dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 19 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 1

Українці: народ і його земля. Східноєвропейські історично-географічні реалії за джерелами ХІІІ-ХVІІ ст. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Джерела постдавньоруського періоду

У передмові до даного циклу статей  ми вже відзначали, що для висвітлення піднятого тут питання будуть залучені традиційні літописні списки, в яких найбільш повно охарактеризовані події як домонгольської епохи - часів існування Київської Русі, так і післямонгольських часів (останні свідчення і являються найбільш цікавими для нас у контексті вже даного дослідження). Мова може йти про Іпатієвський (ІЛ) перших десятиліть ХІV ст, Лаврентієвський (ЛЛ) 80-х років ХІV ст.  та Новгородський перший (НПЛ)  (старшого ізводу – ХІІІ – ХІV ст., молодшого ізводу – 40 роки  ХV) літописи. А завершають для нас постдавньоруський період "Список руських міст далеких і близьких" кінця ХІV ст.  та польська "Велика хроніка" ХІІІ - другої половини ХІV ст.

Почнемо з ІЛ, що все ж найповніше зберіг південноруське літописання. В ньому викладені й дані про події середини-другої половини ХІІІ ст. Серед наявної інформації найбільше свідчень про самоназву населення південно-західних земель та похідних від неї: "Роусь", "Роуси", "брань Роуская", "крепость Роуская", "обычаю Роускоу", "обычаемь Роускимь", "устремленье Роуское", "Роуская рать". Про те, що мова йде про карпатський регіон, окрім свідчень про самі місцеві події, вказує і принцип "ми – вони" в етнічному відношенні, котрий  використовувався у багатьох випадках: "Роусь и Оугры и Ляхы", "на Оугры. и на Роусь", "Ляхы. а Роуси", "гнаша Роусь. и Ляхове", "Роусь. и Половце", "Роусь и Ятвязе", "Немце и Роусь" ( в деяких випадках такі сполучення зафіксовані під різними роками по кілька разів).

Аналогічна картина вимальовується і у відношенні  характеристики "сильних світу цього": "Бысть снемь. Роускимъ княземъ. и с Лядскимь княземь", "князи Русцеи", "поидоша князи Роусции на Литвоу". В територіальному відношенні про даний регіон мова йде як про "земле Русцеи", де знаходиться "митрополье Рускои" і котрий відмежовується від сусіднього. В цьому випадку мова вже йде про "землю Роускоую и Лядьскоую".

Говорячи ж про територію одних із вищезгаданих сусідів, яких іменують "Ляхы" (сучасні поляки), то у відношенні до жителів східної зони  їхнього розселення, під 1268 р. вказується на цікаве  найменування – "Ляхове Оукраиняне" (тобто окраїнні). Іноді сусіди перераховуються разом. Так трапилося в 1279 р., коли "Голод быс. по всеи земле. и в Роуси и в Ляхох. и в Литв› и въ Ятвязехъ". А "окраїнні" назви зустрічаються під час опису діянь вже наступників Данила Галицького – князів Лева та Володимира. В першому випадку під 1280 р. повідомляється: "Посем же Левъ восхоте собе части в земле Лядскои. города на Вкраини". А в другому, 1282 р., "вспомяноу Володимеръ. оже преже того Лестко. пославъ Люблинець взялъ бяшеть оу него. село на Вкраини именемъ Воинь".

Без сумніву, всі вищеперераховані події, а також географічні назви й самоназви автохтонного населення (як східнослов’янського, так і іншого), відносяться до району західного порубіжжя бувшої давньоруської держави. Вони відзеркалюють реальний стан речей в перші післямонгольські десятиліття на сторінках ІЛ, вказують на те, що в той час глобальні територіальні питання відійшли на другий план, мало хвилювали людей у порівнянні з нагальними проблемами в цій частині східнослов’янської ойкумени.

І лише в одному випадку, коли 1246 р. князь Данило Галицький рушив у ставку до Батия, літописець згадав про велич і простори Русі. Але звернення його було у минуле: "О злее зла. чсть Татарьская. Данилови Романовичю. князю бывшоу великоу. обладавшоу Рускою землею. Кыевомъ и Володимеромъ. и Галичемъ. со братомъ си инеми странами. ныне седить. на кол›ноу. и холопомъ называется. и дани хотять. живота не чаеть. и грозы проходять. о злая чсть Татарская. егож отць бе царь в Роускои землию иже страны все".

Дещо іншою вимальовується картина на сторінках ЛЛ. Звичайно, згадуються самоназви автохтонного населення – "Русы", "Руси", "Русском языце"; даються територіальні характеристики: "Рускои земле", "приказаша Олександрови (Невському – О. М.) Кыевъ. и всю Рускую землю. а Андреи седе в Владимери на столе", "всю землю Рускую". Тут правлять "князи Рустии" зі своїми  "воеводамї".

Та зафіксована й суттєва, у територіальному відношенні, новина – зміщення "руської" назви далі на північний схід, у поволзький регіон, тобто поширення її в цьому напрямі. Вперше це трапилося в 1238 р., якраз під час монголо-татарського погрому Поволжжя й поховання загиблих місцевих князів: "а иным же княземъ Бъ повеле жити члколюбиемъ своимъ в Рускои земле хрстыяньского ради языка". Тобто, в даному випадку "Русь" – це й північно-східні райони зони східнослов’янського розселення, хоча їх традиційне найменування – "Залісся" – ще певний час зберігалося.

Пізніше таке використання назви конкретизується вже під 1293 р., коли "Татарове же взяша Володимерь. Переяславль. Москву. Волокъ. и всехъ городовъ… и много зла створиша в Рускои земли". Далі ця тенденція поступово розвивалася. Так, в 1327 р., "приидоша изо Орды рать на Русь…и плени град Тверь и всеи земли много зла створися"; в 1382 р.: "того же лета црь Токтамышъ приде ратью на великого князя Дмитреа Ивановича (Донського – О. М.) и на всю Рускую землю"; в 1409 р.: "ида к Москве. съжже градъ Серпоховъ. а людеи множество изсече. а иных в полонъ поведе. и приде к Москве…и ста оу города. а воя распусти по всеи земли Рустеи. они же град Переяславль пожгоша а в Ростове и въ Юрьєве. и по всемъ погостомъ и по селомъ, крестыяномъ много зла створиша".

Така "зміна вектору" вплинула в територіальному відношенні і на церковні справи. В 1381 р.: "прииде изъ Цряграда на Русь. пресвещенныи Киприянъ митрополит на свою митрополью на Москве". З цим церковнослужителем пов’язані й інші події: 1389 р. "Киприянъ митрополитъ всея Руси…и преста мятежь в митрополии. и быс едина митрополья Кыєвъ. и Галичь и всея Руси"; 1407 р.: "преставися пресщенныи митрополит Киприянъ Кыєвкыи. и всея Руси". А через певний час, в 1410 р., "выиде пресщеныи митрополит Фотеи, Кыєвскыи и всея Руси, изъ Цраграда на Кыєвъ. и приде на Москву в Великъ днь".

Тож в даному літописному списку початок "руського руху" на схід вимальовується вже досить чітко.

Аналогічний стан речей прослідковується і в НПЛ. Традиційно в цьому літописі північна зона розселення східних слов’ян в часи середньовіччя продовжує вимежовуватися, як і в домонгольські часи, із всієї ойкумени цієї спільноти з доповненням тих іноетнічних груп населення, які в адміністративному відношенні були підпорядкованими Новгороду Великому: "всю область Новгородскую"; "волость Новгородскую"; "Новгородъ вся волость Новгородская. пльсковичи, ладожане, Корела Ижера, Вожане"; "вся волость новгородская: пльсковичи, ладожане, рушане, Кор›ла, Ижера, Вожане", "волость новгородскую: Волокъ, Бежици, Вологду" і т. д. Відрізняють себе новгородці й від інших народів і племен. 1240 р.: "на волость Новгородскую наидоша Литва, Немци, Чюдь".

Але вже в кінці ХІV ст. нові московські господарі майбутньої Росії зробили спробу підпорядкувати собі ці території. В 1398 р.: "новгородци же рекоша своему господину отцю архиепископу владыц› Ивану: не можемъ, господине отче, сего насилья терпети от своего князя великого Василья Дмитриевича, оже отнялъ у святеи Софьи и у великого Новгорода пригороды и волости, нашю отчину и дедину". А завершився цей процес аж через вісім десятиліть – у 1478 р. Як відзначав М.  Карамзін: "Так Новгород підкорився Іоанну (Третьому – О. М.), більше шести століть відомий в Росії та Європі як держава народна, або республіка".

Ототожнюються жителі східнослов’янської півночі з населенням інших руських земель у територіальному відношенні лише при характеристиці князя Олександра Невського в повідомленнях 1263 р. на сторінках старшого та молодшого ізводів: "даи, господи милостивыи, видети еме лице твое в будущии веке, иже потрудися за Новгородъ и за всю Рускую землю", а далі "и за Новъград и за всю Рускую землю живот свой отдавая".

Але в більшості випадків і в післямонгольський час, "Руська земля" (назва в літописному тексті  повторюється багато разів) знаходиться поза новгородськими територіальними межами. Тож розглянемо основні події, коли була зафіксована така ситуація.

Спочатку зупинимося на повідомленнях старшого ізводу. В 1257 р.: "Приде весть изъ Руси зла, яко хотять Татарове тамгы и десятины на Новгород; и смятошася люди чересъ все лето"; в 1316 р.: "поиде князь Михаило изъ Орды в Русь, ведыи с собою Татары, оканьнаго Таимеря. Услышавше же новгородци съ княземъ Афанасиемъ, изидоша к Торжку". Без сумніву, даний пункт – це край Новгородщини (якраз до нього й дійшли війська Батия в 1238 р., а потім повернули назад). В 1326 р. : "на ту же зиму приде рать татарская множество много, и взяша Тферь и Кашинъ и Новоторжьскую волость, и просто рещи всю землю Рускую положиша пусту, только Новъгородъ ублюде богъ и святая Софья". Як бачимо, поняття "моя хата з краю" з’явилося задовго до появи сучасних українців.

Набагато більше аналогічних випадків зафіксовано на сторінках молодшого ізводу цього ж літопису. Вже під 1245 р. відзначалося: "Уби цесарь Батыи в Орде князя Михаила Черниговского и воеводу его Федора…Бысть нахождение поганых Татаръ на землю Рускую" (звичайно мова тут йде про південноруські райони). 1335 р.: "Того же лета, по грехомъ нашим, бысть пожар в Руси: погоре город Москва, Вологда, Витебьско; и Юрьев немечкыи всь погоре". 1379 р.: "поидоша Татарове на Рускую землю, на князя великого на Дмитриа (Донського – О. М.); князь же поиде противу их". Оконтурює певною мірою "нову Руську землю" повідомлення 1382 р. про похід хана Тохтамиша, який "много попустюши земли Рускои: взя град Москву и пожже, и Переяславль, Коломну, Серпохов, Дмитровъ, Володимиръ, Юрьевъ…И кто нас, братие, о сем не устрашиться, видя таковое смущение Рускои земли".

Виокремлюються північні території та поволзькі землі і в 1399 р., коли литовський князь Вітовт "хотел пленити Рускую землю и Новъград и Пьсковъ". Ще раз перераховуються "руські" пункти післямонгольських часів у повідомленні 1408 р.: "То же зимы прииде Едигии, тесть Шадебега цесаря татарскаго, ратью со многою к Москве…и стоя под Москвою самъ цесарь, а вои свои распусти на Рускую землю. И взяша город Переяславль, Ростовъ, Нижнии Новъгород, Серпухов…и воеваша и до Клина, до тферьскаго рубежа, и все крестианъ секуще, аки траву, а с города Москвы взяша окупа 3 тысяце рублев; и идуще из Рускои земле, взяша город Рязань". За цим текстом важко однозначно констатувати, чи останнє із названих міст знаходилося  на кордоні, чи вже за межами Руської землі у поволзькій зоні.

Від "руської" назви маємо й похідні: "князь великыи рускыи Михаилъ", "руских князеи", "побиша Русь новгородцовъ много и ладожанъ", "сгоре Немець в полатах 2000 и 500 и 30, а Руси 4 человека", "князи рускыя и воеводы".

Традиційною для цих часів являється й церковна термінологія. 1270 р.: "И присла митрополитъ грамоту в Новгородъ, река тако: "мне поручилъ богъ архиепископию в Руской земли, вамъ слушати бога и мене"; 1311 р.: "святого благоверного Владимира,крестивъшаго Рускую землю"; 1326 р.: "преставися митрополитъ Петръ всея Руси на Москве"; 1334 р.: "прииха митрополит Феогнастъ в Русь, быв въ Цесариграде и в Орде", 1343 р.: "митрополит Фегнастъ Гричинъ ходи в Орду…и выиде на Русь здравъ"; кілька разів згадується "митрополит всея Руси" або "митрополит Рускои земли".

З церковними подіями в НПЛ пов’язані й згадки про одну з південноруських земель. 1331 р.: "Приехаша послове от митрополита из Волынскои земли…зовуще на постановление…поиха Васильи на владычество ставиться в Волынскую землю…и приихаша в Володимиръ волынский"; "поиха посрамленъ от митрополита из Волынскои земли на Киевъ". Ще одна звістка про цей край зафіксована під 1349 р.: "Прииде король краковьскии со многою силою, и взяша лестью землю Волынскую и много зла крестианомъ створиша, и церкви святыя претвориша на латынское богомерзькое служение".

Але, взагалі, південноруський минулий державний центральний осередок викликав в ці часи досить слабкий інтерес на східнослов’янській півночі, що, правда, було характерним і для попередніх століть. Та окрім висвітлення власних, місцевих проблем та подій, "нова поволзька Русь" відносно часто фігурує в розглянутому північному літописі.

На перший погляд розглянуті матеріали ІЛ, ЛЛ, НПЛ дозволяють відтворити ясну історичну картину: в післямонгольські ХІІІ-ХІV ст. тенденція виокремлення територій півдня, півночі та північного сходу східнослов’янського світу "набуває обертів".

Далі слід звернутися до "Списку руських міст далеких і близьких", котрий в літописах та збірниках ХV- ХVІІ ст. звичайно знаходиться у вигляді окремої статті під назвою "А се имена всем градом Руским дальним и ближним". Перерахунок населених пунктів у ньому ведеться в певному порядку з півдня на північ у слідуючій послідовності: 1) болгарські й волоські міста; 2) подільські чи польські міста; 3) київські міста; 4) волинські міста; 5) литовські міста; 6) смоленські міста; 7) рязанські міста; 8) заліські міста, а в Новгородсько-Софійському збірнику показані ще й тверські міста, котрі відсутні у більш ранніх списках. Всього зафіксовано 358 пунктів, але, враховуючи розгляд  в даному випадку подій на південноруській території в післямонгольський час, нас найбільш цікавлять три перші групи серед названих міських центрів.                                                                                  

Тож із першого міського блоку "Списку" до "руських" можна віднести лише два пункти – Коломию й Хотин – жителі котрих можливо мали відношення до східнослов’янського світу. Всі інші гради були "не наші".

В той же час до "наших" у цьому  відношенні повністю підходить слідуюча група населених пунктів – подільські або польські міста. До неї входять 11 населених пунктів: Каменець, Іловеч, Брасаль, Солеч, Звенигород, Черкаси, Черлен, Новий городок, Веничя, Скала, Бакота.

Набагато більше зафіксовано київських міст. Перелік їх ведеться з півдня на північ, причому спочатку мова йде про міста, що розміщені ближче до Києва, а далі про чернігівські. Закінчується такий перелік іншими містами Середнього Подніпров’я та басейну Прип’яті (всього 71 пункт): Дверен, Корсунь, Треполь, Канів, Глинеськ, Переяславль Руський, Юр’їв, Пересічен, Василів на Стугні, Білгород, Чернгород, Київ, Вишгород, Мирославиці, Тмуторокань, Остречський, Чернігів, Омельники, Сновеськ, Брянеськ, Ростовець, Унеятин, Новгород Сіверський, Трубчеськ, Путивль на Сеймі, Рилеськ, Куреськ, Коршов, Сніпород, Скнятин, Грошин, Чемесов, Утешков, Синеч, Кляпеч, Ромен, Ковила, Ворона, Сал, Псові кості, Хотин, Ніяч, Городище, Лощиці, Бірин, Жолваж, Хотмишль, Чечереськ, Тетерин, Попова гора, Пропошеськ, Дроков, Гомій, Речиця, Могилев, Бихов, Лучин, Рогачів, Стрешин, Любеч, Навоз, Чорнобиль, Копил, Мозир, Переров, Смідин, Туров, Іванів на Метлиці, Вручий, Житомель, Кореч.

Наступна група – це волинські міста, куди входить і галицький регіон. В ній виділяються три підгрупи: міста власне волинські, далі – галицькі, і ще далі – міста навколо Пінська і Берестя. Всі вони перераховані в слідуючому порядку: Степань на Горині, Остро, Хоробор, Лучеськ Великий на р. Стир, Іван на Ікві, Кременець, Белз, Дубичі, Теребовль, Зудичів, Холм, на річці Салої Ізборско, Львів Великий, Волинь, на Бузі Володимир, Дорогобуч, Перемишль, Перемиль, Галич, Самбор, Четвертня, Чорторийськ, Пінеськ на Піні, Воробеєськ на Струмені, Берестій, Бринеськ, Коливань, Серенськ, Свинеськ – всього 30 міст.

Окрім того, в "Списку" знаходиться інформація про "литовські", "смоленські", "рязанські" та "заліські" міста, про які теж вже згадувалося. Але в контексті даної праці ми  їх розглядати не будемо. Що ж стосується вище перерахованих, то їх загальна кількість 114. У порівнянні з літописними градами на території південноруських земель в домонгольський час – 205 пунктів  –  їх число зменшилося майже вдвічі. В першу чергу, це можна пояснити тим страшним "геноцидом", котрий проводився під час монголо-татарської навали відносно жителів давньоруських міських осередків і відповідним зменшенням населення у цьому східноєвропейському регіоні.

Важко у такому відношенні зробити порівняння археологічних залишок навіть усіх укріплених пунктів домонгольських і більш пізніших хронологічних періодів. Якщо на сьогодні кількість першої групи досягла 670, то у відношенні другої  у нас немає повного банку даних. Створення його являється одним з пріоритетних завдань вітчизняної медієвістики, як вже відзначалося у вступній частині цієї праці.

Стосовно польської "Великої хроніки" слід константувати, що на її сторінках цікавої для нас в даному випадку інформації набагато менше. В ній лише згадується, що війська Батия, пройшовши Русь, увірвалися до Угорщини; що у "руського короля" Данила були син Роман та брат Василько, а також племінник Шварн. Окрім того повідомляється про смерть того ж Данила Галицького, спустошення "Руської землі", перемозі поляків над русами у одному з військових протистоянь.

Але й така коротка інформація все ж дозволяє плавно перейти до того блоку джерел, котрі висвітлюють взаємовідносини між різними групами населення на сусідніх теренах в більш пізніші часи та визначають тогочасні історично-географічні реалії.