dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 7

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 7

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На початковому етапі Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького Запорожжя продовжувало відігравати провідну політичну роль. Саме тут створюється ядро армії, оберається сам гетьман і формується ідея державно-територіальної автономної козацької України, що пізніше лягла в основу політики українського уряду. Однак після перемоги під Жовтими Водами і Корсунем, коли повстання переросло у національно-визвольну війну, воно втрачає її. По-перше, тому, що слабозаселена територія Запорожжя, господарство якого продовжувало носити здобичницький характер й ґрунтувалося не на приватній, а на спілковій (курінній) власності, не могло стати ядром національної держави. По-друге, політика Б. Хмельницького та його соратників визначалася не лише інтересами запорожців, а всього козацького стану, абсолютна більшість якого проживала на території городової України.

Саме регіон Середньої Наддніпрянщини у першій половині XVII ст. стає територіальним ядром формування національної держави, основу якої становили інституції, перенесені із Запорозької Січі. Розвиваються козацьке самоуправління, судочинство, військова організація тощо, внаслідок чого влада Речі Посполитої в краї починає набувати все більше номінального характеру. Одночасно   йшло   неухильне   розширення   території   козацької   України   де запроваджувались нові порядки. Поряд з іншими державними інституціями в межах відповідної території українських земель формувався й власний адміністративний устрій. Враховуючи важливу роль мілітарного фактору в житті козацтва, саме традиційний полково-сотенний принцип і ліг в його основу.

Хмельницький поділив козацтво на полки, пише М. І. Костомаров, "але під цим розумівся не правильний розподіл армії, а відповідний край південноруської землі. Полк включав у себе міста, містечка, села й називався за ім'ям головного, більш інших значного, міста; де знаходилося правління полку. Полком керував полковник: йому були підпорядковані інші чиновники. Полки поділялися на сотні. Сотня включала до себе села і хутори і також носила назву за ім'ям якого-небудь значного містечка. Сотні ділилися на курені, котрих було по кілька десятків. Верховне місце називалося генеральною військовою канцелярією. Там разом з гетьманом перебували чиновники: обозний (начальник артилерії й табірного будівництва), осавул (обер-лейтенант), писар (державний секретар), хорунжий (головний прапороносець); усі разом - всі ці чини звалися генеральними, або військовими; військовою старшиною. В кожному полку була своя полкова канцелярія (полкове правління) із полкової старшини: полкові обозні, осавули, писарі, судді, хорунжі. В сотні була сотенна канцелярія й сотенні старшини: сотник, писар, хорунжий. Таким чином, чиновники сотенні й полкові відправляли в сотні і в полку тіж обов'язки, що покладалися на чиновників генеральних з подібними найменуваннями у відношенні до цілого козацтва. Куренями керували отамани. В той же час чиновники вибиралися й знімалися на радах, тобто народних зборах; вільними голосами, потім затверджувалися гетьманами. Такий порядок вівся давно у козацькому війську, але в цей рік (1649 р. - О. М.) він поширився на цілий народ.  Тоді слово  "козак"  перестало мати значення виключно особливого військового  стану,  а перейшло  на всю масу  повсталого  південноруського народонаселення.

На правому боці Дніпра були полки: Чигиринський (гвардія гетьмана), Черкаський, Корсунський, Лисянський, Білоцерківський, Паволоцький, Уманьський, Кальницький, Канівський, Животовський (як здається, одне і теж, що Брацлавський), Полісянський і Могильовський. Простір, зайнятий цими полками, охоплював собою землю, де проживав український народ, теперішні губернії: Київську, частину Мінської, Волинську по Горинь, Подільську й частину Червоної Русі біля Галича до Надворні; з Червоної Русі мужики бігали в полки Могильовський та Брацлавський. На всьому цьому протязі лише Кам'янець, тверда й неприступна фортеця, утримувався під владою поляків; інші східні містечка переходили то в одні, то в інші руки. Полк Поліснянський або Овруцький простягався на невизначений простір по лісах. На південь козацтво займало степи до Бесарабії або до бєлгородських татарських кочівок. На лівому березі були полки: Переяславський, Ніжинський, Чернігівський, Прилуцький, Ічанський, Лубенський, Іркліївський, Миргородський, Кропив'янський, Гадяцький, Полтавський і Звенигородський. Вони займали простір нинішньої Полтавської й Чернігівської губерній та частину Могильовської по Гомель і Дронов. Більше всіх був полк Чернігівський, що займав простір до Стародуба з одного до Гомеля з іншого боку; число сотень в кожному із полків було нерівним: доходило до двадцяти і більше; "що село, то сотня", - мовив очевидець, а інша сотня мала чоловік тисячу. Приблизно допускають число справжніх козаків, здатних до війни, до двохсот тисяч, а один говорить простодушно, що руського війська було так багато, що в полі не вміщувалося і на карті написати його було важко".

Причини феномену надзвичайно швидкого творення національної держави В.  Смолій і В.  Степанков вбачають в наступному. Насамперед цей процес відбувся не на порожньому місці, а на основі державних інституцій. Слід враховувати   також   тісний   зв'язок   національно-визвольної   та   соціальної боротьби. Остання переросла у Селянську війну, що охопила всі українські землі. її розвиток сприяв оформленню радикальної фракції козацької старшини, яку очолив полковник М. Кривоніс, що підтримувала вимогу трудового люду про повну ліквідацію шляхетства. Генератором соціальної активності селянства виступав козацький ідеал. У його свідомості закріпилося стереотипне уявлення про козака як людину вільну від будь-яких обов'язків перед паном і державою (крім   військового)   і   яка   одночасно   користувалася   особливим   імунітетом (особиста свобода, право володіння землею, своя юрисдикція тощо). Саме тому, що  боротьба  за  здобуття  козацького  імунітету  стала  загальноукраїнським явищем, селяни і міщани масово покозачувалися, створювали сотні загонів, які розправлялися з шляхтою, громили її садиби і замки, захоплювали землі і угіддя.  Водночас козацький  ідеал послужив життєздатним матеріалом для завершення будови національної держави. Адже запроваджувані "козацький присуд" і "козацькі порядки" означали не що інше, як створення власних органів управління,  що лягли  в основу нових  адміністративних  структур. Сприяла   цьому   політика   уряду   Б. Хмельницького   на   царині   організації державного апарату з його законодавчими, виконавчими і судовими функціями.

Протягом другої половини  1649 - 1650 pp. завершився в цілому процес творення головних інституцій Української держави, як спадкоємниці Київської Русі, що було найбільшим політичним досягненням українського народу по кількох віках національного поневолення. Старшинська рада перетворилася на головний   орган   влади.   До   її   компетенції   входило   розв'язання   основних законодавчих, адміністративних, економічних, військових та дипломатичних справ.  Державний  апарат очолив гетьман,  який скликав раду і  відігравав важливу роль у прийняті нею рішень та їх наступному виконанні. Він очолював адміністрацію, відав фінансами, керував військом і регулював дипломатичні стосунки з іноземними країнами. Разом з тим, відсутність зафіксованих у правних актах повноважень ради й гетьмана сприяла появі двох тенденцій: перетворення держави в олігархічну республіку чи встановлення монархічної влади в особі спадкоємного гетьманату. Боротьба цих тенденцій несла загрозу втягнення суспільства у вир жорсткої політичної боротьби з усіма трагічними в таких випадках для України наслідками. Керівні військово-адміністративні посади займала генеральна старшина. На території полків влада знаходилася в руках полковників, сотників, отаманів. На місці станово-шляхетської системи земельних городських і підкоморських судів виросла мережа нових козацьких судів: генерального, полкових і сотених. Місце ліквідованого номінального (за винятком монастирського) судівництва займали сільські суди. Незмінним залишилося лише міське судочинство. На жаль визначилась негативна тенденція поєднання судової й адміністративної влади, що заборонялося Литовським статутом попередніх часів.

При цьому, слід відзначити, початок процесу державотворення в цілому співпав з часом формування національної території українців, що найбільш активно проходив приблизно з кінця XVII по кінець XVIII ст. і в основному (але зрозуміло не остаточно) завершився з початком XIX ст. Тобто, в часі він також фактично збігся з поступовим утвердженням деспотичної абсолютиської монархії в Російській державі й ліквідацією царатом усіх ознак своєрідної української державності.

На першому етапі державотворення українцям часів пізнього середньовіччя були притаманні риси, які М.  Грушевський охарактеризував наступним чином: "сполучення такого широкого козацького самовластя з таким незвичайним послухом і дисципліною найбільше й дивувало сторонніх. З одного боку, грізний гетьман, котрий одним словом веде військо куди хоче, посилає людей на погибель і одним рухом може віддати на смерть кожного; з другого боку рада, котра поводиться з своєю старшиною і з самим гетьманом надзвичайно безцеремонно, а старшина перед нею кориться і понижується, і взагалі наради ведуться без порядку, з галасом, криком, без якихось вироблених форм обміркування і голосування: кричать, сваряться, кидають шапки, під першим враженням скидають гетьмана, а гетьман кланяється, понижується перед юрбою.

Але се переживання давніх часів; організація твердне і міцніє в міру того, як збільшується і розростається. Власть гетьмана все більше шанується і покружається зверхніми формами такого пошанівку. Факти скидання гетьмана на раді зустрічаються все рідше, і перед зверхніми формами крайньої простоти і демократизму - що в своєму найвищому вождеві на знак власті давав не дорогоцінну булаву, а просто "камишину", - виробляється високий дух лицарського самовідречення, що так дивував і чарував сторонніх".

На механізмі державотворення слід зупинитися більш детально. При цьому пам'ятаймо, що ні Б. Хмельницький, ні старшина спочатку ще не планували створення незалежної держави в етнічних межах України, а відтак і висувати політичну програму. Вони, наймовірніше, намагалися добитися того, щоб король польський став також "королем руським", а Україна (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств) отримали статус чи то автономії, чи то суб'єкту федерації за зразком Литви. А в кінці 1648 - першій половні 1649 pp. почалося вироблення великим гетьманом основних принципів української державної ідеї, що стало потім визначальною у визвольних змаганнях народу протягом наступних століть аж до сьогодення і передбачала створення незалежної держави в етнічних межах України. Тоді ж відроджується й ідея українського монархізму, яка пізніше не була реалізована.

У зв'язку з несприятливим перебігом подій в протистоянні з Польщею гостро постала проблема пошуку міцної, концентрованої військово-політичної допомоги зовні. За тодішні обставини її можна було одержати або від Османської Порти, або від Росії. Трагедія тогочасної України, як відзначав Я. Р. Дашкевич полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного з прихильних сусідів. У неї не було можливості здійснити перехід до незалежності без попереднього залежного періоду.

При виборі протектора перевага віддавалася московському цареві. Зумовлювалося це дією кількох чинників: приналежністю до одного й того ж віросповідання, наявністю в історичній пам'яті українського народу ідеї спільної політичної долі за часів княжої Русі, відсутністю в етнопсихології українців антиросійських настроїв, близькістю мови й культури, військово-політичною слабкістю Росії порівняно з Османською імперією, що давало надію на збереження Україною повнішої державної самостійності. Це закінчилося Переяслівською радою 1654 р. За своїм змістом російсько-український договір, найімовірніше, передбачав створення під верховенством корони Романових конфедерації двох держав, спрямованих проти зовнішнього ворога. Але подальші історичні події призвели до зовсім інших, неочікуваних наслідків.

Коротко зупинимося і на самій проблемі "воз'єднання" України з Росією. Як відзначав М.  Брайчевський, ситуація з оцінкою Переяславської ради ускладнилася в період гучного святкування її 300-літнього ювілею, під час якого ця акція була піднята на рівень всесвітньої події, яка за своїм значенням майже дорівнювала найвизначнішим цивілізаційним переворотом в історії людства. Якраз в цей час замість загальновживаного терміну "приєднання" України до Росії почав використовуватись вищезгаданий термін "воз'єднання", що надалі став обов'язковим для вживання. З погляду філософського, ця зміна виглядала абсолютно некоректною: воз'єднюватися можуть лише частини чогось цілого, єдиного. Тому стосовно вивчення міжетнічних контактів возз'єднання може бути в межах одного народу, а не народів. Україна і Росія сформувалися вже після монголо-татарської навали XIII ст., в умовах розділеного існування і до 1654 р. ніколи не були об'єднані. Але суть справи полягала не в цих двох словах, а в тому, що стояло за ними. Відбувалася сама переоцінка даної історичної події: якщо в "Історії України" 1943 року видання перехід під протекторат Росії оцінювався як "зло менше" порівняно з тим, що чекало українців під владою Польщі і Туреччини, то в 50-ті роки XX ст. те ж саме явище вже розглядалося як найкраща перспектива для українського народу, як необхідна умова для подальшого його прогресу.

Виходило, що на відміну від усіх інших народів, для яких шлях незалежного існування стверджувався як необхідна умова нормального розвитку, український народ міг розквітати лише під благодійною опікою російського царизму. А тому всякий національно-визвольний рух в Україні, спрямований проти царського уряду, оголошувався рухом реакційним і ворожим, бо вів до "відриву" України від Росії, тоді як інтереси українського народу, мовляв, вимагали перебування під зверхністю імперії.

З погляду загальноісторичних роздумів та аналогій з іншими країнами теоретична неспроможність подібної імперської "аргументації" очевидна. Адже за допомогою подібних тверджень можливо виправдати будь-який акт колоніального заохочення в будь-яку епоху і в будь-якій точці земної кулі. "Неприпустимою на наш погляд, є й політична спекуляція навколо важливих рубіжних віх на еволюційному шляху розвитку обох народів, коли в ході гострих, далеко не наукових дискусій часто ігноруються конкретні історичні реалії, а опоненти керуються заздалегідь витвореними схемами чи ідеологічними концепціями".