dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 1

Українці: народ і його земля. Розвиток української ідеї в ХІХ ст. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Характеризуючи процеси, що відбувалися у вітчизняному інтелектуальному середовищі на протязі згаданого в назві розділу століття, С. Томашівський відзначав: "Українська нація не багата за все ХІХ столїтє великим числом дїячів на ниві свого національно - культурного розвитку. Причина сїй сумній прояві, що величезна більшість інтелїгентних сил України чужа або й ворожа національним  і культурним інтересам українського народу, пояснюєть ся легко минулою історичною долею нації й її теперішнїм становищем".

Але така дещо песимістична оцінка зовсім не применшує тогочасних процесів. Адже безсумнівним являється факт, що на тлі дійсно невиразного соціально-економічного та політичного життя народу, який терпів подвійний гніт з боку імперських структур – соціальний та національний – в середині згаданого століття відбулося завершення того процесу інтелектуального розвитку, котрий набув ознак національного відродження, оскільки саме в цей час остаточно сформувалася концепція українського народу як самостійної гілки в чисельній й розгалудженій слов’янській сім’ї народів, з його мовою, культурою та традиціями.

Заслуга в цьому належала, в першу чергу, представникам української інтелігенції, яка й очолила такий рух. А початок даному процесу поклав видатний учений – просвітитель М. Максимович. Той же С. Томашівський до нього додає ще й імена П. Куліша, М. Костомарова, М. Драгоманова і В. Антоновича. Окрім того, він відзначає: "Український діяч ХІХ ст. – се первоного рода мініятюра національного житя України, він творить одну з нечислених складових частин того житя".

Тож зупинимося в даному розділі на доробках перерахованих вище непересічних особистостей, звичайно в контексті написання даної праці. І почнемо це робити із названого першим  М. Максимовича.

Серед наукової спадщини цього  ерудита знаходяться й праці, присвячені проблемам середньовічної історії України. Зокрема це полемічне листування з кількома колегами, котре було опубліковане на сторінках  альманаху "Українець" та в деяких інших періодичних виданнях. Виходили друком також і окремі грунтовні статті, присвячені розгляду важливих питань, що відносилися до  згаданого історичного періоду.

В даному випадку нас цікавить, які іменування  місцевого населення використовував дослідник під час характеристики окремих визначних особистостей або ж під час опису тогочасних важливих історичних подій.

Слід почати із "Листів про князів Острожзьких" до графині О.  Блудової. Зокрема в четвертому із них, коли мова йде про друге сорокаріччя життя князя Костянтина Костянтиновича Острозького, Михайло Олександрович  відзначає: "Подібно до свого героя – батька він неодноразово перемагав орди татарскі, посилаючи на них і підвласне йому козацтво україське…Але не у військовій справі склалася його іменитість в історії; він надбав собі безсмертну славу як великий поборник православ’я, як захисник і розрадник православного західноруського народу".

Слідуючою комплексною працею, на котру слід звернути увагу, були "Історичні листи про козаків придніпровских" написаних до К.  Юзефовича. Так, в першому з них його автор звертається до історичної долі "нашого південноруського козацтва", до історичної істини про українських козаків ХVІ ст. При цьому відзначає, що якраз придніпровські міста Черкаси і Канів являлися початковими "розсадниками" козацтва українського. Вказує також і на те, що дорогу на Запорожжя відкрив Д. Вишневецький, який прийшов туди козакувати у 1556 р. Він першим із князів Гедеминовичів став гетьманом козацьким, а його зверхність над собою визнали ті ж запорозькі козаки (або "черкаси канівські") на чолі зі своїм отаманом.

В другому листі він зупиняється на постаті О. Дашковича, якому в Україні Придніпровській багато в чому зобов’язане козацтво: "Він ствердив буття нашого козацтва як окремого стану в народі малоросійському". Далі у відношенні цієї верстви тогочасного місцевого населення М.  Максимович використовує такі терміни як "козаки малоросійські та чорноморські" або ж "козаки запорозькі". А в третьому листі, також "малоросійська Козаччина ХVІ й ХVІІ століть", "козацька Україна". В останньому, п’ятому листі згадує про "народ придніпровський" та "придніпровський люд".

Ще однією важливою роботою став лист до М.  Грабовського "Про причини взаємної жорстокості поляків та  малоросіян, що була в ХVІІ столітті" у котрому обговорюється гіпотеза про заселення українських теренів польським людом.

Спочатку автор листа погоджується із думкою про звільнення "Малоросії" литовцями від татарського іга. Але далі вже вступає в полеміку з своїм опонентом: "Так от що називаєте Ви добром Украині від поляків: стару пісню помилкових історій про начебто запустіння та безлюддя України, поневоленої татарами, про небувале заселення її майже знову поляками! Цю пісню пора б вже позабути, а Ви її виставляєте нам як добро, зроблене Україні поляками!".

Щоби розсіяти таку "історичну примару" й встановити стан запустіння й заселення України, а також отримати правдиву інформацію про панівне положення Польщі в даному регіоні, необхідно було встановити хронологічні межі історичного життя в Україні з тих пір, як вона втратила "свою давню великокнязівську самостійність". Для цього ним виділено чотири епохи: татарська (1240-1320 рр.), литовська (1320-1569 рр.), польської влади (1569-1648 рр.) та епоха роздвоєного буття (до 1795 р.). В межах таких історичних періодів, і не змішуючи подій в окремі виділені епохи, якраз і можливо відтворити правдиву картину українського життя.

В результаті проведеного дослідження було отримано слідуюче заключення: "заселення, бувші на Україні до з’єднаня її з Польщею 1569 року, несправедливо приписувати полякам; і Україна до цього часу, від часів Гедеміна, не повинна бути представленою "безлюдною пустиньою". Нашестя Менглі – Гиреєве на Київ та окольні волості (1482 р.) було хіба що не більш спустошлеве, ніж нашестя Батиєве; але й після Менглі – Гірея відновлення Києва и окольних волостей проведено було не поляками, котрих і не можна називати тодішніми колонізаторами України: до 1569 роу вони могли бути хіба що колоністами".

Далі така думка знаходить свій розвиток: "Але ж Польща до 1569 року не була ще спільною батьківщиною поляків та українців; Україна належала ще до складу Великого князівства Литовського, інтереси котрого так часто йшли врозріз з інтересами Польщі. Не будемо ж приписувати полякам і Польщі того, що за усією очевидною справедливістю відносится до самої Києво – Переяславскої Русі, до її удільних князів Київських і  до великих князів Литовських (незалежно від того, були чи не були вони королями Польськими). Два з половиною століття пройшло від кінця татарщини до початку польщизни на Україні: і в цей литовський період її життя не потрібно вносити довільно нічого стороннього та лишнього".

Не забуває автор листа і про козацьку тему, зокрема вказуючи на "козацтво українське, або ж городове, і козацтво запорозьке, або ж низове". І те, й інше існувало задовго до 1569 р., коли вже можна вести історичний вплив поляків на Україну.

А зупиняючись на подіях третьої із виділених епох, Михайло Олександрович стверджує: "відмовимся назавжди від застарілої та  неправильної думки, що начебто поляки населили мало-по-малу пустощі України, відняті у азійських дикунів литовцями! В останюю чверть ХVІ століття відновлювалися та відбудовувалися багато з міст України після нових спустошень татарами (не означених напевно в історії); але вони відновлювалися в більшій мірі людьми руськими…Нові влолодарі на Україні, бувші з природних поляків, звичайно, населяли свої помісття, але із готового та підручного народонаселення українського, а ці нові їхні заселення були в той же час запустінням інших місць на Україні, що покидалися вільноперехожим народом".

Якраз в цю епоху "українського життя" місцеві козаки і селяни почали переселятися на територію Московської держави: в 1582 р. "черкаси" з’явилися в путивльських межах, а в 1611 р. 10000 козаків перейшли на Донець. І в часи гетьманування Б. Хмельницького, зокрема в 1651 р. (після підписання Білоцерківського договору, коли поляки знову почали повертатися в Україну), багато українського люду покинуло свої землі і перейшли в "слобожани". В цьому місці листа ставиться знак тотожності між термінами "Києво – Переяславська Русь" та "Україна", а також знову згадується "українське народонаселення".

Звертається Михайло Олександрович і до народної творчості: "В тих піснях, як і в піснях четвертої епохи малоросійського життя, де тільки йде мова про відносини України до Польші і поляків, там їх панування виявляється зовсім не милим для українців…Ні, не свобода, а насилля від поляків, не любов, а ненависть до поляків подаються безперервно в піснях народу українського на протязі двох століть. І якщо зібрати воєдино всі уривки народно – українських пісень про ляхів, тоді який грізний голос народної поезії буде проти справедливості та благотворності польського панування над Україною! А народні прислів’я та приказки являють невтішне до них доповнення. "За наші гріхи надходять ляхи" – говорили в свій час русини; "Щоб же я тричі ляхом став, коли то неправда" – й нині ще говорить українець…А що народ український дивився на всіх поляків одинаково, то висловив він у прислів’ї: "На один копил дідько всіх ляхів кроїв".

Згадується й про жорстоке глумління польських жовнірів над "українським народом"; про те, що в "золотий вік" Жигімонта Августа наступив залізний вік для простонароддя південноруського"; про те, що "Зневажливою та ненависною для народу, для усіх станів південноруського народу зробилася унія тому, що вона і підготовлена, і об’явлена була без участі народу…Ця несчаслива унія й була головною винуватицею роздору між Польщею та Україною"; також згадується про "православний південноруський народ".

Цікавими являються й характеристики таких відомих історичних фігур як А. Кисіль та І. Вишневецький в контексті піднятого в даному випадку питання. Про першого говориться, що він був на боці поляків як єдиний сенатор, який залишився із середовища православних. Тому про нього говорили як про "руську кістку, що обросла польським м’ясом". А про другого із вищеназваних, який тоді вже був відступником від православної віри, і одночасово став ще й відступником від свого "руського роду – племені", то його називали "руського покоління лях" – як про це писалося у Львівському літописі.

Наостанок у розглянутому листі до М.  Грабовського М.  Максимович згадав і про "просвітницький стан" – мова йшла про "південноруське духовенство, котрого взагалі не лишався, а навпаки – дуже тримався народ малоросійський, котре в половині ХVІІ століття стояло вже на високому степеню просвіти, в рівень просвіти західноєвропейської".

Ще один блок листів – до М.  Погодіна та М.  Костомарова – був об’єднаний характеристикою одного визначного українця. Мова  йде про "Листи про Богдана Хмельницького".

У відношенні до першого із колег - істориків автор п’яти листів частіше використовує "малоросійську" термінологію (на відміну від другого) починаючи з початкового абзацу першого листа, коли згадується про "вчений розбрат наш за давність малоросійського народу та мови в землі Києво – Переяславській", при цьому називаючи себе "щирим малоросіянином", а Б. Хмельницького "визволителем Малоросії". І в другому листі кілька разів згадується "малоросійський народ". Та хоч на цьому цікава для нас в даному випадку інформація й закінчується, до ще однієї дискусії між згаданими науковцями ми   повернемося далі.

Полемізував М.  Максимович і з М.  Костомаровим з приводу деяких розбіжностей у дослідженнях епохи правління великого гетьмана, про якого перший із названих у своєму дев’ятому листі писав:

"Віками народжуються такі люди, яким був Богдан у народу українського, - представник його в історії, тому й природа південноруської людини повинна була з’явитися в ньому своєрідно й на повну силу. Не таким щирим українцем і не на то народився він на світ, щоби йому  ополячитись від яких би ни було милостей та ласк в світі, щоб йому змінитися в корінневих якостях душі.

Багато південнорусів з покоління, сучасному Хмельницькому, перероджувались у поляків внаслідок релігійних та політичних переконань і захоплень, що виходили від виховання їх польскими єзуїтами, від шлюбних зв’язків з польками і т. п. Та це траплялося в більшості випадків з людьми вищого стану, в  більшій частині слабодушних і всього найменше – з українцями. В стані козацькім, й особливо в печальне десятиліття, бувше перед гетьманством Хмельницкого, багато із його українських товаришів по службі зовсім передавалися на бік польских панів й становали їхніми угодниками та потаковниками з-за своєкорисливих видів. З числа таких вище усіх поднялися тоді в генеральні осавули Іван Барабаш черкаський, українець татарського походження, та Ільяш Караїмович переяславський, що прозивався  у козаків Вірменчиком. Богдан Хмельницький, щирий українець, залишався відданим своєнародності, за що не любили його польскі пани й полковники, й комісари, поставлені на Україні замість козацьких полковників та гетманів післе війни Остряницької (1638 р.)".

Ще раз згадується "український народ" під час протистояння під Білою Церквою, а дещо пізніше – "українська сила" та "малоросійський народ".