dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 13 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 6

Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Для аналізу в контексті даної праці в даному розділі використаємо наступні з них: Острозький літописець (30-ті роки ХVІІ ст.), Львівський літопис (30-40-ві роки ХVІІ ст.), Густинський літопис (перша половина ХVІІ ст.). Основні ж для нас в даному випадку – так звані козацькі літописи – будуть розглянуті вже в слідуючому розділі.

 У першому із вищеназваних маємо лише три, але не менш важливі для нас повідомлення. 1607 р., коли татари грабували "Україну коло Вінниці, Гайсина і Шаргорода"; 1616 р. згадувалося про те, що шляхтич Корецький просив іноків переправити його з полону "до Руської землі", тобто на батьківщину в широкому розумінні цього терміну; 1636 р. згадуються якісь "руські чари", котрі проявилися над церквою в Острозі.

Значно більше цікавої інформації знаходиться на сторінках Львівського літопису. У семи випадках згадується назва "Русь", а по одному разу – "русь і поляки, "шляхта руська і польська", "руське панство", "воєвода руський". В одному випадку з руссю пов’язується Львів. А ще в кількох розкриття інформації вимагає цитування літописних повідомлень для більш повного їх усвідомлення.

Так, під 1605 р. дізнаємося, що "цар московський [Лжедмитрій І – О. Б.] ся явил і ве Львові бул. Мнішко, воєвода руський, дочку за него дал і до Москви єго провадил на панство і осадил єго бул. Єднак же ляхи хотіли верх мати над Москвою, почали їх зневажати". А під 1630 р. зафіксовано, що "Жолніре до Києва приїхали с тим інтентом, аби впрод козаков, а затим во вшесткой Україні русь вистипати аж до Москви [тобто до кордонів Російської держави – О. Б.]…По дорозі людей невинних, буде би толко русин бул, забивали".

Розмежування руських та українських теренів відмічено у повідомленні 1637 р., коли під час бойових операцій "много міст погоріло: Сокаль, Крилув, Белз, Самбур, у Вишні передмістя, у Яворові, і ве Львові передмістя Галицькоє вшистко і костелов два, і третьому ся достало. Не досить ту але і Україна о тих же огня роскошах мають що повідати".

"Україна" згадується ще в двох випадках, але слід виділити ще й опис подій 1648 р., коли "Король Владислав четвертий перед вознесенієм умер, по котрого смерті в тиждень войско польскоє кварцяноє, котороє на козаки було пошло скоро на весну на Україну…А же Хмельницький разослал был полковников на всі сторони: на Білу Русь, на Сіверщизну, на Поліссє, на руську Подоллю, на Волинь з козаками". І далі під тим же роком сповіщається: "А Хмельницький і от Замостя дань взявши, отступил і посли до сенату виправил, вотуючи на короля Казимира, которого і Корона вся, хотя не хотя обрали, котрий на тих міст писал до Хмельницького през посла своєго і уступити жадал їм на Україну, обіцуючи їм то все пробачити, що поробили, і щоб просили, даровати на коронації своїй. І уступил Хмельницький за всім войском на Україну, упоминаючи шляхту універсалом своїм, аби русі, подданих своїх, не губили, що і кроль мандатом своїм подтвердил бул".

З українським найменуванням пов’язаний ще один випадок 1638 р.: "А на Україні козаки броїли і ляхом доспекти чинили, німцюв як мух били, міста палили, жидов різали, як кур, мніхов у костелах палили єдні, а другії гумна молотили, їздячи стада займовали, м’ясо до бочок солили, живность собі готовали". Сама назва "козаки" згадується кілька разів, а по одному – "війська козацькі" та "місто козацьке".

А під 1649 р. були зафіксовані західні межі їхньої держави: "аби козаки по Горинь і Случ і Припіть далей не заходили і залоги свої міли і по Каменець-Подольський, а поляци з сего боку ку нім не переходили, русі теж аби по містах і по селах не губили; що єднак не сполним поляци, бо многих і духовних і світських, винних і невинних на паль повбивали, і погубили таємне і явне, і наїзди чинячи, і каждий в своїй маєтності шляхтич. Що гди донесло Хмельницького, не схотіл покою і згоди жадної, любо бул пункта послал до кроля, аби воєвода київський завше русин бул, і каштелян, і митрополит в сенаті аби засідал, і унія аби повсюду знесена була. Вшак же і того венцей не домагаючися, годиться отмовил для дотримання слова і тиранства над руссю лядського строгого…Вишневецький Єремія Корибут, з руського покоління лях".

Характеризуючи Зборовську угоду того ж 1649 р. згаданий літописець зокрема зафіксував слідуючі пункти:

"2. Аби Чегрин, отчизна Хмельницького, зо всім обестєм своїм в околиці при булаві Войска Запорозького вічними часи зоставал.

3. Аби от Дніпра по Браслав і інші міста, просто лежачії до Дніпра аж от Дніпра до границь Московських, все козаки були, где нігди жовнір стояти не має.

4. Аби воєвода київський завше русин бул і всі урядникове в Київськом, Браславськом і Чернігівськом воєводствах русь були".

Не важко зробити короткий висновок із вищеприведеної інформації, поданої обома авторами із сучасних західноукраїнських теренів: якщо Україна з козаками для них розміщена на Дніпровському Правобережжі, то Русь знаходиться західніше цього регіону. В етнічному відношенні руссю являються всі східні слов’яни незалежно від місця їх проживання (на тих територіях, котрі згадуються в текстах). Вельми цікавою являється характеристика Єремії Вишневецького як "як руського покоління ляха".

Ще більше покращується ситуація у інформативному відношенні під час розгляду Густинського літопису. До того ж вона певною мірою в термінологічному та хронологічному плані відрізняється від попередньої.

В ньому події після монголо-татарської навали описуються починаючи з повернення Данила Романовича з родичами на батьківщину – Руську землю. Але вже  з 1245 р. в тексті з’являється новий термін, котрий неодноразово використовується й під більш пізніми роками: "Ярославъ Всеволодовичъ Московский князь, поиде во орду ко Батію царю Татарскому, поддаваяся ему, и моли его, да не пленить более, земле Московской земле и над Кіевомъ. Ярославъ же возвратися в Москву, а надъ Кіевомъ постави воеводу своего Дмитра Ейковича. Потомъ же и иные князи Московскіе ходиша ко Бат›евї, поддающееся ему; он же оставляше ихъ коегожо на своемъ отечестве". Практично вже після цієї події "Данилъ Романовичь Галицкій поиде ко Батіеви чрезъ Кіевъ, поддаваяся ему и моля, да не пленить более державы его; в Кіеве же тогда бе Дмитро Ейковичь, воевода Ярослава Всеволодича Московского". Цей московський князь помер в наступному 1246 р., а на "княженіи Московскомъ" сів його брат Святослав.

Слідуючий цікавий для нас блок повідомлень зафіксовано під 1249, 1252 та 1263 рр. і був пов’язаний з ім’ям Олександра Невського. І хоча про нього часто згадувалося і в інших, вже розглянутих літописах, але нова термінологія змушує нас процитувати ці повідомлення ще раз. В першому випадку: "Сартакъ Батьевичъ, царь Татарскій, даде Кіевъ и Рускую землю Александру Ярославичю Кіевскому, внуку Всеволода Московского, а брату его Андрею Володимеръ и Московскую землю". У другому: "Александеръ Ярославичь, внукъ Всеволодовъ, Московскій, пойде во орду къ Сартаку царю Татарскому, и упроси собе княженіе над всею Рускою и Московскою землею, и надъ всеми князи, и возвратися со великою честию, и прійде ко Володымерю граду столному Московскому". А у третьому з перерахованих вище випадків мова йде про те, що "Преставися Александеръ Ярославичь, великій князь Московскій и Киевскій, пострижеся въ схиму; и седе по немъ на княженіи Московскомъ Ярославъ Ярославичь Тверскій, братъ его".

"Московська земля" в ті часи згадується ще двічі, але використовується й традиційна назва "Русь", правда лише у відношенні до південно-західних територій східнослов’янського світу. До кінця ХІІІ ст. Руська земля фіксується біля Литви, Польщі (зокрема Сандомирської "страны", а також Мазовії);  під час опису суперечок між Левом Даниловичем і Войшелком – литовським князем, який передав свою владу над країною не йому, а його брату Шварну (всього шість разів). Як приклад можна навести повідомлення 1286 р.: "Татаре же сотворивше Лядскую землю пусту, возвратишася со великою користію и полономъ; егда бо деляхуся, самыхъ безмужныхъ девиць обретеся в плене двадесятъ тысящъ и една. Много же зла тогда сотвориша и Руской земле, возвратишася, еще не мечемъ и не огнемъ, понеже Русь помогаху имъ, но чарами своими: иземше бо сердце человеческое мочаху во яде аспидномъ и полагаху въ водахъ, и отъ сего воды вся въ ядъ обратишася, и аще кто отъ нихъ піяше, абіе умираша; и от сего віликій млръ бысть по всей Руской земле".

Поєднання кількох термінів знаходимо у статті 1362 р., коли "Дмитрий, князь Московскій, согна изъ Галича Московского князя Димитрія, а изъ Стародуба Іоана. Въ сіе лето Олгерд победи трехъ царковъ Татарскихъ и зъ ордами ихъ, си есть, Котлубаха, Казчея, Дмитра; и оттоли отъ Подоля изгна власть Татарскую. Сей Олгерд и иныя Рускія державы во свою власть пріятъ, и Кіевъ под Феодоромъ княземъ взятъ, и посади въ немъ Володимера сына своего; и нача надъ ними владети, имъ же отци его дань даяху".

В широкому значенні "Русь" згадується 14 разів, а "Руская земля" – 5. Ще у кількох випадках територіальні межі можливо більш конкретизувати, як це було можливим і під час  опису подій ХІІІ ст.

1340 р.: "Прійде зъ орды Симеонъ Ивановичь на великое княженіе Московское. Въ сіе лето Казимеръ, король Полскій, собрався и пойде на Русь: вопервыхъ прійде, месяца апреля, подъ Лвовъ и обляже его…И потомъ собравъ еще болшую силу, пойде на Русь и взятъ, в самую жатву, Володымеръ, Премышль, Галичь, Ловичь, Санок, Луковъ, Трембовлю и проч. А потом сей Казимеръ кролъ собравъ сеймъ, на немъ же Рускую землю на поветы и воеводства раздели, и шляхту Рускую единою волостью зъ Полскими волностями совокупи и утверди, а потом Лвовъ муромъ обмурова; и оттоле сія плветы даже доныне при Лядзкихъ королях неотступне зоставають".

1399 р.: "Тамерлянъ, царь Татарскій, пойде на Рускую землю, изыде же противу ему Витолтъ со всею силою своею и со всеми Литовскими князи, и снійдеся съ Тамерланомъ на реце Ворскле, но победенъ бысть зле…А Татаре, поделивши христіанъ, пойдоша в Рускую землю, пленяюще огнем и мечемъ Волынь и Литву, а Кіевъ окупися тысячею червоныхъ, а Печерский монастырь тридесятію червоных".

Ще у кількох випадках знаходимо більш коротку, але не менш важливу, інформацію з цього приводу. 1416 р.: "Едика, гетьманъ Тамерлановъ царя Татарского, поплени Рускую землю, и Кіевъ и Печерскій монастыръ сожже и со землею соровна". 1433 р.: "Татаре же, пришедше, поразумеша силу Ляховъ и Литвы, сего ради не идоша на Литву и въ Ляхы, токмо землю его Рускую поплениша, около Кіева и Чернигова". 1469 р.: "Въ ту же зиму сами лето Татари Заволжскіе прійдоша въ нашу Рускую землю, и разделишася натрое: едины пойдоша въ Подоле…друзіи же идоша въ Литву…около Житомиря, Кремянця, Володымера; третіи же пойдоша до Волохъ". 1486 р.: "Татаре Подоле и Рускую землю безъ милости пленили, аже презъ три лета, безъ жадного отпору". 1507 р.: "В то же лето прійдоша Татаре въ Рускую землю, и собрася на нихъ шляхта, и постигше ихъ за Межибожемъ у Вормова поразиша и полонъ отъяша".

Ще у кількох випадках зафіксовані етнічно-територіальні сполучення : Русь і Ляхи; Русь, Литва, Ляхи; Ляхи, Поділля, Русь; Москва, Литва, Русь; Поділля і Руська земля (двічі). Відомі й різні похідні – "Рускіе князи" (згадуються тричі), "руская шляхта", "обычай Руский", "панове Рускіе" (по одному разу).

У кількох випадках руська тема прослідковується у відношенні до церковних справ (як і в багатьох інших літописних списках). 1355 р.: "Посвященъ бысть на митрополію Кіевскую Алексей Русинъ отъ Филофея патриархи"; 1374 р.: "Преставися Алекс›й митрополитъ Кіевский, его же святые мощи лежатъ в Москв›"; 1591 р.: "приложи же и се, "яко мы русь, веры Греческой, и церкви наши многія пакости отъ Ляховъ поносят". Але особливо слід відзначити повідомлення під 1589 р., коли патріарх Іова "По не малемъ же часе возвратися зъ Москвы в Русь, и повеле Михаилу митрополиту Киевскому собрати соборъ".

Та не менш важливим являється, в контексті даної праці, й звістка 1516 р.: "Въ сіе лето почашася на Украйне козаки, о них же откуду и како начало свое пріяша нечто речемъ: Аще и отъ начала своего сей нашъ народъ Рускій бранми всегда употребляшеся, и отъиисперва въ них сіе художество бе, оружіе и брани, якоже вышше пространнее речеся въ главе той, откуду изыйде народъ Словенскій; посемъ егда начаша князи быти, наста въ нихъ лучшее строеніе и обычаи пріятнейшыи въ земле нашой: но единаче сей народъ нашъ бранилюбный не преста строити брани, аще не со околными народы, си есть, Греки, а потом Половци, Печенеги, то сами межи собою, яоже въ семъ Летописци есть видети, донеле де презъ Батіа Татарского царя, иже землю нашу Рускую пусту сотвори, а народъ нашъ умали и смири, ксему же еще и отъ Ляховъ, и Литвы, и Москвы, такожде и междособыми браими зело озлоблены и умаленны быша, а потомъ и князи въ нихъ оскудеша; тогда сей нашъ народ мало успокоися".

Основною ж особливістю даного літопису є те, що на його сторінках в нових історичних умовах вимальовується тенденція виокремлення Московської та Руської земель, причому остання, з точки зору цього літописця, в основному розміщується на Дніпровському Правобережжі (плюс Чернігівщина) аж до кордонів з Польщею та Литвою.