dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 21 Октября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 8

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 8

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Але, повертаючись до самого явища державотворення, можна констатувати, що процес формування державної території в Україні був прямо пов'язаний з подіями Визвольної війни, а географічні чинники при цьому відігравали другорядну роль. Проте великий простір регіону сприяв розгортанню і певною мірою успіхові повстання, робив неможливим його швидке придушення чи локалізацію польсько-шляхетськими військами. Ускладнювали становлення молодої Української держави відсутність значних природних кордонів і постійна загроза військового втручання трьох небезпечних сусідів.

Укладення Б. Хмельницьким союзів з урядами Криму, Туреччини і Москви обумовлювалися політичною необхідністю. Тому то статус українських земель часто залежав від стратегії гетьмана. Фактично один природний кордон - р. Дністер - розмежував Україну як державу з іншою країною - Молдавією. Цікавим моментом в історії розвитку державної території стало прилучення до неї південних районів Білорусії і, зокрема, входженням Пінщини. Держава Б. Хмельницького в територіальному відношенні охоплювала більше половини етнічних українських земель, причому чотири п'ятих них входили перед цим до Речі Посполитої. На час смерті Б. Хмельницького Україна перетворилася на одну з могутніх держав Європи і за розмірами дорівнювала своєму основному політичному конкурентові й противникові - Польщі. Помітно обмежувало державу гетьмана перебування західних територій (особливо Галичини, Холмщини) в залежності від іноземних урядів, що ускладнювало вихід на інші країни Європи. Політична нестабільність і періодичні зміни державних кордонів викликали масові міграційні рухи населення як у самій "козацькій республіці", так і за її межами.

Після смерті великого гетьмана події розвивалися стрімко, але не на користь козацької держави. Слід відзначити дві з них - це Гадяцький договір 1658 р., за яким передбачалося створення своєрідного федеративного державного об'єднання (Україна, Польща, Литва). До нього, за бажанням, могла б увійти і Росія. Україна отримувала назву "Велике князівство Руське", а в територіальному відношенні охоплювала колишні Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства. Виконавчі функції повністю передавалися гетьману, а законодавчі - Загальній раді. На думку О. І. Гуржія, за сучасною термінологією створювалася автономна парламентська республіка з президентом на чолі, який обирався на посаду довічно (крім того, особисто І. Виговський, згідно з угодою, діставав посаду київського воєводи, а у власність - Барське та Любомське староства). У "Князівстві" планувалося створити свою фіскальну систему, карбувати власну монету, утримувати незалежні збройні сили (козацькі й наймані війська). І, це важливо підкреслити, заборонялося польсько-шляхетській армії перетинати державний кордон з Україною. Те, що постійно робила Москва. Отже, внаслідок реалізації угоди мали б визначатися більш- менш сталі, визнані сусідніми країнами, межі Української держави. Але цій програмі не судилося втілитися у життя.

Друга подія відноситься вже до 1667 p., коли істотно змінилося міжнародне становище України і фактично були перекраяні умови Переяславської ради. Був укладений московсько-польський Андрусівський договір, за яким за Росією закріплювалися Сіверщина й Лівобережна Україна та на два роки Київ, а за Річчю Посполитою - землі Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапило в спільне володіння обох держав. Тож договір відображав компроміс між двома монархіями, що сталося за рахунок розподілу Української держави, і мав надзвичайно трагічні наслідки для історичної долі українського народу. Ситуація, що склалася, створювала незборимі труднощі на шляху консолідації українських земель у межах власної національної держави.

На тривалий час, як засвідчили подальші події, загальмувався й деформувався процес розвою нації, її політичної свідомості, мови, культури тощо. З точки зору В. Смолія і В. Степанкова, укладання цього договору ознаменувало завершення другого періоду національної революції, котрий характеризувався різким загостренням соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну й призвела до розподілу України на два гетьманства. Настав третій, останній період революції, основний зміст якого становила відчайдушна боротьба уряду П. Дорошенка за єдність держави та зміцнення її суверенітету. Він капітулював 1676 р., а це в свою чергу ознаменувало завершення національної революції, для якої були характерними такі риси:

- тісний взаємозв'язок і взаємовплив національно-визвольної й соціальної боротьби;

-  переростання соціальної боротьби в селянську війну, що завершилася утвердженням у козацькій Україні нової моделі соціально-економічних відносин;

- провідна роль у розвитку революції та керівництві нею козацтва - стану дрібних землевласників-вояків;

- зрада національних інтересів переважною більшістю панівного стану українського суспільства, яке взяло найактивнішу участь у боротьбі проти Української держави;

- слабкий позитивний вплив на перебіг революції міського патриціату, вищого та середнього духовенства, інтелігенції;

- нерівномірність і суперечливість революційного процесу, зумовлені відставанням національно-політичної свідомості від поступу революційних подій, слабкою консолідацією еліти, гострою соціально-політичною боротьбою;

- переважання збройних форм боротьби;

- відхід з літа 1651 р. від національно-визвольної боротьби населення західного регіону, що часто перетворювався в арену жорсткої конфронтації супротивних сил;

- фатально-трагічна роль геополітичного фактору.

Історичне значення революції вбачається в утворенні національної держави у вигляді козацької України, її винятково важливої ролі в розвитку національної самосвідомості народу, формуванні державної ідеї; набутті досвіду боротьби за національну незалежність, а також проти соціального гноблення, за особисту свободу й право приватної власності на землю.

Процеси державотворення продовжувалися на обох берегах Дніпра з перемінним успіхом ще тривалий час: на Правобережжі близько 100 років, а на Лівобережжі майже до кінця XVII ст. Так, на середину 80-х років XVII ст. відбулося правове оформлення кордону між трьома державами - Річчю Посполитою, Україною (Гетьманщина, Малоросія) та Росією. Крім того, тоді визначився і західний рубіж власне українських і російських земель. Згідно з трактатом 1686 р. - договором про "Вічний мир" між Росією та Польщею - досить чітко розмежовувалися лівобережний та правобережний регіони, які мали риси практично автономних держав у складі різних великих утворень з тією лише різницею, що Правобережжя юридично не відокремлювалося від Польщі на противагу Лівобережжю, розмежованому з Росією.

На початку XVII ст., за часів гетьманування І. Мазепи, знову посилилася тенденція об'єднання під однією булавою обох берегів Дніпра. Навіть у іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом "Війська Запорожського обоих сторон Днепра". Сам він часто підписувався "Гетьман войска его царского пресветлаго величества Запорожскаго".

Та "політика його величності" була іншою. По-перше, кардинально збільшилося використання царським урядом людських й матеріальних ресурсів України. Така ситуація загрожувала економічним виснаженням та соціальним незадоволенням. По-друге, проблема соборності (єдності Право- і Лівобережної Наддніпрянщини) - одна з найважливіших для української старшини, незадовільне для української сторони вирішення якої вже тричі (1656, 1667, 1686 pp.) викликало масовий рух у Війську Запорозькому, знову була вирішена негативно. По-третє, і найголовніше: політика Петра І продемонструвала, що він відчував за собою достатньо сил, щоби відкрито ігнорувати інтереси української автономії на користь "загальноросійського блага". Зневажання традиції та права для досягнення цілком конкретних цілей, ставлення до української автономії як до суто адміністративної одиниці показали, що доля Війська Запорозького залежатиме не від переговорів чи уточнення норм українсько-російських договорів, а від практичних потреб царського уряду -зовнішньополітичних,  військових,  економічних тощо.  Російська влада дала чітко зрозуміти українським підданим, що вона не бачить жодних правових обмежень у здійсненні будь-яких своїх рішень у Війську Запорозькому. У 1700-1703 pp. політика царського уряду заклала основи для нового народження політичної течії, зорієнтованої на вихід української автономії зі складу Російської держави.

Подальші події відомі: гетьман перейшов на бік шведського короля Карла XII, Росія виграла Полтавську битву, І. Мазепа помер в еміграції, а церква йому оголосила анафему.

На початку цієї частини праці ми вже зверталися до книги Т. Г. Таірової-Яковлевої "Мазепа", в котрій російська сучасна дослідниця (це важливо з точки зору навішування ярлика "український буржуазний націоналізм" на спроби реальної оцінки діянь цього великого, але нещасливої долі, гетьмана) пояснювала, що гетьманська політика не співпадала з баченням Петром І майбутнього Російської імперії. У цьому протистоянні перший із них і програв. Викладення цієї слушної думки тут слід продовжити: "Петро бажав створити нову державу, здатну як у військовому, так і в економічному плані змагатися з європейськими державами. Ця політика була можливою лише при найжорстокішій централізації. Військова та економічна ситуація дозволяла провести об'єднання України і вирвати зі страшної біди Руїни Правобережжя. Однак ці плани були принесені в жертву дипломатичній грі. Перед лицем шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися у випалену землю, арену військових дій. Якраз ці два фактори, поруч з власними образами, й змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом XII.

Ще одним фактором був план ліквідації Гетьманщини і включення її в загальну структуру Російської імперії. Щоб не говорили про Мазепу, але йому було далеко не байдужим цей план, і не лише тому, що він не бажав міняти рельну владу гетьманської булави на простий титул князя (Римської імперії - О. М.). Йому дійсно було дорогим те, що являлося часткою і його двадцятирічної праці, іначе б він почив на лаврах свого великого багатства. Правда заключалася у тому, що багато зі старшини спокійно сприйняли перспективу перетворення в мирних російських дворян - поміщиків, ким вони й стали пізніше. Якраз ці люди із старшини і не підтримали Мазепу. Але були й такі, кому Гетьманщина, дитя Хмельниччини, була дорогою, наприклад Д. Апостол, Д. Горленко, які були щиро готові боротися за "стародавні вольності".

В 1710 р. на козацькій раді під Бендерами гетьманом (першим в еміграції) було обрано П. Орлика. Тоді між ним і старшиною укладається угода про взаємні права та обов'язки. Оскільки вона обґрунтовувала також державний лад України, то справедливо вважається в історіографії українською Конституцією, її значення полягає в наступних моментах:

По-перше, "Конституція Орлика" (так звана Бендерська Конституція) проголошувала поновлення суверенності козацької України під номінальною протекцією шведського короля: "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського царства, зокрема тих, що по річці Случ, які визнані за правління Богдана Хмельницького як володіння гетьмана і Війська Запорозького вищезгаданою Польською Річчю Посполитою і навічно встановлені та підтверджені силою договорів". З цього випливає, що з поля зору її творців випав західний регіон. А це в свою чергу засвідчує відхід навіть патріотично налаштованих політиків від виробленої в середині XVII ст. Б. Хмельницьким ідеї соборності Української держави в її етнічних межах.

По-друге, вона спрямовувалася проти встановлення в державі монархічної форми правління в особі спадкоємного гетьманату й передбачала утвердження ідеї олігархічної республіки. Як підкреслювалося в одній із статей,  було вирішено "навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині... Цій генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися". Визначальна роль у політичному житті країни відводилася Генеральній раді, що мала збиратися тричі на рік: на Різдво, Великдень і Покрову. Але здійснитися означеним планам теж не судилося.

Цьому сприяли як зовнішні, так і внутрішні фактори, зокрема й позиція запорожців, які в 1734 р. відповідали П. Орлику:

"Ясне вельможний Мосце пане Филиппъ Орликъ, Гетьмане, нашъ вельце ласковій місце Пане и добродію...

За чимъ уже сего рады же для помощи къ вамъ нашего войска да не изволите болыпъ до насъ писати, за неже естесмо уже Ея Императорского Величества мы войско Запорожское слуги, а не Ганскіе, которой имемо до живота отъ рода в родъ служить и за счасливое Ея владеніе и всего посполитого Христианскаго народу становиться; тако отвествуемъ и поклон нашъ войсковый ваше вельможносте воздаючи назавше застаемъ..." "Імператорська величність" через кілька десятиліть "віддячила" своїм слугам, що стало заключним акордом козацької доби в Україні. Пізніше реанімувати "старі звичаї" вже не вдалося, незважаючи на певні потуги у цьому відношенні останнього гетьмана К. Розумовського.

Але негативні моменти в тогочасній українській історії поєдналися і з одним важливим позитивним фактором. Як вже відзначалося, на кінець XVIII ст. в основному завершилося формування національної території України. Важливу роль в цьому відіграли міграційні процеси, які в окремих регіонах країни мали свої особливості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково Правобережжі найінтенсивніше заселення відбувалося у першій половині, а в Новоросії - у другій половині XVIII ст. Для західноукраїнських земель були характерними імпульсивні міграції, що мали час від часу і зворотний народний колонізаційний рух. Першорядне місце в освоєнні незаселених земель на території України належало українському народові. Поряд з цим активну участь брали вихідці з Росії, а також Білорусії, Литви, Молдови, Грузії тощо. Певну частину населення Правобережжя у цей період становили й польські селяни та міщани, а на західноукраїнських землях - німецькі та угорські колоністи.

Між усіма вищеназваними та деякими іншими середньовічними державними утвореннями існували складні взаємовідносини. Так, наприклад на певному етапі їхньої еволюції, в кінці XIV ст., зкоординовані зусилля Москви, Криму, а також Молдавії, дали змогу завдати ряд нещівних поразок Короні Польській і Великому князівству Литовському та розширити за рахунок українських земель, що перебували під владою польсько-литовських Ягеллонів, власні території. Молдавія, історія якої в даній праці спеціально не розглядається, тоді захопила Покуття, Кримський ханат - Північнопричорноморські степи, а Московська держава - Сіверщину. Але після приходу до влади у Польщі та Литовсько-Руській державі Сигізмунда І східна й південна політика цих країн різко пожвавилася як на дипломатичному, так і на воєнному рівні. Зокрема Короні вдалося повернути Покуття. Велике князівство Литовське. Оршанською перемогою 1514 р. спромоглося зупинити московський наступ, що в свою чергу знаменувало встановлення рівноваги сил на певний час.

Складнішими і сповненими протиріч були відносини Вільна і Бахчисарая. Якщо Московська держава і Молдавія захопленням окремих українських земель зміцнювали власну економічну і політичну міць, то для Кримського ханату розширення власної території за рахунок України являлося "питанням життя і смерті". Справа заключалася у тому, що будь-який колонізаційний рух з північного напрямку осілого люду природно звужував кочові простори і, таким чином, поступово витісняв степняків із межиріччя Дніпра і Дону. Окрім того, територія Кримського ханату була досить вразливою з боку Київщини і Поділля. Навіть за часів найбільшої могутності Кримської держави у кінці XV - на початку XVI ст. будь-який, хоч і невеликий, похід українських вояків на південь сягав центральних кочів’їв у пониззі Дніпра. Специфікою ж стратегії Криму у відношенні до України було не захоплення й утримування населених пунктів, а навпаки - нищення якомога ширшого ареалу й поступове розширення зони кочування аж до лінії українського лісостепу. Це, в свою чергу, впливало на зміни у кримській економіці: поряд зі скотарством вагомою статею прибутків для степовиків ставало захоплення ясиру (військового полону) та реалізація його на міжнародніх невільничих ринках.

А для Великого князівства Литовського українські землі являлися територією, котра виводила Вільно на широти степової політики, давала можливість контролювати колосальний масив степів від Дністра до Волги. Одночасно українські терени слугували своєрідним щитом, що захищав центральні райони Литовсько-Руської держави від нападів войовничих кочівників. Недарма Пани-Ради Великого князівства Литовського називали якраз Київ "Воротами всему панству". Саме з цих "воріт" проводилася активна ординська політика литовських князів в другій половині XIV - першій половині XV ст. і саме по Києву завдавав одного з своїх перших ударів кримський хан Менглі-Гірей у 1482 р. З огляду на таке значення цього міста, не викликає подиву прискіпливе ставлення Вільна до оборони Київщини з боку Криму чи Москви. Але після підтримки кримців силами Османської імперії ситуація почала суттєво змінюватися. Та це був лише один  сюжет в середньовічній  українській історії. 

Всі вищерозглянуті, а також інші, чисельні процеси знайшли відображення на сторінках середньовічних письмових та деяких інших джерел, до аналізу яких ми й переходимо в наступній частині даної праці. Звичайно, в першу чергу нас буде цікавити історично-географічний аспект такої непростої для розгляду проблеми.