dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 7

Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 7

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Слід мати на увазі, що домішка кочівницького компоненту серед давньоруської людності фіксується лише тоді, коли її носії мають певні монголоїдні риси. Якщо ж вони відсутні, то "вловити" її дуже тяжко, а то й неможливо взагалі. Так, печеніги ХІ ст. причорноморських степів характеризувались майже європеоїдним комплексом ознак, і, природно, оцінка їхнього внеску в генофонд давньоруської людності пов'язана з неабиякими труднощами. Що ж до половців, то, за даними А. Шевченка, вони відзначалися своєрідним поєднанням расових прикмет, а саме: широкого, високого, сплощеного обличчя, властивого носіям монголоїдних типів, та різкого випинання носа, притаманного південним європеоїдам. Останнє вказує на те, що поява черепів з монголоїдними рисами в давньоруських некрополях Середньої Наддніпрянщини, скоріше за все, пов'язана саме з цією групою кочових тюркомовних племен. Ще однією причиною наявності "східної" домішки в середньовічної людності Поросся може бути присутність тут ясів (аланів), полонених в 1029 р. синами київського князя Володимира Святославича. Деякі деталі поховального обряду (встромлені в землю наконечники стріл і списів) і похоронний інвентар (дзеркальця, шаблі, деталі кінської збруї), виявлені під час розкопок могильника ХІ-ХІІ ст. поблизу с. Яблунівка, були поширені в середньовічних аланських похованнях, що підтверджує цю версію. Очевидно, в результаті взаємодії з нащадками протоболгар – носіїв "зливкінського" компонента – людності алансько-яських угрупувань, що входили до складу кочівників Північного Причорномор'я, набула деяких монголоїдних рис.

Відомо, що в давньоруських некрополях Середньої Наддніпрянщини виявлені також поховання варягів, які служили в княжих дружинах. У зв'язку з цим виникає питання про роль норманського (германського) компоненту у формуванні морфологічних рис населення даного регіону. Запорукою його вирішення є антропологічні відмінності між середньовічними германцями та східними слов'янами: пересічний германець характеризувався трохи нижчою черепною кришкою, дещо вищим обличчям і вищими орбітами, а також вужчим носом, ніж східний слов'янин.

Особливої уваги стосовно порушеної проблематики заслуговує невелика краніологічна серія з Шестовицького могильника, звідкіля походить багато варязьких речей. Шестовицькі черепи характеризуються мезодоліхокранією, дуже вузьким, середньої висоти обличчям, помірним випинанням носа. На думку дослідниці шестовицьких черепів Г. Зіневич вони репрезентують слов'янську групу, найімовірніше, локальну групу сіверян. З цим можна було б погодитись, якщо не брати до уваги відносну низькість та високорбітність шестовицької серії – ознак, що вказують на наявність германського морфологічного компоненту. Торкаючись цього питання, Т. Алексєєва зауважує: "Тут явно спостерігається змішування норманських та слов'янських рис", хоча і не висловлює міркувань з приводу їхньої "питомої ваги".

Аналізуючи морфологічні особливості краніологічної серії зі Старої Ладоги, норманське поховання якої не викликає сумнівів, С. Санкіна та О. Козінцев залучили для порівняння з нею 38 вибірок зі Східної, Західної та Північної Європи, включаючи й шестовицьку. За підсумками проведеного дослідження вони дійшли добре аргументованих висновків про близькість морфологічних комплексів середньовічних германців, населення Старої Ладоги та Шестовиці, основу яких складає поєднання низького видовженого черепа з високими орбітами. Отже, норманський (германський) компонент все ж відіграв істотну роль у формуванні шестовицької групи.

Якщо ж говорити про статево-вікову структуру та фізичний тип давньоруської людини, то слід звернутися хоча б до матеріалів антропологічних вимірів із середньодніпровських могильників. А тому потрібно дати характеристики як сільського, так і міського населення, що буде зроблено як за даними відкритого поселення Григорівка біля літописного Канева, так і самого Києва.

Говорячи про перший із згаданих могильників можна вказати, що середній вік смертності серед чоловіків складав 29,7 років, серед жінок – 32 роки. Вік смертності для чоловіків за даними багатьох слов'янських могильників коливається у межах 33,6 – 45,6 років, для жінок – 29,7 – 41,9 років. Отже, у даному випадку спостерігається досить значне зниження цього показника у чоловічій підгрупі. Дещо знижений він і в порівнянні з жіночою підгрупою, що, в цілому, нехарактерно для епохи середньовіччя. Слід відзначити досить високий відсоток смертності у молодому та зрілому віці (20 – 40 років). Серед чоловіків він складає 63,7 %, серед жінок – 71,4 %. Аналогічний показник зазначено і у груп населення київського та чернігівського мікрорегіонів. Найбільш критичним віком для даної популяції був період 20 – 30 років. Саме в цей віковий проміжок спостерігається найбільший пік кривої смертності. Таке відхилення кривої від теоретичного U – подібного розподілу індивідуумів за віковими категоріями може вказувати на випадковість поховань в цьому могильнику, або на дію значного негативного соціального чи біологічного впливу на популяцію. Перше припущення не є переконливим, оскільки могильник формувався протягом кількох століть і належав до поселення, що знаходилося поруч. Існування ж стресової ситуації в групі являється більш ймовірним. Про це свідчить і знижений середній вік смертності у чоловічій частині популяції.

Відсоток дітей, померлих до 7 років, є досить значним (17 %). До групи входить мала кількість людей старшого віку. Так, до 40 років доживало лише 29,8 % дорослого населення. Крива доживання має широку основу та вузьку вершину, що в популяції відображається швидкою зміною поколінь внаслідок високої смертності.

Єдиним критерієм оцінки біологічної адаптації давніх популяцій є їх демографічні характеристики. Як міру біологічної адаптації популяції в середовищі оцінюють очікувану тривалість життя в межах 15 – 19,9 років. У досліджуваній популяції вона становить 15,3 роки, що наближається до мінімального значення цього показника серед визначених для землеробських груп населення.

Виходячи із вищевикладеного (швидка зміна поколінь, низька тривалість життя, висока смертність у молодому та зрілому віці) можна зробити припущення, що дана популяція знаходилася у стресовій ситуації, причому чоловіча частина її була більш вразливою. Стрес міг бути викликаний нестачею харчів, неадаптованістю групи до умов середовища або ж певними соціальними факторами.

Середній зріст чоловіків становив 168,3 см, жінок 155,1 см. за цими показниками дана група не відрізняється від сільського населення Київської Русі. В цілому населення Григорівки за світовою шкалою належить до середньої категорії зросту. В цих людей спостерігається значна внутрішньогрупова мінливість довжини тіла, причому у чоловіків, які належать за краніологічними ознаками до компактної суббрахікранної групи середній зріст становить лише 160,5 см, у решти чоловіків – 167,1 см. У жінок мінливість значно менша.

Проведене дослідження показало, що населення, яке залишило могильник біля Григорівки, в цілому входить до груп, що населяли Середнє Подніпров'я у Х-ХІІІ ст. За краніологічними даними воно подібне до київських полян, а саме до населення, що залишило могильники Хутора Половецького, Миколаївки та Княжої Гори у Пороссі. Чоловіки та жінки були середнього зросту, відносно добре розвинені фізично.

Якщо ж говорити про антропологічні матеріали із самого Києва, то дані кількох міських некрополів дозволяють встановити деякі особливості демографічної структури населення цього міста. До них відносяться значне перебільшення кількості чоловічих поховань над жіночими у верхньому місті, особливо переважання чоловіків 20-40 років. Відносно малою є кількість дітей (18 %). Це явище може бути обумовлене невеликою чисельністю жінок дітородного віку і, пов'язаною з нею, низькою народжуваністю або ж значним рівнем адаптації, що знижує дитячу смертність. Високий показник очікуваної тривалості життя для підліткової вікової категорії також свідчить про пристосованість населення до умов середовища, але може вказувати й на достатньо слабий тиск стресових факторів. Високі для середньовічних міських популяцій показники середнього віку смертності (для чоловіків – 40,7 років, для жінок – 46 років) виділяють Київ серед інших урбанізованих центрів Європи. Загалом, демографічні особливості дають підстави говорити про досить високу середню популяційну щільність у місті, що знаходить підтвердження й у отриманих за археологічними та історичними джерелами величинах.

Краніологічний аналіз поховань показав, що мешканці давньоруського Києва належали до кола етнічних груп, що населяли територію Середнього Подніпров'я у Х-ХІІІ ст. Чоловічі черепи з різних кладовищ та серій з Верхнього Києва (за середніми значеннями вимірів та показників незалежно від датування) мають багато спільних рис при досить великих значеннях показників мінливості окремих ознак. При цьому вони відрізняються від черепів, знайдених на горі Щекавиці, більш довгою та високою черепною коробкою, ширшим та більш профільованим обличчям. У жіночих вибірках Верхнього Києва, починаючи з серії Х ст., спостерігається розмаїття краніологічних типів та відповідна варіабельність у будові скелету. У краніологічних серіях простежується певна частка салтівського та південно-степового компоненту. Порівняння вибірок із гори Щекавиці та Верхнього Києва з краніологічними серіями із сусідніх територій показало, що чоловічі черепи Щекавицького могильника мають спільні риси з черепами з Вітачева, іншими некрополями Києва та Чернігова. Об'єднана серія Верхнього Києва близька серіям Зеленого Гаю на р. Псел та Любеча. Жіночі вибірки Щекавиці та Верхнього Києва за багатьма показниками тяжіють до серій з територій розселення літописних сіверян, а також південних полян.

Усі досліджені остеологічні серії характеризуються мезогамбією, що характерна для більшості сучасних етнічних груп Європи. Однак пропорції тіла дещо відрізняються у всіх групах Києва. Особлива ж диференціація спостерігається між населенням Верхнього Києва (де показники більш мінливі) та Щекавицею. Вибірка останньої пам'ятки характеризується помірним розвитком кісткового рельєфу та грацильністю незалежно від статі, що зближує її з сільськими групами Подніпров'я. У серіях Верхнього Києва переважають індивіди з великими кістками та добре розвиненим кістковим рельєфом. Різниця у розвитку рельєфу та поперечних розмірам кісток, ймовірно, обумовлена соціальною або професійною різницею у фізичних навантаженнях, а також терміном їх дії (під час росту або у дорослому віці).

Зріст чоловіків та жінок у Києві помірний, середнє значення цього показника у чоловіків становить 170,6 см, у жінок – 160 см. При розгляді окремих серій виявляється, що жителі Верхнього міста мали вищий зріст, ніж люди, поховані на вже згаданому Щекавицькому могильнику (як чоловіки, так і жінки). Причинами збільшення зросту у популяціях Верхнього Києва могло бути більш повне повноцінне харчування його жителів, в порівнянні з посадським населенням. Окрім того, і це підтверджується літописними даними, процес збільшення зросту чоловіків та жінок у Києві мали причиною генетичну неоднорідність населення Верхнього міста. Це означає присутність у Києві, окрім корінних жителів, певної кількості мігрантів: ченців, військових та, можливо, найманих робітників, які добиралися, у тому числі, й за ознакою зросту.

Генетично детерміновані ознаки розглядалися як наслідок тиску середовищного стресу на популяцію, а також як маркер ступеню однорідності популяції. Та краніологічні, остеологічні й краніоскопічні дані всеж показали в цілому значну неоднорідність населення Києва давньоруських часів. З плином часу відбувалася поступова зміна краніологічного типу киян за рахунок процесів брахікефалізації і прояву мігрантних домішок. Соціальна та майнова диференціація у способі життя не лише впливала на зріст та фізичний розвиток індивідуумів, а й була фактором, який обумовлював особливості розповсюдження певних хвороб серед груп київського населення.

Тож загалом антропологічний склад населення Південної Русі склався в результаті взаємодії багатьох морфологічних компонентів як слов'янського так і, частково, неслов'янського походження, витоки яких можна знайти далеко за межами історичних українських земель, а саме: в Центральній Європі, в Південній Балтії, на Північному Кавказі, в Поволжі, Приураллі, Середній Азії тощо. В ньому знайшли відображення складні етногенетичні процеси, що мали місце на теренах сучасної України впродовж тисячоліть.