dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 2

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Вже з першої третини XIX ст. одним із принципових положень академічної науки став розгляд історії Золотої Орди як частини історії Росії і, відповідно, як частини її загальноісторичного спадку. В розвитку цієї концепції М. Крамаровський виділяє три основні етапи - імперський, радянський та пострадянський. Як "жах і батіг Росії" характеризував X. М. Френ чінгізідське панування в європейській степовій зоні. Така думка пронизувала всю російську історіографію. В радянський період формула "жаху і батога" була трансформована у формулу "золотоординського іга." Нині Золоту Орду розглядають як цивілізаційне явище, як останню кочову імперію, в історії якої ще наявні чисельні "білі плями". Її панування над Московським великим князівством закінчилося в 1480 р. після знаменитого "стояння на р. Угрі", а за останніми даними, можливо, в 1472 р. після першого походу хана Ахмата на Москву.

Частина південноруських земель - Київщина, Чернігівщина та деякі інші території (в тому числі й Половецький степ) - теж потрапили до складу улуса Джучі. Окремі князі, які ще сиділи в Києві в другій половині XIII ст., не мали політичного впливу і були повністю залежними від ординської адміністрації. Проте, до кінця XIII ст. Київ залишається резиденцією митрополитів усієї Русі.

Трохи відмінним було становище галицько-волинських земель. Монгольська навала прокотилася і через них, а руйнування (особливо в містах) було величезним. Проте, як тільки монгольське військо відійшло на схід, Галицько-Волинське князівство, зберігши державні структури, змогло готуватися до боротьби із завойовниками. Щоправда воно було спроможне давати відсіч лише окремим підрозділам монгольського війська, а сутички з основними силами Золотої Орди були б неможливими. Тому Данило Галицький змушений був декларувати підпорядкування золотоординському ханові. Деякі дослідники вважають, що на відміну від Північно-Східної Русі, Галицько-Волинське князівство не сплачувало Орді данини, отже, не було її васалом. Ймовірно, що в окремі періоди данину таки доводилося платити, як і посилати військові загони у походи з ординськими полководцями. Проте, згадане князівство й надалі залишалося дієздатним як держава. Більше того, основні успіхи Данила Галицького у політичному зміцненні державності припадають на післямонгольський час.

Але, в цілому, мабуть, слід поширювати назву "монгольське нашестя" на все XIII ст., а не розглядати його як одноразовий акт. Цілком можливо використовувати цей термін ще й пізніше, про що свідчать археологічні матеріали, виявлені, зокрема в південній зоні східнослов'янської ойкумени. В. Довженок в свій час відзначав, що ще недавно археологічна наука приділяла недостатньо уваги пам'яткам післямонгольського часу. Але серед тих давньоруських городищ та селищ, котрі досліджувалися, треба виділяти три типи поселень: розрушені татарським погромом, на котрих загинули їх жителі і життя не відновлювалося; розрушені татарами, жителі котрих вціліли й життя на них відновилося; вцілілі від татарських погромів.

Ми вже відзначали, що північно-східний, поволзький регіон розселення східних слов'ян звільнився від золотоординської "опіки" 1480 або 1472 р. На півдні цей процес розпочався більш як на 100 років раніше. Його початком став розгром трьох ординськиї "князів" - тогочасних спадкоємних володарів Подільської землі - військом великого князя литовського Ольгерда в битві біля Синіх Вод (сучасна р. Синюха). Історичні джерела, хоч і опосередковано, але дуже узгоджено, свідчать, що події 1362 р. "потягли" за собою визволення населення Центральної України від обтяжливої данини і безпосереднього політичного контролю Ординської держави, територіальні володіння якої внаслідок подій 1362 р. були відсунуті у північно-західному регіоні Причорномор'я до прибережної зони у пониззі Дністра й Південного Бугу, а на Дніпрі - до його порогів. Натомість безпосереднім результатом розриву ланцюга золотоординського панування, що перед тим сковував Центральну Україну, було остаточне закріплення її земель - Київської, Волинської, більшої частини Подільської та Чернігово-Сіверської у складі Великого князівства Литовського, державні кордони якого сягнули на півдні гирла Дніпра і Дністра, а на південному сході - річища Ворскли і Тихої Сосни. У подальшому дане князівство утримувало новонадбані території за собою, що створювало в цілому сприятливі умови для їх заселення і господарського освоєння землеробським населенням із Середнього Подніпров'я.

В культурно-історичному контексті зміни, що постали після 1362 р., означали закінчення понад столітньої епохи штучно насаджуваної ізоляції українських земель від контактів із західною (європейсько-латинською) цивілізацією і переважаючих впливів на них євразійського "Рах nomadica", синкретизованих після ісламізації Золотої Орди на початку XIV ст. з впливами мусульманського Сходу, а також традиційних цивілізаційних впливів занепадаючої Візантійської імперії - стратегічного політичного партнера Ординської держави у Центрально-Східній Європі з кінця XIII ст. У певному сенсі можна стверджувати, що приєднання основного масиву українських земель до Великого князівства Литовського на початку 60-х років XIV ст. не тільки надало новий імпульс його інтеграційній політиці на Русі, а й невдовзі визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід.

Згадавши про це середньовічне князівство слід хоча б коротко надати йому характеристику. Литва в кінці XIII - на початку XIV ст. була невеликою, але войовничою державою. Її особливість протистояти натиску сусідів й розширити власні володіння викликали здивування у сучасників. Ще не так давно київські літописці називали жителів Литви "людьми лісу", а через кілька десятиліть литовські зверхники вже зайняли київський престол.

Першим литовським князем, котрий розширив володіння об'єднаних племен за рахунок східнослов'янських земель, був Міндаугас (Міндовг). Він відомий як засновник Новогрудка - першої столиці молодої держави (1238 р.), а також як правитель, який прийняв православ'я (1246 р.). Безперечним досягненням Міндовга можна вважати вдалу політику у протистоянні Тевтонському ордену.

Важливою особливістю Великого князівства Литовського була двоетнічність. При цьому балти були в меншості, а більшу частину складали східні слов'яни - руси, русини. Цікаво, що процес входження нових земель став достатньо мирним й не супроводжувався кровавими зіткненнями. Більшість істориків сходяться у тому, що слов'янське населення позитивно сприйняло зміни, які відбулися. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, приєднання часто відбувалися в рамках династичних союзів. По-друге, литовські князі, дехто з яких сповідував православ'я (хоча більшість литовців залишалися язичниками аж до 1386 р.), не противилися у здійсненні православних обрядів в слов'янському середовищі. Князь Гедемінос став першим, хто оголосив себе "правителем Литви і Русі", а його нащадки зайнялися відбудовою старих руських міст - Києва, Луцька та Кам'янця. Русинська мова стала офіційною мовою Великого князівства Литовського й використовувалася в діловодстві. Існувала також практика заключення договорів ("рядів") з литовськими князями, згідно котрим руські землеволодарі приймали участь у виборі й призначенні - при цьому часто пожиттєвому -намісника, який походив із місцевого середовища. Особливою підтримкою та привілеями за Гедеміновичів наділялася православна церква. Наприклад, щедрим "спонсором" Печерського монастиря був київський князь Володимир Ольгердович.

До середини XIV ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли всі давньоруські землі, що належали раніше західній зоні Київської Русі, за виключенням Галичини (тобто подвінські, подніпровські і поніманські області, Волинь і Поділля). Якраз в цей час тут відбулася подія, котра надовго пов'язала долі Литви, Польщі і частини східнослов'янської території. В 1385 р. в м. Крево литовський князь Ягайло після одруження із 12-літньою польською принцесою Ядвігою підписав угоду, за якою прийняв на себе зобов'язання обернути все Велике князівство Литовське в католицьку віру, а також відбити захоплені Тевтонським орденом польські землі. Угода була взаємовигідною. Ягайло отримав союзників в міжусібній династичній війні, а поляки отримали необхідну підтримку у боротьбі з тевтонськими лицарями.

Ставши польським королем Владиславом II, Ягайло зіштовхнувся з чисельними зовнішньо- та внутрішньополітичними проблемами. В першу чергу, виникли суперечки в самій Литві, де двоюрідний брат Ягайла Вітовт проголосив себе в 1398 р. великим князем литовським, чим фактично розірвав Кревську унію. Вітовт зумів консолідувати розрізнені литовські землі, вступив у династичний союз із Московською державою й заручився підтримкою католицьких ієрархів. Але після його смерті в 1430 р. країна вступила у тривалий період міжусобних війн за віденський престол. В цій боротьбі особливо виділялася харизматична фігура князя Свидригайла, якого більшість польських літописів XV ст. іменують не інакше як зрадником й безперечним тираном. На кілька десятиліть Свидригайло об'єднав навколо себе знать Київської, Чернігово-Сіверської та Волинської земель, незгідну з політикою централізації та окатоличення, що проводилися з Кракова та Вільна. В кінці кінців неспокійний князь був переможений об'єднаними польсько-литовськими військами.

На думку частини істориків, якраз в цей час на колишніх давньоруських землях Великого князівства Литовського, і в першу чергу на Волині, склалася особлива система суспільних зв'язків, котра визначила на кілька століть риси політичного регіоналізму місцевої знаті. В центрі цієї системи знаходився розгалуджений князівський клан. У його підпорядкуванні перебували "князівські слуги", які такими фактично не являлися. "Ленники" супроводжували князя на війні та займалися утриманням фортець. Важливою складовою цих відносин були поняття відданості та опіки. Зрада князю вважалося майже самою тяжкою провиною. В свою чергу, князь був зобов'язаний відстоювати інтереси своїх людей. Ще одну категорію складали "пани", котрі володіли вотчиною, тобто землею, що передавалася у спадок. А це, в свою чергу, гарантувало певний рівень матеріальної й політичної незалежності від князівської влади. Існувало також поняття "бояр-лицарів" -людей, які жили за рахунок військового ремесла. Отримавши привілеї, дана соціальна категорія в XV ст., по суті, злилася із воєнізованим шаром служилої знаті. Дещо пізніше виділилося поняття "шляхтич" для опреділення родової знаті, відмінної від бояр-лицарів. Якраз на Волині відбувається відродження регіоналізму руських земель всередині Великого князівства Литовського. Поступово такі процеси відбувалися і на інших територіях. Тоді кожний магнат мав власну систему оподаткування й керувався своїм законодавством. За оцінками істориків, руська шляхта складала приблизно 5 відсотків від загальної чисельності місцевого населення (у порівнянні з 8-10 відсотками на польських землях).

В князівському володінні знаходилися і селяни. Існувала також категорія державних селян - більшість населення руської частини вказаного князівства (до 80 відсотків). Незначним соціальним прошарком являлися жителі міст, в основному торговці та ремісники. В XV ст. майже усі руські міста перейшли на так зване Магдебурське право, що гарантувало самоуправління й незалежність від князівської влади. Однак подальше ставлення специфічних міських форм стримувалося напіваграрним характером міст. З одного боку, багато із городян продовжували займатись сільськогосподарською діяльністю, підтримуючи при цьому тісні відносини із сільською округою. З іншого - велике значення мало місцезнаходження міста. Багато з них розташовувалися у магнатських володіннях. Магнати не лише контролювали органи місцевого міського самоуправління, але й розпоряджалися місцевим військовим гарнізоном, часто ігноруючи вказівки великокнязівської влади.

Польські королі робили спроби приборкати регіоналізм й забезпечити централізацію держави. Зокрема Казимир Ягелончик у 1447 р. видав загальноземельний привілей, котрий гарантував права шляхетського стану як Польщі, так і Литви: недоторканість особи та майна, юрисдикція над підданими, вільний в'їзд і виїзд з країни й заборона на посади для іноземців. Подальше формування єдиного правового простору забезпечили два Литовські статути (1529 й 1566 рр.), ініційовані вищим органом державного управління Великого князівства - так званою "панською радою". Перший статут був адресований "всьому поспольству", тобто всім прошаркам, і кодифікував норми громадянського й карного права на основі ренесансних політико-правових концепцій. Другий статут регулював взаємовідносини шляхти з князівсько-магнатською верхівкою, гарантуючи права першої з них на участь в органах місцевого і державного управління - так званих "сеймиках і вальних сеймах". В той же час проходить адміністративно-територіальна реформа, що поділила країну на воєводства й більш мілкі повіти. Так Велике князівство Литовське увійшло в єдиний правовий та адміністративний простір з Польщею.

Особливе становище в політичному і культурному житті руських земель у складі Великого князівства Литовського займала православна церква. Та слід також відзначити, що на кінець XV ст. вона виявилася об'єктом протистояння інтересів Московської держави і Литви. Треба нагадати, що в 1326 р. Москва стала місцем постійної резиденції київського митрополита. Через певний час православні князі Великого князівства Литовського спробували відновити київський митрополичий престол або ж хоча б рукопокласти митрополита Галицького і Литовського. Офіційно отримати благословення можливо було лише від Константинопольського патріарха. Та насправді митрополити часто ігнорували це правило й обходилися без патріаршого дозволу. Одночасно київський митрополит, який перебував у Москві, всебічно чинив перепони тому, щоб на православних руських землях з'явилася ще одна церковна юрисдикція. В результаті кожний митрополит бажав проводити власну незалежну політику. Після тривалого протистояння, одним із визначних подій якого стало підписання знаменитої Феррано-Флорентійської унії в 1439 р. (проголошення союзу православної та католицької церков), Київська митрополія в 1458 р. була розділена на дві частини, а глави кожної з них почали носити титул митрополита Київського і всія Русі. Резиденціями обох митрополитів стали відповідно Москва і Новогрудок. Фактично це означало, що на руських територіях склалася система церковного правління, в котрій ведучу роль відігравав не митрополит, а собор - з'їзд єпіскопата і духовенства.