dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 2

Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 2

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Звичайно, серед найбільш ранніх слід згадати Бертинські аннали, в котрих повідомлялося, що германський імператор Людовік Благочестивий приймав 18 травня 839 р. в південнонімецькому Інгельгеймі послів імператора Візантії Феофіла. Разом із своїми представниками останній направив до нього якихось людей із народу Рос і які стверджували, що їхній цар на ім'я Хакан відправив їх до Константинополя заради дружби. Додому вони не могли повернутися старим шляхом із-за вороже налаштованих проти них войовничих племен, які осіли на цій дорозі. Дотошно розібравшись в сиуації Людовік дізнався, що вони належать до шведського народу, а тому, мабуть, являються розвідниками. Він вирішив затримати їх у себе до вияснення реальних настроїв та цілей цих іноземців. Про такий вердикт було повідомлено правителя Візантії. Більшість дослідників вважає, що в даному випадку шведи були використані "хаканом русів" в якості чиновників-найманців, які й були направлені до візантійського імператора з дипломатичною місією.

Слідуюче і не менш відоме джерело, це повідомлення імператора Констянтина Багрянородного про назви дніпровських порогів, через які купці вимушені переправлятися на шляху до константинопольських ринків: "...вони приходять до першого порогу, котрий називається Ессупі, що означає по-роські й по-слов'янські "Не спи". Порог [цей] такий же вузький, як простір циканистирія (тобто, імператорського манежу для кінно-спортивних ігор -О.М.), а посередині нього знаходяться обривисті високі скелі, котрі стирчать як острівки. Тому вода, що набігає й приливає до них, падаючи звідти вниз, видає гучний страшний гул. Через це роси страшаться проходити з поміж скель, але, приставши поблизу й висадивши людей на сушу, а інші речі залишивши в моноксилах, потім оголені, прощупуючи своїми ногами [дно, тягнуть їх], щоб не наштовхнутися на який-небудь камінь...Коли вони пройдуть цей перший порог, то знову, забравши із суші інших, відпливають і приходять до другого порога, котрий називається по-роські Улворсі, а по-слов'янські Островуніпрах, що означає "Острівець порога". Він подібний першому й також важко прохідний. І знову, висадивши людей, вони проводять моноксили, як і до того. Подібним чином минують вони й третій порог, котрий іменується Геландри, що по-слов'янськи означає "Шум порога", а потім таким же чином – четвертий порог, величезний, названий по-роскі Анфор, по-слов'янські же Неасит, так як в камінні порога гніздяться пелікани. Отже, біля цього порога всі причалюють до суші носами вперед, з ними виходять призначені для несення сторожування мужі й відходять...поки не минують порог. Потім також одні волоком, інші на плечах, переправивши свої моноксили по цей бік порога, зіштовхують їх в річку і поклавши вантаж, входять самі й знову відпливають. Підступивши ж до п'ятого порогу, що називається по-роські Варуфорос, а по-слов'янські Вулніпрах, так як він створює велику затоку, й переправивши знову по рукавах річки свої моноксили, як на першому та другому порозі, вони досягають шостого порогу, котрий зветься по-роські Леанді, а по-слов'янські Веручи, що означає "Кипіння води", й проходять його подібним же чином. Від нього вони відпливають до сьомого порога, котрий називається по-роські Струкун, а по-слов'янські Напрезі, що переводиться як "Малий порог". В даному випадку "роські" назви дніпровських порогів трактуються як скандинавські.

Рухаючись за інформацією про русів із заходу на схід, через південь, не можна оминути й відомий опис захоронення знатного руса на Волзі, зроблений Ібн-Фадланом під час його поїздки у складі дипломатичної місії у Волзьку Булгарію з Багдада 922 р. Результати багаторічних досліджень в Північній та Східній Європі привели більшість спеціалістів до висновку, що обряд поховання в човні (кремація або ж інгумація) не був характерним для слов'ян. На користь скандинавського походження за життя похованого на Волзі говорить і проживання там купців у довгих будинках – типових будівлях для території Північної Європи. Окрім того, слід зупинитися на деталях одягу жінок, які супроводжували купців. Так, у Аміна Разі, який переповів Ібн-Фадлана, відзначено: "Жінка тих місць, відповідно своєму положенню й кількості (свого статку), робить коробочки із золота, срібла або дерева і, починаючи з дитячих років, прив'язує їх поверх грудей, щоб вони не змінювалися (буквально – "залишалися у своєму положенні") й не робилися великими." А у Наджиба Хамадані те ж місце читається: "Кожна жінка має прив'язану до грудей коробочку золоту чи дерев'яну, і кожна (коробочка) зроблена у вигляді кола". Не важко в цих "коробочках" побачити черепаховидні (шкарлупоподібні) фібули-застібки – обов'язкову деталь костюма скандинавської жінки.

На наш погляд, найбільш вірогідно етнос русів в цьому випадку визначив ще О. Спіцин, який бачив у них вихідців із північноєвропейського регіону, які довго проживали на Русі. На підтримку якраз такої думки слід ще раз процитувати Ібн-Фадлана в редакції Аміна Разі: "Льон [льняне полотно] цієї області й місцевості знаменитий, і особливо льон резиденції її царя, котра називається Кийава". Так "рекламувався" один із товарів, привезений русами для продажу на Волгу. Але для нас більш важливим є те, що тут конкретизується звідки – із Середнього Подніпров'я.

На наш погляд, всі три вищезгадані джерела ІХ-Х ст. вказують однозначно на русів – скандинавів за походженням. Але дещо пізніше, на початку ІІ тис. н. е., ситуація кардинально змінилася: на сторінках тогочасних письмових джерел мова вже йде про слов'ян-русів. Це можна підтвердити хоча б матеріалами одного із найкрупніших середньовічних польських джерел – "Великої хроніки". На її сторінках неодноразово згадуються руські фортеці, руські князі, руські землі, в першу чергу із складу суміжних галицько-волинських територій. Цікаво, що у двох випадках – за часів Болеслава Сміливого та сина Коломана ІІ й дочки Володимира Мономаха Євфімії Бориса – мова йшла про дві частини Русі: "обидві частини Русі". В свій час була висловлена думка, що в першому випадку мова йшла про території навколо Києва, а в другому – про більш обширні східноєвропейські простори. Як тут не згадати про "внутрішню" та "зовнішню" Русь Констянтина Багрянородного!

Список повідомлень в іноземних джерелах про русів-слов'ян можна було б продовжити, але в цьому немає потреби. А тому звернемося до розробок науковців та і вцілому до тієї інформації відносно "руського" питання, яка існує на сьогодні.

Зразу ж слід відзначити, що проблемою походження терміну "русь" займалося багато дослідників і на сьогодні відомо вже близько двох десятків концепцій з цього приводу. Ми не будемо їх тут розглядати – це вже було зроблено раніше багатьма дослідниками. Відзначимо лише те, що основними серед них на сьогодні є дві – південне чи північне походження самого терміну.

При цьому треба пам'ятати, що історична самосвідомість народу формується наперед усе в його соціальної та інтелектуальної еліти – в нашому випадку в князівському оточенні та у "книжників". Звичайно, цей процес був направлений на виявлення "реальних" (з точки зору середньовічної людини) витоків й "реального" родичання зі світом цивілізації. Проблема початку, історичних витоків була центральною проблемою для формування самосвідомості. Центральною була дана проблема і для давньоруського літопису – Початкового літопису, в якому формувався погляд на Русь "з середини".

Звичайно, розгляд проблеми слід розпочинати із "голови" – тобто з питання про походження правлячої на Русі династії Рюриковичів, яке також викликає певні дискусії. І всеж треба константувати, що полеміка, котра розгорнулася з цього приводу, нині вирішується на користь саме літописної концепції. Слушну думку з цього приводу висловив В. Д. Баран: "Літопис складався при живих князях – Рюриковичах. Важко уявити, що в ньому невірно подано етнічне походження правлячої династії. Можна не сумніватися в тому, що самі князі пам'ятали і стверджували своє норманське походження".

З мовознавчої точки зору сама назва пояснюється таким чином: "Термін Русь самим літописом об'являється несхіднослов'янським за походженням. І він, дійсно, не може бути включеним ні в одну із словоутворювальних груп власне східнослов'янських етнонімів літописного часу й знаходить відповідності в північних найменуваннях неслов'янських (балтійських та фінських) етнічних спільнот". І далі: "А факти ці зводяться до того, що літописному ствердженню про появу русі на півночі і про її зв'язок з норманськими поселеннями Приладожжя відповідають чисельні дані ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, які не були слов'янізовані, знають (й до цих пір зберігають) етнонім Ruotsi (русь) для означення шведів (а не слов'ян!); а імена перших київських князів та їх наближених, зафіксовані як у давньоруських, так і в іноземних джерелах, в основній своїй масі виявляються норманськими (давньошведськими) за походженням, а не слов'янськими".

Але тоді слід пояснити дану парадоксальну (на перший погляд) ситуацію, коли назва з'являється на півночі, а державний "руський" центр на півдні східнослов'янської ойкумени. На наш погляд, найбільш реальний варіант пояснення ситуації в цілому запропонували О. Мельникова та В. Петрухін, а тому на їх точці зору слід зупинитися більш детально.

В першу чергу знадані дослідники звернули увагу на еволюцію слова "русь", гострота суперечок з якого розпочалася ще з другої половини ХVІІІ ст. – із полеміки М. Ломоносова з німецькими науковцями в Російській академії наук. Сам процес обговорення цього питання з тих часів і до наших днів теж пройшов свою еволюцію – від безкомпромісних заяв до урівноваженого обговорення, про що вже говорилось вище.

В опосередкованій формі еволюція змісту терміну "русь" відобразила найбільш важливі етносоціальні зрушення в східнослов'янському суспільстві, причому настільки послідовно, що уявляється можливим співставити основні етапи такої еволюції з етапами русько-скандинавських зв'язків в часи раннього середньовіччя. Найбільш істотні модифікації в семантиці, вживанні й формі назви "русь" в цілому, завершуються з консолідацією держави східних слов'ян. Витоки ж самої назви "русь" слід відносити до часів, які передували слов'янському проникненню на північний захід Східної Європи. Тож в епоху, котра передувала східнослов'янсько-скандинавським контактам, у фінському середовищі виникає етносоціальний тармін "ruotsi", а пізніше, в часи зміни форм діяльності скандинавів такий, що утримував лише етнічне значення й перетворений також пізніше в хоронім Ruotsi.

Співставлення двох варіантів легенди про запрошення варягів (Повість минулих літ і Новгородський перший літопис) однозначно вказує на ототожнення понять "русь" і "дружина". Взаємозамінність виразів "дружина многа" й "вся русь" вказує на соціально-термінологічне значення слова "русь" в літописній традиції ХІІ ст. Але вже в літописних текстах, де описуються події кінця ІХ-початку Х ст., можна побачити весь спектр значень назви "русь" з тенденцією до його розширення й перенесенням назви із скандинавських реалій на східнослов'янські.

В цілому ситуація виглядає слідуючим чином. Огляд основних груп джерел, котрі в тій чи іншій формі фіксують назви "русь" та "рос", досить чітко вказує на його походження й основні тенденції розвитку на протязі УІІІ-першої половини Х ст. Спорадичні набіги скандинавських загонів спочатку на прибережні області Східної Балтики, а пізніше – вгору по річках Балтійського басейну ще в довікінговську епоху, котрі доповнювалися з часом осіданням частини скандинавів в таких центрах, як Стара Ладога, Рюрикове городище та інших, створили стійку основу для етномовних контактів. Особливості проникнення скандинавів у фінські землі – в результаті походів на суднах, веслярі і воїни на яких називалися "ruotsi" – обумовили перетворення професійної назви в екзонім (іноназву) у згаданому фінському середовищі. Запозичене слово із самого початку отримало семантичну двозначність, відображаючи специфіку умов, в яких проходили скандинаво-західнофінські контакти. В північно-західній області контактів усіх етнічних груп воно попадає в давньоруську мову.

На першому етапі взаємовідносин скандинавського та східнослов'янського світів, в умовах зародження державності в формі надплемінних територіально-політичних структур, проходить запозичення назви "русь" як етносоціального терміну з домінуючим етнічним значенням. Проникнення скандинавів на південь від Приладожжя в ІХ ст. було спочатку епізодичним та пов'язане з виходом окремих експедицій до Чорного моря. Їх рух по річках Східно-Європейської рівнини ще не був, мабуть, пов'язаним з осіданням в слов'янських поселеннях. Це обумовило майже повну відсутність археологічних знахідок скандинавського походження датованих ІХ ст. (за деякими виключеннями) поза зоною початкових слов'яно-фінно-скандинавських контактів.

На другому етапі, коли формується східнослов'янська держава, головною її консолідуючою силою стає великокнязівська дружина, до складу якої входили і скандинави. Успішність її діяльності в повній мірі залежала від відповідності внутрішнім соціально-економічним процесам державотворення у слов'янському середовищі. Зайди-варяги, які збирали данину з племен північного регіону Східної Європи, були вигнані; скандинавський "князь" потім призваний "зі всією руссю", тобто військовою дружиною, по "ряду" – договору. Варязькі дружини на півночі Східної Європи стають не лише конкурентами місцевої знаті в експлуатації місцевого населення, але й її природними союзниками, що являли собою завжди готову і не пов'язану з представниками місцевих племен військову силу. Якраз таку надплемінну нейтральну силу у протирічних соціальних, політичних та етнічних умовах і являли собою зазвані князь та його військова дружина. Нейтральною, не пов'язаною із племінними традиціями, являлась і самоназва "русь".

Далі, коли Олегом було захоплено Київ і південні території, його дружина вже стала поліетнічною. Вірогідно, цей етап у розвитку назви "русь" засвідчений і Констянтином Багрянородним, у якого соціальне значення назви домінує над етнічним. Поширення назви "русь" на поліетнічні великокнязівські контингенти вело до швидкого розмиву початкової етнічної прив'язки до власне скандинавів.

Відсутність чіткої етнічної атрибуції прикметника "руський" у візантійсько-руських договорах підкреслюється тим, що імена довірених осіб від "рода руського" мають не лише скандинивське, а і слов'янське, балтське, фінське походження. Таким чином, назви "русь", "руський" тут не пов'язуються лише із скандинавами, а всі території, підпорядковані великому князю київському, хоча й заселені різноетнічними народами, називаються "Руською землею". Етнічно нейтральна, не пов'язана ні з жодним із племінних етнонімів, що було особливо важливим в епоху боротьби з племінним сепаратизмом, назва "Русь" виявилася найбільш відповідною для нової східнослов'янської спільноти.

Така еволюція назв, етнонімів та харонімів особливо характерна для епохи становлення держав й складання нових етнічних спільнот. Так сталося в Дунайській Болгарії – слов'янській державі, де в свій час було сприйнято назву від тюрок-болгар; романомовній Франції (за основним населенням) – від германського племені франків і т. п. Тож, як не парадоксально, на всьому протязі своєї історії скандинавське за походженням розглянуте вище слово "Русь" має яке-небуть пряме відношення до скандинавів лише у додержавний період розвитку східнослов'янського суспільства, а його еволюція відображає етнокультурні й соціально-політичні процеси становлення східнослов'янської державності. До цього слід лише добавити – з центром у Києві. З початку ІІ тис. н. е. термін "руси" починає відноситися лише до представників східнослов'янського етнічного масиву.