dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 17 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 6

Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Цікавим і одночасно трагічним з точки зору самоусвідомлення став епізод, в якому головну роль відігравав кошовий отаман І. Сірко – відданий захисник православ’я. Захопивши в Криму багато слов’ян-бранців, він запропонував їм йти – на вибір – назад на півострів, або на Русь. Частина з них вирішила знову повернутися на чорноморські береги, а інша – рухатись "на Україну, в свою землю". Перші пояснювали це тим, що у Русі у них нічого не залишилося, а в Криму - маєтність та сім’ї. Легендарний Сірко "з Січі" дещо пізніше другу частину бранців відпустив в Малу Росію, а перших велів наздогнати й усіх порубати (що і було зроблено молодими запорожцями).

Але для нас важливим є те, що давні батьківські землі кілька разів називаються старим руським ім’ям. Не останнє місце в цьому, мабуть, відігравала релігійна ідеологія (протистояння між християнською руською вірою, котру захищали запорожці, та ісламом кримських татар).

А на "материкових" землях протистояння між Самойловичем та Дорошенком продовжувалося. Перший із них гнівався, що другий разом з татарськими ордами "щоліта плюндруючи Поділля й Волинь Польської держави, завше вторгались у цьогобічну малоросійську Україну", де чинили шкоду "малоросіянам" забираючи людей у неволю, а також розоренням "українських поселень та жител". Тому лівобережний гетьман разом з "великоросійськими військами" вирішив рухатися до Чигирина. Це не призвело до спокою в "Малій Росії", а до розорення Чигирина "й усіх решток тогобічної козацької України" турками.

1676 р. відбулося "захоплення чи розорення тогобічної козако-руської малоросійської України". "Чигрин з усією Україною знову схилиться під турецьку владу" – надіявся Ю. Хмельниченко, який мріяв повернути собі гетьманську булаву (про що вже мова йшла вище).

З цього приводу козацький панегірист  О. Бачинський-Яскольд писав (як його цитує Величко):

                              Суне сила велика, іде в Україну…

                              З всієї Вкраїни – усе послушенство…

                              Вже турецька притисла нога Україну…

Та надії Ю. Хмельниченка не здійснилися: "великоросійські й малоросійські війська" отримали перемогу, а вищезгаданий О. Яскольд її  в панегірику "Чигрин" оспівав це так:

                              Бо відколи ще княжив у нас Володимир,

                              Ми з турками бились, змагалися з ними,

                              Князь той, Руську державу грудьми захищавши,

                              Наче скло, пиху гордих крушив, потоптавши…

                              Зараз Русь на дорозі своїх предків гордих

                              Гонить скоком лісами татарськії орди…

                              Добре альфу читають тобі Греко-Русі:

                              Боже, вірить невірних нехай Русь примусить!

                              І омега тим стилем хай читана буде:

                              Хай тріумф Русь до решти над турком здобуде!...

                              Отчу віру підперши, славу України

                              Піднесеш над Кавказом винеслі вершини!...

                              Щоб безслідно кримчаків погнать з України…

С. Величко під 1677 р. у зв’язку із значною перемогою, про "першу щасливу чигринську козако-руську війну з турками" процитував ще й уривок невідомого автора. Мабуть їхні відчуття з цього приводу співпадали:

                              На Русі першим князем був Кий. Русин – б’ється;

                              Кий, щоб бити добряче, у руки береться…

                              Зрештою і господь Бог може сам помститись

                              Знищить пишних гордяків, змусить примиритись.

                              Не іде наука в ліс, научила mores

                              Русь татар та османів, має тож honores.

                              Добре, турче, собі радь, лапки стань лизати,

                              Іншим разом в Руський край краще не з’являтись.

                              А коли спокуса ще, турчине, спокусить,

                              То побачиш, що візьмеш, те покажуть руси.

                              По пророцтва не ходи і до Магомета,

                              Від Русі тобі кінець, знай отож про це ти.

                              Врятували ноги раз, вдруге буде годі,

                              Втрапиш ти у власну сіть, що на нас лагодив.

                              Що без помочі візьмеш, кожен добре знає –

                              Україна лиш одну божу поміч має…

                              Теслярчук наш Русь на мечі переробить рала.   

                               Не чекає вдо потесав труни на гвала,

                               Тож нехай ма їх, хай на турка піде,

                               І тоді побачить він, які вдарять біди.

                               Русь хоч зараз турку ще з примусу підвладна,

                               Та до царських вона військ доєднатись ладна…

                               Мудрий русин турчаку відшука управу,

                               Повесні над ним дізна іще більшу славу.

                               Буде турок немалу силу готувати,

                               Русин знає як йому вдома зустрічати.

                               Та зволяє краще він стрічі в його дому,

                               Не своє, його добро споживать при тому,

                               Не свої, його краї, густо кров’ю злити,

                               Буде краще, ніж би нас він почав губити…

                               Ваша матір, давня Русь, смак пізнала слави –

                               Хай за мужність вашу скрізь рицар світу з’явить.

                               Був би каменем хіба, щоб те не вчинити,

                               Руський рицарю, і гріх мав би ти носити!...

                               Надивитись пес не дав, хутко вдарив в ноги,

                               Іншим разом до Русі не знайде дороги!...

                               Цілуй землю, по якій ти біжиш турчине!

                               Каже Русь: коли живий, то напевне згинеш…

Тут знову, коли у протистоянні були задіяні й проблеми віри, з’являється стара назва країни – "Русь", "Руський край", "Руська держава". Згадується і стара велич, що прослідковується в даному випадку у відношенні середньодніпровського регіону (ситуація у Прикарпатті була більш складною - там "руська" назва одночасно використовувалася і в географічному відношенні).

Але тріумф був недовгим: вже 1678 р. перемога дісталася "бусурманам". "Черкаси, Корсунь, Стеблів, Суботів та інші українські міста і села" залишилися пустими. Автор Літопису, проводячи аналогію з біблійним Вавілоном, пише: "Паде, паде Україна тогобічна, малоросійська, козако-руська". Правобережна столиця Чигирин була знищена вщент.

У 1679 р. турецький наступ мав головним маршрутом київський напрямок. Тому Самойлович відправив свої війська "для забезпеки України від Криму у Полтавський полк і на низ до Запорозької Січі". Та і західний супротивник не дрімав: король Ян Собеський знову забажав перетворити "православну Русь, що була під державою Корони Польської, на унію". У відношенні до сучасних західноукраїнських областей та їх жителів Величко фіксував такі назви і вирази як "народ руський", "рукописний польський аркуш-частина руського діаріуша", "благочестива Русь", "унія й панувала на Русі 26 років", "православний руський народ" "православний руський бік", "руське духовенство".

Далі в Літопису коментуються діяння Петра І, який "вигубив з усієї Малої Росії старовічну польську монету…а натоміть наповнив Малу Росію своєю монетою"; полякам віддав "тогобічну Україну"; розмістив регулярні війська "на великороссійському порубіжжі з Малою Росією"; проводив "своїми й козацькими малоросійськими військами" операції в північнокавказькому регіоні. Йому один з "києво-малоросійських поетів" написав вірша (після заключення миру зі шведами), в якому, зокрема, відзначалося:

                             Царю Петру – монарху зичим у всі часи

                             Побід і слави, щастя ми, черкаси.

Назва "черкаси" у відношенні до всіх тогочасних українців цікава тим, що на початок ХVІІІ ст. вона продовжувала поширюватися в просторі. Окрім того треба вказати й на те, що коли шведи увійшли "у Малоросію", Петро пообіцяв "малоросійському народу" багато пільг, та в майбутньому це не було виконано. Слід також  додати, що він "знищив і вельми уярмив всіх малоросіян, як шляхетського козацького чину, так і посполитих". Було також встановлено новий кордон "землям полтавських і коломацьких жителів (не по тому кордону, який був у Малій Росії за Польської держави з Великою Росією)".

Ще пізніше, в 1683 р., після "запустіння Чигрина та всієї решти тогобічної малоросійської козако-руської України турчин", бажаючи мати зиск, "віддав ту Україну" волоському господареві Дуці. Той купив собі "згадану порожню козацьку Україну" і "хотів володіти обома землями – Українською і Волоською"; також обіцяв великі пільги переселенцям сюди. "Нетямущий цьогобічний малоросійський народ" повірив у ці обіцянки й почав переселятися "з цього боку за Дніпро". А волоський господар заволодів повністю "тогобічною Україною". Порта ще й наказала йому вербувати на військову службу козацькі війська "на тогобічній Україні". Пізніше Правобережжя було передане Ю. Хмельниченку, який став "турецьким гетьманом на Україні" з проживанням у Немирові.

Але поляки бажали "пригорнути від турків ту Україну до Польщі" й поставили гетьманом "якогось Куницького". Тоді ж, за згодою гетьмана Самойловича "та усього взагалі духовного й мирського малоросійського народу", на Київську митрополію було обрано Гедеона Святополка, князя Четвертинського. Він став на місце Йосифа Тукальського, який помер у Чигирині за гетьмана Дорошенка. Сталося це через постійні "малоросійські завірюхи" та через запустіння "тогобічної України".

Зірка Самойловича закотилася у 1687 р., коли відбувся "марнотратний похід християнських російських військ на Крим". Викликано це було й тим, що "сарацини", "окрім західних окраїн, обернули своє жало на Польщу й Малу Росію, причинивши Короні немалий ущербок розоренням Поділля та інших міст і провінцій". Тому "великоросійський і малоросійський Марс" виступив у похід. Але  "у московських та козацьких військах" зародилася підозра про причетність Самойловича до провалу походу, що й послужило приводом для того, щоб його було зкинуто.

Даний відрізок часу в подіях на теренах  Середньому Подніпров’ї  не відрізнявся в історично-географічному відношенні якоюсь кардинальною новизною. Для Величка лівобережні території – це в основному "цьогобічні" землі, а правобережні – "тогобічні". Малоросійська та українська термінологія використовується на рівних, хоча, всеж, лівий берег частіше іменується першою назвою із них, а правий другою. Чіткіше власне руська назва використовується для західних, підкарпатських земель, а також у відношенні протистояння православ’я з іншими релігійними системами (ісламом, католицтвом) й під час звернення до старих києворуських часів.

1687 р. гетьманом став І. Мазепа. З самого початку свого правління він почав співпрацювати з Москвою у освоєнні сучасного південноукраїнського регіону, а для того часто виступав туди з "малоросійським військом" і де заселення відбувалося в основному "малоросійськими людьми". Для оборони нових пунктів там залишалися "московський та козацький" гарнізони.

 А на українському заході продовжували існувати старі проблеми: там піднімалися питання про "вольності як польського, так і руського народів"; про "святу греко-руську віру східного обряду" абож про "визнавців греко - руської східної неуніатської віри", яких там притискали поляки.

Все частіше  лівобережні події освітлювалися в малоросійському ключі. Тут проводилася охорона в "околичних малоросійських місцях" або "на малоросійських рубежах". У зв’язку з цим "всі малоросіяни" могли жити спокійно, хоча на "малоросійську Україну" іноді находила сарана. Вона вчиняла "малоросійським людям", "на Україні", великі втрати абож пересувалася далі "через усю Малу Росію" – "на Волинь і в Польщу, так само і в Литву". За міфічними переказами, на її крильцях руськими літерами було написано "гнів божий".

Є і конкретне повідомлення про самого С. Величка, який 1690 р. почав служити "в Запорозькому війську в поважнім домі малоросійських панів" – у генерального військового писаря В. Кочубея, якому гетьман, цей "талановитий послідовник Макіавелі, не вірив ніколи…І не лише не вірив, але й знав про його таємні мрії про булаву". Тому лише можна здогадуватися, як "описувачу та повістяру літописних діянь" – так іменував сам себе Самійло Васильович – було  працювати в такій ситуації. Ускладнювалося це й діями Петрика (а з ним якраз мав таємні зв’язки Кочубей), який "прожив у Січі ледве рік і пішов до Криму, де збурив хана з усіма кримськими ордами до війни на Російську державу".

Підтримував гетьман церковнослужителів, зокрема новопоставленого київського митрополита Варлаама Ясинського, який об’їжджаючи всю свою "малоросійську єпархію" зупинявся "в усіх малоросійських полках та монастирях". Але "душевний противенець, котрий завжди ненавидить православний християнський козако-руський рід", бажаючи запустіння "малоросійської України", а ще конкретніше – "сьогобічної малоросійської України" через повставленого в Криму гетьманом вже згаданого Петрика розпочав нову військову кампанію в Малій Росії. Запорожці відмовили йому в поході на "вітчизну свою малоросійську", а сам Мазепа "зібрав до себе полки свого малоросійського рейменту, одні, а саме: Миргородський, Гадяцький, Прилуцький та інші, послав за Ворскло супроти ворожого наступу, а з іншими станув під Гадячем, надчікуючи до себе великоросійських військ". Ворога було відкинуто, але ненадовго: через певний час "на Малу Росію з кримського боку" знову прийшов супротивник і взявши здобич, а першу чергу в "Полтавскім українськім полку", повернувся додому. Як тоді висловився один жовнір (а його процитував наш автор): "Біда Україні – і відтіль гаряче, і відтіль боляче".

Під час опису послідуючих подій часто зустрічаються назви "купці малоросійські", "купецький приїзд з Малої Росії у Волоську землю", "малоросійські люди, котрі йдуть у Січ", "малоросійські війська". А під час бойових дій з кримцями мова йшла про похід "на Малу Росію, що лежить по обидва боки Дніпра"; про "околичні великоросійські та малоросійські міста"; про напади на Київ та інші центри, підпорядковані цареві; про те, як "від Запорожжя уже приходити сюди, в Малу Росію". Взагалі, малоросійська термінологія явно превалює над українською, особливо коли мова йде про Дніпровське Лівобережжя. "Малоросійські та великоросійські війська" і далі взаємодіяли під час спільних операцій для ефективного вирішення "великоросійських та малоросійських незгод і великих змагань з Отоманською Портою та Кримською державою". Зокрема так відбувалося в боях під Азовом. Після перемоги цар відпустив "усе козацьке малоросійське військо з-під Азова в Малу Росію". Полонених, котрі хрестилися добровільно, відпускали "з Січі на Русь в Україну". А самі запорожці захищали й надалі "святу церкву та вітчизну православно-російську".