dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 24 Апреля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 1

Українці: народ і його земля. Історичні процеси в пізньосередньовічній Східній Європі. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

"Київська Русь померла, не залишивши заповіту і не впорядкувавши справ. Померла, коли справи були в найгіршому стані, а майно саме описували для конфіскації. Добрі люди розтягли те, що лишилося, та й зажили собі, безжурно промотуючи рештки колись чималих маєтностей. Спадкоємці з'явилися пізніше, із сумнівними паперами і непевного ступеня родства із небіжчиком. Як завжди буває в подібних випадках, з'ясування прав перетворилося на довгу тяжбу між претендентами. Не бракувало взаємних звинувачень у самозванстві, апеляцій до крові, землі, особливої любові до померлого. Поки тривав процес, маєток перетворився на руїни. Та саме наспіла мода на руїни.

Україна унаслідувала фізичні рештки маєтку, Росія - документи на володіння ними. Від кінця XIX ст. між двома історіографіями триває спір, чиї претензії на "києво-руську" спадщину переважні, яке право спадкоємства обрати - "землі" чи "крові".

У популярній ідеології українства боротьба за "києво-руську спадщину" набула гіпертрофованого значення осягнення "початків". Варто, однак, пам'ятати, що ця спадщина - свого роду аналог "скарбу Полуботка" чи "бібліотеки Ярослава Мудрого". Вона віртуальна, уявна. Навіть вигравши права на цей спадок, ніколи ним не скористаєшся, як ніколи не розгорнеш книжки із бібліотеки князя. Спадщина існує лише в уяві"

Це абсолютно справедливий погляд, але все ж з одного боку, із одного хронологічного зрізу. А з іншого, з чим слід також погодитись: "Давно вже пора відмовитися від політичних анафем та проклять на адресу Мазепи й спробувати дістати науку з трагедій наших предків. Не треба слідувати пропагандистським штампам, котрі намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку ХVШ століття корисливістю одного "зрадника-гетьмана". Потрібно набратися мужності й визнати, що інтереси та цілі молодої Російської імперії й ослабленої Гетьманщини були дуже різними. В певній мірі Україна стала заручницею геополітичних планів Росії".

Обидві точки зору не викликають заперечень, вони також в певній мірі сприяють постановці нового питання: чим заповнювати в сучасній історичній науці "вакуумний" проміжок між імперією Рюриковичів і сформованою Петром І імперією Романових, коли в Східній Європі постали нові історичні реалії навіть у географічному вимірі: колишня Русь стає Росією, а початкова Русь формується як Україна. Адже між державою, її територією та появою нових східнослов'янських етносів існує безпосередній зв'язок. На цьому аспекті цікавої та актуальної проблеми й зупинимося, як це вже було визначено у вступній частині.

Та спочатку треба сконцентрувати увагу на загальноісторичній ситуації, котра склалася на більшій частині східнослов'янської території у післямонгольський час.

"XIII століття для дослідників руського середньовіччя не стільки відрізок календарного часу, стільки драма епохи фіналу давньоруської культури, епоха перервності культурних традицій, котрі склалися при перших Рюриковичах, занепаду й дезінтеграції давньоруської ойкумени. Оцінка цього періоду як тяжкої кризи, що змінила "золотий вік" домонгольської Русі й одночасово - як перехідної епохи, котра підготувала злет нових політичних центрів, так грунтовно ствердилася в історіографії і в масовій свідомості, що любі історичні реалії мимоволі сприймаються через її призму.

Накопичення нових археологічних матеріалів, котрі характеризують стан різноманітних областей матеріальної культури, різних регіонів й населених пунктів Давньої Русі в XIII столітті, підштовхує до того, щоб ще раз розглянути культурно-історичну ситуацію цього часу й спробувати уяснити загальну характеристику історичного поступу на хронологічному зрізі другої половини XII - початку XIV ст."

Далі М.Макаров розвиває свою думку слідуючим чином. Так, при усій багатогранності зв'язків між культурними явищами "київського" та "удільного" періодів є зрозумілими глибокі якісні відмінності між давньоруською культурою другої половини XII й першої половини XIV ст. Абстрагуючись від деталей треба все ж враховувати загальновідомі зміни. По-перше, це зникнення із ужитку значної частини побутових речей, котрі складали матеріальний світ Давньої Русі і являлися в очах його носіїв певним індикатором тієї культурної своєрідності та економічного достатку. По-друге, це припинення чи загасання цілого ряду ремесел і виробництв, у тому числі і тих, продукція котрих призначалася для вимог еліти давньоруського суспільства й слугувала для фіксації її особливого статусу. По-третє, це відмова від цілого ряду культурних символів і традицій, важливих у контексті суспільних відносин й релігійної свідомості попередньої епохи, - таких, наприклад, як парадний жіночий убір, знайомий нам за матеріалами скарбів XI - першої половини XIII ст., або ж підкурганний обряд поховання. Окрім того, це формування нового культурного ландшафту із новою організацією сільського розселення (основної частини тогочасного населення), що призвело до повністю нової картини освоєння території заселення.

Згаданий вище автор звертає увагу і на досить цікавий факт: якщо розглядати топоніми ранніх (ХІ - ХІІІ ст.) та пізніх (XIV - перша половина XV ст.) берестяних грамот із Новгорода Великого, то в написах першої групи, поряд із назвами населених пунктів й територій в межах самої Новгородської землі зафіксовані також назви крупних центрів Південної, Північно-Східної й Північно-Західної Русі: Києва, Смоленська, Переяславля, Суздаля, Ростова, Кучкова (Москви), Пскова та інших. Такі документи датуються в основному XII ст., але ні один із них не виходить за хронологічні межі XIII ст. А всі топоніми, що згадуються у більш пізніші часи, локалізуються лише в кордонах власне Новгородської землі. Очевидно, за такими змінами стоїть певне звуження зони ділових контактів і торгових мандрів місцевої давньоруської еліти, обмеження того географічного світу, котрий раніше знаходився в межах прямого доступу. І не випадково, що якраз в цей період прикладне мистецтво й костюм новгородців починає досить суттєво підживлюватися декоративними мотивами фінно-угорської Півночі, котрі були в попередній час слабо вираженими, але пізніше отримали значення одного із індикаторів обласної ідентичності.

Робиться ним цілком обґрунтований висновок, що давньоруське суспільство ще в першій половині XIII ст. (тобто до Батиєвого нашестя) вступило у фазу глибоких внутрішніх трансформацій, котрі зачепили самі різноманітні сторони його життя. Але ці зсуви виявилися прихованими від нас нещастями й потрясіннями 1237-1241 рр. Та нині ми можемо говорити про внутрішні зміни, про риси внутрішньої кризи, спираючись на інші джерела та маючи на увазі цілком нові форми - розселення, економіку та культуру.

Вірогідно, матеріальні й природні ресурси, котрі являлися основою для стрімкого підйому Київської Русі в Х-ХІІ ст., на час XIII ст. виявилися багато у чому вичерпаними, а стереотипи господарювання, як і соціальні механізми (котрі раніше забезпечували розвиток) втратили свою ефективність. Скорочення обсягів торгівлі, зміна традиційних форм сільського розселення, вимушений перехід значної частини населення до більш скромного споживання - це лише частина, деякі симптоми такого стану. Разючий монгольський удар, котрий хронологічно співпав із періодом внутрішніх історичних зсувів, загострив та прискорив їх течію, але не був єдиною причиною зафіксованих дослідниками трансформацій.

Таку гіпотезу розвинули й інші дослідники. Зокрема О. Чернецов відзначав, що російські історики дожовтневого й радянського періодів дивилися на події монгольського нашестя переважно з одного боку – тобто з боку постраждалих. Але такий підхід не являється безсумнівним із всесвітньо-історичної точки зору. За часовою протяжністю - близько двох з половиною століть володарювання Чингізидів на Русі - це і багато, і мало. Нащадки великого хана панували і в інших країнах, населення яких набагато раніше скинуло іноземне іго. Зокрема так трапилося в Ірані та Китаї, де свобода була виборена на 100 років раніше у порівнянні з великими князями московськими. В Індії монгольська за походженням династія Великих Моголів проіснувала до середини XIX ст. Турецьке іго в Болгарії і Сербії тривало вдвічі довше, ніж монголо-татарське на Русі. Мусульманське панування на більшій частині Іспанії продовжувалося більше 500, а на її півдні більше 700 років. І все ж монголо-татарське нашестя та наступне за ним ординське іго були масштабними історичними феноменами.

До цих загальноісторичних висновків мабуть слід додати і те, що для науковців, які вивчали й вивчають історію Середземномор'я і Європи в цілому, XIII ст. вже давно стало явищем порубіжним і переложним. На його початок прийшлася досить важлива політична подія - захоплення хрестоносцями Константинополя в 1204 р. Але це була лише віха на довгому шляху протистояння Сходу і Заходу, котре явно посилилося якраз у XIII ст. Європейські християнські держави, отримавши ряд визначних перемог, почали поступово відвойовувати у могутніх ісламських сусідів береги Середземного моря (навічно, начебто, втраченого). Але, одночасово, степова Євразія накриває Захід хвилями останнього кочового монголо-татарського нашестя. Воно викликає переміщення великих мас населення у всьому Східному Середземномор'ї, формування зовсім нової системи кордонів у Східній Європі, опреділяє її розвиток на багато послідуючих століть. Та справа не окреслюється лише політикою. 1200-ті роки були також новою ерою культурних трансформацій: відбувається перехід від довгої середньовічної романтики до готики й проторенесансу треченто, механізм навернення до котрого недарма отримав "хронологічну" назву: "стиль близько 1200 року." Європейська культура стає все більш інтернаціональною, гомогенізується, що не заважає паралельному становленню національних культур.

Звичайно, монголо-татарське нашестя стало найважливішою хронологічною межею в контексті військово-політичної та династичної історії Русі. Між тим, якщо звернутися до не менш важливих аспектів всесвітньо-історичного процесу: соціально-економічного розвитку, етнічної історії, то повинні визнати, що важливі зміни не були синхронними монгольському нашестю, а хронологічно істотно запізнювалися у відношенні до нього (можливо, багато в чому являючись його прямим чи побічним наслідком).

Даний східноєвропейський феномен пояснив ще М.Костомаров: "Русь, паралізована нашестям й поневоленням, зі своїм удільним укладом продовжувала близько століття рух на минулий лад, не маючи ні сил змінити цей лад, ні звільнитися від цього кошмару".

Закінчуючи короткий розгляд теми завоювань монголів, то слід віідзначити, що в середині XIII ст. їхня імперія охоплювала простори від Тихого океану до Адріатичного моря. Цей простір майже співпадав із простором усієї Євразії. Але такої держави, що називалася "Золота Орда", ніколи не було. Всі території належали нащадкам Чінгізхана. Володіння його старшого сина Джучі отримали в руських літописах XVI ст. назву Золотої Орди. Форми "Золота Орда", "Велика Орда Золота", мабуть, являлися руською калькою з більш ранніх східних опреділень "Сира Орда" у значенні "Золота Орда" й "Орду-і Заррін-і бузург" - "Велика, або Велика, Золота Орда", котрі використовувалися, як правило, для означення центральної ставки зверхника держави.

Головною тенденцією розвитку улуса Джучі виявилося бажання до об'єднавчих процесів, часто насильницьких. Характерно, що проходили вони всередині різних етнічних груп одночасово на кількох рівнях: консолідації, асиміляції, інтеграції. В процесах консолідації приймали участь родинні за мовою та культурою народності в своїй більшості тюрко-монгольської групи. В асиміляційних процесах переважне значення отримали кипчаки-половці європейської зони степів. Інтеграція різних за своєю мовною й культурною ознакою етносів призвела до появи в Дешт-і-Кіпчак (так в XI ст. вперше назвав ал-Марвазі землі від Алтая до Ітіля - Волги) нової етнополітичної спільноти, котру нині називають золотоординською.

Зараз про культуру Золотої Орди можна говорити головним чином за матеріалами XIV ст. По суті XIII ст. в археології Золотої Орди вимальовується ще досить слабко (в першу чергу через відсутність датуючих матеріалів). А проблема ускладнюється й тим, що на протязі 250 років в політичних кордонах держави не сформувався єдиний народ. Хоча в науковій літературі й зустрічається термін "золотоординці", мова при цьому йде не про єдиний етнос, а про етнічний конгломерат, збірний образ "одержавленого" населення. Монголи складали в цьому середовищі етнічну меншість: в Дешт-і-Кипчак прийшла армія, а не народ.

Золота Орда являлася західною частиною Рах Моngо1іса. Вона займала певну цивілізаційну нішу в історичному розвитку Євразії, а на кінець XIII ст. сформувалася у вигляді степової імперії з цілим рядом особливостей - етнічних, господарських, культурних, політичних, ідеологічних. Її формальні хронологічні рамки існування оконтурюються періодом від 1209 по 1502 р. - з часу виділення Чингізханом в управління Джучі власного наділу і аж до перемоги Кримського ханства над Великою Ордою - прямою спадкоємницею Золотої Орди. Економічним центром правого крила цього утворення було місто Солхат (нині Старий Крим), а лівого - хорезмійський Ургенч.