dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 19 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 4

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Геополітична ситуація почала кардинально змінюватися в кінці другого десятиріччя XVI ст. Припинення місцевої династії в Казані й перехід кримських зверхників до наступальної й ворожої політики проти Москви (особливо показовими в цьому відношенні стали масштабні походи 1521 й 1542 рр.) висунули на перший план "східну загрозу". Завдання включення до складу Росії всієї спадщини Давньої Русі (вони були осмислені московськими політиками ще в ході русько-литовських війн кінця XV - початку XVI ст.) об'єктивно виявилися відкладеними на майбутнє. При цьому слід відзначити, що лише в XVII ст. книжники-історіографи завершили створення концепції тотожності Русі і Москви. В другій половині XV ст. прослідковуються спроби порівняти Москву з Константинополем та з'являється дещо пізніше відома формула "Москва -Третій Рим".

Реформи уряду Вибраної ради в середині XVI ст. визначили на півтора століття наперед державно-політичний, територіально-адміністративний й становий обрис Росії. В геополітичному відношенні відбулися дві важливі події. В 50-ті роки XVI ст. було частково вирішене східне питання. Завоювання Казанського (1552 р.) та Астраханського (1556 р.) ханств, входження до складу Росії башкирів та основної маси ногайців (друга половина 50-х років XVI ст.) істотно розширили територію Російської держави, включаючи до її складу Середнє та Нижнє Поволжжя, Заволжжя й значну частину Приуралля. Не менш важливою стала та обставина, що шлях на схід - на Урал і в Сибір - був тепер відкритим. Другою подією, що кінцевим результатом мала могутній колонізаційний потік на схід, стрімку експансію Російського царства в ці регіони, стала поразка Росії в Лівонській війні (1558-1583 рр.). Безуспішний фінал багаторічних військових зусиль країни на заході блокував подальше територіальне розширення Росії в цьому напрямі майже на півтора століття наперед. Більше того, завершення Смути призвело до суттєвих територіальних втрат (Смоленська земля й частина чернігівського порубіжжя відійшли до Речі Посполитої). Рух Росії на схід та північний схід призвів до істотних змін в етнічному складі населення держави: вона все більше приймала багатоетнічний вигляд. Хоча і в XV - першій половині XVI ст. не можна говорити про моноетнізм державної території Росії і її окраїн: на північному заході, півночі, північному сході, сході та південному сході проживали фінно-угорські, самодійські, і частково тюрські народи.

"В Россії утворення централізованої держави було процесом тривалим. Вона склалася тут в кінці ХV-на початку ХVІ ст. в результаті об'єднання політично розрізнених руських земель (князівств, республіки) й ліквідації феодальної роздробленості. На протязі ХVІ-ХVП ст.ст. проходив подальший розвиток централізованої держави від станово-представницької монархії до абсолютизму, що склався до XVIII століття."

Але аналіз історичної ситуації в розглянутий період на землях цього європейського регіону не був би повним ще без одного "гравця". Мова йде про Кримський ханат, взаємовідносини з котрим теж мали немаловажне значення в самому розвитку середньовічної України.

Пануючий у Криму рід Гіреїв походив від роду Чингізідів Золотої Орди, а тому кримські хани мали право на дев'ять бунчуків. У династичній ієрархії кримські хани стояли вище турецьких султанів, які не походили від знаменитої династії і тому мали всього сім бунчуків. Це давало кримцям право карбувати свою монету, не платити Османській імперії податків, а султани ще й дарували їм подарунки та давали гроші на утримання допоміжного війська. Кримський хан не отримував військових наказів від султана, а тільки запрошення взяти участь у військових операціях. Султани вбачали у ханах своїх партнерів і вважали, що саме Кримський ханат повинен охороняти порядок на Балканах та у Східній Європі. Лише член династії Гіреїв міг стати ханом, його обирав курултай, а затверджував султан. Якраз останній факт, все ж, показував дійсний стан взаємовідносин між Портою і Кримом - хто ж був "старшим", а хто "молодшим", не зважаючи при цьому на давні династичні нюанси. Слід також додати, що на статус васальної залежності Криму впливав ще й фактор виконання ним ролі передового мусульманського форпосту на кордоні з християнським світом.

Розселення татар на землях півострова розпочалося ще з XIII ст. - під час навали орд Батия на Київську Русь, Половецький степ і країни Західної Європи. Після першого розгрому Судака в 1223 р. мали місце інші численні набіги, аж поки Таврика не стала татарським уділом.

Створене на Таврійському півострові в 30-х роках XIV ст. Золотоординське намісництво повинно було мати свою столицю. Резиденцією її стало м. Солхат (нині Старий Крим), яке виникло ще в античну епоху. Центр мав бути укріпленим пунктом і в той же час відображати велич Золотої Орди. Місце перебування намісника (спочатку - напіввійськовий табір, що був оточений ровом і валом) почало розбудовуватися і через деякий час перетворилося на багатолюдний і для тих часів великий міський центр, захищений стінами і баштами.

Будівництво Солхата викликало наплив великої кількості будівельників, художників, майстрів з обробки каменю. А обслуговування палацу намісника і будинків татарської знаті сприяло появі професіоналів з різних спеціальностей. У мусульманському Солхаті знаходилися монументальні культові споруди, великі будинки, базар і т. п. Татари дали цьому місту нову назву - Крим, котра пізніше поширилася на весь півострів і витіснила стару. Арабський автор початку XIV ст. Абу-л-Феда називав Солхат "столицею" Криму. У своїй переважній більшості татари не лише в XIII ст., а і в XIV - XV ст., та і пізніше, залишалися степовиками-кочівниками. Але вже в XIV ст. в передгірському й гірському Криму з'явилося татарське феодальне землеволодіння, засноване на експлуатації місцевого населення і рабів. Лише пізніше, у XVI ст., а особливо в XVII - XVIII ст., до землеробства почали в своїй масі переходити всі татари.

В районі Бахчисарая на рубежі XIII - XIV ст. виник татарський бейлик (вотчинне землеволодіння) бея із роду Яшлавських (Сулемових), що являв собою, по суті, напівзалежне феодальне князівство з центром у Кирк-ер - нині Чуфут-Кале. Тоді ж, у XIV ст., почали формуватися бейлики й інших татарських родів. В другій половині XIV ст. князівство Кирк-ер стало фактично незалежним. Це був зародок Кримського ханату.

Але столицею його став не сам Кирк-ер, а Бахчисарай. Татари - кочівники не мали потреби у гірській фортеці, вона була непотрібною і татарській феодальній знаті. Тому вона використовувалася для зберігання награбованого добра і у якості сховища під час військових операцій. Лише при Гіреях фортеця часом виконувала роль резиденції ханів.

В двадцятих роках XV ст. на півострові визріла й сформувалася нова політична організація - Кримський ханат, котрий виник в силу розвитку внутрішніх процесів, що проходили в Криму, і передусім як наслідок відцентрових тенденцій найбільш могутніх татарських феодальних родів. Тенденції ці виникли не миттєво, по суті ще в XIII ст. й посилювалися по мірі ослаблення Золотої Орди, що в XV ст. - в період свого розпаду - вже не була в змозі утримувати свій кримський уділ, котрий, після відносно нетривалої самостійності, в результаті походу султана Махмеда II Фатиха (Завойовника) 1475 р., попав у залежність від Османської Порти.

Процес формування державних структур ханату завершився у 20-х роках XV ст. з початком правління роду Гіреїв, а конкретніше - висуненням на ханство першого з них - Хаджі-Гірея. Кримський ханат, підготовлений процесом феодалізації татар, а також появою у зв'язку з цим сильної татарської знаті, в першій половині XV ст. став історичною реальністю.

Створенню його багато в чому сприяла таж сама Туреччина, котра бачила у новому утворені свого союзника проти Генуї (яка володіла частиною кримських прибережних південних територій). Не дуже супротивилися цьому і самі генуезці, які вивозили зі степової зони півострова сільськогосподарські продукти - основу їх чорноморської торгівлі. У зв'язку з цим вони були зацікавлені в дружніх відносинах з татарською знаттю. З іншого боку і самі татарські хани, залишившись між двома вогнями - Туреччиною та Генуєю - з самого початку своєї державної діяльності були приречені на напівсамостійність, аж поки не потрапили у залежність від турків.

Однією зі складових зовнішньополітичної діяльності ханів були спроби переселення татар на територію півострова з інших регіонів. Таку політику проводив вже Хаджі-Гірей, і вона слугувала суттєвому збільшенню кількості його підданих, які використовувалися для реалізації різних завдань - як військових, так і економічних. Вона продовжувалася і при його наступниках. А у стосунках з Османською імперією дещо пізніше була відпрацьована наступна система: турки завели у себе резервний штат кандидатів на ханську посаду з числа Гіреїв, яких вони за необхідністю відправляли до Криму і садовили там на престол, замінюючи їх відповідно до обставин.

До XVI ст. Кримський ханат фактично охоплював не лише передгірський та степовий Крим (південна і частково гірська частини півострова були підпорядковані безпосередньо туркам), але й простори степової зони - значні території між пониззями Дністра і Дону, доходячи на заході до Аккермана (сучасного Білгорода-Дністровського), а у Приазов'ї - степів між Доном та Кубанню. Власне в Криму проживали так звані татари перекопські, а за його межами степові території займала орда ногайських татар (у східному Приазов'ї - так звані малі ногаї), яка була підпорядкована ханату.

Ось оці південні території поширення контролю кримців нас найбільш і цікавлять в контексті написання даної праці. Зону між осілим населенням і номадами було влучно названо О. Чернецовим "зоною жаху". Вона, розділивши землеробів і степовиків, без усякого сумніву існувала ще до монголо-татарського нашестя. Одначе така зона і ординське іго сприяли розширенню цієї території і певному призупиненню землеробської колонізації в південному напрямку. Але, ще за одним влучним виразом, якраз Кримський ханат став каталізатором козаччини.

На думку В. Возгріна складна проблема багатопланових відносин татар Криму із сусідами - козаками може вирішуватися лише в результаті історичного підходу до неї, коли немає місця суб'єктивним рішенням, як це неодноразово прослідковувалося раніше.

Надчорноморські землі, на які не претендували ні московські князі, ні кримські хани, маючи вагому підтримку Польщі козаки, в першу чергу запорозькі, вже самим перебуванням, осіданням на цій території ставали перепоною для кочівницьких набігів на землеробів. И пізніше Москва та Польща (а час від часу й Литва) в міру своїх можливостей підтримували козацтво, в тому числі його військовий устрій. Запорозька Січ поступово стала відігравати роль своєрідного буферного утворення. А в структурі постійно змінюваних міждержавних зв'язків якраз Крим відігравав для Січі досить важливу роль противаги досить вже могутнім "братерським" християнським державам.

Козаки не могли не відчувати, що сусіди ці могли ліквідувати Січ та анексувати її землі, але терпіли Запорожжя лише із-за татарської загрози. Іншими словами, заставою всього існування Січі й незалежної України були, як це не парадоксально, кримські татари.

Окрім певних військово-політичних, козацько-татарські зв'язки відбувалися і в економічній сфері. Запорожці не бажали повністю присвятити себе власному господарству із зрозумілих причин - досить "динамічні" за своєю натурою, вони, якщо не оборонялися, то нападали самі. Окрім того, в часи добросусідства козаки виловлювали рибу в "татарських" водах, але і дозволяли степнякам випасати їхню худобу на власних землях.

Найбільш доброзичливо й перспективно складалися мирні відносини між козаками і татарами в дотурецький період (перший похід на руські землі відбувся не в дотурецький час, а під час правління сина Менглі-Гірея Мухаммеда). Та й пізніше, аж до початку XVII ст. мирні контакти переривалися епізодично, а до того - в XV ст. - відмічені навіть випадки військового співробітництва татар і козаків. Взаємодопомога зафіксована і під час значного стихійного лиха, причому спонтанно, без попередніх домовленостей.

Та все ж періоди татарсько-козацької конфронтації переважали за своєю протяжністю мирні відрізки контактів. В XVII ст. хани розоряли Україну, на її південному прикордонні сутички не припинялися, а козаки громили і палили кримські міста і села. Одначе для правильної оцінки відносин необхідно і тут враховувати загальну обстановку на півдні, та і не тільки на півдні, всієї Європи.

Це була епоха, коли не існувало безпечних шляхів, коли ординарна мандрівка являлась рискованою подорожжю, а тому, готуючись до неї, люди озброювалися, як на війну. Не лише в XVI, але й в XVII, XVIII ст. феодали нерідко розоряли й спалювали один одного, здійснювали грабіжницькі набіги на сусідів. Ні Україна, ні Польща, ні Росія не становили виключення із загальноєвропейських правил, а торгівельні каравани мало чим відрізнялися тоді від озброєних загонів - хіба що відсутністю прапорів та гармат. Так що українсько-татарські конфлікти не слід сприймати виключно як споконвічну й постійну ворожнечу - сучасників вони не жахали, то була норма. Звичайно ж татарські набіги переважали їх супротивників своїми масштабами, але не жорстокістю.