dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 5

Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На початку своєї оповіді Величко згадує ті часи, коли за правління польського короля Жигмунда ІІІ, в 1507 р., "козаки, знову розплодившись і примножившись в руських провінціях та землях"  почали розселятися на дніпровських островах нижче порогів. Самі ж поляки почали накладати великий тягар й пригноблювати  "Русь, що була під їхньою владою, і козаків у самій Польщі та на Україні, а вони жили тоді обабіч річки Дніпра". Продовжуючи оповідь про протистояння між польською владою і населенням сучасних українських земель автор багато разів у відношенні до останніх згадує назву Русь (починаючи від часів Казимира Великого і далі в  часи правління інших польських королів). Також використовуються вирази "Русь і козаки", "козако-руські вольності", "людей Русі і козаків", "русів і козаків", "русам і козакам україно-малоросійським", "руські землі і провінції", "козаки й малоросіяни", "малоросіяни", "малоросійська шляхта" (частина її мала королівські привілеї, а частина повинна була слугувати Запорозькому війську і всьому "малоросійському народові").

Ще декілька повідомлень з цього приводу маємо вже у відношенні до часів діяльності Я. Барабаша, який у 1636 р. разом з молодим Б. Хмельницьким їздили до короля Владислава у Варшаву. Вони скаржилися новому володарю на утиски, що їх чинили "на Україні" поляки й просили підтвердити "давні українські та козацькі права й вольності". Той надав Барабашеві "з усім Запорозьким військом і народом україно-малоросійським" такі привілеї, підтвердив усі "козацькі й малоросійські старожитні права і вольності", дозволив мати "на Україні гетьмана". Окрім того Владислав звернувся до "українського народу" із відзначенням його заслуг перед Короною; осуджував поляків, що "панують на Україні" і не слухаються його, а також чинять кривду "козакам, як і всім малоросіянам".

З вищенаведеної інформації теж можна зробити певні  узагальнення. Вже на перших сторінках Літопису  маємо повідомлення про активізацію козацького руху за дніпровськими порогами на початку ХVІ ст. Його носіями являються вихідці з руських (тобто східнослов’янських) територій. Певною мірою до цього причетні й поляки, які творили безчинства на Русі в тих районах, що перебували під їхньою владою; а ще конкретніше – козаків пригноблювали як на Україні, так і в самій Польщі. До першого із вищеназваних регіонів віднесено землі по обох берегах Середнього Дніпра. Слов’янське походження жителів півдня Східної Європи підтверджується виразами "Русь і козаки", "руси і козаки україно-малоросійські", "малоросійський народ" і т. д. Пануюча польська верства чинила негаразди, порушувала давні українські й козацькі права та вольності. А взагалі, обриси окремих мікрорегіонів ще досить розмиті й неконкретизовані. В цілому ж мова всеж йде про обидва береги Дніпра.

Це знаходить підтвердження й у місцях поширення більш пізніших гетьманських універсалів Острянина (1638 р.) та Хмельницького (1648 р.). Тексти самих послань ми тут не аналізуємо (то  тема окремого дослідження), але повинні відзначити, що в першому із названих випадків воно було передане "у малоросійську Україну, що лежить зобабіч Дніпра, а саме: в повіти Черкаський, Білоцерківський, Уманський, а з другого боку Дніпра – Переяславський, Ніжинський та Лубенський". Далі Величко робить ще одне зауваження з цього приоду - "в усю Малу Росію по обидва боки Дніпра". А в другому випадку Хмельницький розіслав свій універсал "в усю, що лежить обіруч Дніпра, Малоросію". При цьому гінцям означені межі його поширення: "з одного боку Дніпра від Білої Церкви аж до Полонного, Львова, Кам’янця-Подільського, а з другого – від Переяславля до Чернігова, Стародуба, Гомеля, за Дніпро до Борисова й далі, також до Бихова, Могилева і далі".

Тут незаперечно прослідковується розширення української  або малоросійської території від придніпровських районів в кількох напрямках вже в перші десятиліття гетьманської доби.

Зберігається такий стан речей і в перше десятиліття після смерті великого гетьмана, коли при характеристиці ситуації на цих теренах Величко використовує терміни "Україна", "Мала Росія", "Україна з козаками" "Мала і Велика Росія" (відрізняючи "росіян" та "козаків"), "єдина наша Мала Росія, що була тоді пообач Дніпра". Але вже з’являється й тенденція розподілу по берегах цієї ріки: 1660 р. польський король Казимир, який рушив з військами на Україну, намагався схилити на свій бік Ю. Хмельниченка, який жив тоді у Чигирині, а в слідуючому році до нього пристали "тогобічні, що від Чигирина" полки. Але  "сьогобічні, що від Переяслава, полки" орієнтувалися на царя; на лівий берег прибув Я. Сомко з Білої Церкви після поразки "великоросіян та козаків" під Чудновом.

Далі ситуація ускладнювалася у використанні історично-географічної термінології за часів гетьманування І. Брюховецького. 1664 р. король Ян-Казимір забажав відібрати у царя Олексія Михайловича "сьогобічну Малоросійську Україну з козаками", скинути самого гетьмана, а на його місце поставити "одного на обидва малоросійські боки" П. Тетерю. Він планував у зв’язку з цим рухатися від Остра на Глухів – "значне і міцне козацьке місто, прикордонне з московською державою" з метою "застрашити посполитий малоросійський народ" і "пригорнути сьогобічну Україну під свою владу". Це йому не вдалося зробити: Брюховецький розбив поляків під Глуховом та вигнав їх "зі своєї вітчизни Малої Росії". А далі Величко при описі згаданих подій підкреслює, що гетьман "вигнавши з України" ворогів і зробивши велику шкоду супротивнику, знову повернувся до плану стати "єдиним малоросійським гетьманом по обидва боки Дніпра", а правобережного П. Тетерю вигнати "із тогобічної України".

Тож при збереженні ідеї загальнодержавної право/лівобережної території, автор цього Літопису все ж частіше називає перший із дніпровських берегів "тогобічним", а другий, свій (за місцем проживання), – "цьогобічним".

Далі протистояння вже відбувалося між І. Брюховецьким та П. Дорошенком. Останній бажав перебрати під свою владу й "цьогобічну малоросійську Україну", а його супротивник, повернувшись із Москви, розіслав "на цьогобічну Україну в усі полки" свої універсали. Це призвело до незгоди у єднанні "Малої Росії". Проте Брюховецький пішов ще далі: він в угоду цареві та зміцненню своїх позицій в його очах "знищив давні малоросійські вольності" дозволивши перебувати у "всіх малоросійських містах московським воєводам", котрі понаїхали "у Малу Росію" та почали тут розпоряджатися "з великим і безпошанівним всенародним малоросійським утяженням". Дорошенко у зв’язку з цим заслав "на цей бік Дніпра, в Малу Росію" свої універсали. У відповідь лівобережний гетьман розіслав власні послання "на всю цьогобічну, єдиного рейменту, Малу Росію". Внаслідок таких демаршів "цьогобічний малоросійський народ" був збентежений та дезорієнтований.

В кінці свого правління "стуманілий  розумом гетьман Брюховецький", зрозумівши що "некорисно йому і всьому народові малоросійському було прийняти в Україну" московських воєвод, вирішив спровадити їх "з Малої Росії". Це й було зроблено – витіснено  з багатьох лівобережних міст і, зокрема, з "Полтави, українського малоросійського міста". Московський володар розсердився на гетьмана "і на всю Малу Росію" та наказав своїм військам рушати "від Путивля й Білгорода до Малої Росії". А на протилежному боці Дніпра "гетьман Дорошенко, другий опікун бідної цьогобічної малоросійської вітчизни", вирішив відбити російські війська від "Малої Росії". Тож рушив з козацьким військом на лівий берег. Під Котельвою він, увійшовши "в середину цьогобічної України", отримав військову перевагу. А для безпеки "цьогобічних прикордонних малоросійських міст від московської сторони" в Ромнах залишив свої підрозділи.

Тут мова йшла в основному про події на території Дніпровського Лівобережжя, де мешкав "малоросійський народ", а "цьогобічні" землі часто означалися як малоросійські (правда з українською "добавкою"). Хоча територіальна обєднавча ідея продовжувала жевріти.

В цей час у вищезгадане гетьманське протистояння втрутилася третя сила з Дніпровського Низу: у союзі з кримськими ордами із Запорожжя на "цьогобічну Україну" рушив П. Суховій, родом "з тогобічної, що од Чигирина, України". Знав він "козако-руське письмо", а тому, увійшовши у "цьогобічну, що від Полтави, Україну", почав розповсюджувати серед місцевого населення свої звабні листи та універсали. Тому з московського боку "на Україну" знову рушили війська під проводом князя Г. Ромодановського. П. Дорошенко теж провів заходи для оборони "по всій тогобічній свого рейменту Україні"; розіслав "по всій Україні" – "тогобічній" свої звернення, викриваючи Суховія, який декларував  бажання "не шкодувати свого життя за свою вітчизну, Малу Росію". Одночасно правобережний гетьман звернувся до нового польського короля, щоб той підтвердив "давні права і вольності Запорозького війська і всього малоросійського народу". М. Вишневецький у відповідь направив до Острога своїх комісарів для поточнення таких бажань і прохань Дорошенка й встановлення нових дружніх стосунків "з Запорозьким військом і українським народом". Але по обидва боки Дніпра, пише далі Величко, у зв’язку з діями Суховія та козаків, що пристали до нього з українських міст, багато людей потрапило в татарську неволю. На підмогу цьому збурювачу спокою прибули із Запорожжя ще й І. Сірко та І. Улановський. Вони прийшли "в тогобічну, що від Чигирина, Україну". Одночасно татари, розібравшись у можливій перспективі військових дій на Правобережжі Дніпра – в "тамтешній Україні" – забрали свою здобич "з тогобічної України" і вирушили до Криму. Не відставала й Москва: царські посли принесли звістку полковникам, старшині і "взагалі цьогобічному українському народові", що государ вибачає їх усіх, а Дорошенко не може називатися гетьманом обох боків Дніпра, бо був переданий "з тогобічною чигиринською Україною" полякам згідно Андрусівського договору 1667 р.

З цієї інформації теж можна зробити певні висновки: "цьогобічні" лівобережні території все чіткіше Величком означаються як малоросійські, а правобережні "тогобічні" – як українські. І ще одна й досить важлива деталь – в розглянутий відрізок часу місцевий люд з обох берегів Дніпра кілька разів іменується "українським народом", а не лише "малоросіянами"  (хоча ця назва продовжує використовуватися), як було в попередні періоди.

І. Брюховецький  закінчив під московським тиском своє гетьманування, а  його місце у 1669 р. зайняв Д. Многогрішний, який продовжив разом із запорожцями конфронтацію з П. Дорошенком. В 1670 р. автор Літопису характеризує ці події слідуючим чином: "Після нещасливої минулорічної української революції (мова йшла про заміну гетьманів – О. М.) відбулося нове розорення козацько-руської вітчизни, тогобічної України". Це в свою чергу висунуло актуальним завданням повернути "тамтешньому козако-руському народові" їхні колишні права і вольності. Тоді ж, за підтримки поляків,  в Умані з’явився  ще один гетьман – М. Ханенко. "Від отакої дії й такого становища єдина, що лежить пообабіч Дніпра Мала Росія, бідна і занепала козако-руська вітчизна, розділилася того-таки 1670 року та всеконечний свій занепад і запустіння на три гетьманства і три частини" , а самі гетьмани стали ворогами – констатує з сумом Величко. Дорошенко "з усією тогобічною Україною" подався під протекторат Османської Порти, на що Туреччина пообіцяла йому "й всій Україні" свою військову допомогу. Такі події стали новою історичною сторінкою "простодушного козако-руського народу".

Остання назва стала ще одним, новим найменуванням автохтонного населення, поруч із вищезгаданими "малоросійським" та "українським" народами.

1672 р. Д. Многогрішнього змінює І. Самойлович і тоді ж, на раді під Конотопом, було піддано осуду Андрусівський договір, статті якого затверджувалися без козаків, а це, в свою чергу, було пов’язано "з роздвоєнням єдності Малої Росії". Зафіксовано і те, що "на тому боці Дніпра поляки хитрими своїми способами розділили єдину козацьку Україну на три гетьманства, як вище писав, сподіваючись таким дійством досягти свого бажаного собі щодо тогобічної України". Під час такого протистояння "багато уманців й тамтешніх жителів інших українських міст" в 1673 р. перейшли на Дніпровське Лівобережжя й оселилися там, особливо на землях Переяславського полку.

С. Величко знову повертається до проблем, що виникли після підписання Андрусівського договору, коли було розділено "надвоє рікою Дніпром єдину, старовічну, правдешню вітчизну Малу Росію"; про бажання поляків, щоб "їхній гетьман цього боку Дніпра Дорошенко" або ж зовсім не був гетьманом, "відкинувши всі давні військові й українські права та вольності", або ж гетьманував при малому козацькому війську; він пише про те, як ті ж поляки Ханенкові бажали передати владу на "всю тогобічну Україну із Запорозьким військом". У вдячність за це останній робив багато чого, щоб чигиринського гетьмана зігнати "і лишитися під ляхами з усією Україною".

Цар Олексій Михайлович, як відзначав Величко, враховуючи небезпеку для "того православного українського, козако-руського народу" наказав використати "російську й козацьку силу". Противник, біля Лисянки, що знаходиться на Дніпровському Правобережжі, відійшов "не доходячи й найокраїнніших українських міст". Та все ж не вдалося уникнути нової "української руїни й запустіння" – до цього призвели турецькі діяння поблизу Умані та інших околишніх міст. Це знову призвело до переселення на лівий дніпровський берег: "вся цьогобічна Україна, що була перед тим малолюдна, відтоді поповнилася тогобічними українськими людьми і змножилася". А на правому боці поляки розпоряджалися "на Україні" і для цього в "тамтешніх українських містах" залишали свої військові залоги.

Наступного 1675 р. турки, не вдовольнившись тим, що в попередній рік знищили Ладижин, Умань та інші міста (всього 17 населених пунктів) й багато горя зробивши для "православного козацько-українського народу", здобули українське місто Паволоч. А поляки не мали змоги захищати від них "свою так звану державу, тогобічну Україну". Протистояння між цими супротивниками продовжувалося і далі: грабуючи "українських людей" турки вийшли на поляків "або певніше кажучи на Малу Русь, що лишалася під Польською державою". В серпні 1675 р. "ввійшовши в середину – Польської держави, в Малу Росію, - воював (турчин – О. М.) на руські міста, тобто Львів, Броди, Дубно; добував він і інші руські міста, і нарешті під Жовквою відправив знамениту баталію з польськими військами". Тоді  відбулося "бусурманське нашестя на тогобічну Малу Росію".

Самійло Васильович "підводить риску" під такими спустошливими військовими операціями "в тогобічній Малій Росії". Турки "здобували тоді в Малій Росії Львів, Броди та інші міста, а християнські польські війська їх боронили". Він приводить з цього приводу й свідчення отця Галятовського, який в книжці "Скарбниця" писав про Львів, Дубно, Броди та інші міста як про малоросійські - він "ясно називає перелічені міста Малою Росією".

Таке підтвердження для Величка було необхідним – адже окрім цього випадку підкарпатський регіон як малоросійський ніхто не визначав. Він знову в цій частині свого Літопису говорить про роз’єднання Малої Русі – "єдиної козацької України" абож про "єдину, старовічну, правдешню вітчизну Малу Русь"; про "цьогобічні" та "тогобічні" землі; про "давні військові й українські права та вольності"; про "православний український козако-руський" або "козако-український" народ – ще одне нове найменування автохтонів. Новою також стала звістка про "так звану державу, тогобічну Україну, що була під Польщею", "або певніше кажучи про Малу Русь, що лишалася під Польською державою". Окрім того автором певною мірою висловлюється симпатія до "християнських польських військ", котрі боронили Правобережжя від турків.