dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 26 Апреля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы История Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 5

Українці: народ і його земля. Населення південної «Руської землі». Частина 5

Рубрику веде член-кореспондент НАН України О.Моця

Західніше розглянутого придніпровського регіону ситуація певного змішування населення колишньої племінної території з сусідами також досить чітко простежується. Так, в межиріччі Стира, Серета, Дністра, Прута, де панівними являлися безкурганний поховальний обряд (зафіксовано близько 70 ґрунтових могильників), також відомі підкурганні поховання на півтора десятках некрополів – вірогідно переселенців із більш північних територій, для яких кургани були характерною рисою цієї сумної обрядовості.

Переселенці з різних районів східнослов'янської території відмічені й при досліджені східних і північно-східних комплексів Дніпровського Лівобережжя. Так, в Кветуні, Воронежі під сучасною Шосткою, Лепляві й Жовнино в Посуллі в окремих похованнях виявлені семипроменеві скроневі кільця. А в одному грунтовому захороненні того ж Жовнинського некрополя, як і в одному кургані біля с. Броварки на Сулі, відзначені знахідки браслетоподібних скроневих кілець – характерних прикрас кривицьких жінок.

В одному з попередніх розділів вже говорилося про переміщення в Курське Посейм'я контингентів великокнязівської дружини за часів Володимира Святославича. Саме в цьому східному регіоні південноруської території знаходиться вищезгаданий Гочевський могильник, на якому окрім сіверянських поховань вдалося виявити радимицькі, дреговицькі, північноруські старожитності (в першу чергу - прикраси). Слід зазначити, що набір супроводжуючого небіжчика інвентаря багатьох поховань лівобережних порубіжних зі Степом могильників свідчить про тривалі контакти жителів цього району з населенням Поволожжя. Особливо це прослідковується за кількістю металевих прикрас, про що вже йшла мова. Пояснюється даний факт певними регіональними зв'язками панівних прошарків Чернігово-Сіверської та Переяславської земель з феодальною верхівкою поволзьких князівств, що було зафіксовано і в літописах. Різноманітним в етнічному плані було й населення Поросся. Говорячи про його слов'янський компонент слід відзначити, що крім місцевих жителів Правобережжя Дніпра (з характерним для них підкурганним ямним обрядом поховання і ґрунтовими могильниками), в західній частині цього району зустрічаються й трупопокладення на рівні давнього горизонту – типовий обряд для древлян, які проживали поруч на території Східної Волині. Звичайно, ці випадки (Ягнятин, Вчорайше) можна розглядати і як проникнення жителів сусідніх областей на землі один одного. До речі, на древлянській території (Биково, Буки) також зафіксовані ранні трупопокладення в підкурганних ямах – могили переселенців з Середнього Подніпров'я. На могильнику біля с. Буки, але в Пороссі, в різні роки було досліджено два десятки поховань в підкурганних ямах, навколо яких, або ж навколо самих насипів, були виявлені кам'яні кола – кромлехи. Цей обряд зафіксований і в дністровському порубіжжі в кількох випадках, але характерним в певній мірі він являвся для північних областей Русі. Отже, можна припускати думку про переселення на південь саме звідти. Цей самий процес відбувався й в інших південноруських районах, зокрема в Житомирському Поліссі, але він в цьому випадку пояснюється переселенням сюди представників балтського племені ятвягів. В пороських Буках, крім вищезгаданих переселенців, проживали й вихідці з Подністров'я: було досліджено одне підплитове ґрунтове поховання жінки з дитиною.

Вище вже йшла мова про союз Чорних Клобуків у Пороссі. А тому закінчуючи розгляд кочівницьких старожитностей між Дніпром і Карпатами слід звернутися до матеріалів старомадярського (?) могильника в літописному Перемишлі. Тут окрім захоронень воїнів були виявлені поховання жінок і дітей, що свідчить про нормальне, стаціонарне проживання людей, які залишили могильник. Тож інтерпретація, що він залишений в часи руху "старих мадяр" на "нову батьківщину" (тобто в Карпатську котловину) викликають сумніви не лише у нас. Та й датування виявлених в одному з поховань наремінних прикрас не дає можливості відносити могильник до межі ІХ-Х ст., як це роблять автори розкопок. Мабуть, його слід датувати сто роками пізніше.

Аналізуючи повідомлення письмових джерел, а також археологічні матеріали, окрім того враховуючи стереотипи поведінки кочівників (навряд, щоб вони з усім незграбним обозом із старими людьми, жінками та дітьми рухалися б в незнайомі, важкі для колісного транспорту гори), слід говорити про більш південний маршрут основної маси угрів у їх передислокації у західному напрямі, про що свідчать і повідомлення імператора Констянтина Багрянародного. Давньомадярські могильники концентруються виключно в трикутнику Латориці, Бодрога та Тіси на закарпатській території. Тому більш логічно припускати, що вищезгаданий могильник у Перемишлі з'явився саме на рубежі Х-ХІ ст., коли мадяри освоїлися у дунайському басейні і їх військові формування разом із сім'ями поступово почали виходити на карпатські перевали. Але, судячи із незначних розмірів цього повністю дослідженого могильника, протриматися там їм вдалося недовго.

З питанням про маршрут старих мадяр в західному напрямку пов'язані й два підкурганні поховання біля с. Крилоса – літописного Галича – на правому березі Дністра. Там було зафіксовано інвентар, типовий для кочівницьких захоронень й чучела коней. Серед речей виявлені й наремінні бляшки, що прикрашали костюми воїнів. Їх аналогії виявлені в Угорщині і на цій основі поховання віднесені до угорських. Але курганні насипи практично не відомі на старомадярських некрополях Х-ХІ ст., а аналогічні поясні набори виявлені й в похованнях середньовічних кочівників східноєвропейських степів, для яких якраз і був характерним підкурганний обряд поховання. Вірогідно до могил останніх (можливо печенігів, котрі виштовхували угрів із причорноморських степів та подніпровського регіону) і належать крилоські комплекси.

До пам'яток, що вказують на слов'яно-хозарські контакти, слід віднести одну групу оригінальних поховань, виявлених ще в ХІХ ст. у Києві в районі вулиці Прорізної. Тоді були відкриті "печерки", що нагадують катакомбні поховання салтівської культури. Навіть місце для могильника на схилі Хрещатика було обране аналогічно до звичаїв носіїв згаданої археологічної культури – на схилі горбів. В "печерках" знаходилися горщики, наповнені кальцинованими кістками – синкретизм поховального обряду слов'янської та хозарської культури.

На півдні Русі відомі й поховання скандинавів (про вихідців із Північної Європи за даними письмових джерел вже говорилося вище). Майже всі захоронення (окрім одного в Грудеку Надбужному на русько-польському прикордонні) виявлені в околицях Києва і Чернігова. Такі поховання відсутні біля третього важливого центру Середнього Подніпров'я – літописного Переяславля. Переважна більшість цих комплексів датується Х ст. Як і на могильниках Скандинавії відзначено використання різних способів захоронення – кремації на стороні й на місці поховання, в човнах, в підкурганних ямах. Слід відзначити, що в тих семи випадках, коли стінки могильних ям були обкладені деревом, лише в одному шестовицькому кургані були зафіксовані сліди стовпової конструкції. Це не дозволяє розглядати елемент конструкції поховальної споруди як етновизначальну ознаку, як це роблять деякі дослідники. Для зрубу не обов'язковим являється поховання у ньому слов'янина, так як і стовпова конструкція не є обов'язковою для скандинава. До речі, використання скандинавами зрубної конструкції простежується й північніше розглянутої території, зокрема на Гньоздовському могильнику під Смоленськом.

У порівнянні з більш північними районами давньоруської території кількість поховань скандинавів на півдні Русі є відносно незначною. Лише на згаданому могильнику під Смоленськом їх було археологічно зафіксовано більше чотирьох десятків, враховуючи ще й прискіпливий вибір радянських часів і тогочасну боротьбу із "норманською проблемою." Приблизно таке ж число досліджено на Темерівському, Михайлівському, Петрівському могильниках під Ярославлем у Поволжжі, ще півтора десятка – у фінно-угорській зоні південно-східного Приладожжя, біля двох десятків могил – в Старій Ладозі та Пскові. В деяких випадках на півночі Східної Європи зафіксовані також комплекси зі змішаними, рисами обрядності. Окрім того, в деяких ранньоміських центрах північних регіонів Русі відомі і житла скандинавів, що не зафіксовано поки що на археологічних пам'ятках південноруських земель.

Безумовно, що роль скандинавів в історичних подіях кінця І тис. н.е. на землях Північної Русі, була значно більшою, ніж на півдні країни. Крім літописних повідомлень про активні контакти слов'ян і вікінгів в районі Ладоги та Новгорода про це також говорять матеріали скандинавських поховань на південноруських землях, які у найбільш "скандинавській" Шестовиці не перевищує 10% усіх вивчених комплексів.

Повертаючись до писемних свідчень з цього приводу, не можна не відзначити, що в давньоскандинавських джерелах також зафіксовані більш тісні зв'язки з населенням північних східнослов'янських областей та їх сусідами, ніж з півднем Русі. Звертає на себе увагу той факт, що про Київ – столицю східнослов'янської держави, нема повідомлень в рунічних написах Х-ХІ ст., а також в королівських сагах (за винятком "Пасма про Еймунда, сина Хрінга"). Щодо Новгорода Великого, то в згаданих північних джерелах зафіксовано навіть деталі його історичної топографії (кілька разів говориться про міську торгівельну площу). Ще одним свідченням поганої інформованості скандинавських авторів про деталі історичних процесів в середньодніпровському регіоні Русі являється опис сватання до доньки Ярослава Мудрого Єлизавети норвезького конунга Гаральда в 1043 р. після його повернення з Константинополя. В кількох сагах – "Гнила кожа", "Гарна кожа", "Хеймскрінгла" – говориться, що Ярослав приймав гостя в Хольмграді (тобто Новгороді), хоча починаючи з 1018 р. він займає великокнязівський київський стіл і всі офіційні прийоми повинен проводити у столиці. Більше того, саги, в яких досить уважно висвітлюється генеалогія героїв, зовсім не знають родоводу Володимира Святославича, в дружинах якого служило багато вихідців із Скандинавії.

На перший погляд виникає парадоксальна ситуація: під Києвом та Черніговом за свідченнями археологічних джерел, нормани були. Вони тут не тільки жили, але й помирали та були поховані. Це підтверджується також вітчизняними писемними джерелами, а скандинавськими – ні. На нашу думку, суть тут в характері контактів варягів і слов'ян на півночі й півдні східнослов'янського світу. В першому випадку число скандинавів було значно більшим, вони на якомусь етапі активно втручалися у політичні події, вели постійні торгівельні операції, поселялися в автохтонному середовищі Новгородщини. Але, якщо це їм було необхідно в силу якихось обставин, то, у зв'язку з відносно близьким географічним розташуванням, могли часто повертатися до себе на батьківщину і там залишатися вже назавжди.

На півдні вимальовувалась інша ситуація. Тут у зв'язку з подальшим розвитком слов'янської державності, варяги в основному виконували волю місцевої феодальної верхівки. Вони були майже позбавлені права самостійних рішень, а при невигідній ситуації розривати угоди та повертатися додому. В певній мірі легше було перебратися до Константинополя на службу до візантійського імператора. В той час, у зв'язку з непоганими умовами проживання та розвитком феодальних відносин, положення найманців було стабільним, а вірна служба гарантувала (чого часто не було на батьківщині) заможне життя не тільки окремим воїнам, але і їх родинам та нащадкам. Як приклад можна згадати про відомого з літописів воєводу Свенельда та його рідню.

Очевидно, вихідці із Скандинавії на півдні Русі в основному залишалися жити назавжди і поступово (починаючи з другого покоління) були асимільовані автохтонним населенням. Звичайно ж, між Києвом і скандинавськими країнами існували та активно розвивалися різні економічні й політичні контакти, про що свідчать численні історичні дані. Але тут не було, як на півночі Русі, значного числа людей, які поверталися додому за море і своїми розповідями в різноманітних аудиторіях закладали інформаційну основу майбутнім середньовічним писемним джерелам.

Закінчуючи розгляд русько-скандинавських зв'язків слід зупинитися на дослідженнях деталей обрядовості чернігівської Чорної Могили, розкопаної Д. Самоквасовим й інтерпретованої Б. Рибаковим як поховання князя місцевої династії часів Святослава Ігоревича. На наш погляд, такій інтерпретації не суперечать навіть деталі проаналізованого інвентаря цього багатого поховання. В першу чергу, це стосується знайденої бронзової фігурки божества, яку Т. Пушкіна розглядає як зображення скандинавського бога Тора. На думку окремих дослідників, це дозволяє остаточно визначити етнічну приналежність похованого тут.

Але ж фігурка ідола, разом зі знаменитими ритонами (їм дехто приписує східне походження) та частиною знятого з поховального вогнища обладунка, виявлені в курганному насипу на місці тризни. На ідолі та ритонах відсутні сліди вогню, тобто їх не було на вогнищі серед речей, з якими душа померлого через вогонь і дим переносилася в "інший світ". Нагадаємо, що прикраси і речі спалювалися слов'янами і в більш ранні часи, коли панував обряд кремації на стороні від місця майбутнього поховання. Тому знахідки речей в Чорній Могилі на місці тризни можна розглядати і як символи влади, і як приношення, гідні соціального статусу померлого за його життя. Їх зробили присутні на похороні члени різноетнічної великокнязівської дружини (серед яких були й скандинави), що перебували в цей час в околицях Чернігова.

Якщо ж при встановленні етнічної приналежності надавати перевагу відзначеним знахідкам, то можна отримати зовсім протилежні висновки. В одному випадку, східне походження обкладок ритонів, а також знайдена на вогнищі шабля (досить характерної зброї для країн Сходу в кінці І тис. н.е.) разом зі ствердженням Л. Лелекова, що обряд Чорної Могили типологічно надзвичайно точно відповідає східноіранським обрядам, повинні окреслювати пошуки прабатьківщини похованих в Чернігові (окрім чоловіка в розглянутій могилі захоронено жінку і підлітка) на Сході. А в іншому – знахідка зображення бога Тора, в співставленні з наявністю характерних для поховального обряду скандинавів жертовних казанів, дозволяють віднести згаданого знатного чернігівця до вихідців із Скандинавії. Але ж в цілому обряд Чорної Могили і більшість інвентаря мають місцеве походження, а багатство його та кількість витраченої на проведення похорону праці вказують на неординарне положення в суспільстві похованої тут людини, про приналежність її до найвищих соціальних прошарків.

Слабше простежуються зв'язки з іншими іноетнічними групами Східної Європи за матеріалами південноруських могильників. Можна лише говорити про вплив канонів їх поховальної обрядності на звичаї частини населення розглянутої території, а також про окремі могили переселенців. Так в певній кількості випадків на волинських землях використовувалося й каміння при зведенні курганних насипів, що було характерним для західнобалтського поховального обряду. Та не виключена можливість їх наявності просто зі специфікою черезполосного проживання різних груп населеня цього регіону. Для балтів була характерною й східна орієнтація вмерлих, особливо чоловічої статі. Про наявність в цій місцевості представників згаданої етнічної групи свідчать також антропологічні матеріали й поширення балтських гідронімів. Але, звичайно, в цій контактній зоні і частина автохтонів в силу якихось обставин могла запозичувати окремі елементи обряду сусідніх балтів. До могил цієї групи можна зарахувати і парні поховання на Жовнинському некрополі на Сулі, де померлі були покладені "валетом". Саме в такий спосіб на території Прибалтики ховали представників різної статі.

Що стосується наявності каміння в могилах Подністров'я та Поросся, то їх використання можна пояснити тільки попередньо і лише вірогідно. В першому із названих районів, де каміння в першу чергу застосовувалося на грунтових некрополях (підплитові поховання), пояснити його наявність можна тим, що це була загальнодоступна сировина, яка тут використовувалася із стародавніх часів. Можливо, таке пояснення прийняте й для Поросся, де є його значні запаси. Але не можна повністю виключати й вплив кочівників, для яких було характерним використання каміння у поховальних спорудах.

Ще слабше простежуються поховальні старожитності фінно-угрів. Лише у Києві їм, можливо, належить два поховання (весь?, мурома?), де померлі були орієнтовані в південному та північному напрямах. В першому із цих випадків в ногах знаходилася дерев'яна скринька, як і в захороненнях біля літописного Білоозера на самому північному сході розселення східних слов'ян. А в двох десятках курганів Придніпров'я та Лівобережжя Дніпра зафіксовані померлі в сидячому стані та знайдені кільця біля ніг. Перший елемент обрядності був досить характерним для північного регіону Європи, а другий зустрічається у Поволжі. Можливо, з цих територій, контактних з фінно-уграми, перенесли на південь ці звичаї. Але, в той же час, кільця біля ступнів ніг могли бути й елементами взуття, шкіряна частина якого не збереглася.

Під час розгляду кордонів південної "Руської землі" побіжно вже згадувались кочівницькі угрупування Дніпровського Лівобережжя. Тут на них зупинимося більш детально. Мова йтиме про літописних чернігівських ковуїв та торків переяславських.

Перші, згідно з картографічними матеріалами топонімів та археологічними даними, проживали не компактно (на відміну від Чорних Клобуків), а були розселені в місцях, де Чернігівське князівство найбільше потребувало захисту: на перетинах природних перешкод (річок, боліт) із сухопутними шляхами, де не чисельний, але мобільний загін кінноти міг забезпечити ефективний опір чи швидко сповістити про наближення військ супротивника. Так літописні Біла Вежа, Бохмач та Уненеж контролювали броди серед непрохідних Остерський боліт на трьох відгалудженнях шляху зі степу до Чернігова, котрі сходилися в районі сучасного с. Ковчин, що робило городище в цьому місці ключем до столиці князівства з півдня.

Поселення в урочищі Верхній Торчин поблизу с. Анисів та Козарки біля с. Березанка прикривали з обох берегів знамениту Свинську переволоку через Десну, напроти гирла р. Свинь (біля сучасного с. Ульянівка) та, водночас, контролювали підходи до Чернігова вздовж Десни з півночі. Судячи із датування окремих речей та пам'яток, цей процес розміщення гарнізонів номадів ("із колишніх") розпочався в ХІ ст., хоча тривав і пізніше. Непростими були їх стосунки як з місцевим населенням, котре з острахом сприймало таке вимушене сусідство, та і з князівською адміністрацією, для якої нові піддані були насамперед резервом дешевого контингенту легкої кінноти.

Але, на відміну від чорноклобуцького союзу, "свої погани" Чернігівщини в чисельному відношенні були набагато слабшими. Можливо, якраз саме недостатньою їх чисельністю можна пояснювати постійні пошуки чернігівських Ольговичів союзників серед половців, допомогою яких вони намагалися компенсувати нестачу своєї легкої кінноти.

На сучасному етапі досліджень вдалося локалізувати один із районів розселення торків переяславських в околицях сучасного с. Вінниці Переяслав-Хмельницького р-ну. Тут низька долина р. Броварки розташована між двома високими плато другої та третьої надзаплавних терас Дніпра й вирізняється типовим степовим ландшафтом. Зовнішню схожість даної місцевості зі степом підкреслюють навіть непоодинокі кургани епохи бронзи та перекотиполе. Весь район, практично повністю (розміром, приблизно, 10х5 км) знаходиться всередині двох ліній Змійових валів, що прикривали Переяславль з південного сходу, тобто в межиріччі Дніпра, Трубежа й Супою. Як показали останні дослідження цих валів, вони належать до давньоруського, а не до скіфського часу.

Дана територія входила до складу місцевості, що двічі згадувалося в літописах – "межи валома". Цікаво, що згадка 1095 р. прямо пов'язана з торками, які за дорученням Володимира Мономаха викрадали у половців його сина Святослава – заручника, та вбили хана Кітана. Очевидно, добре знаючи місцевість свого постійного проживання, вони могли зробити це краще від переяславців. Розташована між двома лініями валів долина р. Броварки була надзвичайно зручною для випасання великих табунів коней. Як відомо, випасання й охорона таких табунів були важливим обов'язком торків та берендеїв. Якраз тут зафіксовано топоніми "Кочовище".

З усього вищевказаного можна зробити висновок, що етнічні процеси в давньоруські часи мали певну динаміку. Але вони, в основному, відбувалися у верхніх прошарках тогочасного суспільства й відповідали різним завданням та вимогам феодального суспільства на етапах його становлення і розвитку.