dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 12 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 2

Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Джерела північно-західних та західних сусідів

Як вже відзначалося у вступній частині, до найбільш важливих з них нами  віднесені Літописи білорусько-литовські ХV-першої половини ХVІ ст., Літопис Яна Бінвільського середини ХVІІ ст., Хроніка Литовська і Жмойтська ХVІІІ ст., а також праці Боплана та Шевальє 30-60-х рр. ХVІІ ст. До складу першого із названих зводів в свою чергу входять кілька літописів – Нікіфоровський, Слуцький, Археологічного товариства, Красинського, в котрих зберігається цікава для нас інформація (в декількох інших з цієї ж збірки  вона лише повторюється).

Зокрема в останньому із вищеперерахованих згадуються старі давньоруські часи, коли в цьому європейському регіоні відбулися кардинальні зміни: "повъстав царь Батыи и пошол на Рускую землю и всю землю Рускую завоевал, и князеи руских многых постинал, а иных в полон повел, и столець всее Руское земли Киев съжог и пуст вчинил. А князь великии киевскии Дмитреи, боячеся великое силы и моци его, збег с Киева в город Чернигов, и потом доведался, што город Киев скажен и вся земля Руская спустошена. А въслышав, ижь мужики мешкають без господаря а зовутся дручане. И от, собравшися з людми, пошол ко Друцку, и землю Друцкую посел, и город Друческ зарубил, и назвался князем великим друцким. А в той час доведался князь великии Монтивил жомоитскии (Мингайло – О. М.), иж Руская земля спустела и князи рускии розогнаны, и он, давши войско сыну своему Скирмонту, и послал с ним панов своих радных".

Літописець сплутав статус згаданого Дмитрія – він являвся воєводою Данила Галицького, а не великим князем. Напередодні безпосереднього наступу татаро-монгольських військ столиця Київської Русі взагалі залишилася без князя-оборонця. Але для нас в даному випадку важливим  являється інше: в литовському середовищі пам’ятали стару назву до того могутньої східнослов’янської держави і згадували її окремих історичних діячів.

Взагалі "Русь"/"Руська земля" в цих літописах в широкому значенні згадується півтора десятка разів: на ці землі з Орди в 1313 р. приходить митрополит Петро; 1380 р. Мамай пішов на великого князя Дмитрія Івановича "и на всю Рускую землю"; 1430 р. "князь великіи Жидимонт (Сігізмунд – О. М.) събра всю силу свою литовскую и посла сына своего князя Михаила на Русь"; 1440 р. литовці "взяли з Ляхов Казимира королевичь на великое княженье Литовское, и посадиша его с честию на столичнемь город› на Вилии, на всеи на Рускои земли"; кілька разів відзначалося, що татари приходили на "Руську землю" й чинили багато зла її мешканцям.

Іноді в територіальному відношенні "Русь" виокремлюється з сусідніх утворень. Так, під 1430 р. відзначається: "Сии князь велики Витовт, бяше же ему дръжаще великое княжение Литовьское и Руское, иныи многыи земли, спроста реку вся Руская земля. Не токмо же Руская, но еще государь Угоръскои земли". Окрім того "Велике князівство Руське", як окрема  структура, згадується ще двічі у цьому літописному джерелі.

Згадавши про Вітовта не можна не звернути увагу на цікавий історіографічни факт, котрий відобржає взаємовідносини Литви та Золотої Орди в ті часи. Форма їхнього співпорядкування була вкладена в уста цього князя у повідомленні 1398 р.: "И похваляся на орду Витовт и глаголаше: "Поидем, пленим землю Татарскую, победим царя Темур-Кутлуя и возмем царство его, и посадимъ царя Тактамыша (Тохтамиша - О. М.), а он мя посадить на всеи Рускои земли и на том на всем".

Похідною від "Русі" являється "руська" назва, що була зафіксована в багатьох випадках. Вона використовується під час характеристики тогочасних зверхників у східнослов’янському середовищі, коли згадуються "князи рускыи" (близько десяти разів). Але в багатьох випадках йдуть і уточнення – тоді як додаються свідчення, кого ж під цією назвою слід розуміти конкретно: це князі суздальські, ростовські, ярославські, дрюцькі, луцькі, київські, московські. Тричі згадується київський князь - воєвода, а ще тричі – князі руські разом з боярами; одного разу також згадуються спільно руські князі, бояри і земля. Ще в одному випадку відзначені руські князі з руськими ратями, а "руска сила" – двічі.

Тричі події відбувалися в "городех руских", а в багатьох випадках маємо й конкретні поточнення. Так, у 1306 р.: "Поставлен бысть Петр митрополит в Рускую землю, и приеха на Суздаль"; 1318 р.: "Выиде Кончак на Русь и повеси 100 и 20 человекь у Костромы, и шед ратью, взя Ростов и пожже"; 1410 р.: "Приде из Цареграда Фотеи митрополит, поставлен на Киев и на всю Рускую землю…приде на Москву".

Але не лише східні райони східнослов’янської ойкумени сприймаються як "руські". 1416 р. "князь великыи Витовт умыслившю ему по своему хотению, собрав епископы рускыя, иже в области его живущи". До їх числа увійшли владики полоцький, чернігівський, луцький, володимир-волинський, туровський, які й поставили митрополитом київським болгарина Григорія Цамвлака. А при описі походів Свидригайла та його сина Михайла 1430 р. згадуються руські міста Полоцьк, Смоленськ, Вітебськ; пізніше (двічі) Мозир, Чернігів, Стародуб, Карачев, Пінськ та Туров; ще одного разу – Мстиславль.

Тож можна константувати, що в часи  Великого князівства Литовського  у відношенні до його східних слов’янських сусідів використовувалася лише стара "руська" назва – як для означення окремих територій (або в цілому), так і конкретних населених пунктів, а також і під час характеристики тамтешніх зверхників.

Дещо відрізняється від вищенаведеної термінологія в літописному трактаті Яна Бінвільського, що являється частиною більш обширного компендіума. У ньому, окрім традиційної "русі", згадуються серед інших народів ще й "черкаси", "москва", "литва". При цьому в повідомленні "О давних богах руских и московских" можна виокремлювати західні та східні регіони східнослов’янського світу. А під час опису походів Скирмонта відзначається, що він "тигнул до Сиверского (Новгорода Сіверського – О. М.), земли за Днепр, где поперед Мозир, взял през подане. Потом Стародуб, Чернигов, Карачов и все места столечные княжат руских в землы Сиверской побрал…з войском у поле посполу из инъшими ксонженътами рускими и поразылы татарей".

Ще одне термінологічне поєднання зафіксоване у повідомленні про те, що "Иоанн Васильевичь, великий князь московский, нашол причину на Литву, иж Александер, княжа литовское, дочце его Елени, которая была за ним, не збудовал церкви руское на Виленском замку, к тому же менил мет (право) на руские країни, аж по реку Днепр, а по Березине…с которіми пошли до Брянска, до Сиверской земли. А кгди притегнули под Брянъск, пре(з) зраду Брянск взяли. Также тие замки на тот час москве достали в руки: Чернигов, Стародуб, Новгород Сиверский". У цьому тексті також згадується про захоплення "москвою" Путивля, Дорогобужа, Торопця. Слід вказати й на повідомлення 1340 р., коли польський король Казимир, прийшовши "до руских земъли, напрод Илвов, столицу рускую, облег и взял место Илвов през подане, где много сребра, золота, перел, шат дорогих до Полски побрано".

Треба відмітити й існування титулу "руское земли гетман полний литовский" і  те, що Ягайло "всю землю Литовскую, Жмоитскую и часть Руси до Коруни Полское вернул".

Із вищесказаного, зокрема, випливає, що у свідомості західних і північно-західних сусідів східних слов’ян "русь" та "москва" в ті часи являються різними частинами тогочасного східноєвропейського світу і перші з них безпосередньо знаходилися поблизу давніх етнічних теренів польського та литовського народів. Хоча поволзькі зверхники вже почали готувати ідеологічне підгрунтя для майбутніх об’єднавчих зазіхань на землі бувшої Південної Русі.

Повертаючись знову до литовських джерел треба відзначити, що у Хроніці Литовській і Жмойтській виявлено набагато більше цікавої для нас інформації.

На її сторінках назва "Русь" зустрічається більше 40 разів, а "Руська земля" – 8; одного разу зафіксована "земля Российская". А ще одного згадується "змешаная Русь", коли мова йде про київських, переяславських, брянських та луцьких володарів, які 1322 р. приймали участь у бойових діях проти литовського князя Гедеміна. Після протистояння, останній рушив "през место и замок Киевский, побрал тежь и иншии места: Белгород, Сл›поврон, Канев, Черкасы, добыл теж Бранска Северскаго и Переяславля, замку столечного княжат руских. И так за единым звытязством монархию Киевскую, Волынские и Северские князства аж до Путивля за Киевом на 50 миль и далей опановал, и до Литовского панства прилучил, на Киеве и инших местах преложил старшим наместником своим Мендовга князя Голштадского Алигимонтовича, кревного своего, который патым окрестился в веру рускую и пановал на Киеве аж до Владимира Ольгердовича".

Із сторінок Хроніки відомі й чисельні похідні "руської" назви: "народ руский", "русаки", "княжата киевской земле Руской монархии", "люд руский", "король руский…король всей России", "король руский Черной и Белой Руси", "русскии князи и ріцари", "витязи руские", "паны и княжата руские", "пан руский" – всі перераховані назви зустрічаються по одному разу; "монарх руский" (як і "монарх киевский", а також "киевская монархия"), "князь руский новгородский" (тобто новогрудський – О. М.), "панята руские" – по два; а "княжата руские" – аж 18 разів; "князи руские" – 8; "руске панство" – 4.

Тричі Данило Галицький характеризується як "король руский", а його син Лев – по одному разу – як "королевич руский" та "князь руский". В окремих випадках руси виокремлюються від інших груп: "княжата руские и московские", "шляхта литовская и руская", "полская и руская шляхта", "вся шляхта руская, подольская", "княжата, паны и бояре литовские и руские", "паны полские, литовские и руские", "паны литовские и руские", "русь и греки", "руские и немецкие панята", "русь и венгры", "русь и татары". Досить цікава форма зафіксована 1298 р.: "Мишколт немец, пан Руский".

Але, звичайно, в даному литовському джерелі найчастіше згадуються характеристики двох людських спільнот. Так "Русь и Литва" разом відзначені в 17 випадках, "князство Руское и Литовское" – у двох, "панства руские и литовские" – чотири рази, "великим князем жомойтским и литовским и руским" – двічі, "княжество Литовское, Жимойтское и Руское" – кілька. По одному разу відомо про присутність "литовских и руских князей", а також вирази "Польша, Русь, Мазовша и Прусы", "в Польши, в Руси, в Литве и инных краинах прилеглых", "литва, русь и татары", "Литва, Русь и Польша", "з русы и жимойди и литвы", "волынцы и русь", "на князовство Жомойтское на Руси с повинности братерской выделити".

"Руське" використання відоме і в інших випадках: "литеры руские", "переписать по-руску", "жона руска, дочка князя тверского", "вера христианская руская", "церква руская"; у 4 випадках відзначена "руская вера", а також "волости руские", "руские панства".

Багато разів "руська" назва згадується при характеристиці військової справи тих часів: "жолнеры руские" – двічі; "войска руские" – сім разів; "войско литовское, жомойтское и руское" – тричі; "войско литовское и польское" – теж тричі (як і "руские и татарские войска"); "руское и литовское войско" – сім разів; "полки руские" – тричі; "замки руские" – двічі (а "украинские" – одного разу). По одному разу згадуються "войско псковское и новгородское, и русь"; "войско литовское и русь новгородская"; "рыцерство руское"; "руское воинство"; "воевода смоленский с руским воинством"; "воевода руский"; "войско полске, литовске, руское, пруское и жимоитское".

У 10 випадках наявна назва "руские князства", а ще в кількох мова йде про більш конкретні території – "Полоцкое и иншие князства руские", "места множнейшие руские – Новгород Великий, Псков и Полоцко". Коли мова заходить про "Северское земли и Руской за Днепр", то перераховуються Мозир, Стародуб, Карачев і Чернігів. Хоча відомі і "князства руские и северские".

Але слід навести й більш розширені цитати, коли відзначаються "руські" територіальні межі.

Так, після битви на Куликовому полі 1380 р. (у Хроніці вона чомусь "перенесена" майже на десятиліття назад – віднесена до подій 1371 р.), московський князь Дмитрій мовив: "Зличите ся братия, колико князей нет и воевод, и колико нет старых и молодых воинов". Отповидел ему Михаил Александровичъ, боярин московский: "Нет вел[икий] князю, у нас четыредесять бояринов московских, двенадцети князей белозерских, тридцети посадников новгородских, дведцети бояринов коломенских, четыредесят бояринов серпоховских, двадцети бояринов переяславских, двадцати пяти бояринов костромских, тридцети пяти бояр владимерских, осми бояр суждальских, четыредесят бояр муромских, двадцети трох бояр дмитровских, тридцети бояр ростовских, шестидесят бояр можайских, тридцети бояр звенигородских, пятнадцети бояр тверских, пятнадцати бояр углецких, семдесяти бояр ярославских, тридцети начальников литовских, а от всех полков всей дружины воинской, положивших головы своя за честь божию и за тебе, князи своего, и отчество свое, двести пятьдесят и три тысячи". Тогды великий князь Дмитрий из глубины сердца своего вздохнул и, обернувшися до гробов побитых российских воинов, со слезами, великим плачем молвил: "Братия моя вселюбезнейшая, князи, бояре, воеводы и све витязи старые и молодии, сынове рускии…где положили есте богатырскии свои головы за веру христианскую и за землю Рускую, вам будет вечная память". У цьому літописному фрагменті  явно виокремлюються межі тогочасної "руси московской" (за ще одним літописним формулюванням).

Інший "руський вимір" дається під 1392 р., коли "Ягейло, за старанем Кейстутовым на панство отцевское вступивши, великие войны с русью, поляками и крыжаками (хрестоносцями - О. М.) инфляндскыми и прускими мевал…аж Ягейло против Руси Полоцкой поднесл…А по малом теж часе Кестут Новгородок и С›верское князство опановал на Руси…Потым Кейстут войско собрал з руси и жимойт, а Ягейло с пруских, инфлянтских крыжаков, а гды ся войска ку собе юж до бою зближи, ним до битвы пришло…А потом Ягейло Витолтови Волынь весь и Подолье, краины руские, отдал на панованье".

Ще через певний час – 1397 р.: "Потым Скыргайло и Витолт тягнули до Полоцка…а осадивши замок Полоцкий рыцерством литовским и всю Русь Полоцкую, Лукомскую, Витебскую, Оршанскую, Смоленскую, Мстиславскую, з оных бед успокоили и до послушенства князства Литовского привели".

Майже через століття – 1492 р. "Иван Васильевичь, великий князь московский, маючи час в погоду за нового панованя Александрового, на початку весны поднесл войну на панство Литовское и взял Вязму, Холопен, Мещерск, Любечск, Серпохов и инные замки руские северские, Литве от Олгерда и Витолта служачие, и инших волостей много в коротком час› опановал". Тож "територіальний маятник" почав рухатися у інший бік.

А вже рівно через століття – 1497 р. "Стефан, воевода волоский, хотячи помститися кривды своей и невинности поднесеня войны против себе от  Яна Ольбрыхта, короля полского, зобрал войско великое з волохов своих, мултанов, турков, татар и вторгнул на Подоле и до Руси, и вс› волости, села, м›стечка без опору сплюндровал, Перемышль, Радомл, Преворско, Ланцут спалил…люду обоей плоти в неволю турки, татаре, и волохи вывели…татаре бранцами рускими и полскими наполнили были". Ще через певний час – 1509 р.  той же Стефан "збройною рукою вторгнул до Руси, Лвов зрабовал, отколь немало скарбов выбрал, Рогатин поддался ему…Так в той час Литва и Русь з княжат Глинских были очищены".