dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 6

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Той факт, що Галицько-Волинська Русь функціонувала як фактично самостійна держава ще понад 100 років після монголо-татарської навали, мав історичне значення для збереження і подальшого розвитку традиційної місцевої культури. Як відзначає Я.  Ісаєвич, можна лише гадати, якою могла би бути доля Київського та Чернігівського князівств, якщо б їх самостійний розвиток не був перерваний ординським лихоліттям. У той час, як зміцнювалася державність у західних і північних сусідів - Польщі, Угорщині, Литві, межування з Ордою, переходи її військ через територію князівства, грабіжницькі напади з боку завойовників - все це знекровило Галицько-Волинську Русь і вона впала жертвою експансії із Заходу.

При цьому доля Галичини й Волині склалася по-різному. Як відомо, 1340 р. першу з них захопив польський король Казимир III, однак місцевим боярам вдалося витіснити його війська, і до 1349 р. Галичина зберігала відносну самостійність під керівництвом одного з бояр. Та з 1349 р. більша частина цієї території знову потрапила під владу вищезгаданого короля, який спочатку намагався не приєднувати цю землю до Польщі, а правити в ній на підставі династичної унії. Казимир титулував себе королем Польщі і Руського королівства, однак під тиском південнопольських магнатів, які прагнули експансії на схід, мусив врешті перейти від політики династичної унії до політики інкорпорації - беззастережного включення галицьких земель до Польського королівства. Однак за життя Казимира III інкорпорації ще не відбулося. Він змушений був визнати права на королівство за Угорщиною. Лише пізніше ці землі були анексовані Польщею.

На Волині з 1340 p. правив князь Любар - Дмитро Гедимінович, який став православним, прийняв мову і звичаї місцевого населення, що вважало його своїм, а не чужинським князем. До своєї смерті він послідовно боровся за відродження Галицько - Волинської Русі, враховуючи при цьому (звичайно) й власні інтереси.

Землі між Дністром і Прутом, що раніше входили до Галицько-Волинського князівства, в тому числі й Буковина, у другій половині XVI ст. увійшли до складу Молдавської держави, що сформувалася саме в цей час. Спочатку господарі (князі) Молдавії перебували у власній залежності від Польщі, а з першої половини XVI ст. Молдавське королівство стало васалом Туреччини. Так у другій половині XIV ст. змінилася політична приналежність майже всіх українських земель, крім Закарпаття, яке і далі залишилося у складі Угорського королівства.

Трагічні часи між серединою XIV і серединою XVII ст. - досить складний і ще недостатньо вивчений період вітчизняної історії. Тоді колишні південноруські території були розтягнуті сусідніми державами і входили до них лише в якості складових, підпорядкованих частин.

З цього приводу М. Грушевський висловлювався слідуючим чином: "Історія боротьби всіх сил сусідів за українські землі і участи в цій боротьбі самого українського народу становить зміст середнього періода нашої історії -що до політичного боку. Се історія закріпощення української землі й українського народа сусідніми державами, котрих здобутки вкінці зібрала, майже вповні, без виїмків, держава Польська. З суспільного, економічного й культурного життя, яка витворюєть ся під впливом тих змін в політичних обставинах, особливо під посереднім (за часи литовської зверхності) і безпосереднім (під польським панованнєм) впливом Польщі - Польського правительства й польської суспільності. Зібравши українські землі під свою власть, вона постарала ся й звести до свого, польського взірця українське житє. Се процес ламання й нагинання під польський ранжир історично-вироблених форм українських в сфері суспільній, політичній, культурній. Процес закріпощення українського народу народности польській, не тільки в сфері культурній, або політичній, але також і суспільній та економічній - повертання української людности в народність служебну, підданську, експльоатовану. А брак сильної й різкої опозиції сьому процесові зі сторони української спільности, з боку українського народу сьому фатальному процесови, сим убийчим змаганням польським, надає сим часом характер періода упадка не тільки політичних, а й суспільних сил українського народа. Се часи його занепаду. З нього зачинає він відносити ся тільки під кінець XVI ст., під впливами релігійно-національної реакції і зв'язаного з ним культурного українського руху, а пів століття пізніше знаходить свою опору в козаччині, що під той час з чисто класової, приватної політики переходить до репрезентації загальнонаціональних інтересів."

Тож і перейдемо безпосередньо до козацьких часів. Адже татаро-литовсько – польсько - московські взаємовідносини з місцевим населенням вже були охарактеризовані.

Власне козацтво й стало новою силою, яка стала на чолі тогочасного суспільства. З середини XVII ст. воно почало репрезентувати перед світом український етнос, а самі українці дістали назву "козацького народу".

Історичні джерела свідчать про появу українського козацтва в другій половині XV ст. на розлогих просторах так званого "Великого кордону", який протягом тривалого часу розмежовував європейський та азійський світи. Звідси цілком закономірним стало існування типологічно схожих явищ - гайдуків у Болгарії та Волощині, секеїв в Угорщині й Трансільванії, граничарів та ускоків у південних слов'ян, татарських козаків у Кримському ханаті, донського (та іншого) козацтва в Московії.

Причини походження цих вільних громад відповідно позначилося на багатьох рисах їхнього внутрішнього устрою, соціальному становищі, формах і методах діяльності, стосунках із владою та суспільних функціях. Однак подібність українського козацтва до аналогічних прикордонних утворень не знімає питання про його особливість та унікальність щодо місця і ролі у вітчизняній історії. Адже, зародившись на прикордонні, козацтво за порівняно незначний проміжок часу - протягом двох століть, не лише зросло кількісно і стало вагомою військовою силою, поширило свій вплив на більшу частину українських земель, а й піднеслося до усвідомлення та відстоювання загальнонаціональних інтересів.

Попервах козаки діяли в контакті з польськими зверхниками, що, зокрема, знайшло відображення у політиці короля Стефана Баторія, який з-поміж козаків виокремив 6 тисяч найкращих воїнів, поділив їх на 6 полків, призначив гетьмана, дав клейноди і печатку, поставив полковників, обозних, суддів та сотників і наказав стерегти татарське прикордоння, а за це надав козакам платню, місто Чигирин як їхню резиденцію і Трахтемирів, де доживали віку старі й немічні воїни. Найбільш тісні взаємовідносини козаків з поляками зафіксовані під час Хотинської битви 1621 р. коли генеральну битву між королем та султаном власне вирішив виступ на боці першого з них війська під проводом П. Конашевича-Сагайдачного. Ця війна, безперечно, стала апогеєм козацької слави в Речі Посполитій.

Але братерство зброї, котре об'єднало козаків з польськими вояками в боротьбі проти спільного ворога, протрималося недовго. Смерть згаданого непересічного гетьмана від рани, яку він отримав якраз під час битви під Хотином, прискорила новий спалах ворожості. Польська сторона не відчула, що козацтво - це вже міцна, нова і здорова сила. Проаналізувати й зкоригувати в потрібне русло свою політику було необхідно хоча б після козацького звернення до Варшави у 1625 р. в якому вимагалося: "Забезпечити давню православну віру, віддалити уніатів від храмів й церковних маєтностей, визнати законними духовників, посвячених ієрусалимським патріархом, і знищити видані їм на шкоду універсали. Дозволити козакам проживати спокійно в усіх коронних та дідичних маєтках київського воєводства, знищити всі незручні проти них постанови (відповідно, дозволити повне поширення козацтва та можливість всьому народу у київському воєводстві перейти в козацтво, а також переходити туди з інших воєводств жителям). Дозволити козакам судитися самим між собою, не залежачи ні від яких інших урядів, а у випадку позову з міщанами, вибирати порівну суддів від міщанського стану і від козаків. Дозволити козакам передавати своє майно близьким або кому захочуть за заповітом, а не віддавати його владі, як хотів уряд. Дозволити їм безперешкодно ходити на рибні й звірині промисли (а, відповідно, і в Січ, звідки вони могли здійснювати морські походи). Дозволити їм вступати на службу до іноземних володарів, підняти їм жалування, не допускати жовнірів на квартири у київському воєводстві, не давати кадуків по військовим товаришам, тобто у випадку злочину не роздавати майно іншим особам, поза спадком, дати привілей на братство, заснованого у Києві, і на школи для навчань юнацтва". Це зовсім не схоже на слізні і покірні прохання, з якими представники української шляхти часто зверталися до польських сеймів. Це - вимога впевнених у собі і у своїх можливостях людей.

Французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан, який упродовж сімнадцяти років виконував службу у коронному війську в Україні і покинув її якраз напередодні Визвольної війни, відзначав у своїй відомій праці: "Край є незборним захистом проти могутності турків та жорстокості татар, міцною перепоною, здатною зупинити їхні згубні і часті набіги, і вороги ці бувають дуже здивовані, зустрічаючи в провінції, яка [раніше] служила для них місцем переходу до завоювань, неспростовне свідчення своєї ганьби і свого занепаду." Це теж вказує на поступове посилання українського потенціалу навіть в часи іноземного панування на тутешніх землях.

Новий етап у розвитку козацької державності прослідковуються на Запорожжі, що було пов'язано з процесом посилення ролі козацького стану в другій половині XVI - початку XVII ст. Як відзначав В. Липинський: "Подібно як шляхта польська створила поняття державності польської і нації польської, козаччина українська створила поняття державності й нації української. І навіть географічно-провінціальна назва козацької території - воєводства Київського, Чернігівського і Брацлавського - стає назвою національної території і назвою нації. З того часу терміни "Україна" і "український", що власне тільки цю землю козацьку зразу означили, починають витісняти старі терміни "Русь" і "руський", їх національне значення собою заміняючи". Хоча, слід зазначити, процес цей був не миттєвим.

Ми ще повернемося до цих термінів і розглянемо їх більш детально, а зараз слід відзначити, що Запорозька Січ (Кіш), котра становила собою федерацію незалежних курінних одиниць, об'єднаних військовою юрисдикцією, виступала політично-державною одиницею у формі демократичної республіки. А поскільки її зародження й розвиток відбувалися в епіцентрі Великого кордону - межі між європейським і неєвропейським світами - охопленого полум'ям боротьби з татарсько-турецькими завойовниками, однією з найхарактерніших рис молодої державності стає мілітарність, що пронизувала різні сторони її життя. У силу цього вона офіційно називалась Військом Запорозьким.

"Простота життя, готовність до всілякої небезпеки, благочестя, ціломудрість, досконале братство між собою й суворе підкорення волі керівництва являлися моральною вимогою запорозького братства, що наближало його, за винятком військового заняття, до монастирського життя. Запорожці збиралися на раду-сходку, подібно стародавньому вічу. На раді обиралися керівники. Головним був отаман, який носив ім’я кошового, а вся запорозька громада звалася кошем - слово татарського походження, що означало стан. Кіш розділявся на курені; над кожним куренем був вибірний курінний отаман, підпорядкований кошовому. Окрім цих керівних осіб, вибиралися радою полковий писар (завідував писемним виробництвом) та осавули (розпорядники). Коли проводилася яка-небуть експедиція з незначного числа запорожців, то керівником над ними був полковник, спеціально обраний для  такого  заходу.   Кошовий  мав  незаперечну  владу  над  кошем,   але  по закінченню року робив звіт в управлінні; і у випадку зловживання був підданий смертній   страті.   З   цією   ціллю,   щоб   він   не   зазнавався,   існував   обряд: нововибраному  кошовому  мазали   обличчя  грязюкою.   Їжею  у   запорожців являлося рідко зварене квашене тісто (соломаха), а на свята - рибна юшка (щерба). Вони жили в куренях, чоловік по сто п'ятдесят в кожному; в кінці XVI століття це були шалаші, сплетені з хмизу та покриті для запобігання дощу кінськими шкірами; суперечка між козаками суворо заборонялася; суворі і навіть жорстокі на війні, запорожці карали на смерть своїх товаришів, які творили насилля та розбій в мирних християнських поселеннях; крадіжка каралася через повішення "за одне путо вішають на дереві". У товариство вступали неодружені й жонаті, але приводити жінку в Січ заборонялося під страхом  смертної кари.  За  блудливість  жорстоко  карали ударами  палиці. Запорожець, вступаючи в Січ, обіцяв воювати за християнську віру й битися проти її ворогів. Він повинен був притримуватися постів та обрядів за статутом східної церкви. На перших порах існування Січі немає ніяких згадок про те, щоб там був храм, як було вже потім. Мабуть, його тоді не було, в крайньому разі, як постійної будівлі для повсякденного богослужіння, тому що й певного місця для Січі довго не було; ми зустрічаємо Січ то на Хортиці, то на Токмаківці, то на Микитинім Розі, то на Базавлуці... Вже пізніше, коли місцеперебування Січі встановилося в гирлі Чортомлика, вона зробилася як би постійним містом; до того часу це був військовий стан, що часто переносився з місця на місце, мешканці його в більшості складалися з тимчасових відвідувачів-промисловців. Так  жили  за  описом,   переданим  малоросійськими  літописами,  перші запорожці, які залишалися на більший чи менший за протяжністю час в Січі. Більша частина молодців, яким було уготовано не загинути й не попасти на війні в полон, поверталися восени додому. Збагачені здобиччю, вони повторювали свої походи на Низ або ж створювали козацькі шайки, котрі вибирали керманичів-гетьманів, тинялися по Південній Русі й вторгалися в чужі землі, або ж, відвідавши козацького життя, поступали під провід якого-небудь пана, котрий у такому випадку, називаючись їхнім гетьманом, поводився з ними, як з вільними людьми...Одного зверхника над усіма українськими козаками ще не було. Крайня рівність панувала і в побуті. Чи шляхтич, чи князь, міщанин або сільський холоп ішов у козаки - він був рівний своїм товаришам. Початкове вільне козацтво поповнювалося міщанами, а потім більшість в ньому складалася з сільських холопів, не бажаючих підкорятися своїм панам".