dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 6

Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 6

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Антропологія

Характеризуючи у загальних рисах населення південноруських земель слід звернути увагу і на антропологічний аспект у розкритті даної непростої теми. Цим питанням займалися науковці кількох поколінь, а результати їх робіт систематизував і доповнив С. Сегеда. Усі дослідники сходяться на тому, що середньовічні східні слов'яни загалом характеризуються доліхомезокранією, тобто видовженою черепною коробкою, вузьким або середнім за шириною обличчям з досить широким, помірно або добре виступаючим носом, що, як відомо, властиво європеоїдам. Водночас, за варіаціями двох провідних ознак – серед них можна виділити кілька антропологічних типів.

За підсумками досліджень В. Бунака, Г. Дебеца, Т. Алєксєєвої, М. Великанової та інших вчених з'ясовано, що серед давньоруської людності Східної Європи виокремлювалось принаймні 7 таких краніологічних типів, 4 з яких було поширено на сучасних українських землях: мезодоліхокранний з середніми розмірами обличчя, представлений в Середній Наддніпрянщині, де літописні джерела, в першу чергу на Правобережжі Дніпра, здебільшого розміщали нащадків полян; доліхокранний середньолиций, розповсюджений в середній течії Десни, басейні Сейму і верхів'ях Сули, де колись мешкали літописні сіверяни; мезокефальний високоголовий і широколиций, поширений у верхів'ях Здвижу, Тетерева, Ужа та Убороті, Стиру і Горині, де на час утворення Київської Русі локалізувались древляни та волиняни; мезокранний, з дуже широким і невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, властивий давньоруському населенню Середнього Подністров'я – території, пов'язаної з літописними тиверцями та уличами.

Нагадаємо, що черепний показник вираховується за формулою: поперечний діаметр х 100 : поздовжній діаметр. При цьому пропонується слідуюча рубрикація: до 74,9 – доліхокранія, від 75 до 79,9 – мезокранія, 80 і вище – брахікранія.

Що ж зумовило регіональні відмінності фізичного типу людності тих часів? На це питання пропонується слідуюча відповідь. В свій час визначний чеський вчений - славіст Л. Нідерле дійшов висновку про те, що "праслов'яни" – далекі предки сучасних слов'янських народів – не були однорідними в антропологічному відношенні. Це пояснюється тим, що їхні антропологічні риси формувалися в тих регіонах Центрально-Східної Європи, де впродовж доби неоліту-бронзи переважали широколиці європеоїдні варіанти. На півночі зона відносної широколицьості обмежувалась верхньою та середньою течією Західної Двіни, на півдні – лівими притоками середньої течії Дунаю, на заході – верхньою та середньою течією Вісли, на сході – середньою та нижньою течією Дніпра, знаходячись на стику ареалів північноєвропеоїдної доліхокефальної світлопігментованої та південноєвропеоїдної брахікефальної темнопігментованої рас.

Далі розселяючись на території Європи, слов'янські племена асимілювали місцеву дослав'янську людність, що спричинилось до певних змін їхніх фізичних рис. Вплив дослав'янського субстрату відчутний в багатьох регіонах слов'янського ареалу: фінського – в європейській частині Російської Федерації, балтського – на теренах Білорусі, фракійського – в східній частин Балкан тощо.

Аналіз наявних на сьогодні краніологічних даних свідчить про те, що відносна широколицість як одна з визначальних рис слов'ян в найбільш виразній формі простежується серед північно-західних груп давньоруської людності України – нащадків літописних древлян і волинян. За цією та деякими іншими ознаками (зокрема, великими розмірами черепа), вони схожі з мазовшанами, західними кривичами, а також середньовічними балтійськими племенами: латгалами, земгалами, ятвягами та ін. Всі ці групи відносяться до кола масивних північних європеоїдів. Висловлювалась думка, що відносна широколицість західної групи східнослов'янських племен і балтів є проявом єдиного антропологічного субстрату, генетичні витоки якого пов'язані з носіями неолітичних й енеолітичних культур Центральної та Північно-Східної Європи. Своєрідним "антропологічним еквівалентом" балто-слов'янської спільності, що має місце в минулому, є один із одонтологічних типів, поширений серед сучасних летто-литовських та східнослов'янських народів – середньоєвропейський. Починаючи з неолітичної доби, був властивий і їхнім попередникам на території Південної Балтії й Східної Європи.

Приналежність північно-західної групи літописних племен сучасної території України до кола північних європеоїдів пояснюється не лише давньою генетичною спорідненістю балтів та слов'ян. Ще однією причиною цього могли бути їхні безпосередні контакти. На думку В. Сєдова, частина поховальних комплексів давньоруського часу на Волині, де при зведенні насипів використовувалося каміння, була залишена дреговицько-ятвязьким населенням. Подібних висновків дійшов і автор даної праці, відзначивши в деяких могильниках цього регіону східну орієнтацію померлих, характерну для балтських поховань чоловіків. Аналізуючи морфологічні особливості черепів з Возвягля, Т. Рудич вказала на властиву їм мезокранію, широколицість, тенденцію до ослаблення горизонтального профілювання обличчя, помірне випинання носа. Цей своєрідний комплекс краніологічних ознак знаходить чіткі аналогії зі збірною серією черепів ятвягів ІІ – V ст. н. е.

Широколиці варіанти були властиві також давньоруській людності Прутсько-Дністровського межиріччя, де мешкали нащадки південно-західної групи літописних племен – тиверців і уличів, та Північної Буковини – ареалу білих хорватів. Аналізуючи морфологічні витоки східних слов'ян у цих регіонах, М. Великанова вказала на різкі відмінності між ними й їхніми безпосередніми попередниками – носіями черняхівської культури, які характеризувались рисами грацильного мезодоліхокранного типу з невеликими розмірами черепної кришки і вузьким обличчям, знаходячи аналогії в збірній краніологічній серії V – VІІ ст. з території Румунії та Угорщини. Ці відмінності носять наскільки виразний характер, що, за словами дослідниці, "повністю виключають ймовірність генетичних зв'язків між черняхівцями та слов'янами, що їх змінили, і дають підстави вважати слов'янське населення на території Подністров'я прийшлим". Посилаючись на краніологічні паралелі з населенням древлянських земель, вона висунула припущення, що територія Прутсько-Дністровського межиріччя заселялась вихідцями з більш північних областей східнослов'янського ареалу.

Що ж до краніологічної серії з Північної Буковини (василівської), то в ній простежується певна тенденція до високолицьості, високоорбітності та вузьконосості – ознак, властивих західним слов'янам. Аналізуючи варіації лицьового, орбітного та носового покажчиків у цій групі, М. Великанова зауважила, що вони ухиляються в західнослов'янському напрямку і лежать по суті поза східнослов'янськими межами коливань цих ознак. Причини цих відхилень можуть мати різне пояснення: а) василівська серія походить з кам'яних саркофагів біля давньоруського храму, які належали знаті, родинні зв'язки якої простирались далеко за межі Північної Буковини; б) морфологічні особливості василівської серії вказують на певну антропологічну спорідненість східних і західних слов'ян карпатського регіону. Останнє здається більш переконливим, оскільки і за носовим, і за орбітним показником василівська вибірка дуже схожа з слов'янськими серіями карпатського регіону, які походять з території сучасної Румунії.

На іншій основі склався антропологічний тип давньоруського населення Середньої Наддніпрянщини, де напередодні утворення Київської Русі існував полянський племінний союз. Як і всім іншим східнослов'янським групам, йому були властиві специфічні пропорції лицевого скелету (відносно низьке лице з низькими орбітами і досить широким носом), за яким воно відрізнялось від більш високолицих, високоорбітних і вузьконосих носіїв черняхівської культури першої половини І тис. н.е. Водночас відмінності між давньоруською людністю Середньої Наддніпрянщини виражені слабкіше, ніж в інших регіонах України, а за деякими важливими краніологічними ознаками, надто виличним діаметром, ці групи доволі схожі. Останнє, на думку тієї ж М. Великанової, дозволяє припустити певну роль черняхівського елементу у формуванні антропологічного типу полян. Ще категоричніше з цього приводу висловилась Т. Алексєєва: поляни по суті є безпосередніми нащадками черняхівців, однак це, безумовно, перебільшення: весь комплекс наявних на сьогодні даних свідчить про те, що фізичні риси давньоруської людності Середньої Наддніпрянщини склались в процесі взаємодії двох основних морфологічних компонентів – грацильного черняхівського та відносно масивного, носієм якого, очевидно були племена празько-корчакської культури, фізичний тип яких залишається невідомим внаслідок обряду кремації, поширеного серед слов'янських племен у додержавний період їх історії. За даними краніології, саме в цьому регіоні, що став центром формування Київської Русі, простежується дуже глибока лінія антропологічної спадковості, а саме: племена лісостепової зони доби бронзи – скіфи лісостепової смуги – населення черняхівської культури – полянський племінний союз. Тут же принаймні з доби бронзи кілька тисячоліть поспіль був поширений один і той же одонтологічний тип – середньоєвропейський, що й нині переважає на етнічній території українського народу.

Черняхівський морфологічний компонент істотно вплинув також на формування антропологічних особливостей давньоруської людності Дніпровського Лівобережжя – нащадків літописних сіверян та південних полян (лубенська, ліплявська та інші групи). Показовою в цьому відношенні є краніологічна серія з некрополя ХІ-ХІІ ст. поблизу с. Камінного на правому березі середньої течії ріки Псел: за більшістю ознак вона дуже схожа з черепами із черняхівських могильників Середньої Наддніпрянщини. Водночас, як і давньоруські серії Правобережжя, вона масивніша, ніж черняхівські, що свідчить про наявність властивого всім східним слов'янам масивного компоненту. Що ж стосується назомалярного та зигомаксилярного кутів, які є мірилом ступеню сплощення обличчя, то за цими ознаками черепи з камінського некрополя виразно тяжіють до краніологічної серії поблизу с. Верхній Салтів. В сучасній науці міцно утвердилась думка про те, що ця пам'ятка була залишена іраномовними аланськими племенами VIII-XI ст. верхів'їв Дону та Сіверського Дінця – носіями салтівської, або салтівсько-маяцької культури, який характеризується доліхомезокранією, середнім за шириною, різко профільованим обличчям, різким випинанням носових кісток, тяжіючи за цими ознаками до аланів Північного Кавказу. Отже, морфологічний тип давньоруського населення Дніпровсього Лівобережжя сформувався за участі принаймі трьох компонентів: "власне слов'янського", черняхівського та салтівського (аланського).

Порівняння черняхівських та аланських серій виявляє певні відмінності між ними: алани були більш високолицими, мали більшу довжину носових кісток, ширші орбіти, сильніше розвинений надбрівний рельєф. Однак у них є й деякі спільні риси, котрі стосуються основних розмірів черепної кришки, кутів випинання обличчя й носа. Наявність спільних рис фізичної будови, властива цим групам, пояснюється тим, що їхній антропологічний тип склався на основі так званого "неопонтійського" субстрату, який включав істотний давньосередземноморський, тобто південноєвропеоїдний компонент. Починаючи принаймні з енеолітичної доби, "неопонтійські" антропологічні варіанти були широко розповсюджені у степовій зоні Східної Європи. В І тис. до н.е. – І тис. н.е. вони були тісно пов'язані із скіфсько-сарматським світом.

З наведеного випливає, що слов'янські племена Дніпровського Лівобережжя асимілювали іраномовну людність, набувши домішки "неопонтійського" типу, властивого їхнім попередникам в даному регіоні.

В антропологічній літературі останніх десятиліть неодноразово ставилось питання про роль кочівницького (східного) компоненту у формуванні антропологічних особливостей давньоруського населення Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Інтерес до цієї проблематики пояснюється численними літописними свідченнями про слов'янсько-тюркскі взаємини в добу Київської Русі і знахідками кочівницьких поховань на давньоруських некрополях. Ще в кінці минулого століття Д. Самоквасов отримав на території колишнього Канівського повіту невелику краніологічну серію, яка характеризувалася рисами, не властивими давньоруській людності цього регіону, а саме: брахікранією, низькою висотою склепіння, великими розмірами обличчя, слабко профільованого в горизонтальній площині, низьким кутом випинання носа і т.п. За цими ознаками, що вказують на наявність певної монголоїдної домішки, вона близька до черепів з могильника VIII-IX ст. поблизу хутора Зливки в середній течії Сіверського Дінця. Згадана пам'ятка була залишена тюркомовними протоболгарами. Черепи з монголоїдними рисами виявлені і в інших місцевостях Середньої Наддніпрянщини, в першу чергу в Пороссі. Так, певна монголоїдна домішка (сплощеність обличчя в горизонтальній площині, слабке випинання носових кісток із площини обличчя тощо) властива трьом із восьми жіночих черепів із Миколаївського грунтового могильника на Росі. Ще в більш виразній формі вона фіксується на чотирьох чоловічих і трьох жіночих черепах із могильника поблизу с. Хутір Половецький, звідки походить усього 26 черепів. Так, чоловічим черепам з поховань властиве нешироке, низьке, дещо сплощене обличчя, слабке випинання носа, невисоке перенісся тощо, що й вплинуло на загальну характеристику серії. Три із вісімнадцяти чоловічих черепів, отриманих під час розкопок могильника біля с. Яблунівка відзначалися сплощеністю обличчя.