dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 2

Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Тепер звернемося до ще одного,  вельми важливого джерела – Літопису Самійла Величка. В ньому події козацької історії описуються від початку війни Богдана Хмельницького (з певними вставками про деякі події попередніх років) і до 1700 р.

Інтерес до цього твору не випадковий – адже він став етапною віхою в історії української історіографії. Але та кількість інформації, що присутня в ньому, дозволяє виокремити три її блоки: погляд самого автора на історично-географічну ситуацію; міжнародні документи, в котрих зафіксовано використання "сильними світу того"  вищевказаних термінів; розуміння самими основними соціальними групами тогочасного автохтонного населення півдня Східної Європи, ким же воно являється і як іменується його "обітована земля".

 Спочатку  зупинимося на останній згаданій групі писемних повідомлень, до яких входять листування між запорожцями та гетьманами, універсали останніх, а також переписка між столичним Батурином й московськими можновладцями за часів І. Мазепи.

В перших розділах своєї праці Самійло Васильович фіксує козацькі офіційні документи починаючи від універсалу 1638 р. Якова (Стефана, Степана, Яцька) Острянина, якого перед тим на Запорожжі обрали гетьманом. В ньому він звертається до козаків, які мешкають "по обох берегах річки Дніпра в Малій Росії, вітчизні своїй". А межі цієї вітчизни визначаються у слідуючих параметрах: "в містах та повітах Козельському, Боришпольському, Басанському, Березанському, Гоголівському, Яготинському, Остринському, в Ніжинському, Борзненському, Прилуцькому, Варвинському, Срібнянському, Красноколядинському, Конотопському і Кролевецькому, в Лубенському, Лукомському, Лохвицькому, Пирятинському, Чигрин-Дубровському і Роменському, Переяславському, в Гадяцькому, Миргородському і в усіх інших". З цього переліку чітко і конкретно випливає, що вітчизна козацька - це територія Середнього Дніпра з певним переважанням, в даному випадку, лівобережних місцин, де проживають як "шляхетно уроджені", так і все "поспільство руського роду".

Таке формулювання зрозуміле для нас і тим, що сам згаданий гетьман був родом з остерського боярства і якраз на Київщині знаходилися   родинні маєтності. Але його листи і грамоти під час антипольського повстання передавалися й розповсюджувалися на Поділлі, Волині, Покутті. Та в цьому документі по відношенню до населення обох берегів Дніпра використовується й назва "малоросійська Україна, з усім сільським посполитим народом". Далі в тексті територія низового війська чітко відділяється від більш північних районів: "З’єднуйтеся з нами, коли прибудемо на Україну із Запорозьким військом…доки ми з військом прибудемо на Україну, звольте готувати і годувати коні свої, також мати й приладновувати добру, справну зброю з належним до неї припасом". Такі листи тодішній запорозький керманич посилав "в малоросійський народ" зі слідуючим побажанням: "бажаємо незабаром оглядати й вітати на Україні в з’єднанні з ними вас, братів наших".

Текст ще одного універсалу, на цей раз вже славетного гетьмана Б. Хмельницького від 1648 р., теж представлено на сторінках цього Літопису. Він був посланий "в усю малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також в далекі руські міста". Зіновій Богдан Хмельницький, гетьман славного Запорозького Війська "і всієї сущої обіруч Дніпра малоросійської України" повідомляв "усім малоросіянам, жителям міст і сіл обох боків річки Дніпра" про причини війни з поляками: "І хочуть вони це зробити, щоб із силою своєю, прийти в Україну нашу малоросійську, легко звоювати нас вогнем і мечем, розорити наші мешкання й обернути їх на порох і попіл". У зв’язку з цим висувається вимога: "видати нам, козакам, і взагалі всім малоросіянам високоповажні привілеї, що зберігають і скріплюють наші стародавні права і вольності".

Звертаючись до "наших братів, усіх малоросіян" із закликом прийняти участь у військовій кампанії (універсал було підготовлено після перемог під Жовтими Водами та Корсунем в районі Білої Церкви), Богдан бажає підтвердити свої претензії до супротивника й давніми історичними подіями та процесами, пропонуючи слідуючу "модель": "поляки народилися і пішли від нас же, савроматів та русів…Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душегубного багатства і віддалилися від життя з нашими стародавніми предками". Пізніше вони "по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів та савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів".

Але далі, відходячи від такого міфологічного історичного варіанту, йде вже конкретний і важливий в контексті даної праці пасаж: "Вони завоювали війною і привласнили через свою ненаситність достоменно наші зі стародавніх часів землі та провінції козако-руські, савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільня і Смоленська. Мав наш край довгі й просторі кордони, включаючи землі Київську, Галицьку, Львівську, Холминську, Белзьку, Подільську, Волинську, Перемисльську, Мстиславську, Вітебську й Полоцьку".

Не оминув гетьман  у цьому документі і проблему захисту "православної греко-руської душеспасенної віри", яку він характеризує ще як "наше греко-руське благочестя".

Та тоді ще у Богдана зберігалася віра у доброго польського зверхника. Звинувачуючи його підданих гетьман писав: "Вони зважилися, уже незалежно від королівської, пана нашого милостивого, волі, вигубити й викоренити значніших людей і козаків із найокраїнніших і останніх напівдиких наших земель (тобто з Чигирина, Трахтемирова, Переяславля, Полтави та інших україно-малоросійських містечок і сіл, що лишилися обіруч Дніпра). А ця земля – предковічна вітчизна наша, яка сяє правдешнім і несхитним благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням". Ще далі Хмельницький визначає всю цю територію як Малу Росію.

Як бачимо, і тут українська та малоросійська термінологія співіснує, але в порівнянні з попереднім універсалом територіальні апетити великого гетьмана набагато більші й обширніші, для чого використовуються й історичні екскурси в часи сивої давнини та Київської Русі. Землі ці іменуються "козако-руськими"; далі за середньодніпровськими територіями знаходяться "далекі руські міста" - розташовані західніше, в карпатському регіоні. А у відношенні найменування автохтонного населення, то окрім давніх русів і савроматів для сучасників використовуються найменування "малоросіяни" та "козаки".

Аналогічна ситуація у відношенні до географічних термінів фіксується в 1662 р. в тексті листа запорожців до Ю. Хмельниченка, коли йому закидається: "Ти знамірюєшся і присилуєш на ту лядську шкідливу душу собі й братам нашим лігу, від якої (нам тоді й усій Україні невиносної і пагубної) заледве відсікся військовою й богатирським серцем через…літ разом з милою вітчизною нашою, всією Малою Росією". Мова тут йде про наміри сина великого гетьмана виступити на польському боці. Але в даному випадку для нас важливішим являється те, що і запорожці українські та малоросійські терміни тоді сприймали на рівних.

Слідуючий цікавий для нас блок інформації – це переписка між П. Дорошенком і тими ж запорожцями. В плані піднятої тут теми треба спочатку звернутися до листа останніх до гетьмана 1666 р.: "Вельможний, милостивий пане Дорошенко, гетьмане новопоставлений український, чигиринський! З листа Вашої милості звідомилися про постановлення Вас гетьманом нещасливої нашої україно-малоросійської вітчизни…Бо відколи преставився добрий наш гетьман, щиро приязливий син нашої малоросійської вітчизни, славної пам’яті Богдан Хмельницький, все ще страждає й упадає наша безвольна вітчизна". В наступному їх листі до згаданого гетьмана за 1669 р., вітчизна іменується як "малоросійська", або "Мала Росія".

Далі листування продовжувалося. В 1671 р. вже Дорошенко пише на Запорожжя і в своєму посланні бідкається про "єдину пообабіч Дніпра Малу Росію", а також про проблеми "єдиної православної греко-руської віри". Зокрема звинувачує сусідів: "Це росіяни прийняли від поляків за тим Андрусівським договором (1667 р. – О. М.) і легко розділили вашу вітчизну, Малу Росію, надвоє, прийнявши собі ту частину, що від Переяславля, а цю частину, що від Чигрина, зі святим вашим градом Києвом і з вами, низовим запорозьким військом (та й те розділивши собі навпіл), одкинули від себе й віддали під першопочаткове лядське іго". Далі він вказує на розорення "вітчизни – України" польськими загарбниками, називає правобережні дніпровські райони "всією цьогобічною Україною", а уманського гетьмана М. Ханенка, поставленого поляками, "гетьманом всієї України".

Ще два листи переписки між Дорошенком та запорожцями відносяться до 1676 р. Спочатку перший, звертаючись до легендарного кошового І. Сірка та всієї отоманії й товариства, скаржиться, що лівобережний гетьман І. Самойлович хоче зігнати його з гетьманства й вигнати геть "з вітчизняних українських кордонів"; відкидає звинувачення, що за його поданням татари "набігали в тогобічну Україну", відзначаючи, що ці вороги розграбовували "цьогобічну Україну" й констатує: "ваша вітчизна, Мала Росія, розорилася по обидва боки Дніпра". Підлеглу ж собі територію він іменує як "всю цьогобічну Україну", а також знову згадує Андрусівський договір, коли "через російського й польського монархів Україна стала розділена надвоє й натроє". Окрім того закликає "звільнити від них, поляків, подільські, волинські, поліські й литовські міста й землі наші руські, раніше православні, а тепер гвалтовно обернені на унію". Себе ж іменує слідуючим чином: "брат і слуга Петро Дорошенко, гетьман український і всього Запорозького війська". Запорожці відповідають йому так: "Вельможний милостивий пане Дорошенку, гетьмане український і чигринський, до нас вельми ласкавий милостивий пане і брате…Всі причини незгоди й розорення вітчизни нашої малоросійської цього боку Дніпра, що їх висловлено в листі вашої вельможності, віри достойні й нам відомі…".

Не важко прослідкувати, що в цьому листуванні з боку запорожців дещо превалює розуміння вітчизни як "малоросійської" в цілому, в той час як правобережні дніпровські райони, як і місцевий гетьманський  титул, визначаються як "українські". Що ж стосується територій між Дніпром і Карпатами, колись пілеглих великокняжому Києву, то вони характеризуються як "руські, раніше православні".

Ще один цікавий для нас блок інформації – листування І. Самойловича з тими ж запорожцями та зміст одного із його універсалів. Першим до нього звернувся вже згаданий вище кошовий отаман І. Сірко з усім товариством низового Запорозького війська 1678 р.: "Вельможний милостивий пане, тогобічний український малоросійський гетьмане Іване Самойловичу!". Далі називає його "щиро зичливим вітчизні своїй малоросійським сином", висловлює занепокоєння з приводу становища "нашої бідної вітчизни, єдиної Малої Росії" (з повторенням про "занепад нашої малоросійської вітчизни", про "мертву матір нашу, Малу Росію"). Але, переходячи до розгляду ситуації на Дніпровському Правобережжі, зокрема про  "розорення турчином Чигрина, Канева й усіх цьогобічних міст та сіл українських малоросійських", використовується вже українська термінологія: "мусив Чигрин з іншими останніми містами й селами українськими пропасти від турчина", а фраза "Чигрин з усією цьогобічною Україною" повторюється кілька разів. Хоча в кінці листа маємо поточнення про крайній занепад "цьогобічної нашої малоросійської України". В більш широкому значенні мова йде про "увесь світ великоросійський і малоросійський", про "православних великоросійських та малоросійських християн". Тобто ці два поняття не змішуються в одне ціле.

У другому запорозькому посланні, вже 1680 р., гетьману закидається: "Однак коли б ваша вельможність через наші нестатки мав турбувати свою гетьманську особу з такою приязню і щирістю, яку виказав Ладижину, Умані, Чигрину, Каневу та іншим цьогобічним українським містам і повітам, то краще залишатися удома і не дивитися зблизька на наш занепад, як безпечально дивилися ви на занепад Чигринський". А вже в слідуючому листі того ж року запорожці повідомляють І. Самойловича, що найближчим часом "жодної турецької й татарської війни на великого государя нашого царя й на Україну не буде", і що лише в Криму ходять чутки "що на зиму орда має наступати на Україну війною".

Використовується й цікава для нас термінологія в універсалі 1682 р. (у тексті Літопису він випадково датується 1672 р. – О. М.). В ньому згадуються проблеми, що охопили "тогобічну малоросійську Україну"; піднімається питання про переманювання поляками людей "в тогобічну порожню Україну" та про спробу нав’язати унію, котра "псує руське благочестя". Відзначається також, що саму православну "руську людину називають псею костю". А на завершення вказується: "Нехай нам кожному буде перед очима, що діялося на Україні від ляхів давно і що тепер діється на Волині і в інших місцях Русі братам нашим".

І ще кілька разів запорожці звертаються до Самойловича. Так, 1684 р., у своєму листі вони пишуть, що той мабуть не захоче допустити "щоб навіки згубити славу й повагу військову, а малоросійську Україну подати в підданство, чого кожен добрий і цнотливий із предків українських і Запорозького війська молодець та вся вітчизна наша, Мала Україна малоросійська, на те не захоче пристати". А згадуючи Б. Хмельницького відзначається, що він звільнив "усю нашу вітчизну, малоросійську Україну".

Ще в одному листі, вже 1686 р., запорожці закидають Самойловичу, що після "розорення Чигрина з вашої з князем Ромодановським (московським воєводою – О. М.) ласки та й решти українських міст через бусурман", "уся цьогобічна Україна" стала запустілою. При цьому висловлюють бажання, "щоб наша малоросійська вітчизна жила краще". Але для досягнення своїх планів вони не хочуть вступати в суперечки з підлеглим гетьману городовим малоросійським військом.

З вищенаведеної інформації можливо зробити певні узагальнення. По-перше, для запорожців вітчизна могла бути, у одинаковій мірі, як малоросійською, так і українською. По-друге, правобережні придніпровські території були виключно українськими, хоча і з певним малоросійським "додатком". А військові контингенти на Лівобережжі являлися малоросійськими. Заселяв правобережний подніпровські землі "руський люд", у якого були "предки українські". Сама ж "Русь" знаходилася  на Волині та на інших західних землях, тоді  підлеглих Польщі. Цікавою і незвичною являється  назва козацької батьківщини, яка взагалі зафіксована лише одного разу – "Мала Україна малоросійська".