dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 12 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 1

Українці: народ і його земля. Самоназви українців у ХVІІ-ХVІІІ ст. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Переходячи до розгляду найбільш важливої в даному випадку групи вітчизняних літописних джерел – Літопису Самовидця (друга половина ХVІІ ст.), Літопису Грабянки (початок ХVІІІ ст.), Літопису Величка (теж початок ХVІІІ ст.) – слід вказти на те, що всі вони в історіографії отримали назву "козацьких". Одночасно слід зазначити й те, що не викликає жодних сумнівів теза, що багато з етнонімів знайшли відображення в географічних назвах - топонімах. І це цілком зрозуміло: в різні часи велику роль відігравало розмежування окремих етнічних територій, виокремлення певних груп населення із середовища сусідів. В повній мірі це відноситься й до сучасних українських теренів в часи пізнього середньовіччя та раннього модерну, коли використовувалася як стара "руська" назва, але поряд з нею вже фігурували нові – "малоруська" та "українська". 

Спочатку звернемося до двох перших із вищеназваних козацьких літописів – Самовидця і Григорія Грабянки, хоча до цієї групи писемних пам’яток відноситься ще й Літопис Самійла Величка (про нього докладно будемо говорити дещо далі).

Та спершу слід зазначити, що в українській історіографії другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст. виразно окреслюється "пучок" творів, котрі утверджували постлітописний напрям її генези.  Нова історична парадигма задавала "історичний", тобто в своїй основі літературно-фактографічний стиль (або метод) письменництва.

В першому із вищеназваних творів – Літописі Самовидця, написаному, вірогідно, Р. Ракушкою-Романовським між 1672 і 1702 рр. – простежується поєднання, а також певною мірою дифузія літописного й "історичного" жанрів. Він хронологічно доведений до  1702 р. Його автор осмислював факти минулого в категоріях буденної свідомості і не виходив за подієвий рівень відображення історичного буття. Вважається, що Самовидець користувався власноручними короткими нотатками про події 1648-1672 рр. в Україні, невеликими реєстрами, хроніками та іншими документальними матеріалами, а також спирався на оповідання очевидців і безпосередніх учасників подій, усні перекази. Усе це надає повідомленням літопису характеру унікального історичного джерела. Наведені в ньому факти часто відсутні в інших джерелах або ж трактуються в них по-іншому.

Окрім того існує думка, що Самовидець мало дбав про точне відтворення змісту документа, обмежуючись його переказом на рівні чуток. Але в даному випадку це для нас не являється  виключно важливим – навряд щоб у такому творі автор ставив би перед собою завдання вводити нову понятійну географічну термінологію. Вірогідно назви в основному все ж бралися з реального життя.

Але самих їх в контексті даної праці зафіксовано не так вже й багато і всі вони відносяться лише до "українського" блоку.

У п’яти випадках згадується назва "Україна" у широкому територіальному значенні, а ще в одному – більш конкретно. Тоді, під 1666 р., повідомляється, що гетьман І. Брюховецький повернувшись із Москви "отдал Україну" й зробив для царя суттєву поступку: "А зараз приболшено воевод по городах внов: в Прилуку, Лубні, Гадяч, Миргород, Полтаву, в Батурин, Глухов, Сосницю, Новгородок, Стародуб до тих воевод, котріез оставили в Кіеві, в Переяславлю и Нижені". Тут українська територія – це Дніпровське Лівобережжя. А щодо згадки про Київ, то слід нагалати, що з 1654 р. сотенним містечком Київського полку являвся лівобережний Козелець, а з 1669 р. тут розміщувалася і його полкова канцелярія (така "київська ситуація" трапилася після заключення Андрусівського договору між Росією і Польщею 1667 р.).

Два рази згадуються "городи українскіе, московскіе", а одного разу повідомляється, що "в городах українских были в Киеві, в Чернігові и инних" московські військові контингенти.

"Московское войско" згадується одного разу; ще раз повідомляється, що "На початку войска велікіе їх царского величества зо всей Москви и панств приналежных до нас рушили…стягоючись в слободах московских коло Сум, Криги, Котельви и инних". А ще раз у зв’язку з тим, що "од того часу Москва стала у Чигирині по указу его царского величества". Без сумніву, це було зроблено для відокремлення московського іноетнічного елементу від автохтонного середовища.

Та значно більше цікавої для нас інформації знаходиться на сторінках твору Г. Грабянки.

Заголовок - анотація цього літопису звучить так: "Грабянка Г. Д›йствія през›льной и отъ начала поляковъ крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, съ поляки, за Найяснейших Королей Полскихъ Владислава, потомъ и Каз›мира, въ року 1648, отправоватися  начатой и за летъ десять по смерти Хмельницкого неоконченной, зъ розных л›тописцовъ и изъ діаріуша, на той войне писанного, въ граде Гадячу". Він був закінчений 1710 р. і відноситься до найвидатніших пам’яток української історіографічної прози другої половини ХVІІ-ХVІІІ ст.

Але, вважають дослідники, Грабянка як історик пішов далі від автора першого із вищеназваних творів, хоча й не досяг рівня другого з них. Порівняно з останнім він був менш вправним у "техніці" використання джерел, значно скромнішою була й добірка вивчених ним документів. Найбільшого, чого досяг Грабянка, - це усвідомлення ролі тексту писемної історичної пам’ятки як такого, що посилює строгість авторських висновків. Водночас, оскільки і Грабянка, і Величко тяжіли до барокової риторичної школи історіографії, обидва перебували під впливом подібних розумових стереотипів. А це породжувало ефект дзеркальності у виборі істориками способів викладення і використання фактичного матеріалу. Сам Грабянка дотримувався вибіркового, конспективно - узагальнювального відтворення їхнього змісту засобами авторської стилістики.

Та новий грунтовний текстологічний аналіз згаданого Літопису не являється темою досліджень в даному випадку. Ще раз підкреслимо: історично-географічний аспект української проблеми являється для нас основною темою. Вважаємо, що в цьому відношенні Г. Грабянка навряд щоб також (як і Самовидець) робив якісь значні відхилення  від загальновизнаних на той час реалій. Найбільш вірогідно, що існуюча тоді термінологія практично автоматично використовувалася ним в повній мірі, а певний можливий авторський суб’єктивізм міг проявлятися лише у більшому чи меншому використанні окремих найменувань, як самим гадяцьким полковником, так і його безпосереднім оточенням, знаходячи найбільш адекватні для них поняття в географічному розмаїтті найменувань тих часів.

Тож почнемо із першого з названих термінів. "Русь" на сторінках цього літопису згадується шість разів, але не у відношенні до давніх київських часів, а вже до сучасних для Г. Грабянки історичних відрізків буття: "Русь" козаки мають за велике багатство (сам Б. Хмельницький – "воїн руський"); "Русь" – в плані етнічної східнослов’янської приналежності – повинна мати свою академію (де викладати можуть не лише польські, але й "руські навчителі"); іноді нак називається й сучасний автору західноукраїнський регіон, що перебував тоді під владою Польщі. Похідними від цієї назви являються: "народ руський" – згадується тричі; "люд руський", "громадяни руські", "руський монарх", "воєвода руський", "руські землі", "військо руське", "містечко руське", "руські владики", "греко-руська віра", "руські пісні", "духовенство руське", "пани руські" – по одному разу кожна із назв; "руські князі" – двічі.

Окрім того, угорський князь Ракоцій, в разі здобуття польського королівського трону, обіцяв за підтримку його в цій справі зробити Б. Хмельницького "удільним князем київським по обох берегах Дніпра, князівство ж це – Руссю", котре повинно було все ж підкорятися Польщі. В той час народ величав цього гетьмана "рятівником всієї Русі". Дещо пізніше, під час переговорів з угорським послом, Хмельницький ще раз підтвердив свою згоду стати "удільним князем на Русі з столицею у Києві". Все це відбувалося після перших перемог козацьких військ над польськими, коли до України на переговори приїхали посланці з багатьох країн. Ще одного разу, під час  переговорів під Гадячем, згадувався "гетьман Великого князівства руського українського"; а ще раз – "гетьман народу руського".

Наступний термін – "Мала Росія", або ж "Малоросія". Перший  варіант згадується вісім разів; ще в двох випадках у тому сенсі, що з лівобережної Малої Росії можна було переїзджати на проживання до Великої Росії; а ще в одному називається "Мала Росія, окрім Києва, Чернігова і Ніжина". На північному сході малоросійські межі окреслювалися Стародубщиною – далі вже знаходилися великоруські міста. Другий варіант назви зафіксований тричі. Одного разу відзначено територіальне розмежування Запорожжя і Малої Росії. А ще одного разу лівобережна Сосниця (куди було заслано гетьмана П. Дорошенка) характеризується як малоросійське місто. Від перерахованих назв маємо і похідні: "люд малоруський" (згадується тричі); "малоросійський народ" (теж тричі); "гетьман малоросійський", "малоруські міста", "малоруські справи", "народ малоросійський", "малоросійське духовенство", "малоросійське гетьманство", "малоросійський гетьман", "малоросійські полковники", "малоросійські чиновники" – всі по одному разу. Також двічі відзначені "малоросійські полки", а вісім разів – "малоруське військо". У етнічному відношенні у двох випадках приводяться поточнення: " народ малоросійський, прозваний козаками", "і стільки їх козаків, стільки на Малій Русі люду".

Як про малоруські території мова йде і про Полтавщину, Миргородщину та про землі Гадяцького полку; в цілому Малу Росію називають разом з Військом Запорозьким та Києвом, хоча поняття "Черкаси і Мала Росія" все ж мабуть слід теж відносити  до правобережних та лівобережних територій, як, безсумнівно, і вираз "по обидва береги Дніпра по всій Малій Росії". Можна навести у цьому контексті й інформацію про переселення за Дніпро, в Малу Росію, жителів пороського Корсуня. Та найбільш поетично звучить загальна назва "матір своя Мала Росія". А тоді, коли "Дорошенка покликали з України на Малоросійське гетьманство", мова, без сумніву, знову йде про обидва береги згаданої річки.

Крапку над "і" в "малоросійському територіальному питанні" поставив ще Б. Хмельницький, який після заключення Переяславської угоди 1654 р.  у зверненні до царя малоросійські кордони оконтурив слідуючим чином: "від гирла Дніпра до верхів’їв Дністра, а від верхів’їв Дністра до верхів’їв Горині, від Горині до Прип’яті і через Прип’ять до Бихова через Дніпро понад рікою Сож до Смоленського повіту під Рославль; а також від Чорного моря від гирла Дністра на Очаків до лиману, щоб Дніпром та Дністром вільно могли виходити в море малоросійські торгові люди".

Розгляд "малоросійського питання" в географічному плані дозволяє зробити слідуючий висновок: ця назва використовувалася у відношенні до всіх земель, що увійшли до держави Б. Хмельницького. Але, пізніше й поступово, вона частіше все ж згадується при розгляді подій на Дніпровському Лівобережжі, абож просто означає цей регіон сучасної України. Тож до використання якраз цієї другої назви в ті часи ми і переходимо.

На сторінках Літопису Грабянки "Україна" згадується аж 75 разів у широкому територіальному значенні (в основному були включені центральні та лівобережні райони) поліської та лісостепової зон сучасних вітчизняних територій. Ще одного разу зафіксована форма "Вкраїна". Але, всеж, запорозький південь тоді ще власне "українським"  не являвся. Це зафіксовано уже в 1608 р., коли під час бойових операцій польський король Жигмонт, не викликаючи на підмогу навіть "війська запорізького…зібрав на Україні козаків"; пізніше в літописному тексті "Україна і Запоріжжя" теж територіально розмежовуються, як і у випадку "Україна та сила запорожців". А про польсько-українську виокремленість свідчить вислів одного із Богданових наближених полковника Ф. Джеджелія, який після повернення гетьмана з-під Замостя мовив: "У вас є Польща, а Україна нехай козацькою буде". За славного гетьмана початковою межею між країнами встановлювалася р. Горинь. Та пізніше, в часи польсько-турецького збройного протистояння, коли "султан переніс кордони до Коростишева і Львова, загарбавши Поділля і Україну", така межа була зафіксована ще раз. У відповідь, для захисту власних інтересів в Україні, поляки в певний момент залишили свої гарнізони у таких фортецях і замках як "Могилівський, Браславський, Немирівський, Ладижинський, Рашківський". "Турки були вигнані з України", коли стало відомо про визволення від них Бару, Рашкова, Могилева.

Про українських гетьманів Грабянка згадує двічі, а про "гетьмана на обох берегах України" одного разу. Далі, про перше місто України – Чигирин, теж згадується одного разу, як і про повернення вищезгаданого гетьмана якраз сюди - "в Україну в Чигирин". Ще раз мова йде про "Київ та міста українські"; тричі – про "міста України". Як і про "Умань, Ладижин та інші українські міста". Українська "прив’язка" відома і для лівобережних центрів: "Україна до Лубен", "Україна до Ромен", "Україна під Глуховим". Із Запорожжя до українського Гадяча рухається військовий контингент під час одного із чисельних конфліктів. Двічі в українському розумінні згадується і Переяслав, а  вся лівобережна "сьогобічна Україна під владою царської величності" – одного разу.

Відзначені також "Україна по обох берегах Дніпра"; "Україна, за винятком трьох полків – Переяславського, Ніжинського та Чернігівського"; "переселення з України у внутрішню Польщу – з козацької землі аж по Горинь, Бреслав та Чернігів". Ще раз Б. Хмельницький визначає межі України до Сяну і Вісли.

Але існує ще більш конкретна інформація з цього приводу. Так, після перемоги 1649 р. під Збаражем та Зборовом, Б. Хмельницький поставив "по всій Україні" своїх полковників: "у Чигирині став полковником сам, в Черкасах – Воронченко, в Переяславі – Лобода, в Каневі – Кутак, в Браславі – Нечай, у Білій Церкві – Гиря, в Умані – Стьопка, в Корсуні – Мороз, у Калничу Остап, у Гадячу – Бурляй та по інших містах". А щоб прихилити войовничого гетьмана на свій бік, польський король надає привілеї, встановлює чисельність Війська Запорізького у кількості 40 тисяч і пропонує  реєстр "уладити почавши з цього боку Дніпра від Димера, Старостая, Коростишева, у Паволочах, Погребищах та Прилуках, у Вінниці та Браславі, а від Браславля до Ямполя і аж до Дністра, ну а від Дністра до Дніпра. З другого боку Дніпра в Острі, Чернігові, Ніжині та Ромнах аж до кордонів московських та до Дніпра". Так із Варшави бачилися на той час межі козацької держави. Велися переговори і з Москвою. Почавши з нею контактувати, Богдан повідомляє цареві, що у його підпорядкуванні знаходиться 15 полків – Чигиринський, Черкаський, Канівський, Корсуньський, Уманьський, Кальницький, Київський, Переяславський, Кропивнянський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Ніжинський, Чернігівський. Як бачимо, тут зафіксовані козацькі центри теж на обох дніпровських берегах.

А вже 1666 р., після повернення гетьмана І. Брюховецького із Москви, він "привіз у всі головні міста України воєвод великоруських (окрім давніх, оскільки у Києві, в Чернігові, в Переяславі та Ніжині здавна були воєводи). А саме – в Гадяч, в Полтаву, у Миргород, у Лубни, у Прилуки, у Стародуб, у Новгородок, у Глухів, у Батурин та в інші". Тут вже лише лівобережні центри (про ситуацію з Києвом мова вже йшла вище).

Тож "українська зона" за даними Г. Грабянки поширювалася на обширні простори від Сейму та Ворскли до Прикарпаття, але зібрана ним інформація переважно відноситься до часів Хмельниччини.

Та в даному творі зустрічаються й інші назви, коли проводиться розмежування між автохтонним населенням, його власними структурами й інородцями. До них можна відносити такі формулювання, як "малоросійські та татарські загони", "великоруське воїнство", "козацька піхота", "великоруське, малоруське та козацьке військо", "московські побори", "москва" – всі перераховані назви зафіксовані по одному разу; "козаки і москва", "російські полки разом з козаками", "великоросіяни та гетьман малоросійський", "росіяни та запорозькі козаки", " князь руський та гетьман запорізький" – по два рази; "великоруське і малоруське військо" –  вісім разів. Тричі відзначена назва "москаль", під якою звичайно розуміли жителя Московії, росіянина, військовослужбовця (про це вже йшла мова вище).

Треба згадати і ще про одну цікаву у етнономічно - топонімічному відношенні назву, котру у Г. Грабянки зафіксовано кілька разів, а у Самовидця – одного разу. Мова йде про термін "Задніпров’я".

Початок використання його відноситься до 1669 р., коли розпочалося суперництво між лівобережним гетьманом Д. Многогрішним й правобережним П. Дорошенком. Тоді "малоросійське задніпров’я повністю скорилося владі царської величності та гетьману Многогрішному". А другий із названих історичних осіб "затримавши орду на зимових становиськах України, задумав був піти з нею на московське Задніпров’я".

Далі його фіксуємо вже під час гетьманування І. Самойловича, який "почав і Задніпровських, неситих на людську кров володарів, вождів та своєвольців упокоювати". У вищенаведених випадках мова йде про лівобережні території.

Але: "Року 1675. І почали Задніпряни свою землю кидати і переходити в Малу Росію до гетьмана Самойловича. Гетьман, скоряючи сваволю, приймав їх гостинно; начальних потішав чинами, аби вони перебуваючи у Задніпров’ї не губили християн (разом з турками і татарами, що служать Дорошенку)". Далі по тексту мова йде про "гетьманство Гоголя на Задніпров’ї" – тобто теж на Правобережній Україні. Після загибелі Чигирина "тамтешню старшину і корінних козаків, оскільки Самойлович не довіряв їм, переселили на Задніпров’я і поселили навічно там".

Та цей термін широко не прижився, а використовувався  Самовидцем та Грабянкою для обох значних за розмірами українських регіонів. Але, як і інші вищерозглянуті, не закріпився в ті часи у виключно окремій місцевості або ж на всій вивченій території.

Все ж можна константувати, що "українську" назву Г. Грабянка набагато частіше використовує на сторінках свого Літопису, ніж "малоросійську". А Самовидець знає лише її. В свою чергу, це відображає ще "не відстояне" територіальне сприйняття усіх  сучасних українських теренів тоді в понятійному, етнонімічно-топонімічному відношенні  у свідомості обох вказаних козацьких авторів та їх  оточення.