dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 17 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 7

Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 7

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

З руською термінологією пов’язані й церковні події 1694-1695 рр., коли "вся руська волинська шляхта" забажала вибрати луцьким та острозьким єпископом також волинського шляхтича Д. Жабокрицького, який обіцяв лишатися вірним "нерушимому греко-руському православ’ю". Слід зазначити, що якраз вони й були "в Русі старожитними єпархіями". А 1695 р. гетьман Великого князівства Литовського К. Сапєга просив у І. Мазепи дозволу "українським людям" возити своє збіжжя до Литви. Продовжуючи польську тематику слід відзначити, що 1697 р. ханський посланець переконував у Львові поляків, щоб ті "мали мир з Кримом та турками, оглядаючись на українську подільську, а також у воєводствах Руському та Волинському і на Покутті руїну". А дещо пізніше пішло "з Кракова в Малу Росію" повідомлення, що в Константинополі постало морове повітря.

Кримський напрямок залишався актуальним і далі для жителів Дніпровського Лівобережжя. Зокрема "для оборони України та слобідських міст" залишали військові залоги в прикордонних районах, бо від "язиків" стало відомо про планування нового кримського вторгнення в Малу Росію. А про північний напрямок згадується під 1700 р., коли було описано за гетьманським наказом суходільний та водний шлях "який лежить з Малої Росії від Стародуба й Чернігова до Кролевця Пруського і до Риги". Тоді ж "деякі польські панове на тому боці Дніпра" почали переманювати на постійне проживання "цьогобічних малоросійських людей. А купцям малоросійським почали були діятись у Польщі численні ошуканства і образи". Але  конфлікт було замирено.  

Цим роком і закінчуються повідомлення в Літопису С. Величка. Можна всеж констатувати, що в часи І. Мазепи превалювала назва "Мала Росія" із різними похідними від неї.

Але, окрім козацьких літописів, слід в даному розділі зупинитися ще на двох досить відомих творах. Мова піде про "Хроніку з літописів стародавніх" Ф. Софоновича (друга половина ХVІІ ст.) та "Історію Русів" (90-ті роки ХVІІІ ст.). Перша із них являється однією з найраніших узагальнюючих праць з історії України, якщо говорити про історіографію перехідної доби, а її автор виступив як прихильник російсько – української єдності. Вона складається із трьох основних частин, в котрих розкриваються знакові події в історії Русі, Литви та Польщі. А друга дала підстави для національного пробудження в освічених сферах тогочасного суспільства за допомогою історіософічного трактату, котрий мав форму політичного памфлету. Багато в поглядах невідомого автора суб’єктивного, немало й незнання, але є й гаряче бажання розібратися в історичних перепетіях свого народу. Зокрема слід вказати і на негативне його ставлення до понять "Україна", "український". Цілком резонно вважаючи, що Русь – це питома назва саме України, а руси – споконвічні жителі теперішньої української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні, династичні посягання, перейнято з Московії, він анахроністично вважав, що назву "Україна" накинули на наші землі поляки.

Звертаючись до першої частини названого першим твору – "Кройніки о Русі" – слід вказати на слідуюче повідомлення: "Даниил, вернувшися домовъ, пошолъ з братом и взял Бєрестьє, и Угровєскъ, и Верещинъ, и Столпъ, Комов и всю Украину". Мова йшла про часи князювання Данила Галицького. Далі повідомляється, що  "вєликиї стал голод в Руси, в Ляховъ, в Литве і в Ятвезяхъ" і про те, що "Левъ зас, хотячи сєбе части земли Лядскої, города на Украине, упросил у цря татарского Нагая себе помочь Кончака, Коз›я и Кубатана зъ воїском татарскимъ и пошел зимою в землю Лядскую".

В другій частині – "Кройника о початку і назвіску Литви" – тобто в часи діяльності Лева і Шварна Даниловичів та литовського Войшелка (в кінці 60-х років ХІІІ ст.): "часто посылаючи ятвяжовъ и казаков, Полскую землю пувстошили и Мазовшу всю воєвали". А під 1284 роком: "Витєн (Вітовт – О. М.) зосталь княземъ литовскимь, которои частократь воєваль землю Рускую, Любельскую и Калиєкую, и Прускоє". Та вже у 1432 р.  Свидригайла "полотчанє и ковлянє, і Русь вся приняли єго за князя".

В частині третій – "Кройніка о землі Полской" – під 1333 р. повідомляється, що король Казимір Великий "собравши войска великиї, пошол на Рус воєват і взял пєрщє Львов зь великими скарбами". Далі цікава в даному випадку інформація відноситься вже до ХVІІ ст. Так, під 1621 р. "козаки много турковь позабивали" (з цього часу вони досить часто згадуються під час опису різних важлиавих подій). 1648 р. "кролъ Владиславь барзо былъ добротливыи Руси и зычливыи". 1649 р. король Ян Казимир Хмельницькому "словомъ панскимь вшелякиї волности козакомъ и Руси всєи вь блгочестиї і в полномъ цєрємониі отправованю обецал, также и цєркви, от униатовь побравши, поотдавати блгочєстивымъ, и воинском полскимъ на Украине нє указывати становискъ ани побытия".

Згадуючи про битву під Берестечком 1651 р. повідомляється, що "Хмельницкого взявши зъ собою, ханъ пошол назад през Украину додому. І тогды могль бы кроль козаковь в болотахъ натопити и побити…Козаки сами, зътривожившися, утекли на Украину…гєтман коронныи Калиновскиі з войскомъ квартяным потяглъ на Украину под Б›лую Церковь". "Року 1652-г украинцы, не терплячи кривде от воиска полского незносныхь, почали поляковь перше сами забивати по Заднєпрью. Для того поляки з-за Днепра почали уходити воискомъ. З нихь многихь, переимаючи козаки забивали…Того ж року морь великии былъ по всеи Украине". "Року 1654-г, генваря 5-г дня, Богдан Хмєницкии, православному црю і великому князю Алекзею Михаиловичю поддавшися зь всєю Украиною по обоихь сторонах Днепра".

Події часів гетьманування великого Богдана продовжували описуватися і далі: "Під 1655 р. зокрема повідомлялося, що "З-под Замостья вь осєни вєрнулся Хмельгицкиї на зиму на Украину з москвою из великими скарбами. Под Озерною нєсподеване сподкали их татаровє и осадили были, алє ихь козаки и москва отбила".

"Року 1657-г кроль полскиї Казимєръ з чюжои земли повернулъ затягши такъже и Чернєцкии, воєвода рускиї, з воискомъ протягнулъ против Ракоцкого. И Ракоциі зъ своимъ воискомъ не могучи опертися, а звлаща, же и Антомъ з козаками почали уходити на Украину, и Ракоцыи з ними жь уступовал з Полши до Украины, бо от Венгеръ воиско полское єму заступило дорогу".

А вже 1664 р. "Івань Брюховєцкии, гєтман заднепрскии, з црскими людьми и з козаками, и з кольмыками ходил противь Яблоновского, воєводы русского гды воину сточилъ, и упустилъ он до Полскои".

"Року 1666 Маховскии з войскомъ полскимъ вышоль на Украину. Дорошенко, гетман козацкии, з своимъ войскомь противь єго пришоль до Умани, и татар сєбе на помочь затягнувши".

Під 1669 р., коли до гетьманської влади прийшов Д. Многогрішний : "Тыми жэ часами на тамътои стороне Днєпра", московський правитель "далъ великои волности, и з всєи Украины доходы гетману и козакомъ поступилъ". Взагалі в розглянутому творі "москва" згадується кілька десятків разів, але найчастіше як окремий народ.

А "Історія Русів" починається з того, що в Малій Росії початок "береться од Князів і Князівств Київських, з прилученням до них лише одного Новгородського Князя Рюрика".

Далі вже описані події відносяться до козацьких часів:

"Козаки Малоросійські, об’єднавшись із Запорозькими, року 1624-го змушені були обрати собі Гетьманом Полковника Корсунського Тараса Трясила". Вже на початковому етапі Хмельниччини, після перемоги на Жовтих Водах, гетьман передав полонених кримському хану, а той в свою чергу подякував йому і підтвердив "незмінну дружбу його до Хмельницького і до всієї нації Малоросійської". На слідуючих сторінках зустрічаються такі назви як "Україна наша Малоросійська", "козаки і взагалі Малоросіяни", "Малоросія і Поляки".

Цікавий факт викладено при описі Переяславської угоди 1654 р.: "посли вимагали при тому, щоб і військо Запорозьке мало спільно з Малоросією згоду на договори і присягою підтвердило. Одначе на таке сказав Гетьман зі своїми чинами, що "Запорожці у нас люди невеликі, і для того в діло се ставити їх ні для чого, бо вони з нас набираються і до нас повертаються, а дещиця проміж них чужемців майже мізерна, до цього діла ненадійна і до всіх зобов’язань не здібна; і се поважається у них верховною вольницею і, так сказати б, їхньою поживою". А далі звертається увага на те, що "Поєднання Малоросії з Царством Московським занепокоїло всі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала уже тоді розвиватись".

Про подальші події в контексті даної праці ми маємо слідуючі повідомлення: "Останнє знищення Юрія Хмельницького відродило у Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя"; "Задніпровська Малоросія з року 1670-го поділена була між двома самозванцями Гетьманами " (мова тут йшла про Дорошенка та Хоменка); "Турки, прийнявши намір утримувати за собою Україну Малоросійську по Дніпро, року 1680-го відбудували й укріпили над ним міста Кизикермен та Кодак і поставили в них сильні загони, які, сполучаючись з фортецями й залогами Чигиринською та Черкаською, складали прикордонний ланцюг од Малоросії…Гетьман з військами своїми та Російськими, прикриваючи сторону Києва і середину Малоросії від навали Турецької, не міг перешкодити Туркам у їхніх роботах та укріпленнях а ні Татарам, як впадали вони [ріки] у Східну Малоросію". Про "Задніпровську Малоросію" мова йшла тоді, коли король Ян Собецький приєднав ці території.

Мабуть доцільно якраз у цьому розділі надатий інформацію про антропологічний склад пізньосередньовічної людності України, що проживала в даному європейському регіоні як в козацькі, так і більш пізніші часи. Але зразу ж слід відзначити: інформації ще явно недостатньо для її розгорнутої характеристики.

Для першого із названих періодів (ХVІ-ХVІІ ст.) однією із основних серій являється та, що була отримана з козацького некрополя в Чигирині. Краніологічні дослідження показали, що місцевим козакам були властиві округла форма голови, добре розвинений м’язовий рельєф, широке, доволі низьке обличчя, низькі очні орбіти, середньої ширини ніс, що виразно випинався з площини обличчя. Ці ознаки складалися за участі двох морфологічних компонентів. Перший із них характеризується масивною високою мозковою коробкою, широким, гарно профільованим обличчям, чітко окресленим носом. У добу Київської Русі, про що мова йшла в одному із попередніх розділів, він був представлений серед нащадків літописних древлян, тиверців та волинян. Другий відрізняється брахікранією, широким, дещо сплощеним обличчям, виразно випнутим носом. Починаючи з останніх століть раннього залізного віку (І тисячоліття до н. е.) і закінчуючи середньовічною епохою, він був дуже поширений у степовій зоні Україні серед сарматів, а згодом – серед мешканців середньовічних міст Кримського півострова, південно – західних груп протоболгар, осілого середньовічного населення Нижнього Подніпров’я, носіїв балкано – дунайської археологічної культури тощо. За підсумками внутрішньогрупового аналізу Т. Рудич доведено, що в антропологічному складі козаків – мешканців вищеназваної столиці їхньої держави за часів Б. Хмельницького – переважав другий компонент. Він в антропологічній літературі іноді називають "сарматським", аде йому більш пасує термін "степовий" або ж "кочівницький".

Слід також звернути увагу й на те, що жіночі черепи із вищезгаданого чигиринського некрополя відрізняються від чоловічих дещо вищим, вужчим обличчям, краще профільованим у горизонтальній площині. Отже, степова домішка практично не вплинула на зовнішність жінок, похованих на цьому козацькому цвинтарі . Можливо це пояснюється широкою географією шлюбних контактів чоловічої частини мешканців даного  міста.

Певне уявлення про антропологічний склад пізньосередньовічної людності України дають також матеріали із поховань на місці знаменитої Берестецької битви 1651 р. Зокрема поховання двох козаків – запорожців, у антропологічному відношенні, характеризуються брахікефалією, відносно широким обличчям, помірно широким носом здебільшого прямої, а іноді опуклої форми – тобто таким поєднанням ознак, яке відоме у фаховій літературі під назвою "українського", "центральноукраїнського" або ж "подніпровського". Окрім того, на місці битви виявлено ще й поховання донського козака. У зовнішності цієї людини простежуються ознаки іншого типу, ніж у вищезгаданих похованнях – валдайського чи валдайсько – верхньодніпровського. Йому властиві середні розміри обличчя помірної ширини і виразне випинання носа, спинка якого має пряму форму. Ці антропологічні риси й досі переважають у західних і центральних районах європейської частини Росії.

Говорячи ж про людність ХVІІІ-ХІХ ст., то її можливо охарактеризувати на основі збірної антропологічної серії із кількох некрополів на території правобережних та лівобережних губерній. Обстеження чоловічих черепів зафіксувало такі ознаки: брахікранію; прямий, середній за шириною лоб; помірне за шириною ортогнатне обличчя, яке виразно профільоване в горизонтальній площині; досить низькі орбіти, середній за шириною і висотою ніс, котрий помірно випинається із площини обличчя. Була висловлена думка, що в основі антропологічних особливостей українців згаданих часів головну роль відіграли предки - древляни другої половини І-початку ІІ тис. н. е. Але така гіпотеза не знайшла підтримки у більшості спеціалістів – процес цей не був таким прямим і однозначним.

Щодо витоків фізичних рис українців, то відомий фахівець Т. Алєксєєва стверджувала, що в антропологічному відношенні вони можуть бути пов’язані як з полянами і сіверянами, носіями грацильного морфологічного компонента, так і з більш масивними древлянами, волинянами та тиверцями. Віддавати перевагу якійсь одній групі населення нині нема ніяких підстав. В антропологічному відношені в складових українського народу, який сформувався на східнослов’янській основі, дістали відображення риси дослов’янського, ймовірно іраномовного субстрату, носіями якого були племена черняхівської археологічної культури першої половини І тис. н. е., а ще раніше – скіфи. Слід вказати й на антропологічні зв’язки предків українців із романсько- і тюркомовним населенням. 

І, на закінчення, треба відзначити, що назва  "Україна" "взяла гору" ще пізніше, але   слід також константувати  й таке: історичні події в розглянуті  часи стали чи не основною ланкою у кінцевому формуванні єдиної самоназви одного із сучасних східнослов’янських народів. Вже в кінці ХVІІІ ст. німецький філософ – романтик І. Г. Гердер у своєму трактаті "Письма для споспешествования гуманности" висловив досить позитивну думку про Україну, яку називав "новою Грецією" й передбачав їй небачений розквіт в майбутньому.