dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 5

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Пожвавлення контактів татар з козаками в середині XVII ст. було в значній мірі викликане новим послабленням султанської влади. Особливо характерним став час Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького, який, до речі, прекрасно володів кримсько-татарською мовою. Тоді хан Іслам-Гірей демонстрував свою самостійну точку зору спираючись на власне феодальне оточення, що означало якісне посилення власної політики, котру вельми потребував Крим.

Також необхідним був союз з татарами для Б. Хмельницького. Не маючи безпечного тилу з півдня, більше того, не користуючись військовою підтримкою татар, гетьман не зміг би проводити ті важливі політичні рішення, до яких його спрямовувала міжнародна обстановка. В першу чергу це відносилося до військових операцій: на протязі шести років татари й українці, чи разом, чи окремо, ходили на Польщу й громили володіння шляхти на Україні. Але приєднання Криму до Росії в 1783 р. стало заключною ланкою всієї середньовічної історії півострова й кінцем існування Кримського ханату.

Охарактеризувавши в загальних рисах історичні події та процеси на сусідніх територіях, перейдемо тепер до більш детального розгляду подій в післямонгольський та козацький часи на власне українських землях. А для цього знову треба повернутися до XIII ст., коли для народів Східної Європи почався новий етап їх історичного поступу.

Слід відзначити ще раз, що вищезгадане століття для цілого ряду країн Європи було в багатьох відношеннях переломним етапом у боротьбі монархів за утвердження їх влади та підпорядкування феодалів королівському авторитету. Подібні процеси прослідковуються в Галицько-Волинському, а також Чернігівському князівствах. Зокрема ще князя Романа Мстиславича літопис називає самодержцем усієї Русі. Слово "самодержець" (дослівний переклад грецького слова "автократор") вживалося щодо імператора Візантії та відображало рівень особистої влади князя.

В тогочасній Західній Європі паралельно з посиленням королівської влади відбувався процес формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне підтвердження прав і ролі у державі феодалів і, певною мірою, міщан. За використання матеріалів, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівств, видно, який істотний вплив на хід державних подій справляли боярські роди, а подекуди й частина "містичів" - заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли, передусім, відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупованнями, що робили ставку на різних лідерів. Успіх або невдача окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначався співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з числа яких формувалася державна адміністрація та військові командування. Більше того, конфлікт з однією групою бояр змушував князя йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князі, щонайменше з XII ст., документально закріпляли за великими землевласниками їх володіння. Відомі і випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних - і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи слід говорити про конкретне розмежування прав власності і політичної влади: не було чітко сформульованих правових актів, що визначили б статус і загальні станові права боярства чи містичів. Цілком можливо, що процес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській Русі та інших князівствах, якби їх розвиток не було перервано монголо-татарською навалою.

Нове об'єднання Галицької і Волинської земель в одне ціле було здійснено за часів князювання Данила Романовича. Протягом більше як 20 років після смерті Романа його молоді сини не відігравали майже ніякої ролі в бурхливих подіях, що розгорталися в Галичині. Угорський король Андрій і краківський князь Лешко, які проголосили себе протекторами молодих князів, використовували їх у власних інтересах, не передаючи Романовичам нічого із земель їх батька. Лише завдяки великій енергії їх матері, навіть при запеклому опорі боярської верхівки, що в своїй значній частині була на боці іноземних зверхників, Романові сини здобули мізерні частки батьківських земель на Волині. Ця територія і стала базою для їх подальшої діяльності. Сидячи в другорядних волостях, Романовичі - Данило та його брат Василько - не залишили надії, що їм ще доведеться здобути всю свою батьківщину: "Чи так, чи інакше, - Володимир буде наш." Це трапилося 1230 року. Далі почалася боротьба за другу "півбатьківщину" - Галицьке князівство. Тривале протистояння на протязі восьми років закінчилось перемогою Данила.

Але життєві перепетії цього князя продовжувалися й далі: на нього, як і на інших давньоруських зверхників, чекала монголо-татарська навала (вперше з ними галицько-волинський володар познайомився ще на р. Калка в 1223 р., де був поранений). В 1241 р. Данило не зміг організувати відсіч ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував в Угорщині. Боярська опозиція знову підняла голову і висунула претендентом на галицький стіл чернігівського князя. Та в битві під Ярославлем 1245 р. Данилом була здобута вирішальна перемога і 40-річна боротьба за Галичину скінчилася. Боярська опозиція остаточно знищена. Повним володарем Галицько-Волинської Русі став енергійний і талановитий князь.

Після означених подій Данило приїхав до Батия в Сарай і в переговорах з ханом виявив великий дипломатичний хист: не дав себе знищити (як Михайло Чернігівський) і навіть добився від нього підтвердження своїх прав на Галицько-Волинське князівство. Та, як відзначав літописець: "Ой, гірше зла честь татарська, Данило Романович був великим князем, володів Руською землею, Києвом, Володимиром і Галичем і з братом іншими землями; сьогодні ж стоїть на колінах і холопом називається, і данини хочуть, і життя не надіється і грози проходять. Лиха честь татарська. Його ж батько був царем в Руській землі, підкорив половецьку землю і воював з іншими країнами, а син його не зазнав почестей, і хто ж інший може зазнати?".

Західна Європа з великою тривогою спостерігала за успіхом цього могутнього кочівницького державницького угрупування і шукала засобів знищити грізну силу. На Ліонському соборі того ж 1245 р. обговорювалася необхідність спільного виступу всіх європейських держав проти завойовників. В той же час римська курія намагалася скористатися скрутним становищем країн Центральної та Східної Європи в своїх інтересах. Францісканець Джіованні де Плано Карпіні, який за дорученням папи їздив до Орди, по дорозі зустрічався з Данилом та Васильком. В цих та пізніших переговорах галицький князь мав єдину мету - заручитися допомогою Західної Європи у боротьбі проти завойовників. Суто церковні справи його не цікавили. Рим, навпаки, мав на меті в першу чергу позитивно вирішити релігійне питання - намагався притягнути Русь до себе. Щоб прилучити Данила, Інокентій IV прислав йому королівську корону і папський посланик коронував його у Дорогичині 1253 р. Так на теренах сучасної України з'явився перший король (другим і останнім був його онук Юрій Львович).

Але надії на допомогу із заходу Європи виявилися ілюзорними. Інокентій IV проголосив хрестовий похід проти монголо - татар, однак він не знайшов ніякого відгуку серед західних держав - на той час сили були дуже нерівними. Данило, знеохочений безрезультативністю своїх заходів, згорнув взаємовідносини, за що наступний папа Олександр IV погрожував князеві церковними карами. На цьому справа й скінчилася. Галицький князь звернув основну свою увагу на внутрішні проблеми і в першу чергу жорстоко придушив Болохівську землю, зверхники якої перекинулись на бік завойовників.

Ця акція органічно поєднувалася з політикою Данила в його придушенні боярської опозиції та посилення центральної влади в плані ствердження державної незалежності. В цій справі він разом з братом Васильком спирався на широкі кола населення й на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство цих князів; їх підтримували міські купці й ремісники, в тому числі й іноземні поселенці в деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли державні структури послабшали, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців - потенційних іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення й позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзія про "доброго князя" уже в той час була поширена в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, та міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, котрий більше відповідав би потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити централізований апарат управління з числа вірних йому бояр. Але, на відміну від інших давньоруських структур, тут мали місце і деякі специфічні риси, що пояснюється місцевими особливостями, роллю Галицько-Волинської Русі в міжнародних культурних зв'язках. Так, поряд з посадами, котрі відомі в усіх князівствах (тисяцького, воєводи, тіуна), Галицько-Волинський літопис називає печатника. Можливо, його слід зближувати за функціями з візантійським логофетом або західноєвропейським канцлером. Окрім того, раніше ніж в інших князівствах, тут стала відомою посада дворського.

Посилення своїх позицій дозволило Данилу розгромити тевтонських лицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичини (де він пізніше коронувався) і навіть взяти в полон магістра ордену. За словами літописця, князь напередодні проголосив: "не личить держати нашу батьківщину крижевникам" (тобто хрестоносцям - О. М.). Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в цьому стольному граді і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого та хороброго воєводу, якому і довелося керувати обороною міста.

Новою столицею свого князівства Данило Романович обрав Холм (сучасний польський Хелм), де побудував цілий комплекс споруд. Були збудовані й інші міста-замки, зокрема Львів, куди запрошували "сідлярів, і лучників, і тільників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села."

Велася й активна зовнішня політика. Так, по смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів, син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Проте ця спроба була невдалою.

Слід звернути увагу ще на одну важливу деталь державної політики цього князя: митрополитом було поставлено печатника Кирила, особу духовного стану (в багатьох дослідженнях увага акцентувалася лише на двох митрополитах-русах за походженням - Іларіоні та Климі Смолятичі).

Смерть Данила спричинила до політичного розчленування Галицько-Волинської Русі. Формально великим князем вважався його брат Василько, але він володів лише частиною Волині. Іншими землями розпоряджалися його небіж Ярослав і сини Данила Шварно та Лев (останній був наймогутніший). Цікаво, що при описі подій 1264 р. волинський книжник зробив ремарку: "Тоді княжили у Литві Войшелк та Шварно". Звідси можна зробити висновок, що в молодому Великому князівстві Литовському встановилась двуумвіратна форма правління, до чого литовського і руського князів підштовхнули постійна татарська загроза й необхідність протистояти агресії з боку Польщі. Однак тому дуумвіратові судилося існувати лише близько трьох років.

Спочатку волинсько-литовський союз виявився настільки міцним, що 1267 р. великий князь литовський з власної волі передав великокнязівський престол Шварнові Даниловичу. Волинський літописець відзначав про це: "Потім Войшелк віддав своє княжіння зятеві своєму Шварнові, а сам захотів... прийняти чернечий постриг".

Це була подія виняткової, надзвичайної ваги, що далеко виходила за межі міждержавних стосунків Русі з Литвою: один із синів Данила посів великокнязівський стіл Литви. Перед Шварном і всією династією Романовичів відкривалась заманлива й блискуча можливість створення величезної та могутньої Русько-Литовської держави - і це за 100 років до вторгнення Ольгерда Гедиміновича до Середньої Наддніпрянщини (1363 р.), але з тією принциповою різницею, що в тій державі XIII ст. правили б не литовські, а руські князі.

Та Русько-Литовському князівству не судилося утворитися. Того самого 1267 року Лев Данилович, розлючений тим, що Войшелк віддав Литву не йому, а його братові, знищив цього князя-ченця. Такий жорсткий вчинок назавжди перекреслив його власні намагання сісти на місце свого батька й дуже зашкодив становищу брата.

На думку М. Котляра, логічно припустити, що відтоді литовські пани почали з недовірою і острахом дивитися на свого руського князя, брат якого підступно вбив шанованого в суспільстві Войшелка. Поступово влада Шварна в Литовському князівстві підупадає, а сам він наступного року помирає. І заступив його на престолі вже не руський, а литовський князь.

На початку XIV ст. Галицько-Волинська Русь знову об'єдналася під владою одного князя - Юрія Львовича. Про далекосяжні плани цього володаря свідчить те, що він добився у константинопольської патріархії дозволу на заснування окремої Галицької митрополії, яка стала символом державного суверенітету князівства, сприяла зміцненню його реальної незалежності. Це сталося 1303 р. Відомо, що Візантія опиралася утворенню нових митрополій на теренах Русі (кілька століть існувала лише Київська). Досить згадати невдалу спробу суздальського князя Андрія Боголюбського чи більш пізні спроби великих князів литовських. Нова митрополія отримала 81 місце (на 10 місць нижче Київської). До неї були віднесені галицька, володимирська, перемишльська, луцька, турівська і холмська єпископії.

Не випадково саме Юрій Львович прийняв королівський титул і став називати себе "королем Русі, князем Лодомирії." Така титулатура зафіксована на його печатці: "S[igilum] Domini Geogrgii regis Russiae" (аверс) і "S [igilum] Domini principis Ladimirae" (реверс). Оскільки Лодомирія - це Володимирія, тобто Волинь, історичним центром якої було місто Володимир-Волинський, то цілком очевидно, що в його розумінні Руським королівством була Галицька земля. Титул короля Русі не обов'язково свідчить про коронацію Юрія, оскільки західноєвропейські джерела фіксуються визначення статусу королівства за державою, а не за окремими особами.

Смерть останніх Романовичів - Андрія і Лева II - залишається загадкою, яку у зв'язку з фрагментарністю джерел неможливо однозначно розв'язати (вірогідно, вони були отруєні).