dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 26 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 3

Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Територіальні поточнення відомі й під іншими роками. 1524 р.: "Турки и татаре Лвовскую, Сълуцкую, и Подольскую землю окрутне звоевали и неоплаканую шкоду на всей Руси Подгорской учинили, а поляки стертися з ними не см›ли, памятуючи Сокальскую поражку свою от татаров". А 1527 р.: "Татаре, гды великие шкоды починали в Полщи, в Руси, и в Литв› частыми своими утарчками, зараз панове литовские и руские зобралися против них охотне з рыцерством своим, литовским, руским, волынским, а литва и русь з волынцами сщасливе наголову всех поразили, а полону звязаного христианского обоих станов з Руси, Подоля и Подгоря 80000 отгромили издобычи отняли".

Під 1375 р. знаходимо повідомлення, що князь Ольгерд "Тылко живность вшеляку войску у москалей брал". А 1416 р. "Витолт видячи, же тое москал за фрашки собе обернул, зобрал свои войска литовские и руские, тягнул до столицы московской, палячи, стинаючи, а князь Василий московский, видячи в панств› своеи немалую шкоду от литвы, послал до Витолта, просячи покою". Ще раз, після протистояння  московитів та литовців й перемоги останніх, відзначалося, що "москаль сидел тихо з того часу". Як бачимо, цей термін початково означав лише жителя Московії, а пізніше ще й солдата російського війська.

Тричі було зафіксоване у Хроніці козацьке найменування. Першого разу під 1401 р., коли Свидригайло у протистоянні з родичами "взявши войска от мистра пруского, и бояр руских, также козаков много збунтовавши, тягнул до Витебска, которого прутко добыл". Другого разу вони були згадані під 1578 р., коли "козаки литовские и руские, упередивши все войско, замки три московские, Косяну, Красное и Ситъно, несподеване уб›гли и спалили, а кроль, гды с трох сторон м›сто Полоцк августа 2 дня, назавтрее м›сто добре оборонное перекопом, палом и стенами, также баштами, венгрове кролевскии и люд п›ший канцлера коронного Яна Замойского, также и литовские гайдуки и козаки руские запалили и москвы велмы много побили, а другие москали до замку утекли". 1582 р. "кролевские козаки зараз замок той оправили и оттамтоля шкоду великую москв› чинили, що было на руку королеви".

На закінчення аналізу подій, зафіксованих у розглянутій Хроніці Литовській і Жмойтській, слід зупинитися ще на одному цікавому для нас терміні. Так, під 1263 р. повідомляється, що Заволзька татарська орда перебралася у Подніпров’я "на звоеване и плюндроване руских краев", а після смерті Радзивіла, його син Михайло "вступил на князство Новгородское (Новогрудське - О. М.) и Подляское, также и вс› краины руские от Вилны аж до жродел Неменовых". Згадуються також часи хана Батия "котрый в той же час пришедши Рускую краину през Руские панства, Полскую, Куявскую, Шлионскую землю, Муравскую и Венгерское панство орутие были сплендровали".

Слід вказати і на "краины московские" у відношенні до рязанських територій; "краины Руские с Подолем"; "краины полские, межи Саном и Вислою р›ками лежачие". І на те, що "Ягейло Витолтови Волынь весь и Подолье, краины руские, отдал на панованье". Як і у відношенні до мосовського князя Івана Васильовича, котрий "поднесся на вс› краины князства Руского и Литовского мысли свои обернул".

З вищенаведеного слідує, що назва "країна" ще не була закріпленою за певним східноєвропейським районом. Лише 1517 р. "Иоанн, великий князь московский, волости литовские украинские, от границы своей воевал, а кроль Жигмонт (Сігізмунд І – О. М.) против ему выправил Константина Острожского, гетмана литовского, з войском литовским и руским".

Але в цілому територіальне розмежування між "Московією" і "Руссю" прослідковується все чіткіше. В Литві, а пізніше і в Польщі, під останньою розуміли території, що увійшли до складу їх держав, котрі об'єдналися в Річ Посполиту. Та "українська тема" тоді ще не була актуальною для зверхників цього утворення.

Інформація якраз про українські території кардинально змінюється в позитивному відношенні під час розгляду повідомлень Гійома Левессера де Боплана і П’єра Шевальє – двох французьких спеціалістів з військової та дипломатичної справи, які в 30-60-ті роки ХVІІ ст. перебували безпосередньо на сучасних українських теренах чи поблизу них й передавали свої свідчення королю до Варшави. Тож їхні праці, як вже відзначалося у передмові до даної роботи, також можна відносити до блоку польських джерел.

Перший із них у своєму "Описі України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способами життя і ведення воєн" називає ці землі "великим пограниччям", "великою провінцією України". Далі Боплан повідомляє, що "Київ [Kiov], званий колись Кізовією [Kisovie], був раніше одним із найдавніших міст Європи…Серед руїн цих храмів донині знаходять поховання кількох князів Русі [Russie]". Відзначає, що місцеві жителі "сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською [Rus]", що руська шляхта дуже нечисленна і наслідує польській. Окрім того перераховує окремі географічні орієнтири – річки Ворсклу та Псел, такі населені пункти як Трахтемирів, Переяслав, Канів, Черкаси, а також називає київський Печерський монастир. Для цього автора правий берег Дніпра являється "руським" або "українським", а лівий – "московським". Звертає особливу увагу на район дніпровських порогів: "Томаківка [Tomahowka] – це острів до третини льє в діаметрі або біля того, майже круглий, дуже високий…Він знаходиться ближче до Русі, аніж до Татарії". "Каїр [Kair] – це довгий острів на 5-6 льє…коли [основний рукав] русла проходить під руським берегом, то острів стає ширшим зі сторони Татарії". "Носаківка [Nosokowka] – це довгий безлісий острів…Між цим островом і Руссю знаходиться канал, який називається Космаха".

Не оминув згаданий автор у своїх описах і більш південні райони сучасної України. "Крим [Crime] – це великий півострів на Чорному морі, розташований на південь від Московії". А про тамтешнє населення повідомляє: "Це ті татари, які так часто вдираються у Польщу і Московію…а потім виводять з собою до свого краю 50 і навіть 60 тис. руських [Roux] невільників і продають їх для служби на галерах". Нагадує , що "На рівнинах, які лежать між Буджнаком і Україною [l'Ocraine], перебуває звичайно від 8 до 10 тис. татар". Окрім того характеризує автохтонів як "русинів, або козаків".

Цікаво, для нас в першу чергу, що русько/українська та московська межа в даному випадку проведена по Дніпру, що в основному відповідало реальній фіксації зон інтересів двох провідних на той час східноєвропейських держав в цьому регіоні європейського півдня.

А в "Історії війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар" П’єр Шевальє відзначає, що "Козаки…це були добровольці з окраїн Русі, Волині, Поділля та інших провінцій Польщі". Їх появу він пов’язує з діяльністю Стефана Баторія: "Король Стефан Баторій, якому Польща завдячує багатьма хорошими законами, розуміючи, наскільки ці волоцюги можуть прислужитися йому щодо охорони кордонів Русі та Поділля, яким завжди загрожували напади татар, створив з козаків військо". У відношенні вищенаведеної "доброзичливої" характеристики їх, то треба враховувати, що писав все ж таки француз, який перебував при польському королівському дворі і мав власне суб’єктивне бачення появи цієї соціальної групи в місцевому середовищі.

Далі, 1596 р., після заборони козакам проводити військові операції на Чорному морі, вони рушили "на Русь та Литву" – тобто Запорожжя тоді не усвідомлювалося як одне ціле з більш північними українськими територіями. Важливим являється й зауваження Шевальє, що "козаки – це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав".

"Українська" назва і надалі часто присутня на сторінках його твору: "Через два роки татари рушили походом, зайшовши дуже далеко в глибину України й пограбувавши Переяславщину, Корсунщину та околиці Вишнівця, до яких вони перед реформою козацького війська звичайно не наближалися"; "Козаки теж набрані і завербовані з Русі, Волині та Подолії, вони мають багато вольностей та привілеїв, вони так само зобов’язані вирушати туди, куди їм скомандують"; "Пороги – це руський термін, який означає кам’яні скелі…Ось причина, яка заважає судноплавству і позбавляє Україну можливості збагачуватися".

Але у відношенні поступового ствердження української самоназви цієї території та і власне самої її появи досить важливими являються слідуючі свідчення згаданого автора:

"Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає окраїна. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і яка входить до складу Київського та Брацлавського воєводства…

Україна є дуже родючою країною, так само як Русь та Поділля" (Русь тут слід розглядати як підкарпатський регіон – О. М.).

І далі: "Головні ріки – це Дніпро, або Борисфен, Дністер, або Тірас (що тече вздовж кордону Валахії), Десна, Рось, Горинь, Случ, Стир і багато інших менших річок та проток, велика кількість яких свідчить про добру якість грунту.

Найвидатніші міста та фортеці, які займають козаки, - це Київ, центр воєводства і митрополії грецької церкви, Біла Церква, Корсунь, Костянтинів, Бар, Черкаси, Чигирин, Кодак, Ямполь над Дністром, Брацлав над Бугом – центр воєводства, Вінниця, Умань, Чернігів, Переяслав, Лубни, Паволоч, Фастів".

Але в достатній кількості присутні й руські назви: "а тим часом Кривоніс, другий козацький ватажок…пустошив Русь та Поділля…Князь Ієремія Михайло Вишневецький вирушив із-за Дніпра на прикордоння Русі з кількома загонами, до яких приєдналися загони київського воєводи Януша Тишкевича і полк гвардії покійного короля…інакше Кривоніс був би вдерся всередину королівства разом з цією юрбою руських"; "Козаки, залишивши Львів, подалися під Замостя…це місто було на той час захистом руської шляхти, вигнаної з своїх земель повсталими селянами"; "при цьому загинув Оссолінський з багатьма шляхтичами з Руського воєводства"; "Бог виявився прихильним як на Русі, так і в Литві, де він, як кажуть, своєю рукою витягнув обидва польські війська з небезпеки, в якій вони, за всіма людськими припущеннями, мали б загинути".

В усіх вищеприведених випадках під Руссю слід розуміти сучасні західноукраїнські терени, в ті часи підпорядковані Польщі. Окрім того слід навести й повідомлення про те, що "Турецькі міністри запевнили Хмельницького щодо покровительства султана, а також обіцяли, що Оттоманська імперія дасть йому Русь у ленне володіння". Це трапилося після перших перемог великого гетьмана над поляками, коли його прихильності шукало багато з тогочасних володарів.

Але, слідуючи за тектом Шевальє, треба знову повернутися до української термінології: "Тим часом на Україні з шляхтою поводилися так погано, начебто війна ще тривала"; "Тим часом Хмельницький грішми втихомирив хана і визволився з його рук (після битви під Берестечком 1651 р. –О. М.); "він повернувся на Україну, щоб заспокоїти дух народу, який був дуже збурений останньою поразкою та його відсутністю"; "пошесть забрала в цвіті літ князя Михайла Корибута-Вишневецького, який дав доказ надзвичайної хоробрості і діяльності протягом усієї війни, що позбавила його прибутків з усіх його маєтків, розташованих на Україні".

Основні свідчення з "Історії" Шевальє, все ж, відносяться до територіального опреділення України – середньодніпровського регіону, котрий тоді знаходився "на краю" європейської землеробської цивілізації. Далі розпочинався Великий степ кочівників.

Але якщо ж робити короткі узагальнення із усіх вищепроаналізованих польсько-литовських матеріалів, то можна зазначити, що для представників еліт їхнього "світу" в останні століття середньовічної епохи в основному існувала лише одна руська назва для всіх східнослов’янських, і в першу чергу пов’язаних з ними, територій. І лише ті, хто тоді  хоча б якийсь час безпосередньо перебував на півдні Східної Європи, починали сприймати й використовувати нову українську назву. Далі на північному сході у їхньому розумінні знаходилася "Московія"; "Мала Росія"/"Малоросія" для них була взагалі не відома як географічна реалія або ж політична структура.