dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 23 Октября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 1

Українці: народ і його земля. Руси і проблема давньоруської народності. Частина 1

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Руську землю" або "Русь" населяли люди, відомі зі сторінок письмових джерел як "руси", "русини" або ж "русичі". Тож розглянувши в попередніх розділах кілька питань історично-географічного характеру та деякі інші аспекти піднятої в даній роботі цікавої і актуальної теми, слід хоча б коротко зупинитися й на аналізі власного самоусвідомлення тогочасного люду, а також на тому, як населення тих часів іменувало себе, як відчувалися зв'язки між його групами на обширних просторах Східної Європи в перші століття ІІ тис. н. е. Для цього знову звернемося до ІЛ (з доповненнями ЛЛ) та деяких іноземних джерел, де знаходиться інформація з цього приводу.

Вже в недатованій частині літописних повідомлень вказується, що князі руські володіють хозарами, хоч раніше це було навпаки. Таке повідомлення слід використовувати для розгляду процесів в середньовічні часи якраз на півдні східнослов'янської ойкумени – адже вплив Хозарського каганату в кінці І тис. н. е. на північні райони Східної Європи не поширювався. В цій частині літопису руським князем названо і Олега, за часів правління якого слов'яно-хозарські взаємовідносини різко змінюються на користь перших із названих.

Вищезгаданий князь, як вже раніше відзначалося, в 882 р. назвав саме Київ матір'ю руських міст; тут словени новгородські, варяги та інші воїни, які прибули з ним, почали іменуватися руссю, як вже відзначалося вище. А під 898 р. зафіксована знаменита фраза про локалізацію Русі в середньодніпровському регіоні: "Поляне. яже нне зовемая Русь". Питання появи даної назви начебто було повністю вирішене.

Але це не так. Ще під 862 р. маємо повідомлення про те, що слов'яни відправляють за море до скандинавів, які звуться руссю, своїх послів із пропозицією очолити північносхідноєвропейську коаліцію із представників різних народів (Рюрик та його брати погоджуються) – так звана легенда про призвання варягів. Далі ситуація ще більш заплутується. Під 898 р. знаходимо роз'яснення, що "Словенескъ языкъ и Русыи одинъ. от Варягъ бо прозвашася Русью".

Із року в рік інформація про русів збільшується. В 907 р., під час походу того ж Олега на Константинополь, вони творили зло грекам; після встановлення мирних договірних відносин з правителями Візантійської імперії останні передають данину представникам тих руських міст, що знаходяться у підпорядкуванні згаданого князя; руси визнаються учасниками торгівельних операцій, які в столиці імперії поселяються біля церкви Св. Мами; вони отримують у своїх "зарубіжних відрядженнях" місячину на проживання. Та й мирні взаємовідносини між обома країнами стверджуються цілуванням хреста візантійцями й клятвою представників протилежної сторони за руським законом – зброєю, богами Перуном і Велесом. А у договорі 912 р., що був заключений у тому ж Константинополі, вихідці із півночі Європи зафіксовані конкретно: "мы от рода Русскаго. Карлы Инегельд. Фарлофъ. Веремудъ. Рулавъ. Гуды Руальд. Карнъ. Фрелавъ. Рюаръ. Актеву. Труанъ. Лидульфостъ. Стемиръ. иже послани от Олга великого князя Рускаго".

Значна інформація про русів відноситься до часів правління у Києві Олегового наступника – Ігоря Старого. В 941 р. під час походу цього князя на Цареград-Константинополь руси були оточені візантійцями на морі, а потім на "руських" лодіях вони почали втікати назад. Ті, яких супротивник доганяв і палив "грецьким вогнем", кидалися у воду. Звичайно, в першу чергу тут мова може йти не про етнічну приналежність воїнів, а про їх підданість східнослов'янській державі. Але, мабуть, у своїй більшості це були вихідці із східнослов'янського середовища.

Через деякий час, у 944 р., той же Ігор "совокупи воя многы Варягы. и Русь. и Поляны. и Слов›ны. и Кривичи. и Тиверци. и Печенегы" знову рушив на греків. Як бачимо, в цьому випадку і вихідці з Північної Європи, і кочівники надчорноморських степів, і східнослов'янські угруповання відділені від власне русів – вірогідніше за все представників великокнязівської військової дружини. Але далі всі присутні в даному поході загони об'єднуються в одне ціле. Про це свідчать повідомлення корсунців (жителів Херсона – Корсуня): "сє итуть Русь", а потім і болгар: "идуть Русь. и Печенегы", які вони передали візантійським зверхникам.

Наступного 945 р. супротивниками – руськими послами (до їх складу увійшли і купці) та візантійцями була підготовлена хартія, в котрій зокрема відзначалося: "мы от рода Рускаго слы. и гостьє Иворъ солъ Игорєвъ великаго князя Рускаго. и обьчии слы". Серед останніх послів та купців були присутні представники слідуючих осіб: Вуєфаст – Святослава, Ігоревого сина, Іскусев – княгині Ольги, Слуди – племінника князя Ігоря, Уліб – Володиславів, Каніцар – Предславин, Шигоберн – жінки Улібової Сфандри, Прастен – Турдів, Лібіар – Фостів, Грім – Сфірків, Прастен – Ігоревого племінника Якуна, Кари – Тудків, Каршев – Тудорів, Єгрі – Єрлісків, Воїст – Воїків, Цстр – Ямідів, Прастен – Бернів, Ятвяг – Гунарів, Шібрід – Алданів, Кол – Клеків, Стеггі – Єтонів, Сфірка (незрозуміло кого), Алвад – Гудів, Фудрі – Тулбів, Мутор – Утінів. Окрім того серед купців були названі Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастар, Фрастар, Інгельд, Турберн і другий Турберн, ще один Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апукбар, ще один Свен, Вузелів і Сенька-бирич (адміністративно-судовий виконавець).

Всіх їх до Константинополя послали "вєликыи нашь князь Игорь. и бояре єго. и людиє вси Рустии". Не викликає заперечень точка зору тих дослідників, які відносять подавляючу більшість перерахованих вище, за іменами, до представників північноєвропейського регіону.

У новому договорі знову руси згадуються багато разів: вони приходять до Константинополя як піддані Русі, яких держава підтримує офіційно; знову проживають біля церкви Св. Мами; в конфліктних ситуаціях руси й християни-греки узгоджують свої взаємні претензії регламентними положеннями. Пізніше у Києві присягу на Горі (тобто в аристократичній частині міста), клянучись зброєю і "обручами" (шийними гривнами), трималили сам Ігор, його мужі та руси-язичники ("поганыя Руси"). А християни-руси присягали в церкві Св. Іллі на Подолі, бо "мнози бо б›ша Варязи хрстияни". Тут варяги – частина русів. А перед тим у Константинополі хрещені руси клялися своєю церквою Св. Іллі в місцевому Софійському соборі.

Після охрещення княгині Ольги 955 р. константинопольський патріарх завіряв, що благословлятимуть сини руські її нащадків навіть у останньому поколінні: "снове Рустии. и в посл›днии родъ внукъ твоихъ". Після смерті цієї непересічної жінки – передвісниці християнізації Русі, яка перша увійшла в небесне царство – руські сини повинні були хвалити її як зачинательку, бо вона й після смерті молилася за країну. В першу чергу і в цьому випадку "синів" слід розглядати як підданих східнослов'янської держави (звичайно, у своїй подавляючій більшості етнічних слов'ян).

Слідуючий історичний сюжет, у якому згадуються руси, відноситься до 971 р., коли після взяття воїнами Святослава дунайського міста Переяславця греки спробували дізнатися, скільки ж у нього воїнів. У війську цього князя було тоді 10000 воїнів, але він назвав цифру в два рази більшу – 20000 русів. Супротивник виставив проти них, згідно літописному повідомленню, 100000 своїх воїнів. Руси всеж здолали греків, які відкупилися навіть враховуючи усіх вбитих з протилежного боку. Пізніше до їх імператорів були відіслані руські посли, які вели переговори від імені князя руського. У заключному договорі Святослав Ігоревич підтвердив присягу свою "съ всими людьми нашими. єже суть подо мною Русь. бояре и прочии" про мирні відносини між двома державами. Далі він знову наголошує на тому, що разом з ним клянуться "бояре и Русь вся" відносно характеру визначених раніше взаємовідносин.

Різниця між русами й представниками літописного племені радимичів зафіксована при описі походу князя Володимира на останніх в 984 р., коли на р. Піщані його воєвода на прізвисько Вовчий Хвіст отримав перемогу. Після цього радимицькі представники "платять дань в Руси. и повозъ вєзуть и до сего дне". В даному випадку радимичі явно не руси.

988 р., коли імператори вмовляли свою сестру Анну вийти заміж за того ж Володимира, то одним із їх аргументів стало звернення до неї, як багато зла руси зробили грекам. Тут руси і візантійці виступають вже як окремі народи. А 1015 р., по смерті цього великого князя київського, літописець цитує біблійного царя Соломона, який стверджував, що по смерті праведного мужа надія не згине і "се бо в память держать Рустии людиє". Тоді ж, після братовбивчого протистояння між Володимировими синами, Святополк дізнається, що на нього йде Ярослав з новгородцями й варягами. У відповідь він "пристрои бещисла вои Руси и Печенегъ". Русь знову розглядається як відносно локальне угруповання.

Боротьба між братами продовжувалася і в 1018 р., коли Святополка підтримав польський князь Болеслав. Сили їх коаліції виступили проти Ярослава, який у відповідь "множество совокупи Руси. Варягы Словены". Тож склалася ситуація, аналогічна попередній. Але вже в слідуючому 1019 р., коли Святополк негідно помер десь "в пустині" між Чехами та Ляхами, то це розглядалося як урок усім руським князям за вчинене велике зло – братовбивство Бориса і Гліба.

1051 р. "Постави Ярославъ Лариона митрополитомъ. Руси". ЛЛ поточнює, що Ілларіон за походженням був русином. І в повідомленні 1054 р. підкреслюється: "Преставися князь. Рускии Ярославь". Східнослов'янське походження тогочасних руських князів не викликає сумнівів і при описі подій 1115 р., коли Володимир Мономах та інші його родичі зібралися у Вишгороді для перенесення у нову церкву мощів Бориса і Гліба. 1147 р. Ізяслав Мстиславич ставить митрополитом Клима Смолятича, а ЛЛ знову поточнює – родом русина. Слідуючого 1148 р. як населені східними слов'янами території згадуються руські землі.

Чітке етнічне розмежування прослідковується при описі подій 1151 р. під час протистояння Ізяслава та Юрія (на боці останнього були й половці). Бої йшли на Дніпрі. В районі зарубського броду половці, побачивши, що сил супротивника замало, кинулися на них озброєні вбрід. А руси переправилися на човнах.

Тенденція в характеристиці русів як лише східних слов'ян продовжується і надалі. 1160 р. у взаємному протистоянні згадуються руські князі, а в 1178 р. вони вже виступають проти половців на чолі з ханом Кончаком. Далі етнічне розмежування фіксується і в поволзькому регіоні. Там 1182 р. руські полки виступили проти місцевих булгар, війська яких напали на руські човни, а потім противник пішов власне на русь. "Роусь же доспевше полкъ. Бжиєю помощью оукрепляєми. и поидоша противоу имъ...и поможе Бъ Роуси".

В одному із попередніх розділів вже відзначалося, що галицький регіон тривалий час не відносився до власне руських територій. Це знайшло підтвердження і в контексті розгляду проблеми в даному більш конкретному напрямку. Так, 1202 р. "Собравшю же Роурикоу Половци и Роуси много и приде на Галичь". А в 1211 р. у боротьбі за це місто русь і ляхи перемогли угрів та чехів.

Але вже 1224 р. за Галицько-Волинським літописом (насправді 1223 р.) "оустреша и Татарове Половецкыя полкы Роускыя". А потім "быс победа на всі князя Роускыя. яко же не бывало никогда же. Татаром же победившимъ Роусьскыя князя". Після цього монголо-татари доходять до Новгорода Святополча на Дніпрі. Жителі міста "не ведающим же Роуси льсти ихъ. исходяхоу противу имъ со крсти. они же избиша ихъ всих". Протистояння нової кочівницької сили і русів у етнічному відношенні не викликає ніяких сумнівів.

Як і в історичному епізоді 1229 р., коли у конфлікті між Ляхами і Литвою були задіяні Данило Галицький та його брат Василько. Біля міста Каліша великому князю Кондрату поляки говорили, що коли руси візьмуть місто, то й слава буде їм, а не польському зверхнику: "аще Роуская хоруоговь станеть на заборол›хъ то комоу чсть оучиниши. не Романовичема ли...не даи славы Роуси ни погоуби града сего". Після послідуючих переговорів "ствуориша же межи собою клятвоу Роусь и Ляхове. аще по сель коли боудеть. межи ими оусобица не воевати Ляхомъ Руское челяди ни Роуси Лядскои". Аналогічне етнічне розмежування зафіксоване й під 1235 р., коли згадуються "Ляхъ и Русь и Половець. множество". І під 1237 р., коли знову згадується битва на р. Калка й відзначаються руські князі.

1249 р. у протистоянні Данила і Василька з Ростиславом під Перемишлем останній, побачивши прихід війська супротивників "исполчив же вои свое. Роусь и Оугрі и Ляхы и доиде противу имъ". Під час самої битви Данило відзначив, що руси швидко вступають у бій, але довго не витримують. А після перемоги він гнав як угрів, так і русів. 1251 р. ятвяги програли битву русько-польській коаліції "и гнаша Роусь. и Ляхове по нихъ" – відзначає літописець.

Але в перші десятиліття після навали род Батия весь підкарпатський регіон всеж поступово підпадає під "руський вплив". 1252 р. в літопису згадується, що Данило Галицький їхав на коні екіпірованому "по обычаю Роуськоу", та і сам князь одягнувся в обладунок за "обычаемь Роуськимь". Коштовні доспіхи Данила, тоді десь в Австрії під час воєнних дій, відзначили й німці: "еси пришелъ. обычаемь Роускимь".

Етнічне розмежування на сторінках літопису прослідковується і далі. 1253 р. литовський князь Миндовг вирішуючи свої справи "розгнаша и Роусь и Ятвязе. наутр›я же выехаша Немце. со самострелы и ехаша на Роусь с Половци стр›лами. и Ятвязи со сулицами". Міжетнічне протистояння зафіксоване й слідуючого 1254 р. В цих суперечках прийняли участь сам Данило та його син Лев: "Немце же выдевше оустремленье. Роуское крепко. и побегоша и неколико охъ оубиша во вратах".

Коли ж будувалася остання Данилова столиця м. Холм, то під 1259 р. повідомлялося, що князь "нача призывати. приходае Немце и Роусь. иноязычники. и Ляхы. идяхоу днь и во днь и оуноты. и мастере всации бежахоу ис Татаръ". Та й в послідуючі десятиліття у непростих відносинах із монголо-татарами галицько-волинські князі (Лев та інші) вже постійно іменуються руськими, як і у відносинах з Литвою та Польщею.

Основна тенденція у формуванні етнічної самоусвідомленості в середовищі східних слов'ян в часи існування першого державного утворення, на нашу думку, у вищеприведеній літописній інформації простежується досить чітко в напрямку "русин – східний слов'янин". Але все ж слід порівняти такий висновок з кількома найбільш відомими іноземними джерелами середньовічних часів, в котрих автори теж торкалися етнічних проблем на теренах Східної Європи.