dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 3

Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 3

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

З проблемою "русів" як етнічного угруповання середньовічних часів тісно пов'язана проблема так званої давньоруської народності, котра на протязі багатьох десятиліть являлася "єдино вірним вченням" у відношенні до етнічної історії першого східнословянського державноутворення.

Як відзначає Н. Юсова, на початковому етапі формування цієї концепції в кінці 30-х років ХХ ст. переважна частина вітчизняних дослідників (переважно російських) більш чи менш виразно декларувала положення про "руський народ" Київської Русі та періоду феодальної роздробленості (про дану фазу у розвитку тогочасного суспільства в контексті даного дослідження говорити спеціально не будемо). Вони тоді знаходилися під впливом так званої теорії "триєдиноруськості". Із співставлення радянської теорії Київської Русі як спільного періоду історії трьох сучасних східнослов'янських народів (або їх предків) з поглядами деяких дореволюційних, за радянською термінологією, а також О.Преснякова, випливає, що радянська парадигма не стала чимось принципово новим, а значною мірою являлася розвитком погляду цілої плеяди істориків попередніх поколінь. Хоча спостерігалися й певні нововведення.

Адже згідно з радянською версією (особливо в її українському варіанті) східнослов'янські народи визнавалися самостійними етнічними одиницями; їх політичний та етнокультурний розвиток, починаючи, принаймі, від часів Київської держави, відбувався самобутньо, що, однак, не виключало елементів спільності в мові, культурі, побуті тощо. Показово, що відомі українські історики, учні М. Грушевського, які проживали тоді вже за межами радянської України, висловлювали подібні до радянських істориків погляди, до того ж випередили у часі останніх. Очевидно, перегляд крайнощів двох більш раніших традиційних концепцій – російської та української – відповідав логіці розвитку тогочасної історичної науки.

На початку 30-х років вказаного століття ідеологічні потреби режиму обумовлювали постановку завдання щодо поглибленого вивчення історії народів СРСР з метою історичного обгрунтування закономірності виникнення багатонаціонального Радянського Союзу. Політичний ракурс питання про місце Русі в історії трьох східнослов'янських народів полягав у необхідності обгрунтування споконвічної спільності історичного процесу у східних слов'ян та акцентування вагомості ролі їх першої спільної держави для долі майбутніх народів СРСР. Все це мало на меті зміцнення загальнорадянської патріотичної ідеології та підкреслення домінуючої ролі східних слов'ян у радянській імперії. Втім, чим далі, сталінський режим віддавав перевагу "старшому серед рівних" – "великому російському народу". Тому у працях радянських (в першу чергу – російських) істориків поняття "східні слов'яни" давньоруської доби іноді (з другої половини 30-х років ХХ ст.) підмінялося неоднозначним поняттям "руський народ", що створювало тенденцію до відновлення традиційних поглядів на давню історію східного слов'янства дореволюційної російської історіографії.

Підкреслення елементів спільності у східних слов'ян давньоруської доби, зокрема їх етнічної єдності, створювало підстави для виникнення вчення про давньоруську народність – спільного предка сучасних східнослов'янських народів, які сформувалися внаслідок розпаду даної етноспільноти.

Генезис цієї концепції мав безпосередній зв'язок як з радянською концепцією Київської Русі – спільного періоду історії східнослов'янських народів, так і з дослідженнями в галузі етногенезу. Політичне надзавдання, яке ставило перед істориками партійне керівництво країни, полягало в необхідності обгрунтування історичної закономірності виникнення багатонаціонального Союзу. Міжнародна ситуація вносила корективу в це завдання: головна увага була приділена питанням східнослов'янського ("руського") етногенезу. З іншого боку, той же самий зовнішній фактор, а саме: необхідність протистояти нациським расовим доктринам походження народів – детермінував форсування етногенетичних досліджень в СРСР взагалі й, насамперед, у справі слов'янського й східнослов'янського етногенезу.

Необхідно зазначити, що хоча вже у довоєнний період концепція, котра пізніше отримала назву давньоруської народності, почала оформлятися, проте необхідні в таких випадках наукової постановки нового дослідницького питання не відбулося. А це свідчить, мабуть, про ще недостатнє усвідомлення як науковцями, так і політичним керівництвом, усієї важливості вирішення такого надзавдання. Окрім того, з наукової точки зору, нове вчення, що лише формувалося, не виглядало власне новим, бо більшість його тогочасних фундаторів не відмежовувало своїх поглядів від традиційної парадигми "триєдиноруського народу", що оформилась на межі ХІХ-ХХ ст.

Слідуючий етап у відпрацюванні концепції єдиної спільності в середовищі середньовічних східних слов'ян відноститься вже до післявоєнних років і, першу чергу, пов'язується з ім'ям В.Мавродіна, який чітко й однозначно почав використовувати термін "давньоруська народність" і сам же в значній мірі поставив його під сумнів. Дана народність, згідно точці зору цього історика, не була монолітною, вона зберігала яскраві, живі сліди етнічної, племінної різноманітності в діалектах, матеріальній та духовній культурі. Це надало новий поштовх до різноманітних суджень з піднятого знову даного питання.

Прикладом можуть бут дискусії 50-х років минулого століття в Інституті історії АН СРСР та інших наукових установах тогочасної країни.

Але дискусії з цього приводу досить швидко припинилися. Причиною цьому стали "Тези про 300-річчя воз'єднання України з Росією (1654-1954 рр.)" в яких ЦК КПРС "встановив", що: "Російський, український і білоруський народи ведуть своє походження з єдиного коріння – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь...поступово з єдиної давньоруської народності утворились три братні народності – російська, українська та білоруська з притаманними їм особливостями мови, культури і побуту. Не дивлячись на всі історичні перепетії і великі труднощі, російський, український та білоруський народи зберегли й пронесли через віки усвідомлення єдності походження, близькості мови й культури, розуміння спільності своєї долі".

Партійне "наукове обгрунтування" було настільки вагомим, що і через кілька десятиліть в узагальнюючій історіографічній праці з вивчення давньоруського періоду історії східних слов'ян вказувалося: "Склався визначений погляд на давньоруську народність, основним критерієм якого є перед усе спільність мови, хоча і зберігаючої місцеві діалекти...Для давньоруської народності характерна спільність території, співпадаюча з політичною спільністю у формі Давньоруської держави, що об'єднала весь східнослов'янський світ. В наявності певна економічна спільність, а також спільність матеріальної та духовної культури, релігії, яка в ті часи являлась єдиною формою ідеології. Одинакові традиції, звичаї та норови, звичаєве право і закон, суд і військовий устрій допомагали консолідації східних слов'ян в єдину народність. Спільність інтересів у боротьбі за незалежність Русі також відігравала велику роль. Всі радянські дослідники придають вельми суттєве значення національній свідомості єдності Русі, самопізнанню та відчуттю патріотизму.

Не заперечує таку точку зору й частина дослідників, які звернулися до такої проблематики в останні часи. Так, В. Сєдов стверджував: " Лише татаро-монгольське іго й включення значних частин східнослов'янських територій до складу Литовської держави розірвали єдність давньоруської народності". І далі: "Єдність території, єдність матеріальної та духовної культури і єдність мови – найбільш істотні характеристики етноса. Розглянуте вище дозволяє стверджувати, що в Х-ХІІ ст. ст. в межах території Давньоруської держави проходив досить активний процес етномовної інтеграції різноплемінного слов'янського населення (в його складі були й слов'янізовані фінські, й летто-литовські племена). В результаті формувався єдиний етнос – давньоруська народність".

З цим погоджується і П. Толочко: "В цілому давньоруська народність опреділялася державною і територіальною єдністю, наявністю спільної етнічної назви (або самоназви), мовною спільністю, культурною єдністю, спільністю релігії, єдністю законодавства. Факторами, що сприяли консолідації народності, були: боротьба із зовнішнім ворогом, облаштування державних кордонів, внутрішня торгівля, кочування по Русі князів та їх дружин, централізація церковного управління, внутрішня міграція населення та ін.

Звичайно, народність не припускає абсолютної етнокультурної єдності. Вона відрізняється певною нечіткістю мовних та культурних граней, певною слабкістю економічних зв'язків, нерівномірністю релігійного розвитку. Це слід мати на увазі, щоби не пред'являти до неї зависоких претензій, не перебільшувати її монолітність й не заперечувати її існування. В той же час народність являється достатньо життєздатнім і консервативним етносоціальним організмом, здатним зберігати свою єдність навіть у несприятливих умовах державного розвитку". Тож можна константувати, що концепція про наявність стабільної та незмінної спільноти всього середньовічного східнослов'янського етнічного масиву існує вже більше останнього півстоліття і не змінюється в жодному принциповому положенні.

На відміну їй існують теорії, що українська державність, а паралельно і український народ, почали формуватися ще в ранньослов'янський антський час (тобто із середини І тис. н. е.), білоруська – у VІІІ-ІХ ст. н. е., а російська – в ІХ ст. Пізніше таке датування було ще більш "поточнене" : на історичній арені східнослов'янські народи з'явилися у VІІ ст. (українці), в ІХ ст. (білоруси) і в ХІІ ст. (росіяни).

Нині вже звучать і більш категоричні судження з цього приводу: "ні в додержавний період, ні в часи державності не було якогось етнічного стовбура, від якого відгалуджувалися б предки окремих слов'янських, в тому числі східнослов'янських, народів". Перегукується з цим і твердження про те, що "Український етнос постав унаслідок саморозвитку цього населення без суттєвої участі мігрантів іншої етнічної належності. Тому маємо підстави приблизно датувати народження українського етносу V-VІ ст., білорусів – Х ст., росіян, за В. Ключевським та В. Сєдовим, - ХІІ ст. Отже, говорити про одночасне народження східнослов'янських народів у середині І тис. немає наукових підстав. Адже етноісторичні процеси на території України, яка розвивалася під беспосереднім впливом греко-римської цивілізації, суттєво випереджали розвиток півночі Східної Європи". Воістину: "Ukraina über alles".

Не важко прослідкувати, що між вищезгаданими концепціями існує певна подібність: і при ствердженні наявності давньоруської спільності, і про появу окремих східнослов'янських народів, ці етнічні структури розглядаються як щось стабільне й незмінне у своєму розвитку. Таке протиріччя між судженнями було зафіксоване і під час останнього комплексного розгляду цієї складної для остаточного вирішення проблеми.

В той же час відомо, що в цілому феодальна епоха (як і рабовласницька) являється в етнічному відношенні досить невизначеною, хоча якраз бурхливі події тих століть, що були повязані з виникненням й розпадом держав і племінних союзів, масовими переміщеннями та змішанням різномовних груп населення, створили базу для формування багатьох сучасних народів. Етнічна невизначеність цього періоду, коли попередні племінні зв'язки були втрачені, а нові – національні – ще не склалися, досить затруднює виділення в ньому якого-небудь єдиного типу етнічної спільноти, таксономічно рівного племені або нації. Як відомо, остання була типовою вже для капіталістичної епохи. На відміну від попередньої феодальної, коли правлячі прошарки стояли в культурному, а в деяких випадках навіть у етнічному відношенні як би поза основної маси населення, зі вступом у буржуазну, більш демократичну епоху – в період формування націй – співвідношення змінилося.

Якщо ж продовжити використання теоретичних розробок з приводу проходження різночасових етнічних процесів різного рівня, то слід вказати на те, що такий розвиток не був ізольованим від тих соціально-економічних і політичних факторів, котрі присутні в суспільстві. Він нерозривно переплітається з ними, взаємопересікається і залежить від них.

Тому тут слід нагадати, що суспільство Київської Русі було структурованим. На його вершині знаходилися князі, які становили єдину правлячу династію і перебували між собою у складних васально-ієрархічних відносинах. Чисельну категорію соціальної верхівки становили бояри, котрі поділялися на "великих" і "менших", але окрім того були ще й "земські". Разом з князями вони складали правлячу еліту держави, як і окремої літописної землі. "Великі" бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими канцлерами; "малі" – посідали нижчі щаблі князівського судово-адміністративного апарату – міністеріалітету. Літописи до цієї категорії урядових чиновників відносять соцьких, десяцьких, тіунів, дворецьких, осьменників, огнищан. У виконанні своїх управлінських функцій вони опиралися на вирників, митників, мечників, дітських, печатників.

Привілейоване становище у давньоруському суспільстві належало й князівській військовій дружині, що приймала участь не лише у військових компаніях, придушенні соціальних конфліктів, а і в управлінні державою чи землею. В ній інтегрувалася військово-служила знать, воїни-професіонали, представники князівської адміністрації.

Взагалі, ієрархічна структура соціальної верхівки була досить розвиненою, повністю відповідала функціонуванню феодального організму і перебувала під захистом держави.