dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 24 Апреля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 3

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Подальша еволюція державотворчого процесу в цьому європейському регіоні проходила вже після укладення Люблінської унії, згідно з якою Польща і Литва об'єднувалися в єдину, спільну Річ Посполиту. "Люблінський сейм 1569 р. на момент свого звершення реалізував політичну програму з'єднання двох сусідніх держав - польської та литовсько-руської, яка пробивала собі дорогу за малим не два століття: адже попередні спроби уній обидві сторони обговорювали й безрезультатно підписували вісім (!) разів, починаючи з 1385 і закінчуючи 1501 роками. Перетворення династичного зв'язку, закладеного Кревським актом 1385 р., на реальну федерацію мало без перебільшення епохальне значення для польського, литовського, білоруського та українського народів, доля яких віднині пов'язувалася з новоствореною, однією з найбільших держав тогочасної Європи - поліетнічною Річчю Посполитою, що проіснувала до кінця XVIII ст."

В результаті цієї акції доля українських земель була вирішена: спочатку до Польщі були приєднані західні, а далі й східні території. Одночасно з'явилася і теорія, що вся Русь здавна підлягала польським королям - внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання або успадкування. Ці твердження перегукувалися із загальноруськими претензіями московських володарів, які вважали дані обшири своїми, а в першу чергу виділявся Київ. У зв'язку з тим, що проблема Литви і Польщі, еволюції тут державотворчих процесів (і участі в них населення українських теренів) була певною мірою охарактеризована вище, слід також звернути увагу на північно-східний регіон східнослов'янської ойкумени, де поступово формувалося Московське князівство, а ще пізніше - ядро Російської імперії.

З точки зору Р. Пайпса, стара, традиційна схема переходу основного вогнища східнослов'янської державності з Києва до Москви не обґрунтована в повній мірі. Він дотепно відзначив, що в концепції історичної неминучості наявний один дефект: вона "кріпка заднім розумом", тобто добра для описувачів історії, а не для її творців. "Не беручись вирішити суперечку, котра ведеться між істориками про те, домагання якої народності, великоруської чи української, на київський спадок мають під собою більш твердий грунт, не слід ігнорувати важливу проблему, підняту критиками теорії про пряму спадкоємність між Києвом і Москвою. В Московській державі дійсно були введені істотні політичні новації, котрі створили в ній лад, досить відмінний від київського. Походження багатьох з цих новацій можна вести від того, яким чином склалася Московська держава. В Київській Русі і у всіх князівствах, що вийшли з неї, окрім північно-східних, населення з'явилося попереду князів: спочатку утворилися поселення і лише по тому політична влада. Північний схід, напроти, був в значній мірі колонізований з ініціативи і під проводом князів; тут влада випередила заселення. В результаті цього північно-східні князі отримали таку владу й престиж, на які ніколи не могли розраховувати їх співбрати в Новгороді чи Литві".

Американський дослідник не володіє усіма даними про заселення слов'янами поволзького регіону (в першу чергу, археологічними), але в його роздумах все ж "щось є".

Звернувся до теми історичної неминучості й І. Данилевський, але він акцентував свою увагу на дещо пізнішому періоді. З його точки зору не слід забувати, що Русь в XIII ст. - це переважно суспільство традиційне, де старі звичаї в основному являлися непорушною основою. Будь-яка спроба змінити звичайний хід речей, порушити раз і назавжди заведений порядок невідмінно сприймався трагічно, ставив під питання саме існування світу, в якому існує людина. В умовах середини XIII ст., мабуть, як це і не парадоксально нині звучить, більшою загрозою для жителів Північно-Східної Русі бачилися представники західноєвропейської цивілізації, ніж завойовники - кочівники, які прийшли зі Сходу. Лицарі Ордену несли із собою нове життя. Було ясно, що разом з ними йшов новий закон, новий міський побут, нові форми володарювання. Але основне заключалося не в цьому. Європейські лицарі несли нову ідеологію - католицтво. А католики були так же нетерпимі до своїх православних "братів Христових", як і православні до католиків.

На відміну від неспокійних західних сусідів Русі Золота Орда була "своя". Судячи з усього, монгольські хани не мали великого бажання втручатися у внутрішні справи тільки що підкореної "орди Заліської", як означені ці території в "Задонщині", без особливих причин. Правда, причини ці могли зустрічатися на кожному кроці і часто були незрозумілими завойованим народам.

Система правління в монгольських улусах на диво вдало "лягла" на "модель" деспотичної монархії, котра вже кілька десятиліть "апробовувалася" на Північному Сході нащадками Юрія Долгорукого і Андрія Боголюбського. Реальна влада продовжувала залишатися в руках своїх князів, навіть і тоді, коли вони отримували тоді ярлики на велике княжіння із рук монгольських ханів. Зате життя - там, де воно взагалі залишилося після нашестя, - проходило як в попередні часи, хоча і більш тяжко. Але, найголовніше - монголи проявляли прямо-таки завидну для європейців віротерпимість. Мало того, їх відношення до священників, незалежно від етнічної й конфесійної приналежності, було підкреслено ввічливим. Можливо тому, хоча в джерелах ординці постійно згадуються з епітетами "беззаконные", "поганые" і т. п., ворогами церкви вони не сприймалися. Звичайно, це зовсім не означає, що монгольське іго можливо уявляти у вигляді ідилічного симбіозу Русі зі Степом. Завоювання є завоюванням. А поневолення завжди залишиться поневоленням.

Але чи був все ж вибір? "Існував інший шлях - не менш реальний, ніж той, по якому пішла "наша Русь". Правда, про іншу Русь, котра не побажала служити ординським "цесарям", ми згадувати не любимо. Вона ж іменувала себе офіційно Великим князівством Литовським, Руським і Жемаїтським, а в просторіччі часть називалася просто Руссю - адже до неї входили майже всі крупні "політичні й економічні центри" Київської Русі. Практично вся історія цієї держави - надтяжка боротьба на два фронти: супроти Ордену й супроти Орди. І що саме цікаве - в кінці кінців перемога виявилася на її боці. Мабуть, боротьба за свободу й незалежність не буває невигідною і безперспективною, навіть якщо, з точки зору постороннього глядача - циніка, сили явно нерівні й протитояти ворогу "безнадійно" та "даремно". Як по-іншому пояснити, що розумна Північно-Східна Русь була змушена більше двох століть тягнути принизливу лямку ординських "виходів" й допомагати загарбникам поневолювати інші народи! В той час, коли великий литовський князь Вітовт (той самий, який разом з Ягайлом розгромив у 1410 р. Тевтонський орден) фактично контролював ситуацію в Криму, деякі зі зверхників яких навіть коронувалися на ханство (!) у Вільні, а одночасово вирішував питання, чи треба йому посадити "во Орде на царствие царя его Тохтамыша".

На великий жаль, це був "не наш вибір". Наш закріпив і розвив те, що "змусило нас вибрати шлях": деспотичне правління, традиційно-консервативну економіку, нетерпимість до іншомислення".

Слід констатувати, що і в цьому випадку, як і в вищеприведених судженнях американського дослідника, "щось є". Але існує й більш традиційний погляд на розвиток російської державності.

В кінці XIII ст. на Північному Сході Русі збереглося Володимирське князівство, котре, за розумінням ординських зверхників, повинно було стати знаряддям політичного, фінансового та військового контролю над усіма іншими князівствами цього регіону. Князь, який отримував від хана ярлик на Володимирський стіл, був відповідальним за лояльне виконання усіх зобов'язань підвласного Орді населення Русі. Істотно, що великокнязівський стіл не був спадковим, а відповідно й безпосередньо ті території, що йому підпорядковувалися, значно розширилися. Цей фактор, поряд з іншими, породив тривалу, більш ніж вікову боротьбу за політичну зверхність, головним чином між Тверським та Московським князівствами. В орбіту Володимирського князівського столу юридично не входили Рязанське, Чернігово-Сіверське та Смоленське князівства. Новгород, а з середини XIV ст. і відокремлений від нього Псков, підлягали владі князя Володимирського (тобто тому із князів Північно-Східної Русі, хто мав ханський ярлик на цей стіл), але лише в дуже обмеженій сфері політичних і фінансових питань. Державно-політична автономія цих феодальних республік майже досягла свого апогею на кінець XIV ст. Істотні зміни відбулися і в соціально-економічній сфері.

Після розорення Батиєм центральних, найбільш заселених земель давньоруського Поволжжя, населення рушило в більш залісені й безпечні райони - в басейни р. Москви і верхньої течії Волги. Якраз цей демографічний фактор сприяв посиленню Москви і Твері як феодальних центрів вже в кінці XIII і особливо XIV ст. Про успіхи внутрішньої колонізації Північно-Східної Русі свідчить, зокрема, зростання міст, про що свідчать наявні дані у "Списку руських міст далеких і близьких" написаному в кінці XIV ст.

Подальше феодальне подрібнення було для того часу природним відображенням становлення феодальних центрів. Але показовим також було те, що в часи апогею золотоординського пограбування руських земель в другій половині XIII ст. за політичну першість на Русі починають боротьбу представники різних гілок роду Всеволода Великого Гнізда, котрим належали якраз "нові" князівства. Але вже в XIV ст. в учасників цієї політичної кровопролитної боротьби, в якій окрім Москви та Твері в значній мірі приймав участь і Нижній Новгород, поступово визрівають ідеї політичного й військового об'єднання, перед усе в цілях боротьби з іноземним ігом та активною експансією Великого князівства Литовського починаючи з середини XIV ст.

Зміна територіальної основи політичної консолідації російських земель залежала не лише від успіхів внутрішньої колонізації Північно-Східної Русі, а й від розвитку землеробства та географічно - економічних переваг розміщення вищезгаданих центрів. До Волго - Окського межиріччя сходилися вихідці з різних областей, а це лише посилювало процес формування основного ядра російського народу. Процес викристалізації його історично-етнічної території продовжувався на протязі кінця XIII - XVIII ст. і він зовсім не оконтурювався Північно - Східною Руссю та прилеглими до неї на півночі районами Заволжжя.

Геополітичні та державно-політичні фактори формування російського народу на протязі XIV - XVI ст. змінювалися два рази, і при цьому істотно. В першому випадку, в кінці XIV ст., в умовах послаблення ординського іга над Північно-Східною Руссю (особливо після перемоги Дмитрія Донського над темником Мамаєм на Куликовому полі в 1380 р. та дворазовим погромом Золотої Орди Тімуром в 90-ті роки XIV ст.) й перемоги Москви над Тверрю (1375 р.), повністю була вирішена доля Володимирського князівства - воно з'єдналося з вотчинними, родовими землями московських великих князів. Тим самим останні отримали перевагу тепер вже в багатополюсній системі князівств Північно - Східної Русі. Характерно, що з межі XIV - XV ст. суттєво зростає політична вага Москви і поза кордонами власне колишнього Володимирського князівства. Так, посилюється її вплив в Рязані, в частині земель Володимиро-Суздальського князівства і т. д. Якраз до цього часу відноситься ліквідація перших князівств - Нижнєгородсько-Суздальського та інших, хоча цей процес і розтягнувся на кілька десятиліть. Успіхи в боротьбі за територіальне й державно-політичне об'єднання Північно-Східної Русі, освітчена еліта котрої все більш ототожнювала себе зі всією Руссю, стримувалися трьома факторами.

По-перше, зберігалися політичні і фінансові форми ординської залежності. Більше того, прогресуючий розпад Золотої Орди на цілий ряд кочових, напівкочових та осілих державних утворень посилив (з ряду причин) небезпеку регулярних грабіжницьких набігів (особливо на початку і у другій третині XV ст.). По-друге, династична війна, котра вибухнула з початку 30-х років XV ст., між двома гілками московського князівського дому надовго відволікла московських зверхників від загальних суспільних проблем. Тільки повна перемога московського великого князя Василя Темного на початку 50-х років змінила ситуацію докорінним чином. І, нарешті по-третє, серйозним супротивником Москви у справі об'єднання руських земель став із середини XIV ст. Вільно (столиця Великого князівства Литовського). Особливо небезпечна ситуація склалася на кінець правління Вітовта (помер у 1430 р.), успіхи східної політики якого у 20-ті роки XV ст. були досить вражаючими. Дієвість згаданих факторів ослабла до середини XV ст. Основне значення тут мали припинення князівських міжусобиць в московській династії й затухання (з цілого ряду причин та мотивів) активної східної політики Литви у 40-ві - 50-ті роки XV ст. це знайшло відображення у процесах другої половини XV -початку XVI ст.

В правління Івана III й початковий період княжіння Василя III відбувається територіально-політичне об'єднання Північно-Східної та Північно-Західної Русі. Окрім ліквідації в три прийоми уділів представників московського князівського дому (до середини XVI ст. існувало лише невелике Старицьке удільне князівство) головні зміни полягали в іншому. Послідовно, в результаті мирних дій або ж військових операцій, були ліквідовані Ярославське князівство (1436 р.), Новгородська феодальна республіка ( цьому передувала перемога в битві на Шелоні 1471 р., котра й визначила кінцеву ліквідацію державно-політичної автономії Новгорода), Ростовське князівство (1478 р.), Тверське князівство (1485 р.; характерно, що спроба останнього тверського князя Михайла Борисовича опиратися на Литву з ціллю збереження самостійності його князівства виявилося зовсім неефективною), Псковська феодальна республіка (1510 р.), Рязанське князівство (1521 р.; хоча останнє реально контролювалося Москвою ще з середини XV ст.).

Політичні та економічні успіхи дозволили Івану III завершити багатовікову боротьбу проти ординського гніту в 1472 чи 1480 р. (про що вже йшла мова). Більше того, стратегічний союз між Москвою і Кримом (він проіснував трохи більше трьох десятиліть в кінці XV - на початку XVI ст.) сприяв ефективним зовнішньополітичним успіхам московського государя. Так, Московський великий князь в 1487 р. рішуче втрутився у внутрішньополітичну боротьбу в Казанському ханстві, і з того часу (за незначними виключеннями) на протязі майже трьох десятиліть трон Казані займав правитель, який "садився із руки великого князя". Не випадкові тому й успіхи в закріпленні за Росією далеких територій Великої Пермі та югорських князів. Ще більше суттєвими стали успіхи Москви у війнах з Литвою. В кінці XV - на початку XVI ст. в результаті цього до складу території Російської держави увійшли східні райони Смоленщини, а пізніше і вся Смоленська земля (1514 р.), верховські князівства в басейні Верхньої Оки та Верхньої Десни.