dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 3

Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Переходячи до часів гетьманування І. Мазепи спочатку згадаємо про універсал  Петрика 1692 р. – так званого "татарського гетьмана". На його звинувачення, що усі біди виходять з того, як "діють москалі та й свої драпіжні пани", старшина, а також інші жителі Полтави та полку відповідають, що є більш достойні люди щоб розібратися з становищем у "Малій Росії".

Тепер про документи, пов’язані з діяльністю самого згаданого гетьмана. Вже після обрання його на Коломаку 1687 р. отримав він листа від запорожців (у Літописі випадково датованому 1686 р. – О. М.). В ньому висловлюються побажання, щоб "щасливо все добре справляв у нашій Малоросійській Вітчизні", але також сповіщається про діяльність вже вищезгаданого Петрика, який є "зрадник нашої цьогобічної української вітчизни".

Вказуючи на військове протистояння з Петриком і татарським Калгою-салтаном, що тривало і в 1692 р., гетьман в грамоті до "царської пресвітлої величності" відзначав, що його полки стоять розрізнено: "одні вилучено й поставлено давно під українські міста (тобто правобережні – О. М.), а другі хоч і були залишені в домах, але під час нинішніх подій через хлібні жнива не встигли, та й не кожен охоче виходить на війну. А особливо треба було на теперішньому моєму становиську під Гадячим озиратися на внутрішній стан у малоросійських військах…мені, гетьманові з цим малоросійським військом самому йти супроти ворога ненадійно, оскільки треба озиратися і на становище в Україні".

В часи правління згаданого гетьмана в Москві навіть з’явився "приказ Малої Росії", куди від нього почала поступати регулярна інформація. Зокрема вона торкалася діяльності С. Палія – одного із організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Взаємовідносини між цими двома особистостями будувалися не лише на їх симпатіях чи антипатіях, не лише на заздрості Мазепи до популярності фастівського полковника, але і на їх полярних поглядах на суспільно-політичний лад тогочасної України (демократичний або аристократичний). Так уже в тому ж 1692 р., говорячи про потреби "малоросійського краю", гетьман відзначав, що полковник являвся місцевим уродженцем, а тому мав велику значимість і якби перейшов на ворожий (польський) бік, то це було б невигідно найперше "малоросійським порядкам". В 1693 р. повідомлялося, що "з того боку Дніпра, з містечка Хвастова, охотницький полковник Семен Палій: відомо йому учинилося, що з Криму мають прийти під малоросійські міста великими потугами вороги-бусурмани за намовою проклятого ворога зрадника Петрика для зваби і підбурювання народу".

В тому ж році з’являється гетьманський універсал, в якому повідомлялося про похід з Криму на малоросійські міста, підпорядковані московському монарху, а звідтіль на "українські міста Переволочну й Кашінку". Але там, діставши відсіч, вороги пішли поза Ворсклою в бік Полтави і далі на Батурин, з подальшим рухом до прикордонних малоросійських міст. Це вимагало "оборони нашого малоросійського краю". Слід  додати, що в цьому документі мова йде виключно про лівобережні дніпровські території.

І ще один документ датується тим же багатим на інформацію 1693 р. Це був лист запорожців, які на негативну по відношенню до них реакцію І. Мазепи писали: "За цю нашу добру постійність не годилося б нас, Запорозьке низове військо, звати пасинками нашої вітчизни України…Оскільки довести годі, що ми є пасинками, а не синами східної церкви, як визначили ви нас відносно до нашої української Вітчизни, то можемо допрошуватися батька, який би нас називав синами, а не пасинками своєї вітчизни".

Ще про малоросійські міста є згадки в двох грамотах Мазепи 1694 р. до "царської пресвітлої величності"; в грамотах гетьмана і митрополита Ясинського до патріарха московського Адріяна з приводу перебування на їх території мандрівних церковнослужителів – архієпископів грецьких та сербських – вони в Малій Росії просили милостиню на свої обителі. Таке листування теж відноситься до вже згаданого року.

Тоді ж переслав гетьман в "приказ Малої Росії" листи С. Палія, а у зв’язку з турецькою небезпекою він просив у московських співправителів, разом "із старшиною, та полковниками, з усім Запорозьким військом та усім малоросійським народом" завчасно готуватися до військових дій і "наближатися до належних українських міст для постраху і відсічі тим ворогам".

Проаналізувавши вищенаведену інформацію цієї частини Літопису можемо знову зробити певні висновки: для запорожців і часів Мазепи батьківщина могла бути як українською, так і малоросійською; дніпровські правобережні райони визначаються як українські, а лівобережні – як малоросійські (з певними виключеннями). Майже в усіх випадках у листуванні із московським правителями гетьманські території іменуються як Мала Росія, а населення, яке тут проживало, називають "малоросійським народом". Для відрізнення військових формувань використовуються терміни "малоросійські" та "великоросійські" війська; про устрій говориться як про "малоросійський порядок", а одного разу навіть є згадка про "богохраниму державу Малу Росію".

Тепер, закінчуючи розгляд цього блоку інформації, можна зробити й певні узагальнення.

В першу чергу слід відзначити, що козацька документація фіксує окремі райони місцепроживання предків  росіян і українців. В Літопису зафіксований "світ великоросійський і малоросійський". Приналежать до них, як до окремих тогочасних просторових структур, і військові формування – "війська великоросійські й малоросійські" (кілька разів згадуються окремо лише малоросійські війська).

Ідучи за таким принципом, різні території середньовічної України також можливо виокремити. В першу чергу це відноситься до районів перебування реєстрового козацтва та запорожців. Останні себе не відносили до "материкової" України (хоч вона і являлася для них вітчизною) та чітко визначали свої простори як "Запорозьке низове військо" або ж "низове військо Запорозьке". Говорячи ж про землі на обох берегах Середнього Дніпра, то вони сприймаються в абсолютно рівній пропорції як  "Україна" й "Мала Росія". Дещо рідше згадуються "малоросійська Україна" і "малоросійська вітчизна". А зовсім поодинокими являються вирази "малоросійський край", "малоросійські порядки", "україно-малоросійські містечка і села", як і самі  "міста". Всі вони, звичайно, мають пряме відношення до вищенаведених географічних назв.

В етнічному відношенні населення середньодніпровського регіону визначалося як "малоросійський народ" (частіше – як "малоросіяни"), "поспільство руського роду". Не були забутими й території, що перебували під владою Польщі. Це "Русь" (Волинь і суміжні землі), де розміщені "далекі руські міста" і знаходяться "руські землі". Там проживає "руська людина" у якої є "предки українські".

Але виокремлення територій на цьому не закінчується. Специфіка розвитку козацької державності призвела до того, що не лише С. Величко, але й інші автори тієї доби постійно фіксують події та процеси на "цьогобічному" (в основному правому) та "тогобічному" (відповідно лівому) берегах Дніпра (напрошується порівняня із "Задніпров’ям " Самовидця та Грабянки).

На першому із названих берегів кілька разів відзначається розположення "України малоросійської" і тут правлять "гетьмани українські". Одного разу Правобережжя визначається як "Мала Росія", де існує "держава Мала Росія". Але українська термінологія у територіальному відношенні все ж превалює і доповнюється ще й слідуючою конкретизацією: "вітчизна Україна", "цьогобічна Україна", "Мала Україна малоросійська", "українські міста", "українські цьогобічні міста і повіти", "міста і села українські малоросійські", "українські кордони". Але пару разів у відношенні правого берега все ж говориться як про "малоросійську вітчизну", де проживають "малоросіяни".

"Мала Росія" й похідні від неї частіше зустрічаються на іншому, лівому, березі. Хоча іноді також відзначається й розположення там "тогобічної України", де править "тогобічний український малоросійський гетьман". Ті райони іноді теж могли розглядатися і як "Україна малоросійська", де розміщувалися "українські міста". Та, одночасово, то була "малоросійська вітчизна" з "малоросійськими містами", яку захищало "гетьманське малоросійське військо".

Але, говорячи про населення тих часів, не можна не згадати про його релігійний світогляд. "Життя було просякнуто релігією до такої міри, що виникала постійна загроза зникнення відстані між земним і духовним. І якщо, з одного боку, в святі миттєвості все в повсякденному житті присвячується вищому, - з іншого боку, святе постійно тоне в буденному через неухильне змішування з буденністю". В повній мірі це відноситься й до ситуації в пізньосередньовічній Україні. В Літопису релігія на півдні даного європейського регіону, котра об’єднувала місцевих жителів, характеризується як "руське благочестя", "православна греко-руська віра", "греко-руська душеспасенна віра", "греко-руське благочестя", "східна церква", а її прихильники як "православні великороські та малороські християни".

Розгляд міжнародних документів, представлених у творі С. Величка, почнемо з Андрусівського договору 1667 р. між Царством Російським з одного боку та Короною Польською й Князівством Литовським з іншого. В його трьох статтях (18, 30, 31) маємо безпосередню інформацію з цього приводу: "тоді обидва війська в Україні, у Києві, і в Запорогах, і в інших українських землях пообіч річки Дніпра як Корони Польської і Великого князівства Литовського, так і держави його царської величності Московської, будуть завше готові з тамтешніми українськими людьми…", "про утримання обидвох частин України й Запорожжя…мали примушувати спільно своїми військами українських козаків до послушенства й підданства…", "шляхту – вигнанців із воєводств, повітів і з частини України, відступлених в бік царської величності…".

До речі, в тому ж 1667 р. відбулася переписка між кримським ханом Адель-Гереєм та польським королем про те, що війська першого з них тривалий час стояли "в Україні", а до того йшли "на Україну" Ще пізніше, "бувши в Україні", вони не знайшли взаєморозуміння з представником Корони. Тому надалі хан без попереднього узгодження з Річчю Посполитою не буде посилати жодних військ "в Україну", що поточнив солтан Калга – безпосередній підданий кримського зверхника.

Як бачимо, для всіх трьох країн в даному випадку українська назва являється загальноприйнятою при підготовці приведеної вище документації. Інша картина вимальовується в грамоті царя Олексія Михайловича 1668 р., володаря "малоросійських міст Київському, Чернігівському, Переяславському, Стародубському, Ніжинському, Полтавському, Миргородському, Лубенському, Прилуцькому полковникам і обозним, суддям і осаулам, сотникам і всьому Запорозькому війську". Московський володар "забуває" попередню назву, а підвласні йому лівобережні території іменує вже як малоросійські. Слід ще раз нагадати, що з 1654 р., не в бувшій столиці Київської Русі, а на Дніпровському Лівобережжі – в Козельці – знаходилося сотенне містечко Київського полку, а з 1669 р. тут розміщувався його центр і полкова канцелярія.

Змішана термінологія прослідковується  на сторінках Глухівських статей 1669 р. при поставленні на гетьманство Д. Многогрішнього: "черкаські міста Малої Росії", "Запорозьке військо цього боку Дніпра" виписані поруч з питанням "Про українські прибутки і про воєвод, що мають бути в Україні для оборони", як і з різними проблемами "в малоросійських містах" (Переяславлі, Ніжині, Чернігові, Острі та ін.),  де проживають "малоросійські жителі". Виникають проблеми "в українських містах в козацьких дворах", а назви "Україна" та "Малоросія" використовуються при написанні різних статей цього єдиного документу. А використання "черкаської" назви у відношенні до малоросійських міст не дозволяє погодитися з твердженням Б. М. Флорі про означення цим терміном лише запорозьких козаків.

Цікаві події в контексті піднятої тут теми відбувалися в тому ж таки 1669 р. й на Дніпровському Правобережжі, коли гетьман П. Дорошенко направив свої вимоги до поляків "щодо себе й України": "Запорозьке військо потребує обмеження України в Київському, Чернігівському й Брацлавському воєводствах, виділення від Корони, яке замикається в тих  воєводствах". А далі йшли поточнення: "всі полки Запорозького війська: Київський, Паволоцький, Браславський, Уманський, Кальницький, Подільський і Торговицький, які були відпасовані так само, як стародавні полки Чигринський, Черкаський, Канівський, Корсуннський і Білоцерківський. В Україні ніколи не повинні бути війська коронні та литовські, не мати собі жодних зимових, і не належатиме їм доправляти хлібів у повітах, що до України належать. Також і сенатори вищеназваних українських воєводств, як і панове дідичі, не мають наїжджати на міста, містечка і села, що будуть у тому обмеженні України, і не насилатимуть своїх слуг, але рік у рік кожен має дошукувати способу, щоб збирати через своїх висланих належних, згідно до зопільної ухвали й постанови, собі чинш зі своїх добр від посполитих людей. А коли б ті панове дідичі наїздили сюди, в Україну, то захотіли б через постійну свою нетерплячість виганяти козаків зі своїх добр або утискувати їх та примушувати до свого підданства й послушенства, а відтак, мир не може бути тривалий."

І в подальшій частині цих "Інструкцій" використовується  українська термінологія: "козаків, що будуть сюди на Україні"; "з України на мешкання до Корони"; "староств українських"; "українських кордонів"; "витягнений із України". Виключення робиться лише для духовної сфери: "руського православного українського народу"; "Запорозьке військо і всі стани православно-руські українські"; "права їхньої милості короля, дані православній Русі".

Тож можна зробити висновок, що правобережний гетьман, який робив спроби реанімувати державу Б. Хмельницького, у територіальному відношенні використовував лише назву "Україна".