dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 01 Мая 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 4

Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 4

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні прошарки населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, ізгої, холопи. Основною категорією серед них, зайнятою у сфері сільськогосподарського виробництва, являлися смерди. А оснанні із перерахованих являлися людьми неповноправними, їх соціальний стан був аналогічний рабському.

До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, які проживали в садибах феодалів. А у містах був значним відсоток вільних ремісників, так званих посадських.

В урбаністичних центрах проживала й більшість купців.

Ще одну окрему групу давньоруського населення становило православне духовенство – біле і чорне. Хоча на Русі перебували й представники інших релігійних громад.

Після перерахування всіх основних груп давньоруського населення в контексті даної праці виникає питання: а які ж рівні етнічної самосвідомості були в кожної з них? Адже, як відзначалося вище, тогочасне суспільство в попередніх дослідженнях розглядалося значною мірою як етнічно монолітне, або ж таке, що складалося із трьох крупних блоків (українського, білоруського та російського).

Почнемо із самих соціальних верхів, враховуючи на наш погляд одну дуже суттєву деталь: на відміну від західноєвропейських феодалів різного рангу, котрі в подавляючій своїй більшості, отримавши володіння залишалися там назавжди, а також передавали їх своїм нащадкам (процес проходив із покоління в покоління), давньоруські князі починаючи з часів ранньофеодальної монархії ІХ-ХІ ст. практично весь час знаходилися в русі, прикладаючи багато зусиль щоб перейти й зайняти більш престижний і вигідний в політичному та економічному плані стіл. Для Західної Європи не були характерними випадки типу зафіксованого в ЛЛ під 1135 р.: "Георгии князь Володимеричь. испроси у брата своєго Ярополка Переяславль. а Ярополку вда Суждаль. и Ростовъ. и прочюю волость свою нл не всю" (тут мова йде про політику Юрія Долгорукого, коли він рвався у подніпровський регіон).

Такі постійні переміщення, різноманітні інтенсивні контакти між князівськими родинами та їх васалами давали можливість підтримувати ефективні зв'язки між окремими регіонами Русі, не дозволяли повністю "переключатися" тільки на внутрішні проблеми конкретної підвласної території. Ось лише кілька прикладів: Володимир Мономах займав ростовський, смоленський, володимир-волинський, знову смоленський, чернігівський, переяславський, а вже потім київський столи; його син Мстислав Великий – новгородський, ростовський, смоленський, знову новгородський, білгородський, київський князівські столи. Показовою являється доля іншого сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого, який був князем ростово-суздальським чотири рази, переяславським двічі, городецько-остерським один раз, київським тричі. В столиці Русі всі троє й були поховані. Та і їх попередники – Святослав, Володимир, Ярослав – сидячи спочатку в Новгороді, а потім вже в Києві, звичайно, не мали відповідного російського чи українського "громадянства". При цьому не слід забувати, що пересування по країні відбувалося разом із чисельним оточенням.

Тож слід константувати, що для роду Рюриковичів східноєвропейські землі дійсно були "полем єднання" і вони цю історичну спільність реально відчували. "Горизонтальні" зв'язки між князями-родичами дійсно цікавили й літописців хіба-що не найбільше на фоні інших питань, пов'язаних з міжособистими відносинами: за чисельністю згадок, слова "брат", "братья" займають в "Повісті минулих літ" друге місце після слова "льто".

Звичайно, з князями у відчутті єдності були солідарні і бояри- адміністративний апарат держави та підпорядковані їм безпосередні слуги й виконавці. В цей контингент входили не лише вихідці із східнослов'янського середовища, але й з інших країн та земель.

До них можна приєднувати і представників військової еліти та молодшої дружини, які в повній мірі залежали від князівської "милості" і супроводжували своїх господарів у їх переміщеннях на далекі відстані. Починаючи з часів Володимира Святославича не можна не відзначити інтенсивність мікроміграційних процесів, що фіксуються хоча б переселенням за волею великого князя київського "кращих мужів" з північних районів східнослов'янського світу па південь для оборони від кочівників. В плані постановки піднятої тут проблеми таке переселення можна розглядати як процес, що сприяв міжплемінним контактам і формуванню нової етнічної спільноти на рівні певного соціального зрізу. Цьому ж сприяла й "відкритість дерей" у великокнязівських дружинах для представників різних етносів та племінних угруповань. Але це не означало, що кожен, хто попадав на Русь, автоматично й безповоротно втягувався в такий процес. Багато з найманців-професіоналів, певний час перебуваючи на службі у конкретного східнослов'янського зверхника, потім могли переходити до іншого володаря.

Тепер слід перейти до розгляду другої складової формування нових етнічних відносин у суспільстві Східної Європи на рубежі І-ІІ – перші століття ІІ тис. н. е. Мова йде про православ'я, котре стало державною релігією Київської Русі в 988 р. Взагалі середньовічну цивілізацію часто називають теократичною, маючи на увазі, що панівне становище в ній займала всепроникна концепція християнського бога. Тож і дослідники епохи Київської Русі розглядають християнський фактор як цементуючий у формуванні давньоруської народності забуваючи про те, що у відношенні до Європи православ'я, як і католицтво, не мало кордонів на значних просторах, а тому не може бути етноопреділяючим критерієм для до окремих країн. Тож постулат "православ'я – народність" не слід розглядати як аксіому. Адже "особливості конфесіональної спільноти та етноса в більшості випадків досить різноманітняться. Й, відповідно, неправі не лише ті, хто змішує ці два види соціальних спільнот людей або підміняє їх один одним, але й ті, хто стверджує, що ці два види спільнот тісно сполучені". І всеж зупинимось й на цьому питанні.

Чисельні релігійні громади у східнослов'янському світі очолювали церковнослужителі, які ще з кінця Х ст. готувалися із представників місцевого люду. Але серед вищого духовенства перебувало й чимало вихідців з інших європейських країн. Насамперед це стосується корпусу митрополитів, котрі призначалися патріаршим синодом в Константинополі, а сам акт інтронізації відбувався у Києві за погодженням з великим князем. Переважно це були греки за національністю, окрім Іларіона та Климента Смолятича, яких Ярослав Мудрий й Ізяслав Мстиславич висунули на саму верхівку церковної ієрархії із східнослов'янського середовища без патріаршого благословення.

У зв'язку з цим цілком логічним являється вияснення того, наскільки ставленики Константинополя відображали патріаршу, а разом з тим й імператорську, ідеологію, і чи ставали вони русами по духу. У Візантії була вироблена концепція ієрархії правителів і держав, що в ідеалі та в цілості своїй обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому володарями, котрі вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому тільки другом, болгарський – сином, руський – небожем. Карлові Великому було неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор. Але аж до ХV ст. нікому з чужинців не було дозволено іменуватися "імператором римлян".

"Своїх претензійних поглядів візантійці не міняли аж до самої загибелі їхньої держави. Навіть наприкінці ХІV ст., коли імперія їхня обіймала територію, ледве більшу за територію Царгороду, візантійський патріарх читав норовистому московському князеві лекцію про міжнародні порядки. Князеві слід пам'ятати, повчав патріарх, що він – всього-навсього місцевий правитель, тоді як візантійський імператор – імператор римлян, цебто всіх християн. Те, що володіння цього імператора в облозі у поган, значення не мало. У світі й у вселенській церкві імператорові належаться особливі прерогативи. Через це негоже князеві обривати звичай згадувати у літургії ім'я імператора".

Звичайно, у зв'язку з такою міжнародною ситуацією в релігійній сфері про "руський патріотизм" вищого духовенства в перші століття ІІ тис. н. е. говорити досить проблематично. Митрополити дійсно бажали миру і спокою в країні східних слов'ян, але лише в плані їх підданства імперії хоча б в ідеологічному відношенні, яка й направляла їх сюди для реалізації вищеприведеної вселенської моделі.

Окрім митрополитів та їх безпосереднього оточення таку ідею, вірогідно, сповідувала і певна частина колективів ортодоксальних священнослужителів – греків за походженням. Вони перебиралися на Русь починаючи з кінця І тис. н. е. (після хрещення частини русів за патріарха Фотія в 60-х роках ІХ ст., а пізніше й княгині Ольги в Константинополі в середині Х ст., Володимира в кримському Корсуні 988 р. і т. д.). Але подавляюча більшість священників всеж була місцевого походження і свято вірила в єдність Русі. Якраз вони й були патріотами "Руської землі".

Протистояння візантійських і давньоруських інтересів знайшло яскраве відображення в канонізації святих – одного із основних символів християнських середньовічних держав. Так, за часів Ярослава Мудрого, Київ продовжував висловлювати свої домагання до Константинополя, добиваючись розширення прав давньоруської митрополії й поступового виходу її з під опіки константинопольського патріарха та візантійського імператора. Одним із пунктів цієї програми було бажання канонізації ряду руських святих. Великий князь київський вперто настоював на визнанні святими княгині Ольги, варягів-християн (батька і сина), які були вбиті язичниками у Києві на початку правління там його батька, а також своїх братів Бориса і Гліба. Канонізація Ольги та варягів-мучеників була рішуче відхилена Візантією, але вимоги Ярослава у відношенні до Бориса і Гліба зломили супротив імператора. Князеві вдалося добитися канонізації своїх братів і тим самим увінчати ореолом святості й власну князівську владу.

Державно-політичне значення культу Бориса і Гліба заключалося в осудженні князівських протистоянь, в бажанні скріпити державну єдність Русі на основі чіткого витримування феодальних взаємовідносин між князями: всі вони – брати, але старші повинні захищати молодших, а молодші – підкорятися старшим. Це в цілому відповідало й візантійській концепції (можливо якраз тому й була отримана імператорська згода). Лише пізніше, в самому кінці ХІ або на початку ХІІ ст. культ згаданих князів-мучеників був трансформований у військово-феодальний культ захисників землі Руської.

Певне затягування канонізації прослідковується і у відношенні Антонія та Феодосія – настоятелів Києво-Печерського монастиря, які відображали своїми діяннями погляди різних угруповань ченців. "Вірогідно, слід відмовитися від крайнощів в оцінках чернецької братії як єдиного політичного колективу. При усьому пануючому характері монастирського уставу (а прийнятий Печерським монастирем студійський устав відрізнявся особливо суворими принципами) братія не була співдружністю однодумців. Вона складалася із окремих особистостей з характерними для них симпатіями й антипатіями, різним соціальним походженням, з певними національними рисами (присутність ченців-греків і варягів в монастирі незаперечна). Під чернецькою рясою билося людське серце, а під чернецькою відстороненістю нерідко був прихований темперамент політичного бійця, дотепного і яскравого публіциста. Києво-Печерський монастир не був бастіоном русофілів в морі грекофільських настроїв духовенства на Русі Х-ХІ ст., як це нерідко намагаються відобразити в історичній літературі. Ми не піддаємо сумніву наявності програми виховання власних, національних кадрів руської духовної ієрархії, але реалізація цієї програми могла передбачати різні варіанти". Це можна відносити не лише до згаданого Печерського монастиря, а і до багатьох інших церковних осередків.

Якщо ж говорити про ремісників і купців, котрі в своїй більшості проживали в містах (одним із трьох основних шляхів містоутворення якраз і являвся торгівельно-ремісничий), то вони, внаслідок своєї діяльності, повинні були контактувати з різними верствами населення, а тому отримували різноманітну інформацію і теж могли відчувати свою певну єдність на значних територіях.

Чого не можна сказати про сільське населення. Воно в ті часи складало головну масу люду і в демографічному відношенні явно домінувало. Селянство в широкому значенні охоплювало всіх дрібних сільських виробників, котрі вели індивідуальне господарство власними силами та засобами виробництва і для яких трудова діяльність складала їхню найважливішу функцію. Замкнутий характер господарювання і відсутність постійних, інтенсивних контактів між окремими громадами не давали можливості відчувати свою єдність з "колегами" на значних просторах Східної Європи. Навряд, щоб смерд десь під Галичем щось знав про жителя поліської Чернігівщини, не говорячи вже про сільське населення Новгородщини або Суздальщини. Їх "світи" в ті часи були набагато локальнішими та конкретнішими. А тому, з сучасної наукової точки зору, тогочасне сільське населення ще було безетнічним.

Не могли відчувати якоїсь загальної єдності й ті групи населення, котрі фактично знаходилися на положенні рабів. Вони, як наприклад у стародавньому Римі, не належали до громадянського суспільства, не могли виконувати всередині нього які-небудь соціальні функції, а просто являлись власністю конкретних господарів.

Розглянувши основні категорії давньоруського люду можна константувати, що етнічне єднання відчували представники верхніх соціальних прошарків тих часів, зокрема на території південноруських земель. Вони відносились до виразників субкультури, що отримала у різних дослідників назву офіційної, міської, дружинної, дружинно-міської – на противагу народній чи сільській. Перша із названих, тобто елітарна, внаслідок висхідної (а тому прогресивної) стадії розвитку феодалізму, була передовою, більш інтегруючою. Тут існує принципова відмінність від специфіки етнічних утворень більш пізніх часів (особливо при формуванні націй), коли між окремими територіями й групами населення встановлюються набагато тісніші взаємозв'язки, а це, в свою чергу, сприяло закріпленню нової самосвідомості у віднесенні конкретного індивідуума до певної історичної людської спільності на східноєвропейських теренах.

В цьому не було нічого незвичного. Подібна ситуація фіксується і в інших європейських країнах та регіонах в ту епоху. Зокрема в середні віки під терміном "угорська нація" розумілося лише дворянство. А коли один із французів прийняв запрошення стати вихователем сина князя Чорторийського, то він із здивуванням дізнався, що Польща була країною кріпосницькою, країною селян, які не відали про державу і знали лише свого пана, а також місцевих князів.

Слід спробувати вияснити (звичайно приблизно) і те, яка ж частина населення Київської Русі відчувала свою єдність, була виразником так званої давньоруської народності. В першу чергу, це тогочасне міське населення, котре за різними підрахунками становило від 4 до менш як 6 відсотків від загального населення країни. Сюди ж треба додати населення прикордонних фортець, де основу становили дружинники та їх сім'ї, заміських монастирів, пунктів князівських та боярських адміністрацій (погостів), купецьких "караван-сараїв" на торгівельних магістралях. Гіпотетично набереться близько 10 відсотків. З іншого боку, навіть у ХУ-ХУІІІ ст. "світ являв собою все ще велику селянську країну, де від 80 до 90 відсотків людей жили плодами землі, і тільки ними". Мабуть на Русі близько 90 відсотків тогочасного люду не мали ніякого поняття про загальноетнічну єдність.

Прйняття гіпотези, що давньоруська етнічна спільність існувала лише на рівні носіїв елітарної культури і не усвідомлювалася рядовим східнослов'янським населенням, в першу чергу кількісно переважаючим в багато разів сільським людом, дозволяє більш логічно, на нашу думку, реконструювати механізм подальшої появи на історичній арені росіян, українців та білорусів, а також пояснити відсутність спроб етнічної інтеграції всього східноєвропейського слов'янського населення після навали орд хана Батия в першій половині ХІІІ ст., коли таке державне утворення як Київська Русь перестало існувати. Відстоювання твердження про міцні й всесторонні зв'язки по горизонталі і вертикалі, в суспільстві ІХ-ХІІІ ст., так і в більш пізніші часи, не дозволяє, знову ж із нашої точки зору, обгрунтовано вказувати на причини, що призвели до такого швидкого розділення східних слов'ян і формування сучасних народів. Сприйняття інших, протилежних поглядів переводить дану проблему до безперспективних в плані її реального вирішення.