Малоросія довго хвилювала своїх сусідів, довго перепадала з одого боку на інший і була тільки охоплена бідами та неспокоями, котрі не дали розвинутися духу народному й призвели лише до внутрішнього хвилюваня. Масу його составили не одні племена слав’янскі, але й інші європейці, а ще більше, здаєтьсятся, азіати. Невдоволення й зокрема прегнічення звели їх в одне месце, а бажання хоча б скудної незалежності, помстова жадоба набігів і якесь лицарство здружили їх. Відвага у набігах, буйна забутькуватість у веселощах й безпечна лінь у мирі – то риси диких азіатів – жителів Кавказу, котрих мимохіть згадаєте і нині, дивлячись на малоросіянина в його вбранні, з його звичками. Таким чином, корінне плем’я отримало зовсім відмінний характер, облагоржений та піднятий Богданом Хмельницьким". В даному випадку слід враховуати як індивідуальне бачення української проблеми автором, так і сам стан наукових знань з цього приводу в середині ХІХ ст.

А тепер знову звернемося до переписки М.  Максимовича з М. Погодіним, але вже до  їхньої полеміки про історичні події більш ранніх, ніж козацькі, часів. Мова піде про досить відому відповідь першого із названих учених у листі до другого "Про уявне запустіння України в нашестя Батиєве та населенні її новоприйшлим народом".

"Побалакаємо ж і, по-перше, про те історичне упередження, котре нині стало твоим переконанням, - про запустіння Києво–Переяславскої землі, або України, в нашестя Батиєве, й заселенння її новоприйшлим народом…ти так рішуче розпорядився Київською землею на цей час: вивів із неї корінних мешканців, полян, кудись в межі північно – руські; а до неї перевів нових поселенців із Карпат!". Сам автор цього листа не вбачав ніякого запустіння на сучасних українських територіях, не бачив і  фактів наявності маси карпатських переселенців на Дніпро. При цьому ще й нагадує, що жителі східнослов’янської півночі ще в ХVІІ ст. називали українців полянами:

"Міста і села були разорені татарами та знову відбудовувались, люди розбігалися і знову сходилися в свої міста і села: таке тривожне життя було долею багатострадальної України на кілька століть і  після того, як з відвоюванням Київської землі Гедеміном у татар (1320 р.) минулася їхня воля; але їх  набіги продовжувалися із віку у вік, здавалось, безконечно. Народ український, так же як і волинський, і галицький, зменшувався сотнями й тисячами від зіткнень з татарами, від хижацького полоніння ними; одначе народонаселення України, так же як і Волині, і Галича, все продовжувалось по-старому, як и продовжується до цих часів, в стародавніх містах і селах, приростаючи новонаселеними".

З одного боку, як про це пише сам Михайло Олександрович, у його опонента немає жодних вагомих доказів про різкі зміни в заселенні Середнього Подніпров’я. При цьому ще й цілком справедливо запитує:   чому ж  нікуди не побігли жителі Поволжжя після розгрому їхнього регіону монголо – татарами ще до аналогічної трагедії на півдні Русі? А з іншого, слід звернути увагу на те, що для нього окрім українців існували ще й волиняни та галичани - тобто населення, яке і в ХІХ ст. знаходилося під владою Польщі.

Та "сива давнина" не відпускає палкого полеміста: "Років за 12, коли ти навіть в дослідженнях разділяв і підтримував нашу думку, що "поляни були малоросіянами", ти в москвітянській Відповіді своїй називав мені малоросіянином навіть Андрія Боголюбського. Це, звичайно, було непотрібно; адже князь Андрій, вихованець і любитель землі Суздальскої, не являє в собі нічого малоросійського".

Та не лише на людський фактор була звернена  увага під час створення доказової бази:

"Неророзуміння твоє, чому у  малоросійського народа не оспівувається нині князь Володимир, поруч з  героями козаччини, я вирішив для тебе, здається, позитивно – тим, що у "народа малоросійського, якому разом з Києвом дісталися й священні останки Володимира під розвалинами його Десятинної церкви, він зберігся другою половиною свого великого життя як Святий Володимир, як Рівноапостольный князь" (див. Філ. листи). Тому у малоросійського народа нині князь Володимир оспівується поруч з іншими святими лицями як в церковних піснях, так і у віршах, що звуться набожними. Але я мовив там же ( в Філ. листах): "Не можна й сумніватися, що в Києві на бенкетах Володимирових співались пісні й малоросійськими, й великоросійськими співцями". Там же: "Що оповіді та пісні про бенкети Володимирові та інші  його пригоди були і тут на Україні в давні часи, то видно із літопису нашого Нестора, де мовиться…" (вказані слова Нестора про єдиноборство переяславського отрока, про київські бенкети)".

В якійсь мірі таке бачення історичної ситуації в розглянуті часи перегукується з дещо пізнішим розумінням цього процесу М.  Грушевським, який  відзначав: "Так, ми стара Київська Русь, але ми разом з тим український народ, осібний народ, з своєю осібною мовою, історією, письменством і культурою. Ви Великороси, признаєтеся теж до нашої Київської Русі, від котрої пішла ваша освіта й культура, і ми тої історичної зв’язі не заперечуємо. Але ми зовсім осібно від вас пережили нашу українську добу, яка наложила свою останню печать на наше життя: відродження ХVІ віку, козаччину, великі народні повстання ХVІІ віку, розвій українського народовладдя, козацького демократизму. Ми пройшли свою путь великої боротьби за волю і рівність, котрої не знали інші "народності руські".

На закінчення  цієї частини розділу зробимо деякі спостереження про використання у своїх працях українознавчого напряму Михайлом Олександровичем етноопреділяючої термінології. Всі вони розділяються у три основні групи:

І. Історично-географічні терміни: "Україна", "Козацька Україна", "Україна Придніпровська", "малоросійська Україна", "Малоросія", "Південна Русь", "Києво – Переяславська Русь", "земля Києво – Переяславська", "Волинь", "Галич",

ІІ. Етновизначальні терміни: "українці", "православні українці", "щирий українець", "українець татарського походження", "народ український", "народонаселення українське", "малоросіянин", "народ малоросійський", "черкаси", "православний західноруський народ", "православний південноруський народ", "південноруський народ", "православний народ, підвласний Польщі", "простонароддя південноруське", "придніпровський люд", "народ придніпровський", "південноруська людина", "Русь", "люди руські", "південноруси", "київський народ", "руського покоління лях", "слобожани", "русини", "поляни", "народ український, а також волинський і галицький".

До цієї ж групи, як похідні, можна віднести ще й такі терміни як "українське життя", "малоросійське життя", "південноруське духовенство", "український товариш", "українські народні пісні", "малоросійські й великоросійські співаки".

ІІІ. В окрему групу слід віднести терміни, пов’язані з представниками військового стану: "козацтво українське", "українські козаки", "малоросійська козаччина", "південноруське козацтво", "запорозькі козаки або черкаси канівські", "козаки малоросійські і чорноморські", "козацтво запорозьке", "українські та запорозькі козаки", "малоросійське та запорозьке козацтво", "дніпровське козацтво", "українське реєстрове козацтво".

Таке розмаїття в термінології  для охарактеризування термінів етнічного напряму у власних дослідженнях свідчить про те, що М.  Максимович знаходився ще на початковій стадії кінцевого й безповоротнього ствердження українського етносу  в його самоназві як історичного явища міжнародного масштабу.