dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 4

Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

В "Інструкції" на заспокоєння війська його королівської милості  Запорозького й цілого народу руського", що з’явилася у 1670 р., знову ж використовується назва "Україна" в територіальному відношенні, а в релігійному та етнічному розглядається проблема "русі, особам грецької релігії". А в дещо пізніших універсалах короля Михаїла "до всіх полків війська нашого Запорозького і всіх українських обивателів" згадується лише українська термінологія: "Україна", "на всю Україну", "до народу українського". Це продовжується і в подальших переговорах між королем та гетьманом, коли готувалася так звана "Конституція". Але окрім звичного територіального терміну "Україна" тут знову додаються терміни релігійного змісту: "що служать руському духовному станові", "греко-руська релігія".

У цьому відношенні лівобережна ситуація досить відрізнялася, про що свідчать Конотопські статті 1672 р., коли на гетьманство обирали І. Самойловича. Тоді всеросійський самодержець надав "всьому Запорозькому війську і малоросійському народові" нові права і обов’язки, а в різних пунктах домовленості використовувалисґ терміни "Малої Росії черкаські міста", "малоросійські міста", "малоросійські міста цього боку Дніпра"  (тобто лівобережні – О. М.), "Велика " і "Мала " "Росія". Це було продовжено і в "Записі, за яким новообраний гетьман приведений до віри", в якому знову згадується Андрусівський договір, що пов’язувався "з роздвоєнням єдності Малої Росії".

Повертаючись до ситуації в Речі Посполитій слід звернути увагу на проблему нав’язування унії королем С. Собеським, який восени 1679 р. розіслав свої універсали "в Польщу і Русь". Безсумнівно, під останньою розумілися східнослов’янські землі, що входили до польської держави. На запропонований з’їзд, що відбувся на початку слідуючого року у Любліні "з православного руського боку" прибули представники руського духовенства із метою відстоювання "прав і свобод народові руському грецької релігії". Вони висловили свої "руські претензії" до сейму. Від імені "всього руського духовенства" "панове руські посли" звернулися до вищих кіл Речі Посполитої. Немає жодних сумнівів у тому, що в даному випадку відношення до релігії тісно співвідноситься з етнічною східнослов’янською приналежністю.

Українське питання знову було підняте у Варшаві під час нових російсько - польських переговорів, коли відзначалося, що "Журавський трактат з турками  (між Короною і Портою – О. М.) постав з великою шкодою й втратою немалих провінцій християнської Польської держави – України й Поділля". Окрім того польські сенатори зверталися до московських послів: "потужні московські війська виходять на Україну, а турчин як хоче, так і шкодить християнам". Звичайно, тут мова йде про правобережні дніпровські території.

Проблема унії була піднята знову 1681 р., коли між єпископами Шум’янським  (з православного боку) та Жоховським (з католицького) були підписані "Пункти", в яких зокрема відзначалося, що на Русь слід послати королівські універсали, але щоб ксьонзи не входили "до руських церков" аж поки не буде досягнуто домовленості "з нашою руссю". В противному разі можуть відбуватися конфлікти, "а це на Русі легко виникає". Далі ці позиції були розвинуті в "Способі згоди церков, тобто церкви східної з церквою західною в Польському королівстві", і, як відзначено, "із задоволенням усього руського народу". В них східнослов’янська сторона просила, щоб "руські уряди роздавалися за згодою руського духовенства, монастирів кожної єпископії, згідно прав, тільки русі"; щоб духовенство руське мало всілякі вольності; щоб не піддавали утискам "осіб руських єпископів і убогих монастирів".

Нову інформацію з піднятої тут теми надає "Спискок договору вічного миру" між росіянами і поляками, котрий було заключено 1686 р. Так, у пункті 3 відзначається, що там "де є сіверські міста: Чернігову, Стародубу, Новгород-Сіверському, Почепу та іншим, а також усієї Малої Росії цього боку Дніпра, містам Ніжину, Переяславлю, Батурину, Полтаві, Переволочній та всім містам і землям того малоросійського краю", являється постійно діючим контроль з боку царської адміністрації. Королю не можуть належати вічно території  "від Дніпра в усьому тому згаданому малоросійському краї" з поточненням : "ніякі городи, міста, волості, аж до Путивльського рубежа". "А за річкою Дніпром має також лишатися на боці їхньої царської величності богоспасенне місто Київ".

Та і в інших статтях розглянутого договору згадуються "жителі малоросійського краю", "великоросійські й малоросійські міста, що в державі їхньої царської величності". Також згадуються піддані царя від Смоленського, Псковського рубежу "та решти малоросійських міст, тобто від Київського, Чернігівського, Переяславльського, Ніжинського, Стародубського, Галицького [має бути Гадяцького], Полтавського, Лубенського, Миргородського, Прилуцького полків чи якихось інших містах".  Не забута була й "благочестива греко-російська віра". Про "українні" (тобто ті, що знаходилися на краю розглянутого простору, а не українські) городи і міста йшла мова про описі нападів татар з Криму та Азову. А от у відношенні правобережних земель, про "тих козаків, що будуть за Дніпром і належатимуть його королівській величності, які живуть у Немирові, в Паволочі і біля Білої Церкви", то загроза їм від кримців і Порти йшла "під Київ та інші українні міста (чи на Поділля) і до Львова".

І в церковних стосунках між Москвою і Києвом використовувалася звична термінологія, про що свідчить хоча б благословенна грамота патріарха Іоакима митрополитові князю Гедеону Четвертинському. В ній мова йде про "Київську митрополію в Малій Росії", про "людей Малої Росії", про "Київську єпархію у Малій Росії", а тому "боголюбивий владика Гедеон, відтепер хай іменується Малої Росії митрополит київський та галицький". Одночасово згадуються й "люди тієї російської єпархії, міцні у вірі православного сповідання, що живуть у володінні польського начальства".

Термінологічні нюанси знаходяться і в Коломацьких статтях, прийнятих під час обрання гетьманом І. Мазепи у 1687 р., і даними російськими самодержавцями правами "Запорозькому війську і всьому малоросійському народу". Вже в преамбулі поточнюється, що бути під царською рукою "гетьману, генеральній старшині й полковникам, усьому Запорозькому війську і малоросійському народові".

Далі в багатьох статтях виявляється теж цікава в контексті написання даної роботи інформація. Так в першій із них поточнюється, що московські співправителі "ударували гетьмана обох боків Дніпра, старшину і полковників, усе Запорозьке військо і малоросійський народ їхніми колишніми правами та вольностями". Потім йшла деталізація взаємин. Зокрема в статті 2 розбиралися питання про те, що "коли трапляться образи малоросіянам од служивих, щоб воєводи судили в присутності малоросійських начальників і розумних людей тут-таки; і про малоросійські побори". "Малоросійські міста", "Мала Росія", "великоросійські та малоросійські міста", "жителі усіляких малоросійських міст", "малоросійські люди", "міста Малої Росії", "малоросійський край", "малоросійський край гетьманського рейменту" – всі ці формулювання являються характерними для даного документа. В ньому ж зафіксовано і створення при царській канцелярії нового спеціального підрозділу, що отримав назву "приказ Малої Росії" (котрий вже згадувався вище). В послідуючій переписці І. Мазепи із Москвою посилання на нього йдуть постійно.

Зафіксовано і менш використовувані терміни та характеристики: "малоросійський край з польського боку", "Велика Росія", "з’єднання малоросійського народу з великоросійським", про те, "щоб не забороняти малоросіянам переходити жити у Велику Росію", про спроби поєднати "малоросійський народ з великоросійським народом", про нові міста і фортеці та "заселення їх малоросійськими людьми для захисту Великої та Малої Росії від находу бусурманської, кримської сили".

Окрім вищеприведеної переважаючої у використанні малоросійської термінології зустрічається тут і українська. Це стосується слідуючих деталей у взаємовідносинах: " людей щоб не вивозили з України давніх російських "; про російські війська "щоб вони в українських містах у козацьких дворах не ставали"; "щоб російських людей, котрі зайшли на Україну давно, не вивозили з України. Ще від того були на Україні заколоти великі, що з України вибирали драгунів та біглих людей за багато літ". Але, все ж, в даному випадку безсумнівно переважала малоросійська термінологія.

Якщо ж рухатись далі за хронологією подій, то слід звернутися до 1694 р., коли король Я. Собеський зробив нову спробу "привести русь, котра живе в Короні Польській" до унії. Під час своєї промови з цього приводу він відзначав, що "з’єднав сили Речі Посполитої, блукаючий український народ і Запорозькі війська – міцну заставу супроти оттоманської потуги". А далі акцентував, що від Оттоманської Порти дізнали нещастя "Болгарська, Сербська, Мултянська, Волоська провінції і наша Україна".

Далі слідує: "Ту промову королівського посла Скарбека, вчинену до русі, прислав преосвященному отцю Ясинському, київському митрополиту, якийсь Г. Озерковський". В ній король зокрема наказував, щоб "з’їхатися до столичного руського міста Львова трьом станам: духовним, шляхті і братчикам – для того і так як це зроблено недавно у Перемисльській дієцизії, коли скликано людей греко-руської релігії". Знову приналежність до конкретної релігійної конфесії переплітається з етнічною східнослов’янською приналежністю.

Сфера взаємовідносин гетьмана І. Мазепи з часом розширювалася. Так, в 1696 р. до нього звернувся архімандрит єрусалимський Хрисанф з побажаннями здоров’я і довгих літ "в управлінні Руської Річі Посполитої". В даному випадку святий отець мав на увазі Україну. А при посвяченні на єпископію в тому ж році Д. Жабокрицького, І. Стойка – православний єпископ із Угорщини – відзначав, що "в Русі старожитним єпархіям, найбільше в Луцькій та Острозькій" він буде творити архієрейське благословення. Без жодного сумніву, тут мова йде про підвладні Польщі території.

Того ж 1696 р.,  у переписці з Москвою, гетьман повідомляв про плани кримського хана з ордами йти взимку на "богохраниму державу Малу Росію", тобто притримується звичної у таких випадках термінології.

Певним чином цікавий для нас регіон був зафіксований у 1697 р. під час виборів нового польського короля – Августа Саського, який у своїх "Пропозиціях"до сенаторів та Річі Посполитої відзначав: "Так само Поділля, Україну [тут – Київщину], Волохів, Мултян, коли зможе, приверне до найяснішої Річі Посполитої". Ця конкретна місцевість знову згадується в договорі між Польщею і Портою, заключеному у Карловичах 1698 р.: "Кам’янець-Подільський непорушно, як у собі є, має бути відданий Короні. До Поділля й України щоб Оттоманська Порта також не мала претензій. Гетьмана українського, котрий тепер резидує в Молдавії, щоб Порта скасувала".

Ще один польсько-російсько-український сюжет із розглянутою тут термінологією представлений під 1700 р., коли польська шляхта почала переманювати на правий дніпровський берег лівобережне населення, а купцям чинити різноманітні перешкоди. До польських властей звернувся боярин Ф. Головін з претензіями на порушення договору від 1686 р. і зокрема про вже згадані "образи малоросійським купцям". На це коронний гетьман Я. Яблоновський відповів І. Мазепі, що "посилаю мої універсали в Україну із засторогою", щоб були припинені подібні дії. Всього було послано три універсали: один – "до купців українських", другий – до польських обивателів, духовних та світських, щоб цих українських купців у Польщі не утруднювали й не утяжали; третій універсал направлявся до польських панів, що начебто "мали на Україні свої грунти, щоб не осаджували своїх слобід на тих порожніх місцях".

Дає С. Величко і дослівний текст цих універсалів, у яких зокрема мова йде, щоб "купцям українським київським та задніпровським" не було згаданих перешкод, щоб "купці українські, київські і задніпровські, приїзджаючи до Польщі" не мали утисків, щоб шляхтичі "які мають на Україні від Дніпра свої дідицтва та посесії" не порушували мирних взаємовідносин. У цьому випадку прослідковується чітка градація: російська сторона використовує малоросійську термінологію, а польська та турецька виключно українську.

Продовжуючи вивчення даного  твору зазначимо, що матеріали до нього канцелярист Війська Запорозького С. Величко, мабуть, міг розпочати активно збирати починаючи з 1690 р., коли він поступив на службу до В. Кочубея, а початок підготовки власне тексту слід відносити до 1720-х років. Але крайня верхня дата при описі подій – 1700 р. Сама назва "Літопис", котра традиційно вживається, - кабінетного походження. Своєю появою вона завдячує видавцям Київської тимчасової комісії для розбору давніх актів, хоча не відповідає ні автентичному заголовку джерела, ні його суті. На титульній сторінці твору значиться: "Сказання про війну козацьку з поляками, що через Зіновія Богдана Хмельницького, гетьмана Військ Запорозьких, вісім літ точилася. А близько дванадцяти літ тяглася з іншими державами у поляків, якою він, Хмельницький при всесильній Божій помочі, з козаками і татарами з тяжкого лядського іга вибився і під великодержавне, пресвітлого монарха російського Олексія Михайловича володіння добровільно подався".

Вже з вищенаведених матеріалів випливає, що автор зібрав багато цікавої та важливої інформації, котра  відноситься до козацької офіційної документації, а також міжнародних договорів, з приводу того, як іменувалися сучасні українські землі в те "буремне століття", як себе усвідомлювали предки сучасних українців в часи пізнього середньовіччя. Про це вже мова йшла вище. Але власний досвід і знання, аналіз наявних даних, сприйняття тогочасних реалій, дозволили і самому Самійлу Васильовичу вивчити та певною мірою систематизувати історично-географічну термінологію, як і  її похідні, що являється важливим з точки зору розробки цієї теми.