dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 5

Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

У двох випадках джерела зафіксували ситуації, досить несприятливі з точки зору романтичної тези про загальнослов’янське об’єднання перед обличчям зовнішнього ворога (чого в реальному житті звичайно не було) й нездоланне волелюбство автохтонів у всі часи. 1380 р. "царь Мамай въспріа дары съ любовію, и грамоты разслушавъ, и послы чевствовавъ отпусти, и написа Ягайлу, князю Литовьскому, и къ Олгу Рязанскому сице: "Елико хощете улуса моего, земли Рускіа, темъ всемъ жалую вас, моих присяжниковъ и улусниковъ". Ще  раз Русь в невигідному відношенні представлена в 1384 р., коли "Тахтамышь царь Воложскій и всехъ ордъ высочайшій царь пожаловалъ князя Михаила Александровича Тферского его отчиною и дединою выликымъ княженіемь Тферскимъ, рек ему сице: "азъ улусы свои самъ знаю, в кійждо князь Русскій на моемъ улусе, а мне служить правдою, и язъ его жалую; а что неправда предо мною улусника моего князя Дмитреа Московского, и азъ его поустрашилъ, и онъ мне служить правдою, и язъ тебе жалую".

Подібну терпимість з боку слов’янських зверхників, вірогідно, можливо пояснити наступним чином: "Система правління в монгольських улусах на диво вдало "лягла" на "модель" деспотичної монархії, котра вже кілька десятиліть "апробовувалася" на Північному Сході нащадками Юрія Долгорукого та Андрія Боголюбського (тут мова йде про ситуацію в середині ХІІІ ст., але вона "спрацьовувала" й пізніше – О. М.). Реальна влада продовжувала залишатися в руках своїх князів, хоча які й отримували нині ярлики на велике княжіння з рук монгольських ханів. Зате життя – там, де воно взагалі залишилося після нашестя, – було колишнім, хоча й більш тяжким. Але саме головне – монголи проявляли прямо-таки завидну для європейців віротерпимість. Мало того, їх відношення до священників, незалежно від їх етнічної й конфесійної приналежності, було підкреслено поважним. Може тому, хоча в джерелах ординці постійно згадуються з епітетами "беззаконные", "поганые" и т. п., ворогами церкви вони не сприймаються. Звичайно, це зовсім не означає, що монгольське іго можливо уявляти у вигляді ідилічного симбіозу Русі зі Степом. Завоювання є завоювання. А поневолення завжди залишається поневоленням". І хоча про це вже говорилося вище, слід ще раз вказати на специфіку взаємовідносин цих двох сил.

Згадавши вище про Твер слід відзначити, що під 1375 р. і в цьому літописному списку повідомляється про похід Дмитрія Івановича Московського (пізніше Донського) на Михайла Олександровича Тверського на чолі коаліції руських князів (ще раз повторювати її склад тут не будемо – це було вже зроблено під час розгляду інформації Типографського літопису).

Про самих московських зверхників мова йде у кількох випадках, коли їх величають слідуючими характеристиками: "собиратель Руских земель"; як того, хто тримає "скипетра державы Руския земли"; він є "страж земли Руской", "Рускихъ земель государь" або "государь земли Руской". Пізніше титулатура ускладнюється: "великий князь Иванъ Васильевичь Владимерскій и Московскій и Новгородский и всея Руси самодержець" (двічі згадується); "превысокий князь Василий Васильевичь Московскій и всеа Руси великий царь"; "благочестивый нашъ царь и великій князь Иванъ Васильевичь, всего царства Русскаго и Казаньскаго и Азтароханского (Астраханьського – О. М.) государь и самодержец".

Вже під 1399 р. зустрічаємо повідомлення слідуючого змісту: "и то будеть все наше и царь нашь, а мы не точію Литовскую землю и Полскою владети имамы, и Северою, и Великимъ Новгородомъ, и Псковомъ, и Немци, но и во всеми княженіа Русскими, а со вс›хъ великих князей Рускихъ учнемъ дани и оброкы имати". Далі йде перерахунок цих князів: "князь великій Андр›й Олгердовичь Полоцкій, князь велики Дмитрей Олгердовичь Брянскій, братъ ихъ из двоюродных князь Михайло Евнутьевичь, внукъ Гедеминовъ, князь Иванъ Дмитриевичь Кандырь, князь Андр›й Дмитриевичь пасынок, князь Иванъ Евлашковичь, князь Иванъ Борисовичь Кіевский, князь Глебъ Святославичь Смоленскій, князь Левъ Коріадовичь, князь Михайло Васильевичь, да братъ его князь Семенъ Васильевич, князь Михайло Подберезскій, да братъ его князь Александръ, князь Дмитрий Даниловичь Волынскій, князь Федоръ Патрекеевичь Рылский, князь Андрей Дрютский, князь Вспытка Краковскій, князь Монтъ Толунтовичь (можливо в той час обидва перебували у якійсь тимчасовій залежності ? – О. М.), князь Иванъ Юрьевичь Белскій, князь Дмитрей Коріадовичь, князь Ямонтъ Смоленскій наместник; всехъ князей именитыхъ славных 70 и 4".

Одного разу зафіксовано титул "князь велики Владимерскій и Великого Новгорода и всея Руси" (1425 р.), а ще по одному разу – "князи Руские" та "княженіа Русские".

Говорячи ж про вищих церковних ієрархів, то про них повідомляється  в кількох випадках. 1383 р.: "прибываше Кипріянъ митрополитъ въ кіевскихъ странахъ"; 1387 р.: "прііде Пиминъ митрополитомъ на Русь изо Царяграда, не на Кіевъ, но на Москву такмо; а пріиде безъ исправы, понеже на Кіеве бе Киприанъ митрополитъ, а на Москве Пиминъ митрополитъ". Під 1389 р. згадується компромісний варіант в найменуванні церковного глави: "митрополитомъ на Кіевъ и на всю Русь". Ще раз в подібному відношенні це місто називається під 1441 р. А 1484 р. – вже в зовсім іншому сенсі, коли кримський хан Менглі Гірей "градъ Кіевъ взя и огнемъ сожже…и землю Кіевскую учиниша пусту".

"Грады Русские" в загальному розумінні зафіксовані одного разу, а у кількох випадках перераховані окремі із них – Муром, Володимир (тричі), Переяславль, Коломна (двічі). Але найчастіше все ж згадується Москва (п’ять разів). Зокрема 1389 р., характеризуючи діяльність великого князя, літописець повідомляє, що той "славный градъ свой Москву, ст›нами чюдными каменми огради…возрадовася вся земля Руская…страхомъ господьства его огради всю землю Русскую; от востока и до запада хвалю бысть имя его, отъ моря и до моря, отъ рекъ и до конца вселенныя превознесеся честь его…велікий князь Дмитрій Московский себе именуетъ Русской земли царя и паки чеснейшу тебе славою супротивности твоему царству".

Також в окремих випадках згадуються волості та області московські, а у трьох  найменування їх жителів – "москвичи".

Одного разу "Москва"  дистанцюється від "Татар" і "Литви", а під 1414 р., перераховуються руські єпископи "литовської зони" і називаються серед них чернігівський, полоцький, луцький, володимир-волинський, галицький, смоленський, холмський, червенський, туровський владики. 1440 р. характеризується "земля Литовъская и грады Руськіа Литовскіа державы", коли зверхником Великого князівства Литовського обирали королевича польського Казиміра.

Для нас, безперечно, вельми цікавими являються згадки українських назв. Перша з них відноситься до 1382 р.: "и постигоша его на украинахъ Рязанской земли. А князь Олегъ Рязанскій срете царя Тахтамыша на украинахъ своея земли Рязанскіа и добы ему челомъ, дабы не воевалъ земли его, и обведе его около своея земли и бысть ему помощникъ на победу Руси и поспешникъ на пакость крестіанскомъ, и ина некая словеса изнесе о том, како пленити землю Рускую и како безъ труда взяти камен градъ Москву и како победити и изимати великаго князя Дмитріа Ивановича. А въ то время неколисіа едва пріиде весть къ великому князю Дмитрію Ивановичю, возвещающе рать Татарсьскую; аще бо и не хотяще Тахтамышь, дабы кто принесъ весть на Рускую землю о его приходе, - того бо ради вси гости Русскіа поимани быша и погребены и удержани, дабы не было в›сти на Руси, - но обаче суть неции доброхоты на предедехъ Ординскихъ, на то устроени, поборницы суще земли Рустей". Окрім цього випадку "украины Рязанскіе" згадуються у повідомленнях 1388, 1402 та 1426 рр. і завжди пов’язані з татарськими нападами на ці території.

В цілому ж слід відзначити, що подальший процес консолідації північно-східних земель слов’янської ойкумени навколо Москви продовжувався, як і звеличення її володаря. На підтвердження цього хоча б ще раз вкажемо на вищецитоване повідомлення 1389 р., коли слава його, начебто, вже поширювалася "від моря до моря, від річок до кінця Всесвіту". Одночасово виокремлюються московські області та Київська земля. Остання, начебто, вже й не відноситься до власне Русі, як, можливо в той час, і Рязанська земля, зверхники якої іноді явно виступали проти нового московського центру.

І ще один, досить важливий в контексті даної праці літопис, – це Воскресінський. В цілому він повторює загальну інформацію попередніх розглянутих джерел, але й надає певну нову й важливу в самих деталях.

"Земля Русская" в широкому значенні у ньому повторюється 35 разів. Серед таких повідомлень знаходиться й згадка про надання влади у Києві та всій Руській землі Олександру Невському, а його брату Андрієві – у Володимирі на Клязьмі. Окрім того маємо декілька згадок, що відносяться до церковних справ: "архиескопия въ Руской земли", "Петр митрополит Киевский и всея Руссии" (двічі); також згадується "митрополит Киевский и всея Руси Максимь", як і те, що "Приде Сидоръ [митрополит] на Русскую землю, в благоспасаемый градъ Москву".

Під 1263 р. "земля Русская", "Новгородъ" і "Псковъ" відділені один від одного. Аналогічна ситуація відзначена й під 1358 р., але вже у відношенні до південно-східного району східнослов’янської ойкумени: "Того же лета выиде изъ орды посолъ, царевъ сынъ, именемъ Маматъ Хожа, на Резанскую землю, и много тамо зла створи, и къ великому князю Ивану Ивановичю прислалъ о разъезде земли Резанской; князь же великий не впусти его в свою отчину въ Рускую землю". А 1541 р. повідомляється "О приходе Крымского царя Сафа Киреа на Русскую землю къ Оке на берегъ".

Одного разу зафіксовано вираз "все страны Руские", коли мова йшла про православних християн в цілому (1396 р.).

В кількох випадках вказані більш конкретні орієнтири. 1382 р.: "Великий же князь Дмитрей Ивановичь и съ княгинею и зъ детми бысть на Костроме, а братъ его князь Володимеръ Андреевичь на Волоце, а мати его и княгини его въ Торжку, а владыка Герасимъ Коломенский въ Новегороде. Елма же царь распусти вои по всей земли Руской воевати княжение великое, овии шедше къ Володимерю много людей посекоша и въ полонъ поведоша, а инии ходиша къ Звенигороду, и инии к Можайску, а друзии къ Волоку, а инии къ Переяславлю…а инии къ Юриеву шедше…много зла створиша земли Руской". 1408 р.: "И бысть тогда въ всей Руской земли всемъ христианомъ туга велика, и плачь неутешимъ, и рыдание и кричание; все бо земля пленена бысть, начень отъ земля Рязанскиа и до Галича и до Белоозера". 1422 р.: "Гладъ бысть силен по всей земли Руской, на Москве оковъ ржи по рублю, а на Костроме по два рубля, а въ Новегороде въ Нижнемъ по 200 алтын оковъ ржи". 1425 р.: "почать быти моръ на Москве; а пришелъ отъ Немець въ Пьсковъ, а оттоле въ Новъгородъ, также доиде и до Москвы и на всю землю Русскую".

Термін "Русь", теж у широкому значенні, згадується у дещо меншій кількості випадків – 25, а ще одного разу – "Русь и Татарове". Під 1284 р. ця назва має не лише географічне значення, але й етнічне: "Два оны бесерменина, ихъ остави Ахматъ, идоста изъ свободы во свободу, въ неделю Фомину, а Руси с ними боле 30 человекъ. Слышав же то Липецкий князь Святославъ, и ста на пути съ мужи своими, стерега ихъ; егда же поидоста она, и тогда удари на нихъ разбоемъ, и уби ту Рускихъ 25 да два бесерменина…а веси обычай Татарской, а и въ насъ въ Руси лихо есть разбой чинити…но остался еси въ Руси, въ лесехъ Вороножских".

У восьми випадках згадуються "Рустии князи", а ще в одному маємо поточнення – до них віднесено московського, переяславського та тверського володарів. Під 1375 р. зустрічаємо повтор з попереднього літопису про похід на  Михайла Тверського об’єднаних сил на чолі з Дмитрієм Івановичем (до коаліції увійшло більше десятка удільних володарів). Такий же повтор знаходимо під 1382 р., коли на боці Тохтамиша проти Москви і всієї Руської землі виступив Олег Рязанський.

А 1341 р. до Орди направляються "вси князи Рустии…князь Семенъ Ивановичь съ братьею, и князь Василей Давыдовичь Ярославьский, и князь Костянтинъ Тверский, и князь Костянтинъ Васильевичь Суждальский и прочии князи Рустии…Тое же осени выиде изъ орды на великое княжение князь Семенъ Ивановичъ, и съ ним братиа его Иоанъ и Андрей, и все князи Рускиа подъ руце его даны, и седе на столе въ Владимери".

Не важко побачити у цьому тексті ще певне протистояння Володимира на Клязьмі і Москви. Але виокремленість прослідковується і у відношенні до північних східнослов’янських територій – це зафіксовано у двох випадках. Так під 1329 р. читаємо: "И поиде князь великий Иванъ Даниловичь на Псковъ ратью, а съ нимъ Тверские князи Костянтинъ и Василей Михаиловичи, и князь Александръ Суждальский, и прочии князи Рустии и Новгородци, и сташа на Опоках". А 1386 р. "великий князь Дмитрей Ивановичь събравъ воя многы, и поиде зъ всеми князи Рускими на Новъгородъ Великий, волости и села воюючи и жгучи, дръжа гневъ на Великий Новгородъ".

Все це відображало процес поступової концентрації влади якраз у руках московських зверхників – "на великом княжении, на всей Руской земли" (1400 р.); "Приходил изъ орды на Русь посолъ, царевичь Ентякъ, и былъ на Москве" (1403 р.). А серед інших руських міст, що згадувалися ще тричі, названі ті ж Володимир, Муром та Твер.

Похідними стали назви "русские полкы", "кони Русские" (двічі), "силы Руские", "торговци руские", "сыны Русские". Двічі зафіксовані повтори з більш раннього літопису українських назв – 1480 р. про бажання одного татарського "царевича" мати за Окою у своєму володінні "Україну", а 1512 р. про похід кримців на "великого князя украйну".

Але в широкому східноєвропейському масштабі південноруські терени тоді московських правителів та літописців ще конкретно не цікавили як бажані для підпорядкування  території (лише в церковних справах іноді згадувався Київ). Процес викристалізації основних меж молодої Російської держави вимагав характеристики подій (та привертав до них увагу) на більш близьких від Москви землях. Особливо це стосувалося східнослов’янської півночі (Новгородщина) та південного сходу (Рязанщина), реальні володарі котрих "зі скрипом" та досить поступово переходили під руку нового могутнього государя.